І тепер, вже на другий день, братство було геть подурiле вiд вчорашнього бенкету. То спало в сiдлi, то, як тiльки вгамовувало спрагу з якогось джерела, починало пiснi горлати.
Омелько мовчав – що з ними зараз розводити проповiдi, як ця суча шинкарка iх дурманом обпоiла?!.
Та коли другого дня при ручаi варили кулешу, i щербатий Степан витяг iз перемiтноi суми жбанчик оковитоi, Омелько не стерпiв.
– Панове-браття. Я вас один не обезпечаю. Поки ми в лядських володiннях – не пиймо! У цiй землi весь час бережися, як на вiйнi. Поки не вступимо до свого куреня, не годиться оковиту вживати…
Що отаману Івану аж пекло випити, то вiн так розважливо i примирливо заговорив:
– Пане-брате! Всi папери у нас справнi. Грошi е, обнову маемо. А який бойовий припас?!. Чому б не потiшити себе трохи пiсля праведноi працi?.. Га?..
Третього дня дiстались до великого села. Щербатий Степан Хрiн сказав, що це останне велике село у лядських володiннях.
Довге село починалось iз корчми i на виiздi з iншого боку кiнчалось корчмою. Гулянку почали в першiй корчмi. Гуляли вiд обiду до пiвночi. І музик найняли, i спiвали, i танцювали, аж земля гула. Омелько i порогу корчемного не переступав – коней попорав, збрую на кожному коневi перебрав, всю поклажу перемацав, кожну шворку i ремiнь перевiрив, чи мiцнi, чи не перетерлися, чи не зотлiли. Так i не виспавшись, як слiд, похмелялись рано-вранцi у другiй корчмi. І захмелiлi поскакали битим шляхом на пiвдень. Як добре злетiло вгору липневе сонце, пустилися битого шляху i спрямували своiх коней на манiвцi.
Тепер щербатий Степан Хрiн вiв батову. А отамана Івана, геть сонного, нiс звичною риссю його вiрний кiнь. Якби в отамана Івана був не такий вишколений кiнь, вже давно вилетiв би козак iз сiдла.
Омелько iхав останнiм i придивлявся, все запам'ятовував. Може за яку годину отаман Іван прочунявся, враз притримав коня i зрiвнявся з Омельком. – Пане-брате! Не будь гнiвливий! Усмiхнися душею, ну, звесели свою душу…
– Не час, пане отамане! Ти, пане отамане, краще мене знаеш, що горiлка на вiйнi – злочин i смерть!
– Схаменися, Омельку! Яка там вiйна – тихо скрiзь i спокiйно…
– Тихо?!. – Схопив отамана за червоний рукав.
– А що там? – Обернувся щербатий Степан Хрiн. Вiн вже очуняв, тiльки очi в нього ще були налитi кров'ю. Омелько рвонув шаблю з пiхов i зняв над головою.
– Стiйте! Тихо! Я зараз… – скочив на землю, кинувши повiд отаману Івану.
Бiгцем, пригинаючись, поспiшив на вершину пагорба i щез у чагарах.
Тепер iншi теж прислухались i почули звуки, подiбнi до того, як десь далеко женуть велику череду чи отару. І ще немов приглушенi людськi голоси, тихе кiнське iржання. І козацькi конi занепокоено нашорошили вуха. З верха груда Омелько просто скотився, просто з'iхав навприсядки по шовковистiй висохлiй травi.
– Бродом переганяють дiвчат Не злiчити, скiльки iх! Татар наче небагато. Половина на тому березi стоять… Половина на цьому. Може й три десятка буде… Не встиг Омелько закiнчити, як отаман Іван враз одмiнився. – Мало чи багато – б'емося! Самопали до бою! – Крижаним голосом наказав отаман. – Креши вогонь, заправляй ноти. Левко, Семене, Степане – спiшуйтесь. Ми – верхи. Кожен бере одного. Левко! Твiй – крайнiй злiва. Господи, спаси, сохрани i помилуй! Амiнь!
Пiднялись обережно на пагорб i стали за чагарами i двома кривими в'язами.
Левко iз руки стрелив, за ним зразу Семен лупонув гiшпанським мушкетом, опертим на фуркетi, щербатий Степан, хоч i не найкращий стрiлець, та притис самопал до в'яза i не схибив.
А отаман Іван, Омелько i Степан Кринка залпом докинули на землю ще трьох татар.
Громова луна пострiлiв покотилася над грудами над болотистими берегами Гнилоi рiчки. І дим ще не почав розходитись, а козаки вже набивали порохом самопали.
Тим часом, бранки рвонулися на рiзнi боки. І хоч не дуже багатьом вдалося порвати пута, а все ж хто з них кинувся в очерет, хто назад на цей берег подряпався, хто просто зопалу брiв по водi. Останнi ж товклися на бродi, збиваючи одна одну з нiг, рвалися на всi боки, затягуючи ще сильнiше пута собi i на руках, i на горлi.
Татари не дуже розгубились. Однi ординцi кинулись швидше на той берег до пов'язаних полонянок, другi з арканами i нагаями пустились вертати втiкачок, а третi, бачачи, що окремi полонянки ось-ось втечуть i сховаються, побили iх стрiлами. Четвертi, з'еднавшись iз тими, що iх з-за верболозу не побачив нi Омелько, нi отаман Іван, помчали через рiчку на козакiв. І iх було не менше чотирьох десяткiв. Мчали на козакiв iз скаженим завиванням i рясно сипали поперед себе стрiлами.
Знов Левко Барило стрiляв перший, бо ранiше всiх налаштував самопал. І зняв вiн татарина в дорогiм каптанi та зеленiй чалмi.
Іншi козаки зразу за Левком, як i перше, вдарили з самопалiв. Знов шiсть важких свинцевих куль кинули шiстьох зайд на землю.
Із навiсним виттям випустили татари хмару стрiл i миттю скотились назад до рiчки.
Та коли дим над чагарником почав розходитись, побачили козаки, що упав Левко i стримить у нього в серцi стрiла. І ще бiда страшна – кiнь його пiдбiг у бою до господаря i всi татарськi стрiли, що мали поцiлити козакiв, уп'ялися в коня.
Тiльки встигли козаки набити самопали, знов ординцi з-за пагорба на них поперли. Тепер вже всi козаки зiйшли на землю та поставали на колiна, щоб менша цiль була для татарських стрiл.
Аж задзижчало повiтря вiд стрiл. Семен Ботало i вистрелити не встиг – двi стрiли його дiстали: у скроню i в горло вп'ялися.
Щербатий Степан Хрiн зi свого самопала поцiлив у коня, i татарин через його голову на землю брикнувся з усього маху. Зразу ж Степан кинувся до Семенового мушкета i вже зблизька вистрiлив у переднього татарина. Мушкетна куля знесла пiвголови вершнику.
Праворуч вiд щербатого Степана стрiляли отаман Іван, Омелько та Степан Кринка.
Що татари перли на них купою, то двох татар кулi вибили iз сiдел, а третього куля не взяла, а пробила голову коневi. І вершник тiльки гикнув, коли його кiнь покотився з розгону, i в смертельних судомах лупонув хазяiна копитом у скроню.
І знов татари вiдвернули назад, випустивши в останню мить зливу стрiл. Двi стрiли дiстались щербатому забiяцi. Навзнак завалився Степан. Кров прискала йому з шиi i заливала нову розкiшну вишиванку. Тiльки тепер краем ока помiтив Омелько гарну обнову. Пронеслося миттю: «А може Степан уночi до родичiв ходив?! Хiба б та вiдьма вишила б йому таку сорочку?!» Закляв Омелько з жалю, а рука не тремтить – рiвно засипае порох у цiвку. Коли наче харчить хтось. Повернув голову – отаман Іван сидить, руками в землю вперся, а голова на груди впала, як ото вiн пiдпилий iхав.
Омелько i Степан Кринка до нього, а вiн вже й не дихае: голчаста стрiла скроню пробила i тiльки крапочка кровi виступила.
Обернулися козаки до броду. А там, а там – по всьому броду, по всьому берегу орда суне. Не менше як сотнi пiвтори. Зараз перескочать рiку i возьмуть в коло, i зроблять своiми стрiлами з козакiв iжакiв.
– Тiкаймо! – Заволав Степан Кринка.
Кинулись козаки до чагарiв, де коней лишили, скочили на коней i помчали.
Озирнувся Омелько – з трьох бокiв уже татарва чорним поясом розповзаеться.
Лише дорога до заболоченого озера ще вiдкрита. Дорога погана – мочарини, баюрини, купи чагарiв. А береги озера заросли височенними очеретами.
Проскочити оце вiдкрите мiсце – i все. Тодi ще може бути якась надiя. Свиснув щосили Омелько, прихилився до гриви, просто лiг на коня. Поруч, на голову попереду, мчав Степан Кринка.
А позаду та все ближче i ближче кiнський чвал, ревiння татарське, свист пронизливий стрiл.
І побачив краем ока Омелько, як у страшному снi: хилиться, хилиться з коня Степан Кринка, а в нього i в спинi, i в лiвому боцi стрiли стирчать. Ось кiнь Степанiв легко вириваеться вперед – вiн без верхiвця.
Степанiв кiнь попереду, Омелькiв кiнь за ним – мчали звивистим шляхом межи густих чагарiв.
Одна за другою двi стрiли черконули по Омельковiй шапцi i зразу ж стрiла рiзонула по шабельному ременю, як бритва. Шабля заметелялася при боцi на одному ремiнцi. Знов черконула стрiла по шапцi, i зразу ж за нею друга вдарила в приклад мушкета, ще одна вп'ялася в ложе.
Омелько миттю вирiшив звернути коня в чагарi: «Один кiнь пройде, лавою – нi. «Повернув у звивистий прохiд межи кущами. Як завили позаду татари, зрозумiв – так i годиться.
Кiнь iшов, як би хто вiв на поводi – обминав кущi, проскакував межи кущами. Душа в Омелька почала спiвати: «Вiдiрвуся!» І тiльки вiн це подумав, як кiнь перечепився i завалився з усього розгону. А Омелько не встиг i зрозумiти, що трапилось, як вже був на землi. Хоч i була земля м'яка, i трава густа, та так гепнувся, що аж джмелi загули в головi, i почорнiло в очах.
За якусь мить став приходити до тями i крiзь туман наче побачив, як його Буланко i рудий Степанiв кiнь скачуть далi у вибалки, зарослi шипшиною. Не своiм голосом заволав Омелько, щоб завернути свого коня. Якби Буланко був один, то може б i хазяiна послухав та повернувся. Але вони скакали вдвох i все далi й далi… В розпачi закляв Омелько, та все ж якось звiвся на ноги i, кульгаючи й заточуючись, побiг до очерету.
«Тiльки б добiгти до води!.. Тiльки б добiгти!» – Волав подумки Омелько.
Вже пiд чоботами в травi вода болотна, руда вода тепла, чвиркае.
