Черниш лежав з широко розплющеними очима i дивився в перекриту рейками стелю, згадував матiр, яка десь там, у гарячих краях за Каспiйським морем, думае, певно, зараз про нього, може, уявляючи собi, як вiн кидаеться своiм тiлом на амбразуру дота.
– Женю, – говорила вона йому при останнiй зустрiчi, – я знаю, який ти буваеш запальний… гарячковитий до самозабуття. Ти занадто романтик. Звичайно, я не раджу тобi бути поганим воiном або ховатися за чужi спини. Я знаю, що ти на це не здатний, i, може, саме за це найбiльше тебе люблю. Будь таким, як ти е, будь мужнiм, вiдважним, знищуй iх, але, Женю, хлопчику мiй… не кидайся власним тiлом на амбразуру дота. Бо, я знаю, це такi, мабуть, як ти, кидаються. Але ж це так… жахливо!
Бiдна мати! Скiльки вона зараз передумае! А вiн лежить у спокiйнiй землянцi, i вiйни нема, е лише бiлий мiсяць на порозi, та лункi кроки вартового, та якась дивна Зоря, що iй молодий телефонiст раз у раз засвiдчуе свою готовнiсть.
І все ж Черниш вiдчував, що вiн досяг сьогоднi чогось незвичайного, щось дуже важливе трапилося в його життi. Завтра вранцi вiн уже не йтиме шляхом з ясними дороговказами, п'ючи студену воду з зелених криниць. Вiднинi перед ним звiвся мур, i Черниш уперся в нього. Дороги всi попереду зiмкнулися i вже нiкуди не йдуть, аж поки вiн сам не проб'е той мур, щоб скрученi, як пружини, дороги розправились i полетiли знову вперед з дороговказами для iнших. Нi, тут не можна жалiти себе. Що було б, коли б ми всi почали раптом жалiти себе?
Черниш стримано зiтхнув.
– Ви не спите? – подав голос телефонiст.
– Га?
– Та… кажу, дiвчата набридли, дзвонять i дзвонять…
– Чого iм треба?
– Гвардii старшого лейтенанта. І все не нашi позивнi:
якась «Берiзка», якась «Фiалка»…
– То розбуди його.
– Не можна. Старший лейтенант наказав вiдповiдати всяким фiалкам, що його… нема.
V
Вранцi Шовкун, ординарець Брянського, вносить казанок, ложки, розстилае рушник i нарiзае на ньому хлiб. Все це вiн робить з якоюсь особливою селянською делiкатнiстю.
– Що там? – пiдводиться скудлачений Сагайда, щоб заглянути в казанок. – Знову гвардii горох! Здоров був, давно бачились!.. Шовкун!
– Я вас слухаю.
– Я знаю, як ти мене слухаеш! Горiлка е?
– Сьогоднi не давали. Сагайда глибоко задумуеться.
– Так от знай, Шовкун, – каже вiн, позiхнувши, – твоя Килина взяла собi приймака. Мiлiцiонера!
Сагайда уважно стежить, яке враження справлять його слова на ординарця. Завжди пiсля такого жорстокого жарту лiтнiй боець починае блимати, як дитина, очi його заволiкаються м'якою туманною вологою. І весь вiн також м'якне, тане, нiяково посмiхаючись.
– Що ви. товаришу гвардii лейтенант… Не може цього бути… У нас i мiлiцii нема поблизу. Вона вся в Гайсинi. Сагайда думае.
– Однаково, зв'язалася з бригадиром, – каже вiн. – Бригадир привiз iй соломи, а вона йому за це…
– Годi тобi, – спиняе, морщачись, Брянський. Сiдають iсти. Шовкун стоiть бiля дверей, i здаеться, що його зовсiм нема в землянцi. Взагалi, вiн мае дивну властивiсть – зникати при очах, ставати зовсiм непомiтним i нiколи нiкому не заважати. Але досить, здаеться. Брянському хоч увi снi окликнути його, як Шовкун одразу тихо вiдгукнеться: «Я вас слухаю».
Сагайда iсть, голосно жвакаючи. Пiсля iжi йому хочеться закурити. Але вiн знае, що в усього батальйону в цi днi пухнуть вуха без тютюну.
– Ти не куриш? – питае вiн Черниша.
– Нi.
– І не п'еш?
– Нi.
– І дiвчат не цiлуеш?
Черниш червонiе.
А Сагайда вже починае нарiкати на Романiю. Злиденна нещасна краiна! Хати без димарiв, бо на димар Антонеску накладае податок. Тютюн не сiй, бо це державна монополiя. Всi нашi недокурки визбирали по дорогах, а кажуть – Європа.
Брянський теж потерпае без курива, але стоiчно зносить своi муки. Шовкун легким рухом зiбрав посуд, перемив, перетер, i хоча сам вiн обертався повiльно, проте робота в його руках якось iшла сама собою, швидко й до ладу.
Уже вiн все зробив i знову стояв вiльний та, переступаючи з ноги на ногу, несмiливо поглядав на старшого лейтенанта, якого, видно, обожнював.
– Да, обкурились, – скаржиться, нарештi, i Брянський. – Хоч би раз оце потягти.
– Товаришу гвардii старший лейтенант, – зрадiвши, обзиваеться Шовкун своiм ласкавим, проникливим голосом. – Я трошки маю… У конвертi прислала…
– Килина? – кричить Сагайда. – Та чого ж ти мовчиш? Давай мерщiй! Закурили.
– Шовкун! – гукае Сагайда, пожадливо затягуючись. – Хiба це тютюн? Це якась мерзота!
– То я трохи буркуну пiдмiшав, – виправдуеться Шовкун. – Нашi хлопцi всi буркун курять. Вiн пахучий. А румуни багато його розвели на своiх полях.
– Нудьга, – каже через деякий час Сагайда. – Ненавиджу оцi оборони. Копай i копай без кiнця. Святе дiло наступ. Я тiльки тодi й вiдчуваю, що живу, коли наступаемо. Черниш!
– В чiм рiч?
– Дай менi адресу якоi-небудь учительки або агрономшi.
Черниш дивуеться.
– Для чого?
– Напишу iй листа. Виллю душу.
Це в Сагайди манiя. Вiн пише багато, куди попало i кому попало, з единою метою – одержати фотографiю. Якщо ж вiн досягае свого, то кiлька днiв ходить, розмахуючи карткою, показуе кожному свою дiвчину, якоi нiколи не бачив i, напевне, нiколи не побачить.
– Але я знаю, – раптом додае вiн, хмурнiючи, – це вона не свою вислала.
– Чому не свою?
– Бо сама вона – ряба!
– Ти ж ii не бачив.
