– Щоб вiдкрити такий замок, потрiбно знати певне слово та число. – Фон Борк пiднявся й показав на подвiйний диск навколо щiлини замка. – Зовнiшне коло для букв, внутрiшне – для цифр.
– Нiчого собi!
– Не так усе просто, як ви вирiшили. Я замовив його чотири роки тому, i, знаете, якi я вибрав слово та число?
– Гадки не маю.
– Тодi послухайте: слово – «серпень», а число – 1914, зрозумiли?
Обличчя американця засяяло вiд захоплення.
– Оце ви спритно вгадали, хай йому грець! Просто в яблучко влучили! – здивовано вигукнув вiн.
– Атож, дехто з нас мiг уже тодi передбачити точну дату. Ну от, тепер час настав, i завтра вранцi я згортаю всi справи.
– Послухайте, мiстере, ви й мене маете звiдси витягти! Я в цiй триклятiй краiнi сам не залишуся. Мабуть, за тиждень, а то й ранiше, Джон Буль встане дибки та почне гарячкувати. Вважаю за краще дивитися на нього з протилежного узбережжя океану.
– Але ж ви американський громадянин!
– Ну, то й що? Джек Джеймс також американський громадянин, а тепер вiдсиджуе свiй термiн у Портлендi. Англiйський фараон не буде з вами цiлуватися, якщо заявите йому, що ви американець. «Тут у нас своi закони, британськi», – ось що вiн скаже. Авжеж, мiстере. До речi, якщо ми вже згадали Джека Джеймса… Менi здаеться, ви не дуже бережете людей, котрi на вас працюють.
– Що ви хочете цим сказати? – рiзко спитав фон Борк.
– Але ви ж наче iхнiй господар, еге ж? І маете наглядати, щоб вони не потрапили в халепу. Це стаеться постiйно, а хоч одного ви врятували? Узяти того ж Джеймса…
– Джеймс сам винен – ви це чудово знаете. Вiн був занадто недисциплiнований для такоi справи.
– Джеймс – йолоп, згоден. Ну, а Голлiс?
– Голлiс поводився, як ненормальний.
– Правда, наприкiнцi вiн трохи схибнувся. Збожеволiти можна, коли з ранку до вечора граеш, як у театрi, а навколо в’ються зграi полiцiйних гончакiв – так i чекай, що вгризуться. Ну, а якщо говорити про Стейнера…
Фон Борк помiтно сiпнувся, його рум’яне обличчя трохи зблiдло.
– А що не так зi Стейнером?
– Ви не знаете? Таж його також загребли. Вчора вночi вдерлися в його крамницю, i вiн сам, i всi його папери тепер у Портсмутськiй в’язницi. Ви-то втечете, а йому, бiдоласi, доведеться розсьорбувати кашу, i добре ще, якщо не повiсять. Ось тому я й хочу не зволiкаючи перебратися за океан.
Фон Борк був вольовим чоловiком, мав достатньо витримки, але було неважко помiтити, що цi новини його схвилювали.
– Як же вони дiсталися до Стейнера? – бурмотiв вiн упiвголоса.
– Оце справдi удар! Може статися ще дещо гiрше: того й дивись, вони й мене схоплять…
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
