Позаду земля стугонить вiд ординських копит, лютi крики все ширше й ширше захоплюють простiр i з права i з лiва за купами чагарiв. Вже не бiжить Омелько, а бреде по колiна у болотяних паростях, жаб та в'юнiв полохае, дрiбне птаство зганяе вгору.
Як почала вода вище стегон пiднiматись, висмикнув Омелько кривого турецького чингала i вирiзав найтовщу очеретину. Пробив мушкетним штемпелем всi колiнця, щосили продув, ще раз прочистив штемпелем, знов продув щосили, аж голова запаморочилась, ще сильнiше, нiж тодi, як з коня перекинувся. Добре обдивився на всi боки i, вгледiвши три кущi очерету, добрiв до них.
І тоi ж митi впав на нього громом тупiт сотень копит, свист i ревище всього людоловського табуна.
Занурився Омелько межи трьома кущами очерету. І ревище затихло, тiльки дзвоном, як дорогий кришталь, дзвенiли бульбашки повiтря, що разом iз каламуттю пiдiймалось iз рiдкого намулу.
Правицею, розвiвши пальцi, вiн затулив носа, а другими притис очеретину у вустах. Лiвицею вчепився у пiдводнi стебла очерету. Очi мiцно заплющив – поки каламуть не опаде – вiдкривати очi не можна.
Самопал за спиною висiв – притягував до дна, допомагав ховатись. Та й каптан намокав i весь одяг намокав, ставав важким. Поворухнув ногою – i з чобота посипались вгору бульбашки i якась риба, чи линьок чи в'юн, проскочила по ньому, зачепивши хвостом по лiвицi.
Тепло було у гарячiй болотнiй водi, ще й нагрiтiй нищiвним липневим сонцем. Але як же бридко лежати iз заплющеними очима, i так важко через ту рурочку очеретяну дихати. Хоча Омелько й так старався, щоб сильно не ворушитись, щоб якомога менше було потрiбно повiтря. Думав про татар i про п'явок. Бiльше про п'явок. Од згадок про п'явок його аж судомило. Ще вiдтодi, коли вперше у дунайським болотах вiд туркiв ховався. Скiльки ж вони з нього тодi кровi вицiдили! Про п'явок багато не продумаеш. П'явка вона i е п'явка, кров ссе з тебе. Насмокчеться – вiдпаде, але кров з ранки все напливае i напливае. Оце страшно – ii вже нема, а кров все витiкае…
А татарва?.. Якщо стiльки ii сюди прискакало, щоб одного його знищити чи схопити, значить почнуть для того щось дiяти. Але що? Коней у болото не пустять i самi не полiзуть пiшака. Болiт вони бояться може бiльше за все на цiй землi. Бо з доброго болота не випливеш, як ото вони перепливають Днiпро, тримаючись за кобилячий хвiст.
Омелько зачаiвся пiд водою, а внутрiшнiм зором бачив, як татари по високому берегу розтяглися ланцюгом. І пильно вдивляються у кожен порух очеретяних стеблин. І вслуховуються, мов пси гончаки, у кожен шерхiт, кожен звук, що долiтае до них вiд болотних заростей. Псiв у них немае, тож вони й не знайдуть його слiдiв при входi в болото.
Але татари без дiла не стоятимуть довго. Їхня сила – швидкiсть. Та й зразу не вiдступляться вiд болота. Вони бачили, як вiн спускався з пагорба. А вiд заростей на всi боки – лише трав'янистi пагорби. Татари знають – вiн в очеретах. І його треба звiдти вигнати на чисте мiсце. Стрiлами навмання не битимуть – з болота стрiли не повибираеш. Бо добре знав Омелько: де тiльки було можна, вони своi стрiли збирали. Хоча, власне, якi вони iхнi – тi стрiли? У них стрiли або московськi, або турецькi. Самi вже нiчого не вмiють робити. І луки у них привiзнi. І грошi на походи iм дають або греки, або вiрмени. Якби не цi хрещенi лихварi, i половини грабункiв не було б… Що можуть пси зробити, щоб вигнати його на сухе? Та дуже просто – пiдпалити очерет. Он який вже день спекота. Та й старого сухого стебла досить i на урiзi суха трава з весни зосталась.
Отож, якщо пiдпалять i не буде вiтру – кiнець. Адже тодi, коли згорить сухе стебло, i вiд нього займеться пiдсохлий зелений очерет, густий дим постелиться по водi… Тут вже можна захлинутись димом i пiд водою, i якщо висунеш голову з води… Раптом щось вдарило в очеретину, ледь не вибивши ii з Омелькового рота, сильно дряпонуло по чолу. Чи болотяна черепаха, чи може гоголь пiрнав…
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
