– У вас часто бувають гостi? – спитав детектив.
– Нi, у нас нiкого не бувае, хiба iнодi прийде компаньйон iз дружиною, та часом хтось iз товаришiв Артура. Нещодавно до нас кiлька разiв заходив сер Джордж Бернвелл. Бiльше нiкого.
– А ви самi часто буваете в товариствi?
– Артур – часто. А ми з Мерi завжди вдома. Ми обое домосiди.
– Це незвично для молодоi дiвчини.
– Вона не дуже товариська, до того ж не така вже юна. Їй двадцять чотири роки.
– Ви кажете, те, що трапилося, стало для неi ударом?
– О, так! Вона вражена навiть бiльше за мене.
– А у вас не виникало сумнiвiв щодо провини Артура?
– Якi ж можуть бути сумнiви, коли я на власнi очi бачив дiадему в його руках?
– Я не вважаю це однозначним доказом провини. Скажiть, крiм вiдламаного зубця, були ще якiсь ушкодження на дiадемi?
– Вона була погнута.
– А вам не спадало на гадку, що ваш син просто намагався ii розпрямити?
– Що ви! Розумiю, ви хочете виправдати його в моiх очах. Але це неможливо. Що вiн робив у моiй кiмнатi? Якщо не мав злочинних намiрiв, чому ж мовчить?
– Усе це так. Але, з iншого боку, якщо вiн винен, то чому б йому не спробувати вигадати якусь версiю для свого виправдання? Та обставина, що вiн не хоче спiлкуватися, менi здаеться, виключае обидва припущення. І взагалi тут е кiлька незрозумiлих деталей. Що думае полiцiя про шум, який вас розбудив?
– Вони вважають, що Артур, виходячи зi спальнi, необережно грюкнув дверима.
– Нiчого собi версiя! Людина, котра зважилася на злочин, грюкае дверима, щоб розбудити весь будинок! А що вони думають iз приводу зниклих камiнцiв?
– Вони й досi простукують стiни й обстежують меблi.
– А вони не намагалися шукати поза межами будинку?
– Вони проявили виняткову енергiю – обнишпорили весь садочок.
– Ну, любий мiстере Голдер, – сказав Голмс, – хiба не очевидно, що все набагато складнiше, нiж припускаете ви та полiцiя? Ви вважаете справу зрозумiлою, але, на мою думку, це дуже заплутана iсторiя. Самi зважте, за вашою версiею, хiд подiй такий: Артур пiдiймаеться з лiжка, iз великим ризиком пробираеться в ту кiмнату, вiдчиняе секретер i витягае дiадему, iз великими зусиллями вiдламуе зубець, виходить, а потiм десь ховае три берили з тридцяти дев’яти, до того ж так спритно, що нiхто не може iх знайти, згодом знову повертаеться до того покою, пiддаючи себе величезному ризику: адже його можуть там побачити. Невже така версiя справдi здаеться вам правдоподiбною?
– Але тодi я й гадки не маю, що могло статися! – вигукнув банкiр у розпачi. – Якщо вiн не мав лихих намiрiв, то чому ж мовчить?
– А ось це – вже наша справа, як розгадати загадку, – зауважив Голмс. – Тепер, мiстере Голдер, ми вирушимо разом iз вами в Стритем i витратимо годинку-другу, щоб на мiсцi ознайомитися з певними обставинами.
Мiй приятель наполiг, щоб я його супроводжував, а я охоче погодився: ця дивна iсторiя викликала в мене неабияку цiкавiсть i глибоку симпатiю до нещасного мiстера Голдера. Щиро кажучи, провина Артура здавалася менi, як i нашому клiенту, абсолютно безперечною, однак я вiрив у чуття Голмса: якщо мiй товариш не вдовольнився поясненнями Голдера, отже, надiя е.
Поки ми iхали до пiвденноi околицi Лондона, Голмс не промовив нi слова. Занурений у глибокi роздуми, вiн сидiв, опустивши голову на груди та низько насунувши капелюха. Наш клiент, навпаки, здавалося, пройнявся вiрою вiд слабкого проблиску надii та навiть намагався розмовляти зi мною про своi банкiвськi буднi. У дорозi ми були недовго: нетривала поiздка залiзницею, коротка прогулянка пiшки – i ми вже у Фербенку, скромнiй резиденцii заможного фiнансиста.
Фербенк – великий квадратний будинок iз бiлого каменю, розташований неподалiк вiд шосе, iз яким його сполучае лише дорога для екiпажiв. Зараз ця дорога, що впираеться в масивнi залiзнi ворота, була заснiжена. Праворуч вiд неi – густi заростi чагарнику, за ними – вузька стежка, обабiч якоi росте живоплiт. Стежка веде до кухнi, i нею користуються переважно постачальники харчiв. Лiворуч – дорiжка до стайнi. Вона, власне кажучи, не входить у володiння Фербенка та е суспiльною власнiстю. Втiм, там дуже рiдко можна зустрiти стороннiх.
Голмс не увiйшов у будинок разом iз нами. Вiн повiльно рушив уздовж фасаду дорiжкою, що веде на кухню й далi через сад, у бiк стайнi. Мiстер Голдер i я так i не дочекалися Голмса. Увiйшовши в обiйстя, ми мовчки сiли в iдальнi бiля камiна. Раптом дверi вiдчинилися, i до кiмнати тихо ввiйшла молода дiвчина. Вона була трохи вища на зрiст, нiж середнiй, струнка, темноволоса й з чорними очима. Цi очi здавалися ще темнiшими вiд того, що на ii обличчi не було нi кровинки. Менi нiколи ще не доводилося бачити такоi мертвотноi блiдостi. Вуста також були зовсiм бiлими, а очi заплаканими. Здавалося, що вона навiть дужче вражена горем, нiж сам мiстер Голдер. Водночас риси ii обличчя свiдчили про сильну волю та величезне самовладання.
Не звертаючи на мене уваги, вона пiдiйшла до дядька й нiжно провела рукою по його чубi.
– Ви вже домоглися, щоб Артура звiльнили, тату? – спитала вона.
– Нi, моя дiвчинко, справу треба розслiдувати до кiнця.
– Я глибоко переконана, що вiн не винен. Менi це пiдказуе серце. Вiн не мiг зробити нiчого лихого. Ви потiм самi пошкодуете, що обiйшлися з ним настiльки суворо.
– Але чому ж вiн мовчить, якщо не винен?
– Можливо, образився, що ви пiдозрюете його в крадiжцi.
– Як тут не пiдозрювати, якщо я застав його з дiадемою в руках?
– Вiн узяв ii в руки, щоб поглянути. Повiрте, тату, вiн не винен. Будь ласка, припинiть цю справу. Як жахливо, що наш любий Артур у в’язницi!
– Я не припиню справи, поки берили не знайдуть. Ти настiльки прихильна до Артура, що забуваеш про жахливi наслiдки. Нi, Мерi, я не вiдступлюся, навпаки, запросив джентльмена з Лондона для якнайретельнiшого розслiдування.
– Це ви? – юнка обернулася до мене.
– Нi, це його приятель. Той джентльмен попросив, щоб ми залишили його самого. Вiн захотiв пройтися дорiжкою, що веде до стайнi.
– До стайнi? – Їi темнi брови здивовано пiднялися. – Що вiн хоче там знайти? А ось, вочевидь, i вiн сам. Сподiваюся, сер, що вам вдасться довести непричетнiсть мого кузена до цього злочину. Я переконана в цьому.
– Я повнiстю подiляю вашу думку, – вклонився Голмс, струшуючи на килимку снiг iз черевикiв. – Гадаю, я маю честь познайомитися з мiс Голдер? Дозволите задати вам кiлька запитань?
– Заради бога, сер! Якщо б тiльки моi вiдповiдi допомогли розплутати цю жахливу справу!
– Ви нiчого не чули сьогоднi вночi?
– Нiчого, поки до мене не долинув гучний голос дядька, тодi я спустилася вниз.
– Напередоднi ввечерi ви замикали вiкна та дверi. Мiцно iх зачинили?
– Звiсно.
– І вони були замкненi сьогоднi вранцi?
– Так.
– У вашоi камеристки е шанувальник. Вчора ввечерi ви казали дядьковi, що вона виходила до нього?
– Атож, вона подавала нам учора каву. І могла почути, як дядько розповiдав про дiадему.
– Розумiю. Тому ви робите висновок, що вона могла щось повiдомити своему шанувальнику, i вони разом задумали крадiжку.
