– Бувае, чого ж… Братова приймила приймака, а вiн без ночi не тутешнiй, пожив три днi, та й шукай вiтра в полi…
– А чули, що розвiдники гомонять? Буцiмто скоро пiдемо наступати.
– Як ходив я вчора з старшиною на склад, то добре все собi окмiтував. Ой, скiльки там гармат за. горою, – не годен перерахувати! А хлопцi все такi буцматi та, видно. бувалi. Вже кажуть, тi iхнi доти всi в нас на картах зазначенi. І кожен мае свiй номер i навiть кличку.
– І кличку? То вже брешуть.
– І вже пристрiляний кожен дот. Як почнуть артпiдготовку – кожна батарея знае, по якому iй цiляти. Та по тому, а та по тому, гатитиме йому в лоба, аж поки-вiн i не лусне!
– Снаряди iх не беруть. Сюди Малиновський тисячу лiтакiв пустить. Щоб на кожен дот i лiтак.
– Кажуть, нiбито цi доти тягнуться вiд самих Карпат аж до Чорного моря. Всуцiль, як ота лiнiя Маннергейма.
– Це iм нiмецькi iнженери набудували.
– Падлюки! У мене хату пустили з димом.
– А я замурував був у хижi дочку вiд Германii, то в управi так шмагали, що – вiрите? – шкура на менi полопалася.
– Признався?
– Дзуськи!
– А мого Василька не чути. Був у Рурi десь, а тепер i зовсiм не чути. Розвезли, розмикали наших дiтей по всенькому свiту. Всiм вони гарнi, доки молодi, та здоровi, та цвiтуть, якмак… Шукай тепер, а де шукати? Може, давно вже розбомбили союзники.
– Кому яка доля, братцi!..
– Руки я, звiсно, не хотiв би збутися, бо то дуже кепсько – адже я тiльки двi зими до школи ходив, одною головою важко було б жити. А без ноги, iй-право, не страшно.
– А як спати?
– Байдужки: жiнка сама скидала б дерев'янку. При цьому хтось вкидае дотеп, всiм стае весело, i бiйцi смiються довго, вволю i не хапаючись, нiби iдять.
Коло штабу батальйону стиха заграв акордеон, заспiвав своiм приемним голосом загальний улюбленець Льоня Воиков, комсорг батальйону:
Как устал боец, дремлет война…
З командирськоi землянки мiнроти вийшли офiцери i, про щось жваво розмовляючи, попрямували на музику.
– Файнi хлопцi, – зауважуе один, дивлячись услiд офiцерам.
– Замолодi тiльки.
– Молодi, та раннi. Знаеш, скiльки вже Брянський у цьому полку? Вiд його заснування. Шiсть раз поранений.
– Тож-то вiн i бiлий такий: видно, кров'ю зiйшов на операцiях.
– А Сагайди не влучиш: коли – добрий, а коли – як звiр. Особливо не люблю, як вiн мерзить за те, що наркомiвськоi норми не дають… Начебто я винен… Або ще про мою Килину всяке верзти почне…
– Що йому до твоеi Килини? Хай краще своеi пильнуе…
– Зате в бою з ними буде надiйно. Обстрiлянi, не пiдведуть.
– А цей новий, чорнявенький – не кавказець часом? Джеркотiв сьогоднi по-якомусь з Магомедовим.
– Який там кавказець: Черниш… З наших украiнських вiн, iз тих, що на заслання iх при царевi гнали. Батько його нiбито революцiйним студентом був…
– Такий поштивий i бiйцiв називае на «ви».
– Це попервах: потiм тикатиме.
– Як вiн спитав на полiтзаняттi, хто скурив газету, я хотiв збрехати, що не бачив, але не мiг. Якось тобi наче всередину дивиться.
– А моя пише: хлiба стоять, як сонце. Ввiйдеш – i з головою пiрнаеш… Нiколи, каже, Грицю, не забуду я часи нашого щасливого прожитку, лiта нашi молодii. Як вийду, каже, надвечiр за ворота з сином на руках, стану, а теплий вiтер вiе з пiвдня, то й здаеться менi, що то вiтер iз самоi Романii, вiд тебе, Грицю!..
VII
Щодня рота займалась бойовою i полiтичною пiдготовкою за планом, складеним Брянським. Командир роти не допускав найменших вiдхилень – так, нiби рота стояла десь у мирних таборах, а не на передових позицiях, пiд ворожою висотою, серед цього гарячого пiвденного степу. Полiтнавчання з бiйцями Брянський провадив завжди сам.
– Я вестиму роту в бiй, – говорив вiн, – i я зацiкавлений бiльше за всiх у тому, щоб вона була вихована як слiд, згуртована й дружна, щоб не пiдвела нi себе, нi мене.
Вiд того як я ii виховаю, залежить не тiльки те, як вона виконае свiй бойовий обов'язок. Зрештою, вiд цього залежить i мое власне життя. Я мушу виховати ii так, щоб у всяких обставинах мiг цiлком покластись на неi i вiрити iй, як собi.
Сьогоднi в ротi бурхливий день. Парторг батальйону принiс, екстрений випуск листiвок про подвиг Самiйла Полiщука, який у бою пiд Яссами знищив власноручно шiсть ворожих танкiв. По телеграфу прийнято з Москви Указ уряду про присвоення Полiщуковi звання Героя Радянського Союзу. Слава про невiдомого досi нiкому рядового бiйця стрiлецькоi роти за кiлька днiв облетiла весь 2-й Украiнський фронт.
У пiдроздiлi Брянського на цю подiю вiдгукнулися особливо жваво: Полiщук був земляком багатьох бiйцiв роти. Це був не якийсь казковий, маловiрогiдний богатир, а близька iхньому розумiнню людина, звичайний вiнницький колгоспник-тракторист, що прийшов на фронт, як i багато бiйцiв роти Брянського, з останнiм поповненням. Ще недавно Полiщуковi, як i iм, жiнка, мабуть, приносила в запасний полк пироги й самогон у простiй селянськiй торбi.
Командир третьоi обслуги Денис Блаженко, високий кряжистий мовчун, з завжди насупленими чорними бровами, заявив раптом, що вiн знае Полiщука особисто, бо ще задовго до вiйни вчився разом з ним на курсах трактористiв у Ямполi. Це ще збiльшило загальне збудження.
– Який же вiн собою? Силач? Борець? Шибайголова?
– Звичайнiсiнький собi чоловiк, – вiдповiдав Блаженко, хмурячись, – такий, як би й я. Сумирний був i не забiяка.
– Справа ж не в тому, силач вiн там чи нi, – терпляче пояснював Брянський змiст подвигу. – Головне, що вiн не розгубився в рiшучу хвилину. Часи танкобоязнi, видно, таки справдi минули. В чому тут рiч? Все дуже просто, товаришi: танки йдуть, а Полiщук чекае. Танки його не бачать, а вiн iх бачить. Вони зверху, а вiн у траншеi. В таких умовах людина далеко сильнiша за танк! Тiльки не розгубися: бий i пали!
І вже бiйцям уявлялися спаленi сонцем солонцюватi поля пiд Яссами, гарячi задушливi траншеi в повний профiль i ворожi гуркотливi танки, що сунуться на них, як слiпi, незграбнi потвори. Ревуть, насуваються все ближче, пашать пекельним смородом газiв… А вiнницький тракторист стоiть по плечi в сухiй, надiйнiй землi i, затиснувши пляшку КС у руцi, чекае, чекае… Чекае, бо не хоче, щоб цi слiпi потвори перейшли через нього i знову поповзли з пекельним гаркотом на Украiну, сiючи всюди горе i смерть. Бий i пали!
Бiйцi думають.
– Кожен з вас теж це мiг би, – каже Брянський. – Хiба нi?
– Я змiг би, – сердито буркае Блаженко, блимаючи на Брянського своiми яструбиними очима.
До самого вечора в ячейках не змовкають розмови бiйцiв про подвиг земляка. Оце вам i Полiщук. Шiсть танкiв пiдбив, а сам зостався живий. Тiльки, кажуть, як вернувся пiсля бою в окоп, то… жаби злякався! Так злякався, що з окопу вискочив! Отаке бувае…
Розпаленi погляди бiйцiв раз по раз зупиняються на ворожiй мовчазнiй висотi, переносяться далi вiд неi – влiво, де лягли до самого моря залитi сонцем простори чужоi краiни, таемничi, закутi в залiзобетон.
Брянський бачив, що сьогоднi бiйцi з бiльшим нетерпiнням, нiж будь-коли, чекали бою. його радував цей дух, як жива чудесна музика, викликана в iнструментi ним же самим.
