Стоячи збоку в нiшi, Сагайда пропускав роту, оглядав, чи все взято. Приемно зараз було Сагайдi дивитись на своiх людей. Ось попереду крокуе розшарiлий, з високо пiднятою головою Черниш, поблискуючи великими ясними очима з-пiд чорних упертих брiв. Вiн ступае з якоюсь особливою щасливою пружнiстю. Ось проходить високий Бузько, зiгнувшись пiд вагою плити i весь час дивлячись пiд ноги, нiби хоче запам'ятати кожен свiй крок на цiй землi. Чимчикуе Хома Хаецький, невтомний жартун, з пишними вусами, закрученими вгору, як два добрi баранячi роги. Юнак Гай, весь обвiшаний металевими лотками з мiнами, гримить ними, як рицар у зелених латах, i дивиться на Сагайду, на товаришiв, на все, що дiеться, простодушно й довiрливо. Проходять нерозлучнi Блаженки, обидва темнi, засмаглi й хитрi. В молодшого – труба на плечi, прицiл у руцi, а в старшого… Старший праву руку ховае, а в лiвiй несе лотки.
– Блаженко! – окликае Сагайда старшого, а брати зупиняються обидва.
– Слухаю, товаришу лейтенант гвардii!
– Скiльки я вас учив, що не лейтенант гвардii, а гвардii лейтенант!
– Вибачте, забув, товаришу… лейтенант гвардii!
– Дайте сюди лотки!
– Вiн у моiй обслузi, – втручаеться Денис. – Це з мого наказу.
– Дайте сюди лотки?
– Товаришу гвардii лейтенант, – наполягае на своему Денис, – ви ж не можете через мою голову касувати моi накази. Наказ бойовий…
– Та ти статути знаеш! – каже Сагайда i силомiць забирае лоток у Блаженка-старшого. – Чому не доповiв, що брата поранено? Марш!
Роман розгублено клiпае очима то на Сагайду, то на Дениса. Але ж куди – «марш»?
– Марш… з братом!
Сагайда сам бере лотки i теж рушае, замикаючи роту. Траншея, вирита в повний профiль, спускаеться все нижче. Сагайдi видно голови мало не всiх бiйцiв, iхнi засмаглi жилавi шиi. Голови в такт ходi похитуються, здiймаються й опускаються, нiби, вiддiлившись вiд тулубiв, пливуть по единому руслу, гойдаючись на хвилях. У деяких мiсцях траншея перекрита шпалами, i коли бiйцi входять у темний тунель, Хома Хаецький вигукуе своiм спiвучим подiльським говором:
– Ой патку мiй, патку!.. Так, наче в пекло!
– А ти думав, у рай? – смiеться котрийсь з бiйцiв.
– Най його мамi, де тому буде край?
Вночi рота окопувалась уже на новiй вогневiй позицii, в глибокiм яру пiд самою висотою. Про сон не могло бути й мови. Бiй тривав. До вечора були взятi 14-й, 17-й i 18-й доти, деякi були блокованi, проте ще прострiлювали майже всю мiсцевiсть, яку нашим вдалося захопити. Мiнометна заривалась у землю. Важко дихаючи, працювали бiйцi, скреготiли в темнотi кайла, викрешуючи iскри, коли траплявся кам'янистий пласт.
З настанням ночi ринули до висоти пiдводи, навантаженi боеприпасами. Зацокотiла дорога, забита ще з дня потрощеними возами i роздертими кiньми. Обминаючи iх, пiдводи гуркотiли i гуркотiли в темрявi. На повнiм галопi пiдскакуючи до висоти i з ходу розвертаючись, вони звалювали в купу набитi мiнами ящики i знову гнали по новий вантаж. Бiля пiдошви висоти створилася цiла гора боеприпасiв. Брянський послав майже половину роти носити звiдти мiни на вогневу.
Як темний караван тiней, брели в темрявi бiйцi з ящиками на плечах, щоразу падаючи, коли поблизу снаряд впивався у твердий грунт. Хаецький, маючи напрочуд тонкий слух, завжди перший ловив наростаючий свист снаряда, або шавкотiння важкоi мiни.
– Летить! – вигукував вiн, а сам уже падав, припадав до землi, як осiннiй лист. – Патку мiн, патку! Спина йому збiгалася брижами. Чомусь був певний, що мина обов'язково вгвинтиться йому в поперек, як свердел. Не в ногу, не в руку, а саме в поперек. Там пiд сорочкою аж холодок ходив, а Хома грiб руками землю i, обламуючи нiгтi, шепотiв:
– Пронеси!
Трахкало десь збоку. Над головою хурчали осколки опадали, гупаючи, мов грушi. Тодi Хаецький перший енергiйно пiдводив голову, випнувши вуса вперед. – Онде-го впало! – повiдомляв вiн, неначе iншi цього не бачили. – Най його крах вiзьме!
– Пiднiмайсь! – командував Черниш, який вiв бiйцiв. Вони мовчки висаджували вантаж на плечi один одному i, горблячись пiд важкою ношею, рушали далi.
– Всi йдуть?
– А то.
Це вже був iхнiй четвертий рейс у цю нiч.
– Покурити б, – сказав хтось, iдучи за Чернишем. Напередоднi наетупу бiйцi одержали тютюн.
Поблизу, врiзаючись у висоту, пролягала якась порожня траншея, i Черниш дозволив зупинитись у нiй на перекур.
Вже було за пiвнiч. Бiйцi, склавши ящики понад бруствером, щоб потiм легше було висаджувати на плечi, присiли в траншеi. Враження бою i тяжка нiчна робота втомили iх. Але коротка передишка, безпечнi стiни траншеi швидко повернули бiйцям втрачену жвавiсть. Кожен полегшено вiдчув себе пiд надiйним захистом землi. Заяснiли на днi рову зiрки цигарок, розв'язались язики, почулися жарти. «Як, зрештою, небагато треба людинi, – мимоволi подумав Черниш, – щоб вона вiдчула себе задоволеною, втiшилась, засмiялась».
– У нас був румунський комендант, по-iхньому – претор, – чувся в темрявi спiвучий веселий голос Хоми Хаецького. – То я до нього день при дню ходив, аби вiн повернув менi корову, а вiн теж виявився впертим: день при дню мене шмагав.
А ти все-таки ходив?
А я ходив, бодай йому й кiсточки дрiбненько рознесло.
– І повернув?
– В обидвi руки… За налигач i повiв десь у свiй Букарешт.
– Ласiй, видно, був до молока та сметанки!..
– Ниньки при Дунаi де-небудь твоя корiвчина пасеться…
– Впiзнаю – вiдберу.
– Втiкаючи, вони спiвали: «Антонеску дав наказ— всiх румунiв на Кавказ. А румуна не дурной – на каруцу i домой».
– Заспiвали, як припекло на Украiнi.
– Бач, чого тут набудував: спроста не вгризеш.
– Припече, то й звiдси геть вивтiкають.
– А швидше несло б iх з димом та з чадом. Черницi встае.
– Кiнчай курити!
Внизу простелилася сиза прохолода ночi. Подекуди в полi схоплюються червонi спалахи вибухiв. По висотi над бойовими порядками пiхоти звисають ракети i в'януть, падаючи, як зiтнуте слiпуче волоття. А за горою все небо ятриться. Палае румунський тил, палае вся Романiя, тривожно i загадково.
– Тю, бодай ти щезло! – вигукнув раптом Гай, задкуючи вiд бруствера. Черниш, що саме проходив мимо, здивовано зупинився.
– Що таке, товаришу Гай?
– Рука! Чиясь рука…
Беручи ящик. Гай мацнув по брустверу i наткнувся на неi. Черниш нахилився i справдi побачив у темрявi скарлючену руку, що звисала в самий окоп, перегороджуючи дорогу. З почуттям бридливостi, в якому не хотiв сам собi признатися, Черниш узяв ii, холодну, вже задубiлу, i одкинув знову на бруствер, щоб пройти. А на долонi в нього нiби лишилося щось липке. Ідучи, вiн весь час вiдтирав долоню землею. Проте йому ще кiлька днiв пiсля того, коли брався iсти, здавалося, що вiд руки тхне, i його нудило.
Вони наближалися до заклятого мiсця – вiдкритоi галявинки при входi до яру. Вся галявина ще й досi прострiлювалася противником з кулеметiв, i Черниш, скомандувавши бiйцям лягти, лiг i сам. Тут можна було пробиратись тiльки поповзом.
Черниш повз по зритiй землi, яка вся смердiла газами й трупами. Кулi гидко дзвенiли весь час, то пролiтаючи над головою, то цмокаючись поруч у щось м'яке, як у тiсто. Трупи щораз загороджували йому путь. А позаду з важким сопiнням плазували один за одним бiйцi, тягнучи ящики за собою.
