Останнiй листок (збiрник)
О. Генрi
Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
О. Генрi (1862–1910) – псевдонiм Вiльяма Сiднея Портера, одного з найпопулярнiших класикiв свiтовоi лiтератури. Комусь потрiбно написати тисячi сторiнок, щоб створити генiальний твiр, а комусь потрiбен для цього лише клаптик паперу. Саме на клаптику паперу банкiвський службовець Портер, засуджений на три роки за нестачу грошових коштiв, створив у в’язницi свое перше оповiдання пiд псевдонiмом О. Генрi, надихнувшись iсторiями спiвкамерникiв. А далi було близько 280 новел, роман «Королi i капуста», численнi фейлетони.
Його твори – це маленькi iсторii простих людей: клеркiв, продавчинь, невiдомих художникiв, дрiбних авантюристiв, фермерiв, навiть волоцюг… Лаконiчнiсть викладу, тонкий гумор, незвичайнiсть сюжету i завжди непередбачувана розв’язка уже бiльше ста рокiв привертають увагу читачiв до малоi прози О. Генрi, великого письменника «маленьких людей».
О.Генрi
Останнiй листок
Долоня Тобiна
Якось Тобiн i я поiхали вдвох на Конi-Айленд. У нас було чотири долари на двох, а Тобiну треба було розвiятись. Його кохана Кетi Магорнер з графства Слiго, виiхавши три мiсяцi тому до Америки, пропала. При нiй були сотня доларiв власних заощаджень i сотня, виручена вiд продажу Тобiновоi спадщини, що складалась з маленького будиночка i одноi свинi. Пiсля того як Тобiн одержав листа, в якому вона писала, що виiжджае до нього, про неi не було бiльше жодноi чутки. Тобiн давав об’яви в газетах, але дiвчина не знайшлась.
Так от, поiхали ми з Тобiном на Конi-Айленд, гадаючи, що рiзнi атракцiони i запах смажених зерен кукурудзи розвiють тугу серця в його грудях. Але Тобiн був важкодум, i журба мiцно вселилася в нього. Вiн скреготав зубами, дивлячись на повiтрянi кулi, вiн проклинав кiно i, хоч жодного разу не вiдмовився вiд пропозицii випити, все ж таки з презирством вiдвернувся вiд лялькового театру i ладен був побити всiх фотографiв.
Тодi я повiв його на одну з бiчних алей, де атракцiони були трохи менш настирливими. Бiля невеличкого, шiсть на вiсiм футiв, балагана Тобiн зупинився, i щось людське з’явилось у його поглядi.
– Тут, – каже вiн, – я розвiю свою журбу. Чудова хiромантка з-над рiки Нiлу дослiдить долоню моеi руки, i менi буде вiдомо, чи трапиться те, що мае трапитись.
Тобiн вiрив у всiлякi прикмети i надприроднi явища. Вiн мав твердi переконання вiдносно таких речей, як чорнi коти, щасливi номери i прогнози погоди в газетах.
Ми увiйшли в цей чудесний курятник, де для таемничостi були розвiшанi червонi простирадла i малюнки рук, на яких лiнii перехрещувались, як рейки на залiзничному вузлi. Напис над дверима повiдомляв, що в цьому курятнику сидить мадам Зозо, египетська хiромантка. Мадам була гладка жiнка в червоному джемперi з вигаптованими на ньому закарлючками i чудернацькими звiрами. Тобiн дае iй десять центiв i простягае руку. Вона пiднiмае його руку – рiдну сестру копита ломовоi коняки – i дивиться, чи не прийшов вiн бува за пiдковою.
– Чоловiче, – каже мадам Зозо, – лiнii вашоi кiнцiвки показують…
– Це зовсiм не нога, – перебивае ii Тобiн. – Звичайно, вона не дуже красива, але перед вами моя долоня.
– Лiнii показують, – каже мадам, – що у вашому життi було нещастя. І воно не останне. Гора Венери, – чи, може, це просто синець вiд каменя, – показуе, що ви закоханi. Ви мали клопiт, причиною якого була ваша кохана.
– Це вона про Кетi Магорнер згадуе, – голосно шепоче Тобiн, нахиляючись до мене.
– Я бачу, – каже хiромантка, – багато журби та нещастя через когось, кого ви не можете забути. Я бачу лiнii, якi вказують на лiтеру «К» i лiтеру «М» у ii iменi.
– Чуеш, – каже менi Тобiн, – чуеш, що вона говорить?
– Стережiться, – веде далi хiромантка, – темного чоловiка i свiтлоi жiнки: вони принесуть вам неприемностi. Дуже скоро ви поiдете водою i зазнаете фiнансовоi втрати. Я бачу лiнiю, яка принесе вам щастя. Є чоловiк, який увiйде в ваше життя i приверне до вас фортуну. Коли ви його побачите, ви пiзнаете його по кривому носу.
– А iм’я його там не позначене? – питае Тобiн. – Було б зручнiше привiтатись до нього, коли вiн почне навалювати менi щастя.
– Його iм’я, – каже хiромантка, прикидаючись замисленою, – не написане лiнiями, але вони показують, що воно мае бути довгим i в ньому повинна бути лiтера «о». Я нiчого бiльше не можу сказати. Бувайте здоровi! Не загороджуйте дверi.
– Дивно, звiдки вона все це знае, – каже Тобiн по дорозi на пристань.
Коли ми проштовхувались бiля ворiт, якийсь негр зачепив запаленою сигарою Тобiна за вухо i почались неприемностi. Тобiн вдарив його по шиi, жiнки заверещали, i менi довелось витягати його з натовпу, поки не з’явилась полiцiя. Тобiн завжди бувае в небезпечному настроi, коли задоволений собою.
Ми повертались пароплавом, i коли почули оклик:
«Кому потрiбнi послуги офiцiанта?», – Тобiн спробував вiдгукнутися, вiдчуваючи бажання вихилити кухоль пива, але, обмацавши кишенi, з’ясував, що вони порожнi. Хтось зацiкавився його грiшми пiд час бiйки. Так ми i сидiли з сухими горлами на лавах, слухаючи, як iталiйцi вигравали на скрипках на палубi. Як би там не було, настрiй у Тобiна був гiрший, нiж коли ми виiжджали.
На лавi, що напроти поручнiв, сидiла молода жiнка з волоссям майже бiлого кольору i вдягнена так, як одягаються пасажирки шикарних автомобiлiв. Проходячи повз неi, Тобiн ненароком зачепив ii за ногу i, оскiльки вiн завжди дуже люб’язний з дамами, коли бувае напiдпитку, спробував зняти свого капелюха, щоб вибачитись. Але замiсть того збив капелюх з голови, i вiтер здув його за борт.
Тобiн повернувся назад i сiв, а я вирiшив глядiти за ним, бо напастi сипались на нього одна за одною. У таких випадках у нього звичайно з’являлось бажання побити того з присутнiх, хто був найкраще одягнений, а зараз вiн мiг би навiть спробувати захопити команду над пароплавом.
Коли раптом Тобiн хапае мене за руку i каже схвильовано:
– Джоне, ти знаеш, що ми зараз робимо? Ми iдемо водою!
– Нiчого, – кажу я. – Заспокойся. Через десять хвилин пароплав пристане.
– Глянь, – каже вiн, – на цю бiляву жiнку, що сидить он там. А пам’ятаеш негра, який припiк менi вухо? А хiба не втратив я грошi? Там було аж долар шiстдесят п’ять центiв.
Я думав, що вiн просто пiдсумовуе своi невдачi, щоб розбушуватися, дiставши для цього пiдходяще виправдання, як це звичайно роблять усi люди, i тому спробував переконати його, що всi цi невдачi – просто дурницi.
– Слухай, – каже Тобiн. – Тобi не дано сприймати дар пророкування або розумiти чудеса тих, ким рухае натхнення. Що сказала тобi дама-хiромантка по моiй руцi? Тепер це проходить перед твоiми очима. «Стережiться, – сказала вона, – темного чоловiка i свiтлоi жiнки: вони принесуть вам неприемностi». Хiба ти забув про того негра, хоч i вiн одержав трохи неприемностей вiд мого стусана? Чи можеш ти показати менi свiтлiшу жiнку, нiж та блондинка, через яку мiй капелюх упав у воду? І де, нарештi, той долар шiстдесят п’ять центiв, якi були в моiй жилетцi, коли ми вийшли з тиру?
Здавалося, що коли розставити подii, як це зробив Тобiн, вони дiйсно пiдтверджували правильнiсть провiщення, але, на мою думку, такi нещастя могли спiткати кожного на Конi-Айлендi навiть без будь-якого втручання з боку хiромантii.
Тобiн пiдвiвся i почав походжати по палубi, пильно придивляючись до пасажирiв своiми маленькими червоними очима. Я спитав його, що за причина цих маневрiв: нiколи не знаеш, що Тобiн мае на думцi, поки вiн не почне це здiйснювати.
– Слiд тобi знати, – каже вiн, – що я чекаю порятунку, який обiцяли менi лiнii моеi долонi. Я шукаю кривоносого чоловiка, який мае принести щастя. Це едине, що нас врятуе. Джон, чи бачив ти коли у своему життi бiльшу банду чортових прямоносих?
Пароплав причалив о пiв на десяту, ми вийшли i попрямували в мiсто по Двадцять другiй вулицi. Тобiн iшов без капелюха.
На розi вулицi пiд газовим лiхтарем стояла людина i дивилась поверх рейок надземноi залiзницi на мiсяць. Це був високий чоловiк, порядно вдягнений, з сигарою у зубах, i я помiтив, що його нiс, подiбно до змii, робив два вигини мiж перенiссям i кiнчиком носа. Тобiн також вiдразу помiтив його, i я почув, як важко вiн став дихати, наче кiнь, з якого знiмають сiдло. Вiн пiдходить прямо до цього чоловiка, i я разом з ним.
– Добривечiр вам! – каже йому Тобiн.
Чоловiк виймае з рота сигару i видавлюе з себе дружне привiтання.
– А чи не скажете ви нам ваше iм’я i дасте нам цим змогу встановити його розмiри? – питае Тобiн. – Можливо, нам доведеться з вами познайомитись.
– Мое iм’я, – ввiчливо каже чоловiк, – Фрiденхаусман – Максiмус Г. Фрiденхаусман.
– Довжина пiдходяща, – каже Тобiн. – А чи не вживаете ви при написаннi «о» де-небудь на протязi вашого iменi?
– Нi, не вживаю, – каже чоловiк.
– А можете ви написати його з лiтерою «о»? – стурбовано довiдуеться Тобiн.
– Якщо ваша совiсть дозволить вам, – каже носач, – i якщо ви не маете нахилу до iноземних мов, ви могли б, щоб вдовольнити себе, всунути цю лiтеру у передостаннiй склад.
– Дуже добре, – каже Тобiн. – Перед вами Джон Малоун i Данiель Тобiн.
– Дуже приемно познайомитись, – каже чоловiк вклоняючись. – А тепер, оскiльки я ще не зрозумiв, нащо вам було скликати нараду з питань правопису на розi вулицi, можливо, ви наведете якiсь розумнi виправдання вашоi вiльноi поведiнки.
– За двома ознаками, – вiдповiдае Тобiн, пояснюючи йому, – якi ви назвали у вiдповiдностi з тим, що египетська хiромантка прочитала на долонi моеi руки, ви покликанi компенсувати мене щастям за лiнii турбот, що ведуть до негра та блондинки, якiй наступили на ногу на пароплавi, не кажучи вже про фiнансову втрату в розмiрi долара шiстдесяти п’яти центiв. Досi все збувалося.
