I от малий на великiй тацi понiс до купцiв гору смаженоi риби. I ще принiс iм корзину вчорашнiх пампушок. Кухар вправно випiкав iх на глинянiй сковородi.
Купцi по черзi пiдходили до борту судна, а хлопчина поливав iм на руки з довгогорлого мiдного глечика, щоб усi вони змили руки й обличчя перед трапезою.
Їли правою рукою лише, як iдять вихованi й шляхетнi араби. Вони чудово вправлялись однiею правицею iз шматками риби i з пампушками.
Спочатку купцi мовчали, а далi знов загомонiли. Хлопець, коли кухар не кликав його, пiдходив до гурту i сидiв з рушником i глеком, чекав, поки купцi скiнчать трапезу i захочуть змити руки. Слухав, про що говорили купцi. Звичайно, балачки точилися про розбiйникiв. Один купець середнiх рокiв, з пасмами сивини в густiй бородi, говорив, що рiчковi розбiйники вбивають людей зрiдка, хоча грабують догола. Вони, як i пiрати з Персидського моря, обберуть купцiв i кажуть: «Ми з вас трохи вовни настригли. Iдiть собi вiльно, обростайте, тодi ми вас знову обстрижемо!»
Один пiдстаркуватий в засмальцьованiм дорогiм персидськiм каптанi, обсмоктуючи кiсточку, прохрипiв:
– Часом та вовна дорожча вiд нашоi кровi. Часом так пострижуть нашого брата купця, що вже вiн нiколи й не зведеться на рiвнi. А жебрацтво – не життя для колишнього купця. То смерть живцем!
Тодi той ставний, чорнобородий, в зеленiй чалмi (знак прощi в Мекку) проводив свое далi.
– Озернi розбiйники – грубi дикуни, пожадливi й темнi, iх можна задобрити, якось улестити. Знаеш, зрештою, де iх можна сподiватись, коли вони можуть наскочити! А тi, отруйнi змii, отi клятi iсмаiлiти2, невiдомо коли, невiдомо де, невiдомо як з'являються на погибель людей! I нiхто не може вiд них уберегтись: нi шах, нi султан, нi iмам, нi купець, нi военачальник чи вчений богослов! Отруйнi змii, скаженi, заюшенi пси, обпоенi гашишем, розбещенi повiями в потаемних замках, розбещенi i обдуренi своiми пiрами 3 та потаемним iмамом – ото страшнi злочинцi! Навiть славнiй Садах ад-Дiн 4 через пiдступнi зазiхання асасiнiв мусив стерегтися щодня i щогодини. Звитяжець не спав на одному мiсцi двiчi! Ви це знаете, чи нi?!! А вiн же не боявся жодного найстрашнiшого франка-хрестоносця. I вiн тремтiв, бо не знав, чи побачить вiн уранцi сонце!
Купець у дорогому халатi криво всмiхнувся i вiдповiв:
– Ми подорожнi, купцi. Що нам тi хашашини? Вони вбивають можновладцiв, суддiв, емiрiв, тих, хто переслiдуе iх. Вони рiжуть вельможних, владцiв, а ми хто, а ми що?..
– Вони всiх рiжуть! – чорнобородий перебив його навiть непоштиво. – Вони хочуть, щоб усi iм корилися, вони хочуть собою заполонити свiт! Щоб усi були слухнянi й безмозкi – бо iхнiй «Гiрський Дiд» 5 за них думае! Темна голота й ученi дурнi вiрять, що вони принесуть людям рiвнiсть! Не може бути в оцьому свiтi рiвностi мiж багатими й бiдними, розумними й дурними, щасливими i невдахами. Шейхи хашашiнiв спокушають голоту тим, що нiби всi рiвнi, i всi потраплять до раю! I змушують голодранцiв виконувати кожен наказ свого потаемного iмама. Я знаю – це рiвнiсть рабiв, слухняних рабiв свого кривавого господаря!.. Тi ж, хто навколо «Гiрського Дiда», нагромадили в своiх руках скарби незлiченнi, а голоту обдурюють рiвнiстю!
– Звiдки ти про них знаеш, що так можеш iх ганити? – пiдозрiло i зловiсно нiби запитав пiдстаркуватий купець у коштовнiм, засмальцьованiм каптанi.
– Знаю! Мiй дядько, син Iбн Лятiфа, знаменитого дамаського купця, що постачае вiйськам преславного Салах ад-Дiна зброю для вiйни з хрестоносцями, не захотiв iм вiддати караван зброi нiзащо. Так просто, за одне слово «подаруй» iхнього «Старця»! Вони вимагають вiд людини не тiльки всього достатку ii, але й покори собаки, яку перiщать нагаем, а вона плазуе перед господарем i облизуе його бруднi капцi. Вони оголосили джихад6 не лише невiрним, гяурам, вони оголосили джихад всiм тим, хто не думае так, як вони! А Аллах, нехай славиться його iм'я, створив усяку людину, щоб вона вiдрiзнялась, одна вiд одноi. Нема людей схожих мiж собою розумом, як битi дирхеми одним карбом! Я купець – i менi джихад в iм'я загробного раю не такий солодкий, як добування засобiв життя! Адже сказано в хадисi, що добування засобiв життя е основою свiту. I як казав один мудрець:
«Менi лiпше вмерти на верблюдi в караванi, що везе дорогоцiнностi, нiж впасти з коня в розпалi битви проти невiрних!»
– Ну, це ти говориш погане! – спохмурнiшав пiдстаркуватий у замизканiм каптанi. – Адже сказано, що тих, хто не пiдкорюеться, треба знищувати. Хтось же повинен винищувати тих, хто не визнае Аллаха?!!
– Може, й повинен, – вiдказав чорнобородий. – Це справа долi й Аллаха. Я ж знаю свое – купець виконуе волю Аллаха, добуваючи собi засоби життя…
Поки цi двое чи то сперечалися, чи то кожен хотiв сказати лише свое i йому було зрештою байдуже, що говорить iнший, Алi зовсiм було незрозумiле, про яких iмамiв, про яке рабство йде мова… Малий нiчого не мiг зрозумiти, тiльки вiдчував з тону, з постави, що цей чоловiк у замизканiм дорогiм каптанi – вiн за вiйну й жорстокостi. А чорнобородий здоровань, схожий швидше на воiна, нiж на купця, зовсiм не хоче колотнечi i кровопускання, а хоче торгувати i нiкого не боятись. I те вiдчув Алi – чорнобородий страшенно, до лютi, до розпачу боiться потаемних убивць-хашашинiв, вiрних рабiв «Гiрського Дiда». Алi пригадав, як вiн кiлька разiв чув, що хашашiни, якi живуть у неприступних фортецях Ельбурсу, вживають аль-хашиш. Вiд того вони стають лютi-прелютi i вбивають сильних цього свiту – шахiв, султанiв, емiрiв. Запам'ятати Алi запам'ятав, та розповiдi про холоднi гори, про неприступнi твердинi, про очманiлих вiд дурману вбивць його не цiкавили. Бо про вбивства й розбiй вiн чув з самiсiнького малечку i нiякого в цьому дива не було. Хiба диво – голод i спрага, спека i холод, крадiжка i бiйка?!!
Алi помiтив, що мосулець напружився увесь. Обличчя ж його байдуже, нiби зовсiм це його не стосуеться i вiн над пустими теревенями не збираеться й замислюватись.
Вiн мав великi чорнi очi з довгими пухнастими вiями, як у дiвчини, а маленька борiдка кучерявилася дрiбними кiлечками. Син смiттяра, що завжди хотiв iсти, по руху щелеп, по вигину вуст мосульця зрозумiв – зовсiм йому не смакуе смажений на решiтцi вусач, приправлений шафраном, червоною цибулею i кiндзою.
Та знов, як завжди, пролунав крик кухаря, i малому довелося бiгти до жаровнi. Кухар витяг iз часничного соусу шматки курки, обмочував у розбитi яйця i вправно кидав на розпечену сковороду. Сковорода вибухала бризками жиру та соку на всi боки, а шмат курки прихоплювався з усiх бокiв золотою шкiркою. I тут треба не гаяти – швидко перевертати, бо зразу перегорить яйце i почорнiе.
Кухар наклав на тацю шматки смаженоi курятини, потiм проваренi в курячому жиру та шафранi пупочок, печiнку, серце, накрив свiжими оладками-загребами i полив соусом з вина, лимона, часнику та борошна, ще й обсипав листками запашноi кiндзи.
Алi попер тацю до Джафаровоi каюти i хотiв поставити тацю перед товстуном на спорожнiлу корзину фiнiкiв.
– Неси в каюти, йолопе! – заволав Джафар, аж посинiв. – Мухи налетять, я не збираюсь iх годувати за шiсть дирхемiв!!!
З великим зусиллям, ледь не впустивши дорогоцiнну тацю, пролiз малий повз купця до каюти i поставив курку на кипарисовий столик. Самому Алi вiд запаху смаженоi курки аж наморочилося в головi i такий голод стис шлунок, що вiн був ладен з'iсти рiчковий намул з берегiв, що пропливали повз iхню сафiну.
Вiн вислизнув з каюти. Поки Джафар засовував свое тiло в каюту, Алi не втримався i з денця корзини прихопив чотири фiнiки. I одного зразу ж забгав у рота. Не встиг малий насолодитись смаком знаменитого басрiйського фiнiка, як з каюти захрипiв Джафар:
– Неси сюди фiнiки, син повii!
Малий прихопив корзину i випустив з долонi три фiнiки назад, на денце.
Джафар у пiвтемрявi каюти нахилився над тацею i дер зубами куряче стегенце, лiвою рукою показав, де поставити корзину.
Вiн скосив очi до корзини i уважно оглянув фiнiки.
Потiм догриз нiжку, обтер губи, викинув кiстку i тiльки тодi роздер пельку i не своiм голосом заволав:
– Злодiй! Злодюжка! Де капiтан!? Мене грабують твоi слуги!
Алi задубiв вiд жаху i не мiг нi виплюнути кiсточку фiнiка, нi проковтнути ii – вiн тiльки жував i жував ii, тверду як камiнчик.
На диво, першим в дверях каюти з'явився не капiтан, не кухар чи хтось з матросiв. Першим став у дверях прикажчик мосульського купця.
– А ти чого?! Хiба я тебе кликав?!! – захрипiв Джафар.
Мосулець витяг з рукава старий повновiсний дирхем i поклав на тацю з куркою.
– О перлина багдадських торговцiв смарагдами i прянощами! Славний знавець коней i цiн на них по всiх портах моря-океану! Окраса цього дивного корабля! Вiн просто дурний ще хлопчик, вiн забув тобi сказати, що я в тебе купив тi фiнiки, що на денцi корзини. Вiн не встиг, бо я довго шукав динара, найкращого для тебе, о Джафаре!
Джафар покрився потом, мов росою, вирячив очi i зрештою спромiгся вичавити хрипко:
– Та яке камiння?! Я камiнням не займаюсь! Конi часом бували, але вже давно… Дурницi якiсь!.. Фарби мiй фах, i дерево для будов… Але прощу тебе, краще сiдай до трапези i поснiдай зi мною…
Джафар знов порожевiшав i став улесливим i усмiхненим.
Алi продовжував смоктати фiнiкову кiсточку.
Волоокий молодик обернувся до хлопчика:
– Принеси глек i тазик…
Хлопчик, наче прокинувся, поволi рушив до великоi корчаги. Наповнив черепком по вiнця глечик i поспiшив до каюти.
Молодик облив руки, втерся рушником Джафара i сiв навпроти Джафара.
– Ти, син грiха, геть! Коди буде потреба, покличуть! – забулькотiв Джафар.
Малий вклонився i обережно порачкував з каюти, прихопивши легеньку корзинку з фiнiками на денцi.
Бiля жаровнi кухар поiдав смажену рибу, редьку, пiдсохлi пампушки, запивав прохолодною водою. Бризкаючи слиною i крихтами, пробелькотiв ледь зрозумiло:
– Чого там Покiйник галасуе? Ти що – украв його фiнiки?! Вiн завжди боiться, що в нього щось вкрадуть…
Малий повернув корзину боком, вiдкинув кришку i показав кухаревi штук вiсiм фiнiкiв.
– Це менi…
