– Ви бажаете ясностi, чiткостi, рiзкостi? Не знаю, як треба говорити в таких випадках, Інно… Колись для цього була вичерпна формула: ось вам моя рука i серце! Розумiете? Приймiть, не вiдкидайте iх, Інно, – i вiн простягнув iй руку.
– Ви жартуете? – сказала дiвчина, хоч бачила, що вiн не жартуе.
– Рука i серце, – повторив вiн змiненим, ствердiлим до рiзкостi голосом.
– Не годиться такими речами жартувати…
– Якi жарти! Для вас, мабуть, усе це дивне i несподiване… Ви мене мало знаете, i вам нелегко вирiшити, однак зважтеся, не бiйтеся шлюбних пут… І запевняю вас, не пошкодуете. Все зроблю, гори переверну, аби зробити вас щасливою, аби тiльки розквiтнув ваш талант!
Вона вiрила його слову, вiрила в щирiсть цього несподiваного освiдчення, iй навiть лестило, що скромна ii особа викликала у археолога такий спалах почуття.
Руку тобi, дiвчино, пропонують – ось що! Ось як приходить те, про що iншi мрiють i, може, нiколи й не домрiються. Як знати, чи не е це якраз ота мить, коли мимо тебе пролiтае щось рiдкiсне, схоже на щастя? З спокiйною усмiшкою поблажливостi, з почуттям власноi переваги вислуховуеш слова, що котрусь iншу могли б ощасливити! Однак чи не буде твоя вiдмова тим промахом, що колись вiдiллеться сльозами? Буде як буде, що ж тут гадати.
Давно й не тобою сказано: серце не зневолиш… А вiн уже про спiльне майбуття, знов про Іннин непересiчний творчий талант…
– Це ви про пiсню?
– Я про вас. Ви, мабуть, самi ще не знаете своiх можливостей. А я, коли вперше почув той ваш «Берег», одразу сказав собi: вона поетка! Рiдкiсна, справжня, так, так, може, навiть i Сафо, може, новiтня наша Маруся Чурай, якiй судилося оспiвати це надбережжя… Не епiгонка, не слiпа споживачка, а творець. І той легендарний Овiдiй, – вiн би вас теж оцiнив.
– Ой, як щедро… Чи не занадто?
– Нiчого не занадто. Вiки еднаються мiцнiше, нiж це ми собi уявляемо. Невмируща вiть творчостi – це, безсумнiвно, та найповнiша реальнiсть, що ii нiщо не розломить, що над нею не владен i час!
Дiвчина цвiла вiд його комплiментiв, але чим вона могла йому вiдповiсти?
– Ви, мабуть, добра й великодушна людина. І спасибi вам за це все… За вашу щедрiсть… Вам я теж би хотiла щастя.
– Щастя мое – це ви.
– Не треба так… У нас он стiльки дiвчат.
– Іншi мене не цiкавлять. Не хочу поверхових, манiрних, понад мiру практичних, не хочу безмрiйних!..
– Не всi такi.
– Можливо. Але ви, Інно… Не розумiю, яка тут магiя, але вона е! Що менi зробити? Чим сколихнути вас? Хочете, щоб на колiна став?
І видно було: зараз стане. Зовсiм наче в якiй-небудь п'есi…
– Облишмо цю розмову. Нi до чого вона.
– Чому?
– Неважко б i догадатись чому…
І вiн догадавсь. Замовк у гнiтючiй напрузi, понурився, мимовiль стискаючи камiнь муру обома руками. Запитав згодом:
– Менi йти?
– Ідiть.
– Не боiтесь зостатись сама?
Інна аж тепер посмiхнулась полегшено:
– Хочу побути з Овiдiем наодинцi.
Фантазiя мiсячноi ночi
Бачила зовсiм реально, як, наближаючись до цих берегiв, морем iшов вiн, той самий Назон. Невагомий, у своiй довгiй римськiй одежi, в сандалiях iз поворозками неквапом iде мiсячною дорiжкою, ступаючи просто по ii мерехтливiй поверхнi. Подорожнiй. Із Вiчного мiста – у вiчне вигнання.
Сiрою пустельнiстю, льодовими вiтрами зустрiло його це античне крайсвiття. Все було тут незвичне: i безмежжя просторiв, i виття хуртовини вночi, i здичавлений вигляд залоги, що поверталася з мурiв фортецi в намерзах снiгу, кутаючись у баранячi та вовчi шкури до п'ят. Розпатлатiвши, набравшись мiсцевих звичок, залога уже нiби й не з римлян складалась, – несла на собi варварський карб. Сам центурiон, начальник залоги, грубий i мужнiй воiн, зарослий, як звiр, з тiлом, яке давно не бачило лазнi, не знало ароматних мастил, вiн у своiх смердючих шкурах бiльше тепер нагадував не людину з славетного Риму, а варвара-волопаса. Незабаром Овiдiй i сам опинився в цiй варварськiй одежi, – у звiриних шкурах бачили його, великого поета римлян, коли iнодi виходив на мур i стояв там самотнiй, вглядаючись у безбережнi й загадковi степи.
Ось тут опинився у цiм крайсвiтнiм вигнаннi,недосяжнiм для могутнiх твоiх богiв, для твоiх веселих з-над Тiбру коханок. Можновладний Рим знае, чим карати поета, що впадае в неласку: карае не чашею з отруеним вином, не африканськими левами на аренi Колiзею, карае безвiстю, самотою, забуттям, досмертним оцим вигнанням мiж криги й снiги, де нема й нiколи не буде потреби в поетах!
Уже ти не е. Вiдданий на розправу цим буйним варварським зимам, безвiсно згинеш отут, i лютi гетськi вiтри розвiють по цiм надбережжю серпанки твоiх золотом тканих поем. Нiколи не виросте тобi на цих берегах вiнок iз вiчнозеленого лавра! Замiсть вiнка, скорше саркофаг тобi викують скiфськi морози з своеi непроламноi, схожоi на бiлий мармур феррарський криги.
Замiсть оспiваних тобою знайомих богiв, якi так легко покинули тебе в годину скрути, зустрiчають тебе на цих берегах iншi боги – нещаднi боги Пiвночi. Лютуючи, здiймають вони завiрюхи страшенноi, дикоi сили, i степи надовго тонуть у каламутнiм шаленствi стихiй. Не по-римському свищуть, завивають тутешнi вiтри, слiпне вiд снiгу залога, слiпнуть простори, невiдкличнi, глухi до твоiх жертв, до скарг i жалiв, байдужi до твоiх солодких, трунком кохання напоених поем. Ще живий стаеш свiдком власного завмертя. Знала твоя патрицiанська молодiсть усi насолоди втiх – дружби й хвали, любощiв i розпусти. Де все воно, де слава й вiнки з тужавого запашного листя? Невдячний, тобою проклятий Рим, усе вiн забув, над спiвом твоiм поглумився, тепер ти лиш смертник, живцем викинутий iз життя, iз часу, iз людства. Бо людство – це Рим, iнакше ти свiту не уявляеш. І вiд нього тебе вiдлучено, десь там вiн у своiй осяйнiй недосяжностi, вiдступився з усiма його розкошами, з його богами й жертовниками, з ночами без тебе бенкетуючих муз i невситенних пестощiв. Усе без тебе, тобi тiльки згадка, ii пекуча гiркота.
Чи, може, не так зараз тужиш за Римом, як за безповоротнiстю лiт. Бо насуваеться старiсть. І навiть вона не принесе тобi шани, тiльки бiль самоти. А був же ти улюбленцем долi, солодкоголосий, i нiжний, i щедро люблений, на всю волю купався в обiймах римських гетер, у п'янливих пахощах лавра. На твою честь вино лилося рiкою, мав друзiв на вибiр – щирих i оманливих, вiрних i двоедушних, тепер маеш тiльки грiзний, нiяким благанням непiддатний гнiв Октавiана.
Август Октавiан, princeps senatuc, той, що любить у крем'яхи гратись з дiтьми рабiв, малими рабами… Той, що чужих жiнок, родовитих патрицiанок, просто з бенкетiв веде на свое розпусницьке ложе… Вiдомо, що, йдучи потiм на розмову з дружиною Лiвiею, вiн заздалегiдь готуе конспект свого лестивого слова до неi… Колишнiй Друг, золотий Август, шлю з цього вигнання прокляття тобi, хоч колись ще, може, знов благатиму й ласки твоеi, милосердя твого. Ще, може, проспiваю хвалу тобi, золотому, чия сила зараз стоiть на цьому валу, чий меч сягнув аж варварських цих берегiв, утвердивши й тут вiчне могуття Риму.
Тут – напiвлюди. Дикi, примiтивнi, пiдступнi, з'являються iнодi з глибини степiв у своiх чудернацьких шкурах, незвичних для римського ока шапках. Так, напiвлюди вони, невловнi якiсь степовi кентаври, бо кiнь i влитий у нього вершник – то в них неподiльно, то вже не римлянин, а кентавр. Нiколи не бачили Вiчного мiста. Тiльки декотрi з них потрапляють до нього, i то лише рабами, у ланцюгах. Якби дозволено було повернутись на береги Тiбру, описав би всю iхню фантастичну дикiсть, власноруч на стелах, на бiлих би мармурах вирiзьбив зображення цих загадкових iз луками та спiвучими стрiлами iстот. У своiй вiллi серед маслинових гаiв на публiчний огляд поставив би, щоб потiшати i твiй, цезарю, зiр!
Зневажив ти мене, тяжко так покарав. Прирiк жити серед звiрiв та напiвзвiрiв. Водяться тут гепарди – дикi кiшки, i степовi, як блискавки, антилопи, i важкi тури, пасучись, згрiзна позирають на незнайомця в римських сандалiях. І самi кочiвники натурою теж упертi, мов тури… Сюди мене кинуто на розтерзання лютоi самоти. Правду, мабуть, каже твiй центурiон:
– Кволий, винiжений, згинеш, Овiдiю, тут. І пам'ять згине про тебе – лиш цезарi вiчно живуть!
Згину, згину… Не буде слiду мого. Холодна ця немiряна безпоемна пустеля все поглине. Не повернуть до Риму навiть тлiннi останки поета Овiдiя, вимуруе над ним фортечна залога лиш важкий крижаний саркофаг.
Центурiон виказуе тобi знаки уваги, бо поетична слава Овiдiя Назона колись торкнула крилом i його, мае потаемну надiю, що рано чи пiзно, а тобi, звеличниковi Риму, буде таки дароване Октавiанове прощення, i ще ти складеш свою поему вигнання, згадаеш i iх, цих суворих, задичавлених воiнiв, якi тут, на найдальшiй околицi, в пограниччi з варварами, бережуть мiць i несхитнiсть iмперii римлян. Згадай, згадай хоч пiвсловом, поете, бо меч – то лиш сила, а пiсня – то невмирущiсть.
Інодi iз степiв наближаються по снiгах тi, напiвлюди, худобу женуть – будуть iз залогою торгувати. На кригах лиману, таких мiцних, що й вершник з конем не провалюеться, розгортаеться торг. Хоч напiвлюди, хоч бородатi, а динари рахувати вмiють, навчились навiть лаятись справдешньою латиною. Бувае, що розходяться мирно, а бувае – за овечий хвiст зчиняеться бiйка, пускаються в дiло мечi й батоги, гаряча кров бризкае на мармур льодiв, i котрийсь бородатий уже летить сторчма в ополонку, вiдтепер кочуватиме десь там, у пiдводдях. Нема в Овiдiя до них жалю. Спокiйно споглядае, як в'яжуть ланцюгами вже того юнака з племен, що пiд час торгу домагався справедливостi, бився та люто лаявся по-латинi.
А потiм настала весна, зiгнало геть хмари, i вiдкрилося небо таке високе, таке блакитне, зовсiм як небо Італiки! Саме панувало тимчасове замир'я, племена не виявляли войовничостi, i Назон мiг безтривожно заглиблюватись у iхнi степи, вражений красою цiеi варварськоi весни, морем червоних квiтiв, що iх i через тисячi лiт прийдущi вченi-ботанiки називатимуть «скiфськими тюльпанами». Оживала душа. Із римських гнiвiв, з кромiшньоi пiтьми вiдчаю добував вiн тяжкi зерна мудростi, з пережитоi катастрофи винiс вiн спокiй. Стрункi, не зломленi щогли винiс iз самого осереддя бурi. Цi простори, ця весна повертали його духовi яснiсть i мiць. Почував дужим себе. Беззбройний блукав степами, заводив розмови з вершником, iз волопасом. І йому було iх не страшно, вони, виявляеться, здатнi на приязнь, на мудрiсть i жарт… І ось тодi вiн для себе вiдкрив, що перед ним – люди. І цi люди вечорами розкладали серед степу своi розкiшнi багаття, частували римлянина смажениною, овечим сиром та медами, а потiм спiвали. Цi люди мали здатнiсть до спiву! Спiвали, як Орфеi, як давнi твоi боги, нi, краще за богiв… На берегах Тiбру безжурну юнiсть твою обдаровували таким спiвом тiльки римськi твоi, в самий серпанок одягнутi коханки-арфiстки.
У давнiм ваше, наше у майбутнiм.
Для вас земля, а наша далечiнь.
Сказав пiсля цього центурiоновi:
– Не проливай бiльше iхньоi кровi. Сховай меч, замирись. Вони вмiють спiвати. Вони теж люди.
І навiть вiн, грубий, звиклий рубати голови воiн, зрозумiв цього разу Овiдiя, послухався, – невiдомо тiльки, чи надовго.
В один iз вечорiв поет уже разом з ним попрямував до степового кострища, i знову – при синiх смерках, при ясних зорях – користались вони варварською гостиною, де серед трав варилася проста кочiвницька iжа в мiдних казанах на триногах, що форму свою збережуть i для далеких нащадкiв. Степ цей був звиклий боронити себе. Та хоч мистецьки кар-бована зброя весь час поблискувала при людях, чвар, однак, цього вечора не було, дружнiй смiх племенi дзвенiв бiля вогню раз у раз, i матерi-кочовички, зовсiм не схожi на вовчиць, спокiйно годували грудьми своiх опецькуватих степових Ромулiв та Ремiв.
