На стрiмчаках божевiлля
Говард Фiлiпс Лавкрафт
Американський письменник, поет i журналiст Говард Фiлiпс Лав-крафт (1890—1937) працював у жанрi хорору, мiстики, фентезi та науковоi фантастики й був творцем i магiстром американськоi мiстичноi «чорноi школи» 20—30-х рокiв минулого столiття. За життя вiн не опублiкував жодноi книжки i зажив слави серед широкого читацького загалу вже пiсля своеi смертi.
Фантастична повiсть «На стрiмчаках божевiлля» була написана 1931 р. i вперше видана частинами упродовж лютого-квiтня 1936 р. в журналi «А$iоипс!iп§ 8iогiе$». Оповiдь ведеться вiд iменi геолога Даера, який брав участь у полярнiй експедицii. У своiх щоденникових записах вiн розповiдае про те, що серед безкраiх льодiв Антарктики можна знайти не лише дику холоднечу. Там е дуже древне мiсто, яке iснувало iще до появи людей. Тi, хто його збудував, називалися Старiйшинами й володiли унiкальними знаннями. Однак мiсто давно спустiло, та чи всi загинули? Якi таемницi зберiгають льоди Антарктики i хто ховаеться за iхньою товщею? Якi iстоти не повиннi пробудитися? Бо якщо таке раптом станеться, це означатиме кiнець усталеноi свiтобудови…
Говард Фiлiпс Лавкрафт
На стрiмчаках божевiлля
Справа Чарльза Декстера Варда
Найважливiшi солi тварин можуть бути настiльки пiдготовленими та збереженими, що кожен наполегливий чоловiк зможе збудувати Ковчег Ноя у своему власному обiйстi, вiдродивши форми життя тварин з iхнього попелу для власного задоволення; подiбним методом так само, як iз найважливiших солей людського праху, кожен фiлософ зможе, не вдаючись до забороненоi некромантii, викликати будь-кого з мерцiв, де б вони не були похованi.
Бореллi[1 - Джованнi Альфонсо Бореллi (1608—1679) – iталiйський фiзiолог, фiзик i математик епохи Вiдродження.]
І. Результат i пролог
1
Нещодавно з приватноi психiатричноi клiнiки доктора Вейта, розташованоi в околицях Провiденса (штат Род-Айленд) без слiду зник надзвичайно дивний пацiент. Молодика, котрого звали Чарльз Декстер Вард, iз величезною нехiттю вiдправив до шпиталю убитий горем батько, на чиiх очах розумовий розлад сина розвивався вiд невинного на перший погляд дивацтва до глибокоi манii, яка таiла в собi перспективу буйного шаленства, що спричиняло помiтнi змiни в стилi та способi мислення – аж до повного переродження особистостi. Медики зiзналися, що цей випадок загнав iх у глухий кут, оскiльки в ньому спостерiгалися незвичайнi елементи як фiзiологiчноi, так i суто психiчноi ознаки.
Насамперед, пацiент здавався старшим за своi двадцять шiсть рокiв. Безперечно, душевнi хвороби хутко старять, але тут справа була не стiльки в його зовнiшностi, скiльки в тому ледь вловимому виразi, який зазвичай з’являеться лише на обличчях людей похилого вiку. По-друге, життевi процеси його органiзму протiкали не так, як у iнших людей, i нiхто з опитаних лiкарiв не мiг пригадати нiчого подiбного. У дихальнiй i серцевiй активностi хворого спостерiгалася загадкова аритмiя, вiн майже втратив голос, тому мiг лише шепотiти. Травлення було вкрай уповiльненим, а нервовi реакцii на найпростiшi зовнiшнi подразники не мали нiчого спiльного зi звичайними реакцiями, нормальними або патологiчними, що спостерiгалися ранiше. Шкiра стала неприродно холодною та сухою, лабораторнi дослiдження зрiзiв тканин показали, що вони набули незвичайноi грубостi та рихлостi. Велика овальна родимка на правому стегнi розсмокталася, а на грудях з’явилася дуже дивна чорна пляма, якоi ранiше не було. Загалом медики дiйшли спiльного висновку, що процес обмiну речовин у Варда протiкав настiльки повiльно, що майже завмер, i не могли знайти нi прецеденту, нi хоч якогось цьому пояснення.
Психологiчно Чарльз Вард також був унiкальним. Його божевiлля не було схоже на жодну ментальну хворобу, описану навiть у новiтнiх, найбiльш докладних i вiдомих учених трактатах, i супроводжувалося розквiтом розумових здiбностей, якi могли б зробити його генiальним ученим або видатним полiтиком, якби не набули настiльки неприродноi та навiть потворноi форми. Доктор Вiллетт, домашнiй лiкар Варда, стверджував, що обсяг знань його пацiента про все, що виходить за межi його манii, вiд початку хвороби надмiру розширився. Варто сказати, що Вард завжди був схильний до науковоi дiяльностi й особливо до вивчення старовини, але навiть у найблискучiших iз його раннiх робiт не помiчалося тiеi дивовижноi точностi тез i того вмiння вникнути в саму суть предмета, якi вiн виявив у бесiдi з психiатрами. Розум молодика, здавалося, був настiльки проникливий, а знання такi вагомi, що насилу вдалося домогтися дозволу на його ушпиталення; i лише за свiдченнями стороннiх людей i через дивне незнання елементарних речей, що здавалося неймовiрним при його розумi та здiбностях, чоловiка нарештi помiстили пiд нагляд у божевiльню. До самого моменту зникнення вiн читав без угаву i був блискучим спiврозмовником, наскiльки дозволяв чоловiковi голос; i люди, котрi вважали себе наглядачами, але не були здатнi передбачити його втечу, привселюдно засвiдчили, що дуже скоро Варда з лiкарнi випишуть.
Лише доктор Вiллетт, котрий свого часу допомiг Чарльзу Варду з’явитися на свiт i з того часу спостерiгав за його тiлесним i духовним розвитком, здавався наляканим навiть самою думкою про майбутню долю свого вихованця. Останньому довелося пережити жахливi речi, i лiкар зробив страхiтливе вiдкриття, про яке не наважився розповiсти своiм скептично налаштованим колегам. Щиро кажучи, сам по собi зв’язок доктора Вiллетта з цим випадком доволi таемничий. Вiн був останнiм, хто бачив пацiента перед його зникненням, i коли вийшов iз кiмнати Варда пiсля розмови з ним, на обличчi медика застиг жах i водночас полегшення. Багато хто пригадав про це через три години, коли стало вiдомо, що хворий накивав п’ятами з клiнiки. Ця втеча так i залишилася таемницею, яку в клiнiцi доктора Вейта нiхто пояснити не змiг. Можливо, про щось свiдчило вiдчинене вiкно, але воно виходило на прямовисну стiну висотою у шiстдесят футiв. Хоч як би там було, пiсля балачки з доктором Вiллеттом молодик немов випарувався. Сам Вiллетт не надав якихось пояснень, але дивним чином здавався спокiйнiшим, нiж до втечi Варда. Вiдчувалося, що вiн охоче розповiв би про пацiента набагато бiльше, якби не боявся, що йому не повiрять. Вiллетт ще застав Варда в палатi, але незабаром пiсля його вiдходу санiтари довго грюкали в дверi, не отримуючи вiдповiдi. Коли вони нарештi iх вiдчинили, пацiента там уже не було. Їм удалося знайти лише купку дрiбного блакитно-сiрого порошку, вiд якого вони ледь не задихнулися, коли холодний квiтневий вiтер, що дув iз вiдкритого навстiж вiкна, розвiяв його по кiмнатi. Подейкували, правда, що незадовго перед тим страшенно завивали собаки, але це було ранiше, коли доктор Вiллетт ще перебував у лiкарнi; потiм пси замовкли. Про втечу негайно ж повiдомили батьковi Чарльза, але, здавалося, вiн не був здивований, швидше засмучений. Коли сам доктор Вейт зателефонував Варду, з ним уже встиг поспiлкуватися доктор Вiллетт; обое рiшуче заперечували, що мають якийсь стосунок до тiеi втечi. Певну iнформацiю про молодого Варда вдалося отримати вiд близьких друзiв Вiллетта та Варда-старшого, але вона здавалася занадто фантастичною для того, щоб у неi вiрити.
Єдиним встановленим фактом було те, що й дотепер не змогли виявити жодних слiдiв зниклого причинного.
Чарльз Вард змалку кохався в старовинi, i нiщо не могло подолати в ньому потяг до освячених столiттями тихих вуличок його рiдного мiста, до релiквiй минулого, якими був наповнений поважного вiку будинок його батькiв на Проспект-стрит, розташований на самiй вершинi пагорба. З роками зростала його захопленiсть усiм, що було пов’язане з минулим. Вiдтак iсторiя, генеалогiя, вивчення архiтектури, меблiв i ремесел колонiального перiоду витiснили всi iншi його зацiкавлення. Цi нахили завжди варто мати на увазi, аналiзуючи його ментальну хворобу, бо хоча вони i не були ii джерелом, проте зiграли важливу роль в ii наступних проявах. Усi провали в пам’ятi, помiченi психiатрами, стосувалися сучасностi, компенсувалися великими, хоча i старанно прихованими знаннями про речi, що належать минулому, – цi знання лiкарi виявляли лише завдяки ретельно продуманим запитанням.
Здавалося, пацiент буквально переселявся у вiддаленi столiття, маючи такий собi дар ясновидця. Дивно, що Варда, вочевидь, бiльше не цiкавив рiзний антикварiат, який вiн настiльки добре знав. Чоловiк немов утратив будь-яку повагу до старовини, як до чогось вiдомого та навiть обридлого. Й усi його зусилля були спрямованi на пiзнання звичайних реалiй життя сучасного свiту, якi, як у цьому переконалися медики, цiлком стираються з його пам’ятi. Молодик ретельно приховував свое незнання буденних речей, але всiм, хто спостерiгав за ним, було ясно, що вибiр книжок для читання та бесiди з оточенням позначенi гарячковим прагненням увiбрати цi факти, якнайбiльше дiзнатися про власну, забуту ним бiографiю, особливостi рутинного життя та культури ХХ столiття, якi вiн мав би добре знати, бо народився 1902 року та здобув освiту в сучасних навчальних закладах. Пiсля його зникнення психiатри дивувалися, як мiг утiкач, котрий майже нiчого не знав про складний сучасний свiт, адаптуватися в ньому.
Дехто вважав, що пацiент пiшов у пiдпiлля i зачаiвся, примирившись iз найскромнiшим становищем, поки не зрiвняеться знаннями зi своiми сучасниками.
Лiкарi сперечалися про те, коли проявилася недуга Варда. Доктор Лiман, бостонське свiтило, стверджуе, що це сталося 1919-го або 1920 року, коли юнак закiнчив школу Мозеса Брауна i раптово перейшов вiд вивчення давнини до захоплення окультними науками, вiдмовившись здавати випускнi iспити на тiй пiдставi, що займаеться дослiдженнями, якi для нього набагато важливiшi. Це пiдтверджувала й змiна звичок Варда на той час, особливо те, що вiн невтомно висиджував у мiському архiвi та шукав на старих кладовищах могилу одного зi своiх пращурiв, котрого звали Джозеф Карвен, похованого 1771-го. Частину його особистого архiву Вард, як сам зiзнався, випадково виявив у старiй дiльницi Стемперс-гiлл, за облицюванням стiни старезного будинку в Олнi-корт, в якому, як було вiдомо, колись жив Карвен.
Коротко кажучи, взимку 1919—1920 рр. у характерi Чарльза Варда сталася безперечна змiна; вiн раптом припинив своi дослiдження з iсторii колонiального перiоду i з усiею пристрастю занурився в таемницi мiстичних наук як на батькiвщинi, так i за кордоном, час вiд часу вiдновлюючи пошуки могили свого вiддаленого пращура.
Однак доктор Вiллетт жодною мiрою не подiляв думку колеги Лiмана, грунтуючи свое рiшення на близькому та тривалому знайомствi з пацiентом, певних ризикованих дослiдженнях i жахливих вiдкриттях, якi вдалося здiйснити останнiм часом. Вони залишили в душi медика глибокий слiд; Вiллетт вагався, коли розповiдав про них, а рука тремтiла, коли намагався iх записати. Вiн вважав, що змiни, якi вiдбулися в 1919—1920 рр., ознаменували початок прогресуючого погiршення, що завершився 1928 року страшною та неприродною мутацiею, а на основi власних спостережень вважав, що стала помiтною i тонша рiзниця. Вiдверто визнаючи, що Чарльз завжди вирiзнявся неврiвноваженим характером i був схильний занадто бурхливо реагувати на навколишнi подii, лiкар вiдмовлявся погодитися з тим, що змiна, яка сталася ранiше, означала реальний перехiд вiд здоров’я до хвороби; замiсть цього вiн схильний був повiрити словам самого Варда, що той вiдкрив або вiдтворив щось, що мае глибокий i дивний вплив на людську природу.
Доктор Вiллетт був упевнений, що справжне божевiлля почалося пiзнiше, коли Вард знайшов портрет Карвена та старовиннi документи пiсля подорожi за кордон, в далекi таемничi закутки свiту, де пiд час здiйснення невiдомих таемних ритуалiв були промовленi жахливi закляття, на якi вiдгукнулися страшнi сили; пiсля того, як за невiдомих обставин змучений i сповнений страху юнак написав свого вiдчайдушного листа. Справжне шаленство Варда, вважав медик, почалося пiсля епiдемii вампiризму та серii незрозумiлих подiй, про якi торочили в Потуксетi, коли з пам’ятi пацiента стали випадати знання, пов’язанi iз сучаснiстю, коли вiн втратив голос, а його органiзм зазнав на перший погляд незначних змiн, пiзнiше, однак, помiчених багатьма.
Вiллетт iз властивою йому проникливiстю вказував, що саме з того часу Вард, без сумнiву, набув деяких ознак, якi можуть з’явитися лише в жаскому снi; вiн визнав з мимовiльним тремтiнням, що iснують вельми солiднi свiдчення, якi пiдтверджують слова юнака про знахiдку, якiй було призначено зiграти фатальну роль у його життi. Насамперед, два майстри, надiйнi та спостережливi люди, бачили, як знайшли старi папери, що належали Джозефу Карвену. Вiдтак Вард, тодi ще зовсiм юний, якось показав медику цi документи, в тому числi сторiнку зi щоденника Карвена, i справжнiсть цих паперiв не викликала жодного сумнiву. Зберiгся й отвiр у стiнi, де Вард, за його словами, знайшов документи, i доктор Вiллетт назавжди запам’ятав ту мить, коли кинув на них прощальний погляд, оточений речами, реальнiсть яких важко усвiдомити та неможливо довести. До цього варто додати дивнi та сповненi прихованого змiсту збiги в листах Орна та Гатчинсона, почерк Карвена, повiдомлення про такого собi доктора Аллена, здобуте детективами, а також жахливе послання, написане середньовiчним незграбним почерком, яке доктор Вiллетт знайшов у своiй кишенi, коли очуняв вiд забуття пiсля однiеi смертельно небезпечноi пригоди.
Але найпереконливiшим е результат, якого досягнув лiкар, котрий застосував формулу, про яку дiзнався пiд час своiх останнiх дослiджень; результат, який неспростовно довiв автентичнiсть паперiв та iхне жахливе значення, хоча самi документи стали назавжди недоступними людям.
Свое отроцтво Чарльз провiв в атмосферi старовини, яку так нiжно любив. Восени 1913 року вiн вступив на перший курс школи Мозеса Брауна, що розташувалася неподалiк вiд його будинку, виявляючи зразкову стараннiсть у вiйськовiй пiдготовцi, особливо популярнiй у той час. Старовинний головний будинок школи, зведений 1819 року, завжди приваблював юного iсторика; йому подобався мальовничий i великий парк, що оточував школу. Мало буваючи в товариствi, бiльшу частину свого часу вiн марнував удома, часто здiйснював довгi прогулянки, старанно вчився i не пропускав вiйськового вишколу. Пiдлiток не облишив своiх iсторичних i генеалогiчних дослiджень у мiському архiвi, мерii, ратушi, публiчнiй бiблiотецi, Атенеумi, Історичному товариствi, Бiблiотецi Джона Картера Брауна та Джона Гея в Унiверситетi Брауна, i в нещодавно вiдкритiй бiблiотецi Шеплi на Бенефiт-стрит. Вiн був високим, худорлявим i бiлявим юнаком, iз серйозними очима, трохи сутулим. Одягався з легкою недбалiстю та справляв враження не надто привабливого, незграбного, але цiлком невинного хлопця.
Його прогулянки завжди здавалися чимось на кшталт мандрiвки в минуле, й юнаку вдавалося з безлiчi релiквiй, що залишилися вiд колишнього блиску, вiдтворювати картину минулих столiть. Варди жили у великому будинку в георгiанському стилi, який стояв на доволi крутому пагорбi, на схiд вiд рiчки. Із заднiх вiкон свого флiгеля Вард мiг iз запаморочливоi висоти милуватися тiсно скупченими шпилями, куполами, загостреними дахами та горiшнiми поверхами високих будiвель Нижнього мiста, що розкинулося на тлi багряних пагорбiв i полiв. У цьому будинку вiн народився, i нянька вперше вивезла його у вiзочку з гарного класичного портика цегляного фасаду з подвiйним рядом колон.
Вона везла його повз маленьку бiлу ферму, збудовану два столiття тому, яку мiсто давно вже поглинуло, до солiдних будiвель коледжiв, що вишикувалися уздовж респектабельноi багатоi вулицi, де квадратнi цеглянi обiйстя i не настiльки великi дерев’янi будинки з вузькими портиками, обрамленими колонами в дорiйському ордерi[2 - Дорiйський ордер – один iз трьох стилiв давньогрецькоi або класичноi архiтектури, при якому колони вирiзнялися вiдсутнiстю бази.], дрiмали, вiдмежувавшись вiд свiту щедро вiдмiряними просторами садiв i квiтникiв.
Його гойдали у вiзку уздовж сонноi Конгдон-стрит, що розляглася нижче на крутому схилi пагорба, на схiдному боцi якоi стояли будинки на високих палях. Тут стояли старовиннi маленькi дерев’янi будиночки, адже зростаюче мiсто дерлося вгору пагорбом. Пiд час цих прогулянок маленький Вард, здавалося, збагнув колорит старого поселення часiв колонiзацii. Нянька зазвичай любила посидiти на лавцi на Террас-проспект i потеревенити з полiцiянтом. Одним iз перших дитячих спогадiв Варда було величезне, вкрите легкою паволокою порожнього простору море дахiв, куполiв i шпилiв, що тягнуться на схiд, i далекi пагорби, якi вiн побачив одного зимового дня з цього величезного, оточеного огорожею насипу, пофарбованого в мiстичний бузковий колiр на тлi полум’яного апокалiптичного заходу сонця, що палав червоним, золотим, пурпуровим i був пiдсвiчений дивними зеленими променями. Високий мармуровий купол ратушi видiлявся суцiльною темною масою, а скульптура, що увiнчувала його, й на яку впав випадковий сонячний промiнчик iз роздертих темних хмар, що вкривали палаюче небо, була оточена фантастичним ореолом.
Коли Чарльз став старшим, почалися його нескiнченнi прогулянки; спершу хлопчик нетерпляче тягнув за руку свою няньку, потiм швендяв сам, вiддаючись мрiйливому спогляданню. Вiн навмання залiзав усе нижче i нижче, уздовж крутого схилу, щоразу досягаючи старiшого та химернiшого шару стародавнього мiста. Передчуваючи новi вiдкриття, вiн недовго вагався перед тим, як спуститися майже прямовисною Дженкс-стрит, де будиночки обгородженi кам’яними парканами, а вхiд затiнювали навiси в колонiальному стилi, до тiнистого куточка Бенефiт-стрит, де прямо перед ним височiв стародавнiй будинок – справжнiй музейний експонат, iз двома входами, кожен iз яких оточували пiлястри в iонiйському ордерi[3 - Іонiйський ордер – один iз трьох ордерiв давньогрецькоi або класичноi архiтектури, який вiдрiзняеться вiд дорiйського ордера стрункiшими пропорцiями та декором усiх його частин.], а поруч – майже доiсторична будiвля з двосхилим дахом, iз залишками обори й iнших допомiжних примiщень, потрiбних для ферми, а ще трохи вiддалiк – грандiозне обiйстя суддi Дюфрена iз залишками колишньоi георгiанськоi величi. Зараз це вже були нетрi; але велетенськi тополi кидали навколо цiлющу тiнь, i пiдлiток прошкував далi на пiвдень, уздовж довгих шеренг будiвель, зведених ще до революцii, з високими коминами в самiй серединi будинку та класичними порталами. На схiдному боцi вулицi вони стояли на високих фундаментах, до вхiдних дверей провадили два переходи кам’яних сходiв, i маленький Вард мiг собi уявити, як виглядали цi будинки, коли вулиця була ще зовсiм молодою. Вiн немов бачив червонi пiдбори та напудренi перуки людей, котрi прошкують по кам’янiй брукiвцi, зараз майже зовсiм стертiй.
На захiд униз вiд цiеi вулицi майже такий же стрiмкий схил, як i нагору, вiв до староi Таун-стрит, яку засновники мiста заклали вздовж берега рiчки 1636 року. Тут схил прорiзали незлiченнi стежки, уздовж яких скупчилися напiвроз-валенi старi будиночки, збудованi в дуже давнi часи. Хоча Чарльз був ними мало не зачарований, однак вiн далеко не вiдразу наважився спуститися у цей стрiмкий стародавнiй лабiринт, остерiгаючись, що вони виявляться сонними видiннями або брамою в невiдомi жахiття. Вiн вважав менш ризикованим продовжувати свою прогулянку вздовж Бене-фiт-стрит, де за залiзною огорожею ховався дитинець церкви Святого Іоанна, де 1761 року розмiщалося Управлiння колонiями, i напiврозвалений заiзд «Золота куля», де колись зупинявся Вашингтон. Стоячи на Мiтинг-стрит, колишнiй Гаол-лейн, а потiм на Кiнг-стрит, вiн зиркав угору на схiд i бачив збудований для полегшення пiдйом, сходи, що згинаються пологою аркою, в яку переходило шосе; внизу, на заходi, розрiзняв стару цегляну будiвлю школи, навпроти якоi, через дорогу, ще до революцii висiла старовинна вивiска iз зображенням голови Шекспiра на будинку, де друкували «Провiденс газетт» i «Кантрi Джорнел». Далi стояла вишукана Перша баптистська церква, споруджена 1775 року, особливу красу якiй надавала незрiвнянна дзвiниця, створена Гiббсом, георгiанськi дахи та куполи.
Звiдси на пiвдень стан вулиць помiтно покращувався, з’являлися низки невеликих будиночкiв; але все ще залишалося чимало давним-давно протоптаних стежин, якi провадили крутим схилом униз на захiд; тут тiсно скупченi хатинки з архаiчними загостреними дахами здавалися примарами. Їхнi остови перебували на рiзних стадiях живописного строкатого розпаду. Цi будинки стояли там, де звивиста набережна старого порту, здавалося, ще пам’ятае славетну епоху колонiзацii – грiх, багатство i бiднiсть. Там були напiвзогнилi корабельнi, мутноокi старовиннi лiхтарi корабелiв i вулички з багатозначними назвами: Видобуток, Злиток, Золотий провулок, Срiбний кут, Монетний проiзд, Дублон, Соверен, Гульден, Долар, Дайм i Цент.
Коли Вард став трохи старшим i вже наважувався на ризикованiшi пригоди, вiн iнодi спускався у цей лабiринт похилих хистких будиночкiв, зламаних шпангоутiв, сходiв, що загрозливо скрипiли, розхитаних перил, блискотливих чорних облич i невiдомих запахiв. Вiн чвалав вiд Сауз-Мейн до Сауз-Вотер, заходячи в доки, де ще стояли старi пароплави, впритул торкаючись бортами, i повертався пiвнiчною дорогою вздовж берега, повз збудованi 1816-го склади з крутими дахами, та сквери бiля Великого мосту, на старих прольотах якого височiла все ще мiцна будiвля мiського базару. У цьому скверi хлопчак зупинявся, вбираючи в себе п’янку красу старого мiста, що пiдiймалося на сходi в невиразному серпанку iмли, прорiзаноi шпилями колонiальних часiв, i масивного купола новоi християнськоi церкви, подiбноi до купола храму Святого Павла в Лондонi. Найбiльше пiдлiтку подобалося приходити сюди перед заходом сонця, коли косi променi спадають на будiвлю мiського ринку, на старi дахи на пагорбi та стрункi дзвiницi, забарвлюючи iх золотом, надаючи чарiвноi таемничостi сонним корабельням, де ранiше кидали якорi купецькi кораблi, якi приходили до Провiденса з усього свiту. Пiсля довгого споглядання хлопець вiдчував, як йому паморочиться в головi вiд млосного вiдчуття захвату вiд цього прекрасного краевиду.
Тодi пiдлiток пiдiймався схилом, повертаючись додому вже в сутiнках, повз стару бiлу церкву, вузькими крутими вуличками, куди починало проникати жовте свiтло крiзь маленькi вiконця та дверi галерей, розташованих високо, над двома маршами кам’яних сходiв iз перилами з кованого чавуну.
Пiзнiше Вард часто вiдчував потяг до рiзких контрастiв пiд час своiх прогулянок. Частину часу присвячував кварталам колонiальних часiв, що розташувались на пiвнiчний захiд вiд будинку, де мiстився нижнiй виступ пагорба, Стем-перс-гiлл iз його гетто та негритянським районом, розташованим навколо станцii, звiдки ще до революцii вiдправляли поштовi карети до Бостона. Пiсля цього вiн вирушав у iншу частину мiста, королiвство краси та вишуканостi, – на Джордж-стрит, Бенсволент, Повер i Вiльямс-стрит, де зеленi схили ще зберiгали у первозданному виглядi розкiшнi маетки й обнесенi муром сади, де нагору вела крута, затiнена густою зеленню дорога, з якою пов’язано стiльки приемних спогадiв. Всi цi мандри, що супроводжувалися ще й старанним вивченням документiв, безперечно сприяли тому, що Вард здобув надзвичайно широкi знання в усьому, що стосувалося старовини. І цi знання, врештi-решт, повнiстю витiснили сучасний свiт зi свiдомостi Чарльза; вони пiдготували грунт, де фатальноi зими 1919—1920 рр. спостерiгалися настiльки незвичайнi та жахливi подii.
Доктор Вiллетт упевнений, що до тiеi злощасноi зими, коли люди завважили першi змiни в характерi Варда, його зацiкавлення старовиною не мало в собi нiчого надзвичайного чи мiстичного. Кладовища вражали його лише оригiнальнiстю пам’ятникiв i своею iсторичною цiннiстю, в характерi молодика не помiчали нiчого схожого на схильнiсть до насильства, не було також якихось проявiв жорстоких iнстинктiв. Але поступово та майже непомiтно стали проявлятися певнi наслiдки одного з його найблискучiших генеалогiчних вiдкриттiв, яке юнак зробив, виявивши, що серед його пращурiв по материнiй лiнii був такий собi Джозеф Карвен, котрий прожив напрочуд довге життя. Карвен переiхав до Провiденса iз Салема в березнi 1692 року, i про нього ширилися безлiч дивних iсторiй, що й досi вселяють жах.
Прапрадiд Варда, Велкам Поттер, 1785-го взяв собi за дружину таку собi Енн Тiллiнгест, доньку панi Елайзи, доньки капiтана Джеймса Тiллiнгеста, про котрого в родинi не залишилося жодних спогадiв. За два роки до своеi першоi одмiни 1918 року молодий iсторик, котрий мав пильний iнтерес до генеалогii, вивчаючи мiськi акти, виявив запис про узаконену владою змiну прiзвища, згiдно з яким 1772-го панi Елайза Карвен, удова Джозефа Карвена, а також ii семирiчна донька Енн повернули собi дiвоче прiзвище матерi – Тiллiнгест. «Позаяк iм’я його дружини звучить як докiр в устах мiсцевих жителiв iз причини того, що стало вiдомим пiсля його смертi, остання пiдтвердила лиху славу, яка за нею, на загальну думку, змiцнилася, чому не могла повiрити вiрна своему обов’язку законна його дружина, аж доки на слуху залишалася хоча б тiнь сумнiву». Цей запис дослiдник знайшов цiлком випадково, коли розтулив два аркушi книжки, якi були навмисно i ретельно склеенi та пронумерованi як один.
Чарльзу Варду вiдразу ж стало ясно, що вiн знайшов невiдомого йому прапрапрадiдуся. Це вiдкриття неабияк схвилювало його, адже вiн уже дещо чув про Карвена i не раз зустрiчав неяснi натяки щодо цього чоловiка, про котрого залишилося так мало iнформацii, доступноi для ознайомлення (деякi документи були виявленi лише останнiм часом).
Складалося враження, що iснувала якась змова, метою якоi було повнiстю викорiнити iм’я Карвена з пам’ятi мешканцiв мiста. Але тi спогади, що збереглися про нього, i доступнi документи були настiльки дивними та страшними, що мимоволi виникало бажання дiзнатися, що ж саме настiльки ретельно намагалися приховати та забути укладачi мiських хронiк колонiальних часiв. Либонь, у них для цього були достатньо вагомi причини.
До свого вiдкриття Чарльз Вард ставився до Карвена зi суто романтичним iнтересом; але виявивши свою спорiдненiсть iз цим таемничим iндивiдом, саме iснування котрого намагалися приховати, юнак почав систематичнi пошуки, буквально викопуючи з-пiд землi все, що стосувалося цiеi людини. У своему гарячковому прагненнi дiзнатися якомога бiльше про свого вiддаленого пращура вiн досяг успiху бiльше, нiж мiг навiть сподiватися, у старих листах, щоденниках i мемуарах, що так i залишилися в рукописi, якi вдалося знайти на затягнутих густою павутиною горищах старих будинкiв Провiденса i в багатьох iнших мiсцях, мiстилося безлiч iнформацii, яка не видавалася аж такою секретною, щоб ii приховувати. Додаткове свiтло пролили важливi документи з такого вiддаленого вiд Провiденса мiста, як Нью-Йорк, де в музеi Френсiс-таверн на Лонг-Айлендi зберiгалося листування колонiального перiоду. Але остаточною знахiдкою, яка, на думку доктора Вiллетта, спричинила зникнення Чарльза Варда, були папери, знайденi в серпнi 1919 року за облицюванням напiвзруйнованого будинку в Олнi-корт. Саме вони вiдкрили перед юнаком шлях до чорноi безоднi глибокого падiння.
ІІ. Жах iз минулого
1
Джозеф Карвен, як повiдомляли легенди, що iх передавали з вуст в уста й записанi на паперi, знайденi Вардом, був дивним, загадковим iндивiдом, котрий викликав незбагненний страх. Вiн утiк iз Салема до Провiденса – всесвiтнього притулку всього незвичайного, вiльного та протестуючого, на початку «великого полювання на вiдьом», остерiгаючись, що його засудять за любов до самоти i дивнi хiмiчнi чи алхi-мiчнi дослiди. Це був чоловiк iз пересiчною зовнiшнiстю рокiв пiд тридцять; дуже скоро вiн став повноправним громадянином мiста Провiденс, придбав дiлянку для будiвництва будинку на пiвнiч вiд обiйстя Грегорi Декстера, на початку Олнi-стрит. Його оселю звели на пагорбi Стемперс на захiд вiд Таун-стрит, у мiсцi, яке пiзнiше стали називати Олнi-кортом. А 1761 року вiн переселився в просторiший сусiднiй будинок, який стоiть i досi.
Першу дивовижу Джозефа Карвена помiтили в тому, що вiн, здавалося, не старiв i завжди виглядав так само, як пiд час свого прибуття до Провiденса. Вiн споряджав кораблi, купив корабельню неподалiк вiд Майл-Енд-Кову, брав участь у розбудовi Великого мосту 1713-го i Конгрегацiйноi церкви на пагорбi i завжди здавався людиною невизначеного вiку, десь близько тридцяти-тридцяти п’яти. Коли минуло кiлька десятилiть вiд часу його прибуття до Провiденса, це дивне явище помiтили всi. Карвен же завжди пояснював його тим, що його пращури були людьми мiцними, а сам вiн полюбляв просте життя без надмiрностей, завдяки чому змiг добре зберегтися. Мiстяни не могли утямити, як можна узгодити слова про невибагливе життя з постiйними нiчними подорожами купця (вiн нiкого не посвячував у своi таемницi), з дивним свiтлом, що всю нiч лилося з його вiкон. Тому вони були схильнi приписувати його молодечiсть i довголiття зовсiм iншим причинам. Дехто припускав, що чоловiк займаеться таемничими дослiдами, постiйно змiшуючи та випаровуючи розмаiтi речовини. Плiткували про якiсь дивнi сумiшi, якi вiн привозив на своiх кораблях iз Лондона та островiв Вест-Індii або виписував iз Ньюпорта, Бостона та Нью-Йорка. А коли старий доктор Джейбз Бовен, котрий приiхав з Реобота, вiдкрив пiд вивiскою «Єдинорiг i ступка» свою аптеку навпроти Великого мосту, не припинялися розмови про рiзне зiлля, кислоти та сумiшi, якi мовчазний вiдлюдник купував i замовляв у фармацевта.
Пiдозрюючи, що Карвен мае дивовижнi, нiкому, крiм нього, недоступнi медичнi знання, чимало людей, котрi страждали на рiзнi недуги, зверталися до нього за допомогою. Вiн це не надто заохочував, хоча й давав iм у вiдповiдь на iхнi прохання декокт[4 - Декокт – особливий вiдвар iз овочiв, фруктiв i трав.] незвичноi барви, правда, отi лiки не надто допомагали. Нарештi, коли минуло понад п’ятдесят рокiв вiд того дня, як вiн оселився в мiстi (а тим часом обличчя i весь зовнiшнiй вигляд чоловiка змiнилися не бiльше, нiж рокiв на п’ять), мiстом поширилися зловiснi чутки. І тепер уже люди були задоволенi, що вiдлюдник Карвен нi з ким не спiлкуеться.
Приватнi листи та щоденники, що стосуються того перiоду часу, розповiдали i про багато iнших причин, через якi люди дивувалися Джозефу Карвену, боялися його i нарештi стали цуратися, як чуми. Всi знали про його пристрасть до вiдвiдин кладовищ, де його бачили в будь-який час доби i за рiзних обставин. Однак нiхто не мiг звинуватити чоловiка в якомусь блюзнiрському вчинку. У нього була ферма на Потуксет-роуд, де дивак зазвичай провадив лiто i куди, за свiдченням очевидцiв, часто прямував верхи спекотного полудня або навiть найглухiшого часу ночi. Там його единими слугами було подружжя iндiанцiв з племенi наррагансеттiв[5 - Нарра/ансетти – iндiанське плем’я, що здавен проживало на територii сучасноi Новоi Англii.] – нiмий чоловiк, укритий якимись дивними шрамами, i неймовiрно потворна дружина (можливо, через домiшки негритянськоi кровi). У прибудовi до будинку розмiстилася лабораторiя, де проводилися хiмiчнi дослiди.
Допитливi возii та кур’ери, котрi доправляли на ферму пляшки, бутлi, лантухи та скринi, вносячи iх через низенькi заднi дверцята, дiлилися своiми враженнями про фантастичнi склянi колби, тиглi для плавлення металiв, перегiннi куби та розпечену грубку, що все це вони бачили в низькiй кiмнатi iз стiнами з полицями. Вони пошепки просторiкували, що мовчазний «хiмiк» (себто «алхiмiк») скоро обов’язково знайде «фiлософський камiнь».
Найближчi сусiди Карвена – Феннери, котрi жили за чверть милi вiд ферми, – розповiдали ще дивнiшi речi. Незрозумiлi звуки (так вони стверджували) вночi долинали з сiльського будиночка Карвена. То були пронизливi зойки й якесь здавлене завивання. Їм здавалося пiдозрiлим, що на ферму доправляли рiзними шляхами величезну кiлькiсть усiляких харчiв та одягу, позаяк важко було уявити, щоб самотнiй лiтнiй джентльмен i пара слуг могли спожити стiльки молока, м’яса та хлiба, i навiщо iм стiльки мiцноi вовняноi одежi. Щотижня привозили новi припаси, а з ферм Кiнгстауна гнали цiлi череди худоби.
Тяжкi вiдчуття викликала також велика кам’яна будiвля на подвiр’i ферми, в якiй замiсть вiкон були вузькi бiйницi.
Нероби, день i нiч вештаючись по Великому мосту, могли багато розповiсти про мiський будинок Карвена, розташований в Олнi-корт; не стiльки про гарне нове житло самiтника, збудоване 1761 року, коли Карвену мало б виповнитися сто рокiв, скiльки про його перший будинок – приземкуватий, зi старовинною мансардою, горищем без вiкон, iз стiнами, обшитими тисом. Із дивною наполегливiстю Карвен стежив за тим, аби всi колоди та дошки пiсля знесення будинку спалили. Варто сказати, що тут було менше таемничого, нiж на фермi, але постiйне свiтло у вiкнах у дуже пiзнiй час, незворушне мовчання двох чорношкiрих, привезених невiдь-звiдки, котрi були единими слугами в обiйстi, нерозбiрливе бурмотiння старезного француза-урядника, що вселяло жах, нiчим не виправдана кiлькiсть запасiв, що iх привозили (за свiдченням очевидцiв), до будинку, де жило лише четверо людей, дивнi та лячнi голоси, якi приглушено сперечалися пiзньоi ночi – усе це, вкупi з чутками про ферму в Потуксетi, здобуло цьому мiсцю лиху славу.
У обраних колах також не оминали увагою будинок Карвена. Бо, приiхавши до Провiденса, вiн поступово проник у церковнi та комерцiйнi структури мiста, завiв дуже пристойнi знайомства i, здавалося, отримував щире та непiдробне задоволення вiд спiлкування з цими людьми. Вiн був iз добропорядноi родини Карвенiв iз Салема, що була знаною в Новiй Англii. У мiстi дiзналися, що Джозеф Карвен ще замолоду багато мандрував, якийсь час прожив у Англii, двiчi побував на Сходi; його мова, коли вiн удостоював когось бесiдою, могла б належати освiченому та вишуканому англiйцю.
