– Оце все тобi? – здивувався кухар, але потiм прогунявив, покрутивши бiля скронi: – Точно, що вiн повередився розумом, як сiдницями забив свого мучителя… Але на торговi справи у нього якесь боже благословення…
I кухар простягнув руку в корзину i взяв собi половину фiнiкiв.
Алi було байдуже – вiн увесь горiв вiд сорому, що отак не стримався i поцупив цього чортового фiнiка. Його аж нудило вiд сорому. I вiн не мiг з'iсти решти фiнiкiв…
I спати голодний вклався, тiльки води випив цiлий глек.
Вiн лежав голiчерева, слухав цвiркунiв i споглядав обсипану iскристими зiрками чорну небесну безодню.
Десь кричали гидкими голосами шакали i схлипувала болотяна птаха.
Потроху сором спадав, але на його мiсце напливала злiсть. Злiсть на себе, що не втримався й спокусився. Вiн аж заплакав, аж вкусив себе щосили за руку. А за злiстю пiднялася зненависть на багатих сильникiв. Ревна образа на iхню зневагу i зажерливiсть. Ось цей Джафар Покiйник – як його мучили, то вiн страждав! А як ти мучишся вiд голоду, так тобi це, виходить, не мука? Одного фiнiка пожалкував?.. Бач, i камiнням торгуе!.. А торговцi камiнням – то мiхи iз золотом… Чого б вiн отак спiтнiв з переляку, якби цей мосулець не виказав якусь небезпечну таемницю?.. Чи, може, цей ненажера боiться, щоб хтось не довiдався, що вiн торгуе камiнням?.. Ось вони якi, багатii – злi, пiдозрiлi, ненажери i боягузи! Полохливi, як гiени!..
Бiльше про багатiiв Алi думати не захотiв. Вiн почав думати про чудеса – про летючих драконiв – летючих крокодилiв з крилами, як у кажана. Невеликого крокодила вiн бачив. I тепер намагався уявити, як же той крокодил летить – чи хвiст у нього пiд час лету висить чи нi?..
Сон i невиплаканi сльози зморили сина смiттяра, i вiн поволi занурився у теплий морок.
Крiзь дрiмоту ще чув чийсь зойк увi снi i щось нiби закапало з корабля у воду, наче хтось вилив воду iз чашi.
4. НАГЛА СМЕРТЬ
Прокинувся Алi, бо його штовхали п'ятою пiд ребра. Вiн розклепив повiки i побачив над собою перелякане й розлючене водночас лице кухаря.
– Прокидайся, байстрюченя! Бiда! Ангел смертi, Азраiл, завiтав до нас…
Алi сперся на витягнутi руки i люто видихнув у посмалену пику кухаревi:
– Якщо ти, мiй господине, ще раз скажеш, що я байстрюк, я тобi вночi горлянку розчикрижу! Вiд вуха до вуха! – Малий чув такi похвальби на М'ясному базарi.
– А! – заволав кухар. – Тримайте мене, бо я заколю цього поганця!
Проте байстрюком вiн Алi вдруге не назвав.
До кухаря легко пiдскочив огрядний капiтан i шарпонув за плече.
– Цить, дурню!.. Тут таемна смерть! – сичав вiн на свого пiдлеглого. – Стражники усiх нас замордують своiми допитами. Iншi тим часом прибудуть до Басри i дорого всi спродадуть…
Кухар безтямно подивився, на капiтана, на малого i щось собi замурмотiв пiд носа.
А син смiттяра, сотворивши молитву (як вчив його батько, ревнивий мусульманин – крiм вина, звичайно), заходився чистити посуд. Коли вiн все приготував, що вiд нього вимагалося, то витяг задубiлi шмати пампушки, взяв з корзини солодку цибулину.
Поки всi камешилися бiля мерця, тихо сварилися про щось, про щось домовлялися, малий з насолодою з'iв таку смачну цибулину i сухi окрушини. Навiть сльози не виступили.
Мертвяк його зовсiм не цiкавив, бiльше того, вiн його дуже лякав, як i всякi мертвяки. Хоч i не прислухався навмисне син смiттяра i навмисне не дивився на бак сафiни, вiн знав уже напевно, що нагла смерть наздогнала чорнобородого здорованя.
I раптом до хлопця прийшов переляк вiд власного бунту проти старшого. Переляк i водночас лють почали його просто трусити. Навiть зуби стукотiли. Та вiн зразу ж вирiшив, що нехай його заб'ють, але вiд своiх слiв не вiдречеться. Його судомило з такою силою, що вiн не мiг всидiти на мiсцi. Тому вирiшив, поки дорослi влаштують все з покiйником, вловити риби.
За каютою Джафара, за паками льняноi пряжi скинув Алi сорочку i штани. А поясом, довгою замизканою ганчiркою, обгорнувся – негоже було бiгати голяка – волосся починало щедро сходити на його худющому тiлi.
Без жодного плюскоту хлопець скочив у воду. Вiдразу вiдчув, як його потягло течiею вздовж борта сафiни. I що вiн зразу ж побачив – бризки кровi на промащених бiтумом дошках.
I зразу ж в його головi виникла картина – чорнобородий купець не завжди лягав з усiма покотом пiд напнутим повстяним покривалом. Бувало, що серед ночi вiн вилазив iз загального гурту i вмощувався бiля самiсiнького борту, загорнувшись у теплий вовняний плащ.
Малий уже проплив сафiну i зачепився руками за греблю, за очеретянi в'язанки, що скрiплювали землю. Вибухла нараз думка: «Невже отой старий – хашашiн, i вiн зарiзав уночi чорнобородого?!» Далi думка та не полинула, бо пальцi намацали в заглибинi мiж двома в'язанками очерету хвiст доброi рибини.
Алi щосили хапонув повiтря – i занурився пiд воду. Риба була здоровенна, i коли вiн просунув обидвi руки iй у зябра i потяг на себе, вона вся туго зiпнулась, потiм пружно розправилась, боляче зачепила колючкою спинного плавця по грудях. Вiн все ж прихопив зубами мiсце з'еднання риб'ячоi голови зi спиною i щосили стиснув щелепи. Риба забилася з неймовiрною силою, та зразу ж i обм'якла. Алi ледь вiддихався, коли виринув на поверхню.
На сафiнi ж нiяк не могли дiйти до повноi згоди, що ж дiяти?
Тому хлопчина встиг зловити ще трьох вусачiв i назбирати на схилi греблi сухих буйволячих кiзякiв.
З рибою вiн перелiз на сафiну по кормовiй линвi, вдягся i таким самим робом повернувся на берег по кiзяки з великою торбою.
Крiм кiзякiв вiй ще пiдiбрав, де тiльки мiг, сухi тростини, луску вiд пальмових стовбурiв.
Хлопець роздмухав жар, що зберiгався у глибинi жаровнi, i на власному паливi засмажив власну рибу.
Зрештою мерця з судна вiднесли на другий човен стражникiв. I зразу ж три судна вiдчалили, розпустили повнi вiтрила i хутко попливли вниз за течiею.
Кухар заходився готувати рибу i мiсити тiсто на оладки. Вiн аж сичав вiд злостi, коли звертався до хлопчика. Малий мордувався страхом перед кухарем i злiстю на себе, що вiн так необачно пригрозив старшому. Та вирiшив – що б там не було, а страху свого не являти людям i вiд слiв своiх не вiдмовлятися!..
Тим, часом на сафiнi вiдбувалися дивнi речi.
Купцi, не такi грошовитi, як Джафар Покiйник, всю мандрiвку iли разом. Тепер кожен купував у кухаря собi окремо. I це виходило кожному набагато дорожче. Джафар не вилазив iз своеi каюти. Тiльки звiдтiля час вiд часу з'являвся вирлоокий мосулець. Та двiчi влазив туди капiтан.
Синовi смiттяра випав суетний день.
Вогонь у жаровнi горiв вiд ранку. Його треба було увесь час вирiвнювати, щоб не чадiв сизим димом. Треба було чистити й патрати рибу.
А курей скубти й смалити.
За кожним криком купця чи збирача податкiв доводилося бiгти й подавати воду й рушника.
Вiднести iжу i забрати посуд назад.
Мити посуд.
А мiдний посуд ще й пiском вiдтирати.
День прогаласував над головою малого мов у сивому дурманi. I до самiсiнького вечора вiн не з'iв анi крихти.
Лише пив i пив холодну воду з великого глека.
Тому не дуже добре запам'ятав, як зникли заростi очерету i над тонесенькою смужкою берега постали гаi фiнiкових пальм.
За пальмами, наче величезнi плетенi корзини, на клаптиках пiдвищеноi сушi лiпилися одна до одноi очеретянi домiвки рiчкових арабiв.
По залитих водою полях, якi були за греблями, на нижчому рiвнi, нiж сама рiчка, ходили чорнi, товсторогi буйволи. Така була вода нерухома, що в нiй, мов у найкращiм срiбнiм дзеркалi, все вiдбивалося без жодного порушення лiнiй, лише догори ногами.
