Всi зареготали.
Вiтру не було, i тому бурлаки пiдтягували судна канатами, якi припинали на березi чи до стовбурiв пальм, чи до каменiв. Вони горлали високими жiночими голосами бойову пiсню i перебiгали по черзi з корми на носа, перебираючи товстий канат i складаючи його кiльцями на кормi.
Пливли також по рiчцi на круглих очеретяних, вимащених бiтумом, корзинах-човнах люди з рiчкового племенi.
Попереду iхньоi величезноi подii i позаду пливли ще двi великi лодii з озброеними охоронцями. Тюрки мали захищати сафiну i ii пасажирiв у нижнiй течii рiчки, де почнуться очеретянi заростi з тисячами проток та озерець мiж ними. Бо, як вiдомо, в тих безкраiх болотах жили племена, що розводили буйволiв та ловили рибу i полювали на птахiв. А коли траплялася нагода, то, не зважаючи на всi каральнi походи халiфiв, наскакували на купецькi судна.
Уже був мiсяць азар8 i напружились води у Тiгрi, пiднялись високо. Здавалось, вода прорве захиснi греблi та вали, залле собою увесь простiр, не лишиться навiть високих пiр'iстих голiвок пальм.
Малий, тiльки випадала вiльна мить, видряпувався на вершок щогли, щоб згори побачити далекi селища, залитi водою, оглянути тонкi смужечки водозахисних валiв, далекi греблi i помилуватись, як вiдбиваються у блакитно-каламутнiм дзеркалi води розкiшнi вiяла фiнiкових пальм.
Коли сафiна з пасажирами та крамом приставала увечерi на ночiвлю, то лодii з тюрками теж прив'язували до берега i виставляли на сушi i на човнах сторожу. Але грабiжники чомусь не з'являлись.
Тодi Алi не витримав i спитав – та не в пожадливого базiки-кухаря, а в одного чорнобородого купця, що мандрував аж iз самого Дамаска:
– Господине мiй, ласкавий i добрий! – Алi чув, як базарнi писарчуки та рiзнi фiгляри улесливо звертались до купцiв та iхнiх прикажчикiв – Дозвольте менi, нiкчемному, порушити твiй спокiй i… – Далi хлопчина не знав, як йому вести мову з цим чорнобородим здорованем.
– Що тобi?
– Господине мiй! Всi тiльки й базiкають про розбiйникiв, а iх все немае…
– Ось що тебе цiкавить?! Тепер розбiйники не нападають на який завгодно корабель – купцi при собi намагаються не тягти багато динарiв. Вони вiддають мiняйлi в Багдадi свое золото. А мiняйло при свiдках пише на паперi, скiльки динарiв дав йому купець. А в Басрi з тим папером-сакком прийде купець до iншого мiняйла, який у долi з багдадським мiняйлом, вiддасть сакк мiняйлi i одержить свое золото… Ну, звичайно, лишить якусь частку золота цим мiняйлам.
– За що? Вiн же одержуе свое золото?
– Те золото, що лишаеться в мiняйл – то iм плата за клопоти з грошима купця. Адже вони тим папiрцем оберiгають грошi купця вiд розбiйникiв i злодiiв. Адже одержуе свою платню нiчний сторож за охорону будинку. Тебе оберiгають – плати! За все в життi треба платити! За все треба! За золото – плати! За хлiб – плати! За охорону-плати!.. Життя – накритi столи серед базару! Той, хто стараеться, той бере з цих столiв для свого прожитку! За все треба платити. А от як платити найменшу цiну за найкраще – то найбiльша наука в життi!..
Хлопчик був вражений, що чорнобородий, який з iншими говорив нiби iз зневагою, по-простому роз'яснюе йому, служцi кухаря на рiчковiй сафiнi, сину нужденного смiттяра.
Алi подумав: «Це перше диво, яке зi мною сталося в подорожi! Правду кажуть бувалi люди, що найбiльше з чудес трапляеться в мандрах!..»
Але його приемнi роздуми перебив горластий кухар, i довелося чимдуж поспiшити до жаровнi…
3. РОЗБIЙНИКИ
На третiй день з'явилися розбiйники.
Судна мандрiвцiв були вже недалеко вiд Шатт-ель-Арабу – злиття великих рiк Євфрату й Тiгру.
Вода пiднялася високо i геть залила все навколо. Греблi, дороги та вали зводились над водою не вище нiж на лiкоть-два. Каламутнi води розбiгалися сотнями звивистих проток межи заростей велетенського очерету-касабу. Коли на сходi зблякло небо i згасла вранiшня зiрка Сiрiус, з молочного туману виринули чорнобокi човни.
Один з розбiйникiв звiвся на повен зрiст i закричав, що вiн вимагае плату за iхню охорону. Зовсiм мала плата – по сотнi динарiв з купця, по десять дадуть подорожнi, по дирхему з кожноi голови команди!
Його слова гримiли над склистою водою протоки i над рисовими полями, та зразу ж потопали в густiй запорi височенних стеблин очерету.
I тут, як на бiду, чи на щастя, бо капiтан сафiни не встиг ще придумати, як вiдповiсти, iз своеi каюти протиснув черево Джафар i заревiв, як верблюд пiд час тiчки:
– Ти, ганьба своеi мами! Затичка в курячiм гузнi, пожиратель свиней i тухлоi риби! Не потребуемо твоеi охорони! Моi знаменитi сiдницi, сiдницi Джафара Покiйника, запорука моiм словам! Подивися на них – iх споглядання й буде тобi платою за турботи!
I Джафар повернув свiй могутнiй зад до рiчкових розбiйникiв.
Напасники заклякли на своiх човнах вiд подиву та обурення.
А тюрки вже попадали за борти лодiй iз самострiлами та луками.
Малий Алi, щоб усе добре розгледiти, наче наполоханий кiт, видерся на щоглу. Тiльки вiн обхопив вершечок щогли, як заверещали розбiйники, заревли тюрки-стражники. В повiтрi засвистiли короткi арбалетнi стрiли, глинянi кулi з арбалетiв i пронизливо заспiвали довгi очеретянi стрiли рiчкових людей.
Згори хлопчиковi було добре видно, що всi купцi, кухар, – капiтан i матроси впали на самiсiньке дно сафiни, сховалися за паками бавовни та египетського льону.
Купець Джафар теж гепнувся за паками i плазом-плазом рачкував до своеi повстяноi каюти. Голова його притискалася до дошки, а от сiдницi пiднiмались горою над палубою. Кiлька разiв стрiли чиркнули по його неймовiрному заду.
Стрiли дзижчали i навколо Алi. Проте вiн не встиг перелякатись i думав. Лиш про те, щоб втриматися на щоглi i краще роздивитись розбiйникiв.
Вiн не трусився вiд страху – був упевнений, що розбiйники грабують i позбавляють життя лише багатiiв. Про випадковi стрiли чомусь не подумав. Але рiчковi розбiйники нiкого, крiм нього, не бачили. З усiх подорожнiх лише вiн був на виднотi – сидiв на вершечку щогли, мов пташка, припнута до жердини. Це розлютило напасникiв. Стрiли одна за одною впивалися в щоглу бiля його нiг, свистiли над головою, лоскотали пiр'iнами по руках i по ногах, порвали сорочку, порiзали вiстрями холошi штанiв.
Зрештою стрiли прошили б хлопця, та трапилася халепа – товстун Джафар рвонувся до своеi каюти, зачепив паку з бавовною, перекинув корчагу з олiею, i все те гепнулося на розпечену жаровню!
Мить – i густий чорний дим заклубочився вгору, закрив вiд стрiльцiв хлопчика. Жовтий вогонь масними язиками обхопив паку з бавовною.
– Пожежа,! – заволав капiтан i, не зважаючи на стрiли, вискочив iз схованки i скинув у воду палаючу бавовну. За ним, ледь не плазуючи, прибiг кухар i, голосно лаючись, обпiкаючи собi руки i лице, пiдхопив напiврозбиту корчагу з олiею. i перекинув за борт. Хтось iз матросiв теж отямився, зiрвав повсть iз Джафаровоi каюти i кинув ii на палаючу олiю.
Рiчковi грабiжники, побачивши переполох на сафiнi, щосили завеслували до мандрiвникiв. Але вони не розрахували – олiя розпливлася по водi, наздогнала тлiючу паку. I пiдхопилося вгору над водою жовтими й червоними крилами полум'я. Швидка течiя на зворотi витягла серпом палаючу олiю. А вiстря серпа за якусь мить торкнулося заростей касабу.
Мить – тогорiчнi сухi стеблини очерету засвiтились жовтими свiчками, затрiскотiли, зачадiли тонкими смужками бiлого диму.
Малому текли сльози, вiн чхав i кашляв, але не злiзав зi щогли – хотiлося побачити, що ж буде далi?! Що вчинять рiчковi розбiйники, як дiятимуть тюрки? На крик свого шейха напасники вдарили лопатями просмолених весел i миттю зникли за пеленою бiлого диму. Той дим густо, мов сметана, що виливалася iз глека, слався над темною водою. Дим прикривав втечу розбiйникiв краще, нiж вранiшнiй туман iх напад.
Сходило сонце десь за очеретяними стiнами i рожевiло хмари iдкого диму.
А полум'я проривалося все далi й далi у нескiнченнi зарослi очерету-касабу, вибухало клубами густого диму.
Алi сидiв на щоглi i споглядав, як пожежа розповзаеться, вибухае у правiчних болотяних нетрях. З вiдчайдушним криком вгору злiтали зграi птахiв. Їх розпачливий крик заглушував навiть трiск очерету та гоготiння вогню. Маленькi пташки спалахували оранжевими квiтками i падали вниз у густий дим.
Алi вчепився за щоглу, що аж нiгтi побiлiли, i все дивився, дивився.
Вiн отямився лише тодi, коли внизу смикнули линву i боляче вдарили нею по п'ятах.
– Гей ти, мавпо! Ану злазь! Хто прибиратиме?! – волав унизу кухар, задерши червоне обличчя iз залишками смаленоi бороди.
Хлопчик напружився i, висмикнувши кiлька стрiл, узяв iх у зуби. Iншi стрiли глибоко вп'ялися, i вiн не змiг iх навiть розхитати. I ставив на них п'яти, як на щаблi драбини…
Малий прибирав черепки вiд корчаги, витирав, вискоблював вiд олii i посипав пiском дошки, пiдмiтав попiл та вугiлля.
На сафiнi тим часом знявся гвалт – всi лiзли з претензiями до Джафара!
Сотник тюркiв вимагав, щоб Джафар Покiйник сплатив за всi стрiли та кулi, що вони випустили по розбiйниках. Мовляв, якби вiн стримав свiй язик, нiхто б у бiйку не полiз – араби бачили, якi могутнi бiйцi сидять у лодiях. Крiм того, вiн, сотник, вимагав десять динарiв i глек вина для поранених. Капiтан вимагав грошi за попсовану повсть.
– Вона зовсiм цiла! Трошки забруднилася по краях! – репетував, обурювався Джафар.
