– Вже скоро, скоро загримить грiм, товаришi, – говорив Брянський, походжаючи по вогневiй i задумливо помахуючи листiвкою. – Скоро, скоро вдарять блискавицi пiд цим чужим небом…
– А я… зможу, – раптом каже Денис Блаженко, дивлячись на висоту, як мисливець на тигра.
VIII
Черниш лежав у травi на краю насипу, розглядаючи ледь помiтнi, замаскованi по пiдгiр'ю доти. Мовчазнi наче покинутi людьми… Що там робиться в тих загадкових бетонованих черевах? Що роблять там гарнiзони, що планують, що готують? І де та стежка на нагрiтiй сонцем висотi, якою йому рано чи пiзно доведеться бiгти, згинаючись пiд кулями, i де те мiсце, де, може… доведеться впасти!
Рейки на насипу поржавiли за лiто. Давно тут не ходять поiзди, а семафор вдалинi на заходi стоiть весь час, день i нiч, вiдкритий. Черниш звертае свiй погляд на нього. Хто вiдкрив його? І коли? І в якi краi вiн манить?
– Товаришу гвардii молодший лейтенант! – покликали
Черниша десь знизу, з-пiд насипу. Обернувшись, вiн побачив бiйця свого взводу Гая, високого, сумирного юнака. Недавно його приймали в комсомол, i Черницi не забув, як Гай розповiдав, що його брата стратили окупанти, – Вас кличуть командир роти, – посмiхаючись, передав Гай, задерши голову в маленькiй вицвiлiй пiлотцi, що кумедно сидiла на самiм його тiм'i. – Уже повернувся? – Черниш знав, що Брянський у полку на партзборах.
– Уже. Черниш скочив униз, швидко обсмикнувся.
Гай був чимось наче збентежений.
«Наступ! – було перше, що подумав Черниш, глянувши на хлопця. – Значить, наступ!»
Коли вони йшли на вогневу. Гай щораз оглядався на офiцера, мовби хотiв щось сказати i не зважувався, i лише дивно все якось посмiхався, мружачись при цьому так, наче збирався чхнути. Видно було, що на серцi йому щось муляе.
– Страшнувато? – запитав Черниш.
– Нi, – боець покрутив головою. – Якось тiльки… Всiх нiби хочеться приголубити…
Вiн оглянувся, чи не смiеться Черниш.
– Це вам просто… боязко, – повторив Черниш.
– Е, не кажiть, – впевнено вiдповiв Гай. – Менi не боязко. Менi зовсiм не боязко. Я, товаришу командир, вiдважний.
Вiн знову оглянувся, чи не смiеться офiцер. Черниш не смiявся.
– Повiрте моему слову, я на повнiм ходу стрибав з поiзда, а деякi боялись. Останнiй раз – аж за Варшавою. Я тодi собi ногу з'вихнув, так поляки мене возиком везли вiд села до села, з рук до рук передавали до самоi Украiни. Бо вони також ненавидять окупантiв… Я вас, товаришу командир, хочу про одне дiло просити… Так, на всякий випадок… Адреса ось…
Гай квапливо розстебнув гiмнастьорку i дiстав з кишенi, пришитоi зсередини, маленький, складений учетверо папiрець. Озирнувшись, подав його Чернишевi з таким виглядом, наче довiряв йому якусь важливу таемницю.
– Коли… Коли що трапиться, – одпишiть iй, будь ласка… Бiльш нема нiкого.
Лiтери на паперi порозпливались вiд поту. Стежачи, як офiцер читае адресу, Гай ще бiльше примружився i говорив далi, з своею соромливою делiкатнiстю, якою взагалi вражали Черниша його селюки-бiйцi.
– Напишiть, будьте ласкавi, iй… Щоб складно… Щоб жалiбно… Хай поплаче… – І додав майже сердито: – Не бiйсь, не вмре!
Чернишевi хотiлося пiдбадьорити хлопця, але вiн не знав, як це робиться в таких випадках.
– Не турбуйтесь, – тiльки й сказав вiн. – Все буде добре.
– А я й не турбуюсь, – засмiявся боець дивно, як ранiш. – Чого менi турбуватись? Я не зрадник i не злодiй, поганого я нiчого не вчинив. За святе дiло й умерти легко… Коли мого брата й iнших партизанiв привезли з лiсу пов'язаних i пiд'iхала безтарка вже пiд саму шибеницю, щоб iх вiшати, то баби всi заголосили, ой як заголосили! А вiн поглянув навколо i каже: «Жалко покидати тебе, рiдне Полiсся, i тебе, високе ясне сонце!.. Але я нi в чому не каюсь!» Хурман-полiцай ударив тут по конях i висмикнув з-пiд нього безтарку… «Нi в чому не каюсь, – повторив у задумi Гай. – Нема в чому каятись».
«Славний хлопець, – рушаючи, подумав про бiйця Черниш. – Життя в нього, як струмок, чисте».
На вогневiй кипiла робота. Брянський сам керував пiдготовкою, вiддавав короткi накази обслугам, походжаючи по брустверу в зелених легких чобiтках, пошитих з плащ-палатки.
Маскувальнi сiтки з мiнометiв уже було знято. Бiйцi носили ящики з мiнами, розпаковували гранати й дiлилися ними, запасались патронами. Всi були збудженi й хапливi.
Глянувши на Брянського, Черниш остаточно переконався, що сьогоднi буде щось особливе. Брянський був якийсь урочистий, iнакший, нiж завжди. Застебнутий на всi гудзики, туго пiдтягнутий, чистий, вiн стояв на брустверi, справдi, мов соняшник у цвiту.
Пильно подивившись на Черниша своiми голубими, як дим, очима. Брянський промовив:
– Знаеш? Сьогоднi, нарештi, робота. І повторив:
– Велика робота, друже!
«Вiн мене так розглядае, неначе примiряе, яким я буду в бою», – подумав Черниш i сказав:
– Чудово!
– Я зараз iду на НП. Ви залишаетеся з Сагайдою. – Вiн узяв Черниша пiд руку i, знизивши голос, говорив йому нiби щось дуже iнтимне:
– Знаеш, тут можливi рiзнi ситуацii, це ж перший бiй для багатьох моiх орлiв. Може статись, наприклад, що я вимагаю «огонь», а противник саме обстрiлюе, кладе снаряд за снарядом… Хтось, може, i розгубиться, i в блiндаж нирне, не витримае[5 - «Чи вiн не на мене натякае?» – подумав Черниш.]… То з таким дiй рiшуче, блискавично. Нiяких вiдхилень. Крiм того, уважно дивись, щоб наводчики. заметушившись, не перебрiхували. Щоразу сам перевiряй установки. А взагалi я певен, що все буде добре: дивись, народ у нас, як на пiдбiр. Кожен стараеться, «самовари» надраiли – аж горять.
І Брянський гукнув:
– Бiнокль!
Ординарець козирнув у нього за спиною:
– Єсть, бiнокль! Потiм Брянський покликав Сагайду, i той пiдбiг, гупаючи важкими чобiтьми. Вiн теж сьогоднi був увесь чепурний, святковий, тугий i вiдрапортував урочисто, по всiй формi:
– Товаришу гвардii старший лейтенант, з вашого наказу гвардii лейтенант…
– Лишаешся за мене, – не дав йому кiнчити Брянський.
– Єсть, за вас!
– Концерт починаеться через п'ятдесят хвилин. Вiн взяв у ординарця бiнокль i повiсив собi на груди. Подав руку Сагайдi, i вони, за давнiм своiм звичаем, перед небезпечним боем обнялися – рвучко i нiби аж сердито. Прощаючись з бiйцями, якi, збившись навколо свого командира, всiляко зичили йому щастя. Брянський заспокоював iх:
– За мене не турбуйтесь, товаришi: я знаю, що зi мною нiчого особливого не трапиться.
– Але ж може зачепити…
– Зачепити? Зачепити, звичайно, може, i взагалi… може. Але хiба смерть це найстрашнiше? Є, товаришi, речi страшнiшi за смерть: ганьба. Ганьба перед Батькiвщиною. Товаришi, цього бiйтеся бiльше, нiж смертi. У кожного з нас е дома або мати, або дружина, або дiти, або наречена. Вони дивляться на нас звiдти, з-за Пруту. То дивиться на нас iхнiми очима сама наша Батькiвщина, що доручила нам вiдстояти ii честь i незалежнiсть. Ви знаете, якими вона хоче нас бачити?
– Знаемо! – вiдповiли хором бiйцi.
– Добре. Я надiюсь!
Брянський стрибнув у глибоку траншею, що вела до стрiлецьких рот. За ним посунувся з бруствера Шовкун з автоматом, флягою води i плащ-палаткою для свого командира.
