Оповiдь Артура Гордона Пiма
Едгар Аллан По
Роман «Оповiдь Артура Гордона Пiма» Е. По намагався видати за реальний документ, адже вiн починаеться як звичайна розповiдь про морськi пригоди. Тим дивнiшими й страшнiшими стають подальшi подii, якi призводять до просякнутого жахом Незрозумiлого.
Щоденник Артура Гордона Пiма оповiдае не тiльки про пересiчнi пригоди морськоi експедицii – подорож до Пiвденного полюса стае для героiв досвiдом занурення в Безодню, зiткнення зi Смертю, зустрiчi з безмежним Хаосом буття, який змушуе пережити свiтоглядний Жах.
До збiрки також увiйшли такi оповiдання, як «Елеонора», «Падiння дому Ашерiв», а також легка iронiчна новела «Шахрайство як точна наука» про те, як «правильно обманювати» i що потрiбно робити, щоб не бути обдуреним.
Едгар Аллан По
Оповiдь Артура Гордона Пiма
© К. О. Шахова, передмова, 2017
© Н. Д. Бiлик, примiтки, 2017
© О. Федчишин, художне оформлення, 2021
Начерки до портрета
Едгар Аллан По написав вiдносно небагато. Все створене ним у царинi поезii та прози можна об’еднати у двох томах: in quarto – вiршi, in folio – оповiдання. Але пiд обкладинками цих книг напрочуд багато шедеврiв свiтового рiвня. Час уже вiдiбрав найкраще з доробку письменника, i ми досi дивуемось величi й незвичайностi таланту По. Твори «Крук», «Аннабел Лi», «Улялюм», «Ельдорадо», «Падiння дому Ашерiв», «Маска Червоноi Смертi», «Чорний кiт», «Золотий жук» живуть у пам’ятi поколiнь читачiв як слiпучий образний i чуттевий спалах. Музика й барви цих творiв, як усе незвичне, новаторське, зухвале, вкарбовуються у свiдомiсть назавжди. Однак час згладжуе незвичнiсть, новаторство тиражуеться i стае нормою, зухвале в мистецтвi минулого вже нiкого не дратуе. Тим дивнiше, що творчiсть американського митця i в нашi днi, майже через пiвтора столiття пiсля його смертi, приваблюе свiжiстю i силою, чаруе художньою неповторнiстю, глибокою оригiнальнiстю.
Ця оригiнальнiсть помiтна й на тлi свiтового романтизму, й зокрема американського. Едгар По – романтик у найповнiшому, ба навiть абсолютному значеннi цього слова. Вся його творчiсть наскрiзь романтична. Не менш романтичнi i всi злети й падiння його людськоi долi вiд самоi колиски до могили. Його лiтературний портрет, створений далекими вiд об’ективностi сучасниками, – типовий для романтика. Особливо знаменно, що й уявний автопортрет, написаний його пером, теж романтичний. Характерно, що в обох вигадане заступае справжне, фантазiя торжествуе над реальнiстю, карикатура чи iдеалiзацiя замiнюють iстинний образ.
Усе це тiльки пiдтверджуе той безперечний факт, що американський класик жив i писав за законами романтизму. Одним з цих законiв ще з часiв нiмецьких романтикiв, – Новалiса, братiв Шлегелiв чи Тiка, – тобто з 90-х рокiв XVIII столiття, було творення власноi особистостi за певним каноном. Вони теоретично обгрунтували необхiднiсть виховання своiх почуттiв, власноручного плетення життевоi канви й гаптування вiзерункiв на нiй за окресленим взiрцем.
У своему нарисi про поезiю Едгара По росiйський американiст О. Зверев пише: «Це була характерна властивiсть романтичноi свiдомостi, вираз туги за iдеалом, яка покликала до життя самий романтизм. Склався особливий тип поведiнки, виникав старанно продуманий образ скептика, бунтiвника, одвiчного бурлаки, сповненого зневаги до навколишнього убозтва, змученого розчаруванням, зневiрою i невдоволеною жагою дiяння, яке покликане замiнити весь порядок речей, що iснуе». З Едгаром По сталося так, що створений ним образ романтичного поета обернувся на своерiдну маску i та маска приросла йому до обличчя, мiф автора «Лiгейi» для багатьох став переконливiшим i живiшим, нiж сама реальнiсть його вдачi та життя.
Яким було обличчя письменника – це «дзеркало душi»? На щастя, збереглося кiлька портретiв По, автопортрет i дуже виразний дагеротип (1849 p.), який найчастiше репродукують у виданнях його творiв. Перше, що впадае у вiчi, – дуже високий широкий лоб, свiтлий лоб мислителя, оточений легким хвилястим русявим волоссям. У ясних великих очах увага, втома i смуток. Гарнi прямi, довгi брови. Великий нiс аж нiяк не класичноi форми i малi, тонкi, мiцно затиснутi, скорботнi вуста. Це обличчя непересiчноi й нещасливоi людини. На ньому проступае воля i легкодухiсть, упертiсть i примхливiсть.
А ось як характеризуе письменника прихильна до нього близька знайома лiтераторка Френсiс Осгуд: «Я завжди вважала його взiрцем витонченостi, шляхетностi й великодушностi… Його гарна гордовита голова, темнi очi, якi блищали сяевом обраностi, сяевом почуття i думки, його манери – все це було поеднанням невимовноi величi i нiжностi… Особливо величною здавалася менi проста й поетична душа Едгара По. Вiн був веселий, щирий, дотепний, то стриманий, то вередливий, як розбещена дитина, але навiть пiд час найважчоi лiтературноi працi вiн знаходив ласкаве слово, добру усмiшку до лагiдноi, молодоi й обожнюваноi дружини i до всiх гостей ставився уважно й люб’язно. Нескiнченнi години проводив вiн за столом… завжди старанний, терплячий, записуючи своiм прегарним письмом чудовi фантазii, котрi безперервно породжував його блискучий i гострий розум».
Та е й зовсiм iншi характеристики, якi малюють непривабливу, а подекуди вiдразливу постать. Надiляючи По рисами в кращому разi демона, а в гiршому – просто негiдника, люди, якi з тих чи iнших причин не любили письменника, йшли назустрiч побажанням публiки. Вiдомо ж бо, що i в наш час масовий споживач культури обожнюе творити кумири i скидати iх з п’едесталiв, захлинаеться вiд утiхи, плiткуючи про вiдомих митцiв. У часи По саме письменники, iхня особистiсть, iхне приватне життя привертали увагу, виконували в суспiльствi ту роль, яку тепер грають зiрки кiно та естради.
За життя американського майстра незвичнiсть його натури й певна ексцентричнiсть поведiнки викликали в багатьох сучасникiв водночас i заперечення, i хворобливий iнтерес. Пiсля його смертi над створенням неправдивого образу письменника старанно попрацював перший бiограф По, його недоброзичливий виконавець духiвницi Руфус Грiсуолд. Як виявилося згодом, для свого «мемуару», отже, для лiтературного портрета По, цей лiтератор просто «позичив» риси персонажа з роману «Кекстони» англiйця Бульвера-Лiттона, переписавши характеристику бульверiвського романтичного лиходiя Френсiса Вiв’ена. І читачi повiрили злiй вигадцi Грiсуолда, бо прагнули бачити саме таку типову лiтературно-романтичну особистiсть.
Едгар По був митцем найновiшоi доби, тобто, як майже кожен лiтератор буржуазного свiту, заробляв на iснування власним пером, що було невiдомо бiльшостi його попередникiв ще наприкiнцi XVIII столiття. Його безжально визискували видавцi, часто вiн сидiв без цента в кишенi, через матерiальну скруту впадав у вiдчай. Його щоденною працею була не тiльки висока творчiсть, а й журналiстське, редакторське гарування.
Письменник народився i майже безвиiзно прожив усе життя у Сполучених Штатах – молодiй краiнi, де тон задавала переможна буржуазiя новоi формацii, сповнена завзяття, сили, рухливостi. Економiка краiни семимильними кроками посувалася шляхом науково-технiчного прогресу. США пишалися республiканським способом правлiння, демократичними iнститутами, а також молодiстю й перспективами на прийдешнiсть. Проте й за демократичного ладу виникали гострi соцiальнi, нацiональнi та культурнi проблеми, що привертали до себе увагу як усерединi краiни, так i за ii межами (згадаймо хоча б те, що писав про Америку пiсля своеi подорожi за океан Чарлз Дiккенс).
Будучи сином свого часу i своеi краiни, а крiм того, вразливим художником, Едгар По i в особистому життi, i у творчостi певною мiрою вiддзеркалював те, що його оточувало, часом гостро й гiперболiзовано. Оригiнальнiсть його творчостi й особистостi багатьом европейцям здавалася несумiсною з панiвним уявленням про унормованiсть, пуританство, обивательську безбарвнiсть американського суспiльства, його рацiоналiзм i прагматизм, бездуховнiсть, ворожiсть усьому iнтелектуальному. Звiдси пiшло не раз повторене твердження про чужiсть По духу Сполучених Штатiв. Лаконiчно це висловив Бернард Шоу: «Як мiг з’явитися в Америцi цей найвитонченiший художник, справжнiй аристократ лiтератури?» В цьому твердженнi тiльки частка правди. Коли за межами Сполучених Штатiв стали краще вiдомi твори письменникiв i мислителiв доби По, iхнi складнi духовнi шукання, коли розкрився весь масив американського романтизму як своерiдного i барвистого явища, автор «Падiння дому Ашерiв» або «Маски Червоноi Смертi», «Крука» або «Дзвонiв» вже не здавався дивним винятком, а навпаки, добре вписувався в загальну картину лiтературного процесу США тридцятих-сорокових рокiв минулого столiття i ставав поряд iз такими видатними художниками, як Мелвiлл або Торо, Емерсон чи Дiкiнсон, був найзначнiшим з них.
Дiя багатьох творiв По вiдбуваеться або в Європi, або в умовнiй екзотичнiй краiнi. Героям притаманнi загальнолюдськi, а не конкретно-iсторичнi чи нацiональнi риси. Письменник iнодi навiть може видаватися позанацiональним, надто в порiвняннi з таким суто американським письменником, як автор «Пригод Тома Сойера» та «Пригод Гекльберрi Фiнна». Щоправда, стертiсть нацiональних рис, космополiтична унiверсальнiсть взагалi притаманнi деяким романтичним творам (не менш, до речi, як яскраво виражений нацiональний характер – iншим). Та навiть не вiдтворивши в реалiстичних образах нацiональне життя американцiв, По дуже американський художник. Як продовжувач прозовоi традицii свого старшого сучасника Вашiнгтона Ірвiнга й опонент поетiв-трансценденталiстiв, предтеча Вiтмена, Марка Твена, Брет-Гарта тощо, як художник, що вiдгукувався на потреби американських читачiв, писав про те, що цiкавило i хвилювало саме його спiввiтчизникiв, i, нарештi, як автор сатир на американську дiловитiсть, беззастережний оптимiзм та хвалькуватiсть, на пресу i лiтературу США вiн був безперечно нацiональним митцем. Характернi особливостi життя батькiвщини вiдбилися в iнтелектуальнiй своерiдностi багатьох його оповiдань, у культi рацiо, в науково-фантастичнiй тематицi, особливому iнтересi до технiчних винаходiв, оспiвуваннi вченого, подорожанина, пiонера нових земель.
Федiр Михайлович Достоевський, сучасник По, один з його уважних читачiв у Росii, прозiрливо вiдзначив саме «американськiсть» цього митця. Вiн писав: «У По якщо i е фантастичнiсть, то якась матерiальна, якщо тiльки можна так сказати. Видно, що вiн цiлком американець навiть у найфантастичнiших своiх творах».
У стилi багатьох оповiдань По iде вiд молодоi американськоi гумористичноi традицii, вiд фольклору, звичайно, глибоко iх трансформуючи. Зрештою навiть орiентацiя на Європу, на культурнi традицii Старого Свiту (передусiм Англii) – це, хоч як парадоксально, здавалося б, звучить таке твердження, теж iсторично обумовлена американська традицiя, що тягнеться до перших десятилiть XX столiття.
Треба додати, що саме Едгар По став першим поетом i прозаiком Сполучених Штатiв, який зажив свiтовоi слави i, головне, справив значний i тривалий вплив на численних митцiв у рiзних краiнах. Звичайно, його спiввiтчизник i сучасник Фенiмор Купер розповiв у своiх колись надзвичайно популярних романах читачам Європи значно бiльше про природу Пiвнiчноi Америки, ii iсторiю, криваву боротьбу аборигенiв-iндiанцiв i бiлих прибульцiв. Та його проза позбавлена тiеi художньоi й iнтелектуальноi сили, яка притаманна творам По. Романи Купера з плином часу змiнили свою жанрову ознаку, стали сприйматися як пригодницько-розважальна белетристика, лектура для дiтей i юнацтва. Як поет По ще довгий час не мав на континентi рiвного собi й лишився у свiдомостi читачiв за межами Сполучених Штатiв найвизначнiшим американським лiриком XIX столiття.
Саме лiричний герой поезiй талановитого американця, а також оповiдач у його численних новелах стали джерелом найбiльших непорозумiнь, пов’язаних з особою автора. Риси цих лiтературних персонажiв без будь-яких застережень переносили на автора, додаючи й усе незвичне i грiзне, що знаходили в постатях героiв його оповiдань. По вважали не просто екзальтованим, а й божевiльним, розповiдали про його алкоголiзм, схильнiсть до наркотикiв, брутальнiсть у взаеминах з близькими людьми, цинiзм, скандальнiсть тощо. Грiсуолд стверджував, що По розпусник, безбожник, зухвалець, жовчний людиноненависник, котрий обожнював лише себе самого. Весь цей бруд лили так довго, що життя По стало скидатися на огидний мiф.
Сам письменник, як уже згадувалося, теж завинив у тому, що його образ набув мiфiчних рис. У невеличких автобiографiчних нотатках, так званому «Меморандумi», вiн вигадав окремi подробицi своеi бiографii, наприклад, дiдiв – адмiрала та генерала – або подорож до Росii, якоi, як тепер остаточно доведено, вiн нiколи не здiйснював. (До речi, дослiдження цього питання завдало клопоту нашим вiтчизняним лiтературознавцям: дуже вже хотiлося мати переконливi свiдчення про перебування По у Петербурзi.) Як майже кожен лiрик, вiн часто закохувався (без цього не було б найкращих перлин свiтовоi поезii взагалi). Але цi iнодi короткi й безневиннi сплески нiжних почуттiв, котрi дають поетовi таке необхiдне творче натхнення, зафiксованi у багатьох вiршах По, присвячених жiнкам або названих вигаданими поетичними жiночими iменами, забезпечили йому лиху славу спокусника нещасних жiнок. Поет одружився зi своею юною двоюрiдною сестрою, яку обожнював, i це дало привiд звинувачувати його у кровозмiшаннi.
Едгар По був нервовоi вдачi, непокiрливий i непосидючий, ворог усього банального й ницого, вiн часто мiняв помешкання i роботу, розходився з приятелями, висловлював категоричнi, ущипливi твердження у своiх лiтературно-критичних виступах, керуючись дуже високими, iнодi суб’ективними критерiями в оцiнцi творiв колег-письменникiв. Вiн часто конфлiктував з видавцями, не приймав облуди i фарисейства «унормованого» життя заможних обивателiв, не скорявся перед пуританськими принципами своiх спiвгромадян. Вiн хотiв бути вiльною людиною в суспiльствi невiльникiв моралi, релiгiйних забобонiв, станових i расових упереджень. Це ускладнювало його життя, додавало переживань, призводило до нервових зривiв i депресiй.
Вiд свiтанку цього життя добрi феi не дарували хлопцю Едгару анi спокою чи затишку, анi батькiвськоi любовi. Мати i батько По були мандрiвними акторами, iхнiй син народився у Бостонi 19 сiчня 1809 року. Едгару ще не виповнилось i двох рокiв, коли вiн втратив обох, спочатку батька, а потiм матiр. Хлопця взяла на виховання заможна родина рiчмондського купця Джона Аллана (вiд нього друге прiзвище письменника). В цiй родинi вiн прожив вiсiмнадцять рокiв. Подружжя дало хлопцю хорошу освiту. Кiлька рокiв воно прожило в Англii, де Едгар навчався в закритих пансiонах. Атмосферу своiх перших шкiльних рокiв вiн певною мiрою вiдтворив в оповiданнi «Вiльям Вiлсон». Звичайно, не всi вчителi хлопця були обдарованими педагогами, не всi предмети захоплювали юного школяра, але мiцний культурний фундамент По був закладений уже в стародавнiх мурах цих шкiл. Пiсля повернення Алланiв до Сполучених Штатiв Едгар навчався в школах Рiчмонда, а потiм короткий час у Вiргiнському унiверситетi. Загалом По здобув серйозну фiлологiчну освiту. Вiн знав класичнi мови, вiльно володiв французькою, читав i писав нiмецькою, iталiйською тощо. Добре орiентувався в давнiй та новiтнiй iсторii. І, звичайно, був усебiчно обiзнаний зi свiтовою та вiтчизняною лiтературою. Як багато його колег-сучасникiв, вiн придiляв увагу вивченню фiлософii вiд античностi до своеi доби. Лiтературу вiн знав так глибоко й тонко, що згодом у своiх творах вiльно i невимушено пародiював сюжети, стиль европейських та американських письменникiв i, до речi, й бiблiйну прозу, iсторичнi дослiдження, працi мандрiвникiв або вчених-географiв.
Усупереч волi названого батька Едгар покинув унiверситет. Пiсля смертi мiсiс Аллан, яка любила i захищала хлопця, нiщо вже не пов’язувало Едгара з суворим вихователем мiстером Джоном, з домом, де вiн провiв дитинство i юнiсть. Аллан вiдмовився матерiально допомагати непокiрливому вихованцевi. У двадцять рокiв той почав самостiйне життя. Перед остаточним розривом була ще спроба пiти на вiйськову службу. В Бостонi По добровiльно вступив до лав вiйська. Майже весь час свого перебування в армii юнак служив у складi артилерiйськоi батареi, яка була розташована у фортi Моултрi на Селiвановому островi, так пластично змальованому По у його чудовому оповiданнi «Золотий жук». Служба в артилерii мала ще один позитивний для подальшоi творчостi По момент. Знання математики завжди було обов’язковим для артилериста. По – один з небагатьох поетiв, хто був добре обiзнаний з математикою, фiзикою та iншими точними науками.
Коли По став солдатом, вийшла друком його перша книжка вiршiв «Тамерлан та iншi поезii». Автор не наважився поставити на титульнiй сторiнцi свое iм’я. Анонiмна книжка, куди ввiйшли раннi i здебiльшого незрiлi твори, зосталася непомiченою.
У 1829 роцi в Балтиморi По видае нову збiрку «Аль Араф, Тамерлан i дрiбнi поезii». Пiсля увiльнення з армii починаеться важкий i плутаний перiод у життi юнака. Вiн переiздить з мiсця на мiсце, не мае нi постiйноi роботи, нi житла, нi засобiв до iснування. Робить спробу вчитися у вiйськовiй академii Уест-Пойнт, та його виключають зi скандалом за недисциплiнованiсть. Однак у найнесприятливiших умовах вiн i далi пише вiршi, i 1831 року вони виходять пiд скромною назвою «Поезii». Поет знаходить притулок у своеi тiтки по батьку Марii Клем у Балтиморi, де живе з 1831 по 1835 рiк. Пiсля успiху на конкурсi фiладельфiйського журналу «Сетердi курiер», куди По надiслав своi першi спроби в царинi прози, молодий автор завзято береться за оповiдання. Першi п’ять було надруковано в тому ж фiладельфiйському журналi. Пiсля цього новели письменника друкують i передруковують газети i журнали рiзних мiст, та заробiтку це не забезпечуе. Про лiтературнi гонорари, характер полемiки мiж рiзними виданнями, «об’ективнiсть» критики та iншi проблеми американськоi журналiстики По написав у сатиричному оповiданнi 1844 pоку «Лiтературне життя Яквас Тама есквайра». Гiпербола i гротеск – зброя сатири, але жовчнi перебiльшення й зла карикатура в цьому творi не здаються плодом розбурханоi фантазii, письменник просто писав з натури. Згодом Марк Твен у своiх творах не раз пiдтвердить справедливiсть спостережень талановитого попередника. В згаданому оповiданнi е й своерiдна самоiронiя. Власний досвiд уже зрiлого письменника немов диктував йому рядки про молоду невситиму жагу похвал, про готовнiсть Тома Гавка (томагавка) громити своiх колег-конкурентiв найвойовничiшим способом. Не випадково його герой стае редактором журналу i процвiтае на цiй нивi. В бiографii По теж надходить час, коли вiн у Рiчмондi редагуе журнал «Сатерн лiтерерi мессенджер» (1835 – початок 1837 p.), у якому були надрукованi його численнi твори. Настае певна матерiальна стабiльнiсть. 1836 року Едгар По одружуеться зi своею двоюрiдною сестрою Вiргiнiею. Письменник палко кохав дружину, чарiвну жiнку з лагiдною вдачею й романтичною вродою. Вона надихала його на прегарнi лiричнi поезii, сповненi витонченоi краси i музичностi.
Першi роки, прожитi з Вiргiнiею, були найщасливiшими й найплiднiшими в життi По. У Фiладельфii, де оселилася родина, По працюе редактором рiзних журналiв, пише критичнi статтi, що мали великий резонанс. 1839 року виходить двотомна збiрка його оповiдань «Гротески та арабески», в яку ввiйшло двадцять п’ять творiв. За оповiдання «Золотий жук» По влiтку 1843 року одержуе лiтературну премiю. Вiдбувся переiзд до Нью-Йорка, де письменника знову чекали редакторське гарування й натхненна праця над вiршами i прозою. В сiчнi 1845 року в газетi «Івнiнг мiррор» уперше надруковано найуславленiший твiр По – поему «Крук», а влiтку з’являються друком «Оповiдання», трохи згодом – збiрка поезiй «Крук та iншi вiршi». Нарештi до Едгара По приходить широке визнання. Та творчий успiх затьмарюеться особистою драмою, тяжко хворiе Вiргiнiя, сухоти пiдточують ii кволий органiзм, i в сiчнi 1847 року дружина письменника вмирае.
Начебто тiкаючи вiд суму й самотностi, По в останнi роки й мiсяцi життя багато подорожуе. Вiн виступае з лекцiями, присвяченими темi «Поетичний принцип», читае власнi вiршi, пише й новi. Незважаючи на тугу й розпач, намагаеться будувати плани особистого життя, новоi творчостi. Але нi тим, нi iншим не судилося здiйснитись.
Двадцять восьмого вересня По на кораблi вiдплив з Рiчмонда до Балтимора. Третього жовтня його знайшли в Балтиморi на вулицi непритомним i в дуже тяжкому станi, а сьомого вiн помер у шпиталi.
Обставини його смертi лишилися нез’ясованi, i цю таемницю марно намагаються розв’язати фахiвцi й дилетанти до наших днiв. Версiй не бракуе, нема переконливих фактiв та доказiв.
Тепер, майже через пiвтора столiття вiд смертi великого американського романтика, ми яснiше, нiж сучасники митця, бачимо його приналежнiсть до всесвiтнього братства художникiв першоi половини XIX столiття, духовним родичем або навiть духовним батьком, взiрцем i наставником яких був Байрон. Усiх цих художникiв з рiзних краiн свiту об’еднуе спiльнiсть творчих засад i спiльнiсть визначальних рис характеру. Навiть життя в усiх славетних романтикiв надто коротке. Шеллi, Кiтс, Леопардi, Мiцкевич, Еспронседа, Маха, Лермонтов, Бараташвiлi, Петефi та багато iнших померли передчасно. Майже нiхто з них не сягнув за грань п’ятдесяти лiт, а бiльшiсть померла або трагiчно загинула, не доживши й до тридцяти. І хоч як мiстично це звучить, у короткiй i трагiчнiй долi романтичних митцiв вiдчуваеться якась фатальна закономiрнiсть. Не стала винятком i доля Едгара По.
В Едгара По е влучна характеристика власноi оповiдноi манери. В одному з листiв вiн писав про своi раннi твори, що мали ввiйти до збiрки «Оповiдання Фолiо-клубу»: «Ви питаете мене, в чому полягають iхнi характернi особливостi. В нiсенiтницях, доведених до гротеску, у страшному, якому надано вiдтiнок жахливого; в дотепностi, пiднесенiй до ступеня бурлеску, в незвичному, перетвореному на дивне i таемниче». Пiдтвердження цих слiв можна знайти не тiльки в раннiх оповiданнях, тi ж характернi для романтичного стилю риси знаходимо згодом i в найдовершенiших уславлених творах письменника.
Оповiдання По вiдрiзняються одне вiд одного сюжетом, настроем, самим тоном так, що, здаеться, важко знайти для них стилiстичний спiльний знаменник (за яким ми впiзнаемо руку того чи iншого майстра). За змiстом та формальними ознаками можна умовно виокремити такi групи оповiдань: психологiчнi цiлком або такi, де психологiзм переважае; пародiйнi й гумористичнi; сенсацiйнi з iронiчним присмаком або без нього; пригодницькi; мiстичнi, в яких буяе похмура фантазiя i лякають читачiв готичнi страхiття; лiрично-романтичнi, що нагадують вiршi у прозi; фiлософськi дiалоги; розповiдi про подорожi; логiчнi або детективнi; науково-фантастичнi (двi останнi групи проклали шлях новим лiтературним жанрам). Можливi i перехiднi форми, в яких сполучаються гумор i трагедiя, поетичнiсть i науковiсть, створюючи примхливу i дивну еднiсть. І хоча розмаiття, багатство звучання новелiстики По вражае, стилiстичний знаменник у неi безумовно е – це романтизм з усiею щедрою i барвистою палiтрою його прийомiв.
Це i незвичнiсть сюжетiв, екстравагантних i bizarre (дивних), як полюбляв пiдкреслювати сам автор, i слiпуча яскравiсть, напруженiсть загадкових, таемничих образiв. Вони часто гротескнi i майже завжди гiперболiзованi в усiх своiх рисах i якостях – вiд гiгантських розмiрiв до породженого ними разючого емоцiйного впливу. Гострi контрасти барв, небувалi, небаченi масштаби й форми, шаленi пристрастi та вкрай напруженi почуття – все це плине у прозi По в рiчищi романтизму. Ось, наприклад, опис того, що вiдчували мореплавцi пiд час бурi: «Часом ми задихалися, здiймаючись вище, нiж звичайно лiтають альбатроси, а часом iз запаморочливою швидкiстю неслися вниз у велетенську вирву – справжне водяне пекло, де завмирав будь-який рух повiтря». А ось як виглядають у тому ж оповiданнi «Рукопис, знайдений у пляшцi» матроси корабля-привида: «Колiна в них тремтiли вiд кволостi, безсилля зiгнуло й покорчило iм спини; обвислою зморшкуватою шкiрою торохкотiв вiтер, а голоси в них були глухi, тремтливi й переривчастi; в очах виблискував старечий ревматизм, сиве волосся телiпалося вiд страшних поривiв бурi». Подiбнi образнi гiперболи зустрiчаемо в багатьох оповiданнях пригодницького, мiстичного або пародiйного характеру.
Контрасти, як i гiперболи, – важлива складова частина романтичного образного свiту письменника. Вони надають особливоi яскравостi його палiтрi, пiдсилюють барви, викликають стильову напругу. Ця схильнiсть пiдкреслювати контрасти загалом призводить до поеднання в одному оповiданнi страхiтливого i кумедного або об’еднання в однiй прозовiй збiрцi творiв з абсолютно вiдмiнним емоцiйним звучанням. Уже в першiй задуманiй По книзi «Оповiдання Фолiо-клубу» мали стояти поряд похмурий «Метценгерштайн» i гумористичний «Герцог де л’Омлет», анекдотичне «На мурах ерусалимських» i гостро сатиричне «Без дихання», жартiвливий «Бон-Бон» i страхiтливий «Рукопис, знайдений у пляшцi», вдавано трагiчне «Побачення», огидно-жахлива «Беренiка» i фарсовi «Сторiнки з життя знаменитостi» тощо. Згодом цi оповiдання, а також багато iнших увiйшли в прижиттевi видання прози По, укладенi за тим же контрастним принципом.
Ще один з прийомiв, характерних для романтизму й улюблених По, – нагромадження образiв i тропiв, iх наростання аж до надмiрностi. Барвистi екзотичнi описи стають начебто самодостатнiми, гальмують дiю, експозицiя деяких оповiдань здаеться розрахованою на значно довший сюжет. Але така диспропорцiя мiж розлогим, деталiзованим, пишним вступом i коротким описом подiй характерна тiльки для менш вдалих раннiх оповiдань. У зрiлому перiодi творчостi письменника всi частини творiв бiльш виваженi, будова оповiдань гармонiйнiша, що не виключае образноi пишноти, розмаiття барв, буяння неймовiрного.
Нiхто не заперечуватиме, що багатство й величезна творча сила дивноi i bizarre фантазii Е. По – найяскравiша риса його таланту. Як могутня фата-моргана, вона породжуе все новi дивовижнi картини. Примарнi, вони здаються сповненими життя – барв, ароматiв, блиску i тiней. Достоевський так характеризував уяву По: «У здатностi його уяви е така особливiсть, якоi ми не зустрiчали нi в кого, – це сила подробиць… У повiстях По ви до такоi мiри яскраво бачите всi подробицi змальованого ним образу чи подii, що врештi начебто переконуетеся в iхнiй можливостi, реальностi, тодi як ця подiя або зовсiм неможлива, або ще нiколи не вiдбувалася на свiтi».
Образи i картини По конструюються (якщо цей технiчний термiн пiдходить для опису акту народження витвору фантазii, iнтуiцii, думки) на основi органiчного сполучення цiлковитоi вигаданостi загального i скрупульозноi точностi, предметностi всiх деталей. Це надае пластичноi й навiть технiчноi переконливостi малоймовiрному або й просто неймовiрному. Прийом поеднання фантастичноi iдеi чи принципу i ретельно виписаних, цiлком iмовiрних подробиць iхнього втiлення став провiдним у послiдовникiв По в царинi «сайенс фiкшн» – Жуля Верна, Герберта Веллса i сотень iнших письменникiв-фантастiв уже нашого часу. Цьому ж прийому в По пiдпорядковане й широке вживання вигаданих прiзвищ великих учених i винахiдникiв в ряду справжнiх iмен, частi вказiвки на конкретнi дати, назви краiн та мiсцевостей, географiчнi широти та довготи, час i мiсце придуманих автором подiй. Все це мае одну мету – переконати читача в реальностi нереального.
З другого боку, письменник навмисне пiдкреслюе вигаданiсть певних ситуацiй i персонажiв, створюе карикатури, примхливi гротески, обертае опис подiй на буфонаду й фарс. Це трапляеться в гумористичних, сатиричних творах, пародiях, яких багато в По.
Одна з найчастiше вживаних барв на палiтрi майстра новелiстики – iронiя. В портретi, дiалозi, ситуацii, в головнiй iдеi твору, як у подробицях опису, звучить iронiчний тон – вiдкрито чи в пiдтекстi, весело чи в’iдливо. Крiм того, в деяких рядках прози По вiдчуваеться i самоiронiя, вельми дотепна й ущиплива. Іронiею По бореться проти зла всесвiтнього i буденного, обивательського, проти псевдонауки i псевдокультури, проти страху i безпорадностi. Іронiя в нього може бути всеохопною, нищiвною, а може викликати просто смiх, розважати як один з засобiв гумору.
Сатиричнi, гумористичнi, пародiйнi оповiдання в новелiстичнiй спадщинi По становлять найчисельнiшу групу. А якщо додати до них тi твори, де примхливо змiшанi жарт i жах, можна було б стверджувати, що письменник – гуморист par excellence. Щоправда, досить похмурий, а подекуди й жорстокий, але гуморист. Та в пам’ятi читачiв лишаються передусiм його трагiчнi оповiдання з iхньою зловiсною атмосферою, мiстикою, страхами, таемницями, темними i хворобливими пристрастями. «Маска Червоноi Смертi», «Вiльям Вiлсон», «Чорний кiт», «Жабка» та iншi подiбнi до них оповiдання вкарбовуються в нашу свiдомiсть, стають своерiдною прикметою прози По. Звичайно, це й свiдчення iхньоi художньоi сили, оригiнальностi, емоцiйноi наснаги.
Однак було б несправедливо недооцiнювати й iронiко-гумористичний хист оповiдача «Людини, яку порубали на шматки», «Короля Чуми», «Дiлка», «Системи доктора Смолла i професора Пiрiа», «Трагiчного становища» та багатьох iнших сатиричних i пародiйних шедеврiв.
У названих творах мiцно злито у виразну, яскраву цiлiснiсть страшне i жалюгiдне, драматичне й кумедне. Оповiдання часто мають подвiйне дно, як, наприклад, «Система доктора Смолла i професора Пiрiа».
Це одне з кращих оповiдань Е. По. В ньому начебто сконцентроване все найприкметнiше для стилю, тематики й галереi образiв автора. Твiр вiдзначаеться стрiмкою дiею, в ньому нема зайвих подробиць, але вже з самого початку виникае атмосфера загадковостi, чому сприяе небуденне мiсце подiй. Наiвний i довiрливий оповiдач потрапляе через свою зацiкавленiсть наукою (цього разу медициною) до старого напiвзруйнованого замку, де мiститься приватна клiнiка для божевiльних. Пiд час розкiшноi вечерi гiсть знайомиться з досить дивною компанiею приятелiв i подруг хазяiна – власника та головного лiкаря клiнiки. Перед ним цiла кунсткамера дивакiв i монстрiв, до того ж у незвичному одязi (згадаймо опис учасникiв учти в «Королi Чуми» або гостей маскараду в «Жабцi» i т. iн.), що ще бiльше пiдсилюе гротескнiсть iхньоi поведiнки.
