– Все одно – ряба!!
Тодi його не чiпайте. Вiн сердито заховае фото у свiй гаман i надовго замовкне.
Чернишевi все це здаеться легковажним блюзнiрством.
– Я не розумiю, – каже вiн, – як можна писати людинi, якоi зовсiм не знаеш?
– А що ж менi, по-твоему, робити? – кричить Сагайда. – Скажи, що менi.робити? Добре, що в тебе е там якась узбечка, якась там селям-алейкум, що жде тебе, збираючи бавовну i спiваючи «Темную нiч».
– Кожного хтось жде.
– Кожного! Мене нiякий чорт не жде.
– А дома?
На обличчi Сагайди появляеться злiсна гримаса, а губи починають дрiбно тремтiти.
– Мiй дiм, брате… вiтер розвiяв! І вiн розповiдае свою iсторiю, давно вже вiдому всьому полковi.
– Ти ж, мабуть, не знаеш, що наша дивiзiя носить iм'я мого рiдного мiста, – з гонором каже Сагайда. – Не знаеш? Так уяви: це мое рiдне мiсто, i менi ж самому випало його визволяти. Це вже скоро рiк вийде, еге ж. Брянський?
– Через три тижнi – якраз рiк, – подумавши, каже комроти.
– Надвечiр зав'язався бiй, – з цього завжди починае Сагайда свою iсторiю, – а опiвночi ми вже вступили i в мiсто. Нiмцi за Днiпро драпали. Зайшли ми – все трiщить, горить, валиться. Вiдпросився я тоi ночi в Брянського… Краще б ти мене був не пустив тодi, Юрко!.. Іду мiстом, наших бiйцiв мало, цивiльних – зовсiм нiкого, аж моторошно. А вулиця вся горить… І впiзнаю ii, i впiзнати не можу: i рiдна вона менi, i вже якась чужа, страшна. Я нiколи не бачив такоi моторошноi червоноi ночi!.. Звернув до заводу проходжу в ворота, де тисячi разiв проходив. Порожнi обгорiлi коробки будiвель, над цехами звисае погнута арматура, а внизу пiд нею висять авiабомби, як чорнi смаленi свинi. Не встигли iх пiдiрвати… тi. Кiнотеатр у парку догорае, кожне дерево освiтлене, кожну гiлку видно. А там же я колись… i сидiв, i обiймав, i пригортав… Чортма! Чортма нiчого! Свiжi смердючi вирви та якийсь дрiт пiд ногами плутаеться!.. Приходжу на околицю, на мiсцi нашого будинку – кучугура цегли та попелу, та й усе то було мое щастя, брате! Попошукав, поки таки знайшов в одному льоху знайомих сусiдок – позгиналися, трясуться, впiзнати мене не можуть. Довго переконував iх, що я справдi Володька Сагайдин, той, вiд якого всi паркани колись трiщали. «Як ти змужнiв!»[4 - Тобто постарiв.]. «Як ти змiнився!» – «Де моi?» – питаю. Батько, кажуть, ще зимою сорок першого пiшов десь на село з тачкою по хлiб та й не вернувся. Чи десь умер, чи снiгами в дорозi замело. А сестру в Нiмеччину вивезли. Писала, кажуть, iз Гамбурга, ще як була там на бiржi. «А де ж, питаю… Муся?» Була така сусiдка, лаборанткою працювала у нас на заводi. «Еге, кажуть, Муся… Муся… За коменданта вийшла!» – «Як вийшла?» – «Та так… Чи з охоти, чи з принуки, а вийшла i виiхала з ним…»
Деякий час усi сидiли задумавшись. Потiм Сагайда враз стрiпнув головою, одкинув чуба назад.
– Гаразд. За все поквитаемось. За все, за все! Ще заплачеш ти, Нiмеччино, кривавими сльозами. Все тут перетопчемо!
– Ми не дикi конi, щоб усе топтати, – з несподiваною рiзкiстю вiдрубав Брянський. – Не такими нас ждуть.
– Знаю, знаю, ти одразу почнеш пiдводити базу, – вiдмахнувся нервово Сагайда. – Не бавитись же ми прийшли сюди!.. Скажи, Шовкун?
Шовкун саме чистив у кутку автомат, видно, не второпав, про що йшла мова.
– Скажи, правду я говорю?
Боець боявся Сагайди, як напастi, i тому, глянувши спочатку на Брянського, чи той не сердиться, нарештi згодився:
– Аякже, слухаюсь.
Проте ця слухнянiсть не заважала дотепному Шовкуновi увечерi вiд душi кепкувати з Сагайди в колi найближчих своiх землякiв.
VI
Вечори в ротi, якщо вона не йшла рити траншеi або тягати шпали для перекрить, перетворювались на справжнi духовнi бенкети, на якiсь чарiвнi плавання з завмиранням серця по океанах далекого, мирного, iнтимного.
Повний мiсяць у небi, сторожка тиша на землi… В цi мiсячнi вечори бiйцi вилазять iз своiх нiр i збираються в травi за брустверами ходiв сполучень. З тилу до самоi вогневоi пiдходить степ, бiйцi лежать бiля нього, як на березi великого пахучого моря. Високе небо незнайомого пiвдня, терпкий аромат близького поля дiють на бiйцiв, мов якийсь чарiвний трунок: зникають деннi сварки, вгамовуються пристрастi, всi стають ближчi мiж собою, одвертiшi, мирнiшi, тихiшi.
– Хто буде цi жита жати? – чути задумливий голос. – Мабуть, осиплються i зогниють на пнi.
– Там не стiльки хлiбiв, скiльки меж та бур'янiв.
– Тут комбайном i робити нiяк.
– Що ж у них i родитиме, як не кукiль, коли сiвозмiни нема. Я бачив – на кукурудзi знову кукурудзу садять. Сяк-так мамалига росте.
– Не обробляють землю, а тiльки мучать.
– А казали: культура!
– Культура: закони бубном вибивають. Ходить кала-тайло по селу, б'е в бубон i вигукуе новi якi-небудь укази. А баби посхиляються на тини та й слухають.
– Вивiсив би на стiнi та й, будь ласка: хай собi читають…
– Начитають! Темнота у них по селах… І шкiл мало, i лiкнепiв нема…
– Темнi-темнi, а от по своiх Бiбулештах не б'ють.
– Значить, у них там командир батареi земляк, i йому шкода свого села.
– Вигадуй. То вони бояться нас дратувати. Спокiйно, розважливо тече розмова.
– Дивись, Іване, – каже один, лежачи на животi i погладжуючи шкарубкою долонею травинку, освiтлену мiсяцем. – Дивись, i тут росте спориш! Зовсiм такий, як i в нас.
– Земля скрiзь пiд нами одна.
– І сонце над нами однаково свiтить…
– Ходив я сьогоднi, братцi, по обiд через траншеi першого батальйону. Ой леле! Там цiле пiдземне мiсто спорудили. Якби не указки, заблудився б, як у лiсi. Одна стрiлка в ту роту, друга в ту. Та – на БеО, а та – в ленкiмнату.
– Добре, що е указки.
– Що воно значить оте наше «ел»?
– Може, Ленiн?
– Попав. То прiзвище нашого генерала, командира дивiзii.
– А як же його?
– Скажуть…
– А коли хто спитае?
– Скажеш – людина, та й усе. Людина теж на «ел» починаеться…
– Недавно румунешти на наше БеО наступали. Але там молодцi, не розгубились: пустили в самi траншеi, а потiм перебили майже всiх саперними лопатками.
