Ще не було нi сарматок, нi половчанок, не було й гордовитих веселих слов'янок, ще iм належало тiльки вродитись, прийти iз майбутнього, а вогнище степове для них уже палахкотiло, i iхнiй прабатько – танець вогнистий – уже кружляв, брязкотiв оздобами, i пiсняпраматiр уже творилася, ткалася iз людськоi задуми, iз тишi й зiрок. Сухим, запашним повiтрям степу дихав на повнi груди Публiй Овiдiй Назон. Мудрими очима, що стiльки всього перебачили, споглядав, як юна дiвчина в золотих дукатах перед ним танцювала, перевершуючи красою все, чим вiн колись впивався у римських хмiльних ночах.
– Даная назову тебе, – сказав iй пiсля танцю. – Даю тобi богинi iм'я, бо ти богорiвна.
– Негоже дочцi першого карбiвничого племенi носити чиесь iм'я. В мене е власне.
– Яке?
– Кигитка звати мене, за iменем птаха, якого ти нiколи не бачив i не чув.
Якби йому того вечора вернулася молодiсть! Якби ця юна танцiвниця й спiвачка могла покохати його, знiкчемнiлого, зiстареного, всiма забутого вигнанця!
А вона покохала. Нiчого не боячись, проходячи спокiйно помiж вояцьких мечiв, з'являлась аж на мурах фортецi бiля цiеi самоi вежi, що вiдтодi й донинi буде зватись – Овiдiева. Приносила йому цiлюще степове зiлля, здатне рятувати вiд найгiрших римських хвороб та вiд тягару лiт. Перша медичка тих часiв, подвигнута чистим своiм почуттям, – заповзялась вона вiдмолодити поета для творчостi й для любовi.
– Вона покохала тебе, – казав центурiон, – тому що ти римлянин, що маеш фортецi й тримаеш меч важкий у руцi.
– Не за це, – вiдповiла дiвчина.
– За що ж?
– Спiвець ти, – зверталась вона до вигнанця. – Душа твоя повна свiтла. До чого торкнешся словом – всюди з'являеться краса, мiй степ вiд неi розквiтае… Природно за це покохати.
– Але ж я залишив свою молодiсть у Вiчному мiстi. Коханки моi в Римi зiстарiлись… А ти така юна. І нiякi боги не приведуть до рiвностi нашi лiта. Ось на менi сивина, зима мого життя, – вона роздiляе нас.
– Не хочу, щоб роздiляла. Бо ти Овiдiй, поеми твоi не знають старостi. Душа твоя завжди юна, i я тебе люблю!
Слова цi ставали спiвом в ii устах.
…Для них земля, а наша далечiнь.
Почував, як вона своiми пiснями вiдроджуе його. Чув, як кров починае нуртувати в жилах гаряче й молодо.
Юна зцiлителько, чим вiддячу тобi? Введу тебе ось такою, як е, в мою гетську поему, може, в останню поему мого життя. І будеш ти вiчно юна в нiй, вiчно прекрасна, як небо це, як цей ваш весняний розквiтаючий степ. Квiтуватимеш у словi моеi, для тебе далекоi мови i перебудеш нас обох, тiлом тлiнних i незахищених перед Хаосом. Будеш i будеш, i вiки не зiстарять тебе!
У степовому ii чар-зiллi, в натхненних спiвах любовi було, мабуть, щось справдi цiлюще: чудодiйна, може, навiть чаклунська сила таiлась. Бо Назон змiнювався на очах, залога бачила його в цi днi вiдмолодiлим та дужим, його тепер не страхало нiщо. І одного разу вiн вигукнув на валу:
– Риме i ти, Октавiане Августе! Вщент розлетяться твоi легiони, пiсня ii все переживе!
І тiльки вiн знав, звiдки в ньому вперше з'явилось оце безстрашшя поета.
III
Уже пiзно було, всi порозходились, позмовкали транзистори, тiльки цикади невтомно сiчуть.
Схилившись на мур, Інна в задумi слухае тишу цiеi цикадноi ночi, що так нiжно тримае на собi всiяний зорями небосхил. Простiр моря потемнiв, мiсячна дорiжка пригасла, i сам мiсяць, звернувши на захiд, дотлiвае червоною купою за мiстечком, за пагорбами, де вдень було б видно розлогi плантацii виноградникiв. Прощавайте, пагорби, прощавайте, золотавi, тугi, сонячним соком налитi грона!.. Не раз Іннi доводилось з дiвчатами працювати там, коли цiлим училищем, бувало, виходили допомагати радгоспу в осiннiх роботах. То були гарнi днi, в працi на виноградниках Інна знаходила справдi щось поетичне, бо ж хiба не прекрасно бачити людину, смаглу й веселу, з сонячним гроном у руцi? Цiкаво, чи росла за Овiдiевих часiв тут виноградна лоза? І чи було яке-небудь поселення там унизу, бiля пiднiжжя фортецi, де зараз ряснiе вогнями мiстечко райцентру? Мiстечко типово пiвденне, iз свiтлого черепашнику, вдень воно аж очi слiпить i все засипане цвiтом акацiй, виногради в'ються над самими вiкнами, бо тiнню тут дорожать… За роки навчання Інна встигла зрiднитися з бiленьким цим своiм градом, з його[7 - Як iй здаеться.]
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
