– Я скажу тобi, що це означае, – проголосила жiнка, вступаючи в кiмнату з гордою рiшучiстю на обличчi. – Ти змушуеш мене вiдкрити тобi мою таемницю, хоч це й здаеться менi нерозумним. Тепер разом вирiшимо, як нам iз цим бути. Мiй чоловiк в Атлантi помер. Але моя дитина залишилася жива.
– Твоя дитина!
Вона дiстала захований на грудях срiбний медальйон.
– Ти нiколи не зазирав усередину.
– Я думав, що вiн не вiдмикаеться.
Вона натиснула пружину, i передня стулка медальйона вiдскочила. Пiд нею був портрет чоловiка з винятково гарним i тонким обличчям, хоча його риси виявляли безпомилковi ознаки африканського походження.
– Це Джон Геброн iз Атланти, – повiдомила жiнка, – i не було на землi шляхетнiшоi людини. Вийшовши за нього, я вiдiрвалася вiд свого народу, але, поки вiн був живий, жодного разу нi на мить не пошкодувала про це. Нам не пощастило – наша едина дитина вдалася не в мене, а в нього. Таке часто трапляеться в змiшаних шлюбах, i маленька Люсi набагато чорнiша, нiж був ii батько. Але чорна чи бiла, вона моя рiдна, моя люба маленька дiвчинка, i мама ii дуже любить!
Дiвчинка при цих словах пiдбiгла до жiнки й занурилася обличчям в ii сукню.
– Я залишила ii тодi в Америцi, – продовжувала жiнка, – тiльки з тiеi причини, що вона ще не зовсiм одужала, а змiна клiмату могла б зашкодити ii здоров’ю. Я вiддала ii на пiклування вiрноi шотландки, нашоi колишньоi служницi. У мене й у думках не було вiдступатися вiд своеi дитини. Але коли зустрiла тебе на своему шляху, коли тебе покохала, Джеку, то не наважилася розповiсти тобi про свою дитину. Хай даруе менi Бог, я побоялася, що втрачу тебе, i в мене забракло мужностi все розповiсти. Менi довелося вибирати мiж вами, i через свою слабкiсть я вiдвернулася вiд рiдноi моеi дiвчинки. Три роки приховувала вiд тебе ii iснування, але листувалася з нянею та знала, що з дiвчинкою все гаразд. Однак останнiм часом у мене з’явилося непереборне бажання побачити свою дитину. Я боролася з ним, але марно. І хоча знала, що це ризиковано, зважилася на те, щоб дiвчинку привезли сюди, нехай хоч на кiлька тижнiв. Я послала няньцi сто фунтiв i дала iй вказiвки, як поводитися тут у котеджi, щоб вона могла здатися простою сусiдкою, до якоi я не маю жодного стосунку. Я дуже боялася, тому не дозволяла виводити дитину з будинку вдень. Вдома ми завжди прикриваемо iй личко та руки: раптом хтось побачить ii у вiкно, i поширяться чутки, що по сусiдству з’явилося чорне дитинча. Якби я менше остерiгалася, було б набагато розумнiше, але я втрачала розум вiд страху, щоб до тебе не дiйшла правда.
Ти першим сказав менi, що в котеджi хтось оселився. Менi б зачекати до ранку, але я не могла заснути вiд хвилювання, i нарештi вийшла нишком, знаючи, як мiцно ти спиш. Але ти побачив, що я виходила, i з цього почалися всi моi негаразди. Наступного дня менi довелося вiддатися на твою милiсть, i ти шляхетно вирiшив не допитуватися. Але на третiй день, коли ти увiрвався в котедж iз головного входу, нянька з дитиною ледь встигли втекти крiзь запаснi дверi. І ось сьогоднi ти все дiзнався, i я питаю тебе: що з нами тепер буде – зi мною та моею дитиною?
Вона стиснула руки й чекала на вiдповiдь.
Двi довгих хвилини Грант Мунро не порушував мовчанку, а коли вiн озвався, це була така вiдповiдь, що менi й зараз приемно ii згадати. Вiн пiдняв дiвчинку, поцiлував i потiм, тримаючи ii на руцi, простягнув iншу дружинi й обернувся до дверей.
– Нам буде зручнiше поговорити про все вдома, – сказав вiн. – Я не дуже хороша людина, Еффi, але, менi здаеться, все ж таки кращий, нiж ти гадала.
Ми з Голмсом провели iх до повороту, i, коли вийшли на дорогу, мiй приятель смикнув мене за рукав.
– Гадаю, – сказав вiн, – у Лондонi вiд нас буде бiльше користi, нiж у Норберi.
Про цей випадок вiн не сказав нi слова бiльше аж до пiзньоi ночi, коли, взявши запалену свiчку, обернувся до дверей, щоб пiти в свою спальню.
– Ватсоне, – зронив вiн, – якщо вам колись здасться, що я занадто покладаюся на своi здiбностi або придiляю справi менше уваги, нiж вона того заслуговуе, будь ласка, шепнiть менi на вухо: «Норбер», i я буду за це надзвичайно вдячний.
Пригоди зi золотим пенсне
Нотатки про нашу працю 1894 року помiстилися аж у три важких томи. Мушу зiзнатися, що менi важко вибрати з цiеi величезноi маси матерiалiв випадки, якi були б цiкавими самi собою, але б водночас якнайяскравiше викривали своерiдний талант мого приятеля. Я нерiшуче гортаю сторiнки своiх записiв. Ось жахливий випадок про червону п’явку, що викликае почуття вiдрази, а ось страшна смерть банкiра Кросбi. Того року сталася й трагедiя в Едлтонi та незвичайна знахiдка в старовинному курганi. Скандальна справа про спадщину Смiт-Мортiмера також вiдбулася тодi ж, як i вистеження та затримання Гарета, бульварного вбивцi, за що Голмс отримав вдячного листа вiд президента Францii та орден Почесного легiону. Всi цi випадки заслуговують уваги читачiв, але загалом менi здаеться, жоден iз них не е настiльки цiкавим, як випадок у Йокслi-Олд-плейс. Маю на увазi не лише трагiчну смерть молодого Вiллоубi Смiта, але й наступнi подii, якi показали мотиви злочину пiд напрочуд незвичайним кутом.
Одного вечора наприкiнцi листопада (погода була огидна, справжня буря) ми сидiли разом iз Голмсом у нашiй вiтальнi на Бейкер-стрит. Я заглибився в найновiше дослiдження з хiрургii, а Шерлок намагався прочитати залишки первинного тексту на палiмпсестi[1 - Палiмпсест – пергамент, на якому стерли первiсний текст, а поверх нього написали новий.] за допомогою потужноi лупи. Ми мовчали, оскiльки кожен iз нас був iз головою занурений у свою справу. Дощ люто перiщив у шибки, а вiтер iз завиванням пролiтав по Бейкер-стрит. Дивно, чи не так? Ми перебували в самому центрi мiста, i творiння рук людських оточували нас iз усiх бокiв на добрi десять миль, i водночас ми перебували в полонi стихii, для якоi весь Лондон – не бiльш, нiж горбочки крота в чистому полi. Я пiдiйшов до вiкна й задивився на порожню вулицю. То тут, то там дрiбнилися вогнi вуличних лiхтарiв у калюжах на брукiвцi та тротуарi. Самотнiй кеб виiхав iз Оксфорд-стрит, колеса його плюскали по калюжах.
– Авжеж, Ватсоне, як добре, що такого вечора нам не треба виходити, – зауважив Голмс, вiдклавши лупу та згортаючи стародавнiй рукопис. – На сьогоднi годi. Вiд цiеi роботи дуже втомлюються очi. Наскiльки я змiг розiбрати, це всього лише монастирськi рахунки з другоi половини XV столiття. Стривайте! А це що означае? – останнi слова вiн промовив, коли крiзь виття вiтру ми почули тупiт копит, а потiм скрегiт колеса об край тротуару. Мабуть, кеб, який я побачив через вiкно, зупинився бiля дверей нашого будинку.
– Що йому потрiбно? – здивувався я, побачивши, як хтось виходить iз кебу.
– Що йому потрiбно? Хоче бачити нас. А нам, мiй бiдний Ватсоне, доведеться одягати плащi, шалики, калошi й усе, що вигадала людина на випадок негоди. Стривайте! Кеб iде! Тодi ще е надiя. Якби вiн хотiв, щоб ми поiхали з ним, не став би вiдпускати кеб. Доведеться вам вiдчинити дверi, адже всi поряднi люди вже давно сплять.
Свiтло лампи в передпокоi впало на обличчя нашого опiвнiчного гостя. І я одразу його впiзнав. Це був Стенлi Гопкiнс, молодий, перспективний детектив, службовою кар’ерою котрого Голмс дуже цiкавився.
– Вiн удома? – перепитав Гопкiнс.
– Пiдiймайтеся, мiй любий сер, – почувся згори голос Шерлока. – Сподiваюся, ви не потягнете нас кудись у таку нiч.
Гiсть пiднявся нагору. У свiтлi лампи його плащ виблискував, як мокра луска. Поки Голмс ворушив дрова в камiнi, я допомагав детективу роздягатися.
– Ходiть-но сюди, любий Гопкiнсе, i погрiйтеся бiля вогню, – запросив Шерлок. – Ось сигара, а в нашого доктора е чудовий елiксир iз гарячоi води та цитрини. Такоi ночi немае кращих лiкiв. Щось дуже важливе вигнало вас iз дому в таку негоду, правда?
– Ви не помилилися, мiстере Голмс. Який я мав сьогоднi день! Ви читали останнi новини про йокслiйську справу?
– Останнi новини, якi я сьогоднi читав, походять iз XV столiття.
– Ну, це нiчого. Повiдомлення складаеться лише з одного абзацу, та й у ньому все перебрехали так, що ви нiчого не втратили. Маю вам повiдомити, що я не сидiв, склавши руки. Йокслi мiститься в Кентi, за сiм миль вiд Четема й за три милi вiд залiзницi. Я отримав телеграму о третiй п’ятнадцять, був у Йокслi о п’ятiй, провiв слiдство, приiхав останнiм потягом до Лондона й зi станцii Черiнг-Кросс попрямував просто до вас.
– З чого я можу зробити висновок, що ви не все зрозумiли в цiй справi.
– Не все? Та я нiчого не зрозумiв. Такоi заплутаноi справи нiколи не мав, спочатку я подумав, що вона зовсiм простенька, i я ii легко розплутаю. Немае мотиву злочину, мiстере Голмс. Ось що не дае менi спокою: немае мотиву! Людину вбили, цього заперечувати не можна, але не можу збагнути, хто мiг бажати жертвi смертi.
Голмс закурив i вiдкинувся в крiслi.
– Розказуйте, – запропонував вiн.
– Усi факти я вивчив досконально, – почав Стенлi Гопкiнс, – але хотiв би зрозумiти, що вони означають. Кiлька рокiв тому той замiський будинок, Йокслi-Олд-плейс, орендував один чоловiк, котрий назвався професором Коремом. Вiн дуже хворий. Тому лежить у лiжку або шкутильгае з паличкою своiм помешканням, часом садiвник возить його у вiзочку парком. Сусiдам вiн подобаеться, вони його навiдують, професора вважають авторитетним фахiвцем. Слуг небагато – лiтня економка мiсiс Маркер i служниця Сьюзен Терлтон. Вони жили в обiйстi з того часу, як професор оселився там, i репутацiю мають бездоганну. Професор пише якусь вчену працю. Десь рiк тому вiн вирiшив, що йому потрiбен секретар. Першi два секретарi не впоралися, але третiй, мiстер Вiллоубi Смiт, юнак, котрий тiльки-но закiнчив унiверситет, виявився саме тим, про кого професор мрiяв. Вранцi вiн записував те, що йому диктував професор, а ввечерi пiдбирав матерiал, потрiбний для роботи наступного дня. Той Смiт не викликав жодних пiдозр: нi коли вчився в Аппiнгемi, нi в Кембриджi. Я бачив характеристики, з яких випливае, що вiн завжди був ввiчливим, спокiйним, старанним студентом, у котрого зовсiм не було недолiкiв. І ось цього ранку цей юнак гине в кабiнетi професора за обставин, якi однозначно вказують на вбивство.
Гопкiнс замовк. Вiтер гудiв, i шибки жалiбно деренчали пiд його натиском. Голмс i я також пiдсунулися ближче до вогню, слухаючи цiкаву оповiдку молодого детектива, яку вiн викладав неквапливо та послiдовно.
– Обшукайте всю Англiю, – продовжував вiн, – але не знайдете приязнiшого гурту людей, вiдгородженого вiд будь-яких зовнiшнiх чинникiв. Тижнями нiхто з них не виходив за ворота. Професор занурений у свою роботу, i нiчого бiльше для нього не iснуе. Молодий Смiт не знав нiкого з сусiдiв, i спосiб його життя мало чим вiдрiзнявся вiд розмiреного життя професора. У жiнок немае жодних справ за межами оселi. Мортiмер, котрий возив професора у вiзочку парком, – старий вояк на пенсii, ветеран Кримськоi вiйни, чоловiк iз бездоганною репутацiею. Вiн живе не в самому будинку, а в трикiмнатному котеджi з iншого боку парку. Бiльше в садибi не було нiкого. Варто, однак, додати, що за сто ярдiв вiд брами парку проходить Лондонське шосе на Четем. Ворота зачиняються на клямку, i сторонньому, звiсно, неважко проникнути до парку.
Тепер дозвольте менi повторити свiдчення Сьюзен Терлтон, оскiльки вона едина, хто може розказати щось певне про цю iсторiю. Десь пiсля сьомоi, коли професор усе ще був у лiжку (у негоду вiн лише зрiдка вставав до дванадцятоi), вона вiшала фiранки в спальнi нагорi, вiкна якоi розмiщенi по фасаду. Покоiвка займалася на кухнi якимось своiми справами. Смiт працював у своiй кiмнатi нагорi; служниця чула, як вiн iшов коридором i спустився до кабiнету, який розташований якраз пiд спальнею, де вона вiшала фiранки. Служниця впевнена, що це був мiстер Смiт, оскiльки добре розпiзнае його швидку, рiшучу ходу. Вона не чула, як дверi кабiнету зачинилися, але приблизно за хвилину внизу, у кабiнетi, пролунав жахливий крик. Це був хрипкий, несамовитий вереск, такий дивний i неприродний, що було незрозумiло, хто лементуе: чоловiк чи жiнка. Одразу почувся глухий удар тiла об пiдлогу – такий сильний, що затремтiв увесь будинок, а потiм настала тиша. Якусь мить служниця не могла ворухнутися вiд жаху, але потiм опритомнiла й прожогом кинулася вниз сходами. Вiдчинила дверi кабiнету. Молодий Смiт лежав розпростертий на пiдлозi. Спершу вона не помiтила нiчого особливого. Спробувала пiдняти його й раптом побачила кров, що тече з рани на шиi нижче потилицi. Рана була дуже дрiбна, але глибока, можливо, зачепили сонну артерiю. Поруч на килимi лежало й знаряддя злочину: нiж iз рукiв’ям зi слоновоi кiстки та негнучким лезом для зрiзання воскових печаток – такi часто прикрашають старовиннi набори для письма. Один iз подiбних постiйно стояв на столi професора.
Служниця вирiшила, що Смiт мрець, але коли облила йому обличчя водою з карафки, той на мить розплющив очi. «Професоре, – пробурмотiв вiн, – це була вона». Служниця готова присягнутися, що це його точнi слова. Нещасний вiдчайдушно намагався сказати ще щось, навiть пiдняв праву руку. Але вона вiдразу впала, i нещасний бiльше не ворухнувся.
Потiм до покою вбiгла економка. Але останнiх слiв Смiта вона не чула. Залишивши бiля тiла Сьюзен, економка поквапилася до професора. Той сидiв у лiжку. Був страшенно схвильований, бо також почув крик i зрозумiв, що в будинку сталося якесь нещастя. Мiсiс Маркер готова засвiдчити пiд присягою, що професор був у нiчнiй пiжамi, та вiн i не мiг одягнутися без Мортiмера, котрому звелiли прийти о дванадцятiй. Професор заявив, що чув крик десь у глибинi будинку, i це все, що вiн знае. Натомiсть i гадки не мае, як пояснити слова секретаря: «Професоре, це була вона». Ймовiрно, це було марення. На думку професора, Смiт ворогiв не мав, i в нього й гадки немае, якими можуть бути мотиви вбивства. Передусiм професор послав садiвника Мортiмера за полiцiею. А потiм констебль закликав мене. Нiчого в будинку не чiпали, поки не приiхав я, i суворо попередили, щоб нiхто не топтав стежки, що ведуть до дому. Таким чином, мiстере Голмс, випала чудова нагода застосувати на практицi вашi теорii. Для цього нiчого не бракуе.
– Крiм Шерлока Голмса, – додав мiй товариш дещо уiдливо. – Гаразд, а тепер послухаемо, що там зробили ви.
– Насамперед, мiстере Голмс, прошу поглянути на план розташування кiмнат. Зможете собi уявити, де розташований кабiнет професора й iншi кiмнати, i вам буде легше стежити за моею розповiддю.
Вiн розгорнув мапу й розстелив ii на колiнах Голмса. Я встав позаду Шерлока й також зосередився на документi.
– Це, звiсно, схема, я намалював лише важливе для справи. Решту ви побачите самi пiзнiше. Припустiмо, що вбивця проник у будинок ззовнi. Але яким чином? Певна рiч, вiн пройшов крiзь парк алеею й проник у будинок iз чорного ходу, звiдки легко потрапити в кабiнет. Будь-який iнший шлях надто складний. Утекти злочинець мiг лише тим самим шляхом, оскiльки два iнших можливих шляхи вiдступу були вiдрiзанi. Один – Сьюзен, вона бiгла на галас сходами. Інший веде в спальню професора. Природно, що всю увагу я звернув на алею в парку. Незадовго до цього йшов дощ, земля розмокла, i слiди на нiй мали б виднiтися цiлком чiтко.
Я оглянув стежку й збагнув, що маю справу з обережним i досвiдченим злочинцем. Жодних слiдiв на алеi не виявилося! Зате хтось пройшов газоном, щоб не залишити слiдiв, на землi чiтких вiдбиткiв також не було, але трава прим’ялася, отже, там таки хтось iшов. Це мiг бути лише вбивця: нi садiвник, та й узагалi нiхто зi слуг не ходили вранцi в цьому мiсцi, а вночi лив дощ.
– Хвильку, – перервав його Голмс. – А куди веде ця алея?
– На шосе.
– Скiльки треба йти нею, щоб вийти на шосе?
– Ярдiв сто.
