Уже все було готове. Обслуги стали на своi мiсця i завмерли в напруженому чеканнi. Здавалось, мае бути затемнення сонця. Командири востанне перевiряють мiномети. Жодного пострiлу. Жодного вибуху. Черниш нетерпляче поглядае на годинник. Бiйцi зосередженi, серйознi, як люди, що раптом вiдчули на собi величезну вiдповiдальнiсть. Вiд цього вони нiби виросли в своiх власних очах i одразу якось, внутрiшньо зiмкнувшись, затвердiли, загострились у напрузi. Черниш оглядаеться i не бачить уже тих знайомих, то благодушних, то лукаво усмiхнених, облич, якi вiн звик бачити у своему взводi. Кожен стоiть замислений, зiбраний, мов перед смертельно небезпечним стрибком.
Велика, грiзна тиша висить над степом, над залитою сонцем висотою.
І раптом, немов десь здалеку, чути несказанно прекрасну музику, наче все небо вiдразу перетворилось у грандiозний блакитний орган i заграло.
– «Катюша»!!!
Зашелестiло все небо, незримi хвилi потужних шумiв понеслися над головою, загойдались: шов-шов-шов… Заблискало по висотi, загримiло, завалувало димом. І гора ревнула: почалось… Мовби iнженер увiмкнув десь струм, i складний величезний агрегат вiйни почав працювати – рiвно й ритмiчно.
Телефонiст у землянцi припав до трубки, затуливши друге вухо, щоб чути, що передае Брянський з НП. Земля щораз вiдвалювалася зi стелi, падала на столик i телефонiстовi на голову. Телефонiст не струшував ii. Вiн нiчого не чув, крiм команд.
…Сагайда вже захрип, вiддаючи команди. До краю збуджений, вiн стояв бiля входу в землянку з блокнотом в руцi, мокрий вiд поту. Черниш, повторюючи команди на вогневiй, кричав щосили, але обслуги, хоч були поряд, ледве чули його за суцiльним гуркотом. Труби мiнометiв уже розпеклись так, що не можна було торкнутись рукою. Земля гула, трiскалася то в тому, то в iншому мiсцi, i з неi виривалися грiм i пломiнь, змiшанi з чадом. Гази сповнили повiтря, i гiрко було дихати. А Черниш передавав i передавав короткi цифри, якi йому хотiлось би спiвати.
Стрункими пружними клинцями пiшла авiацiя, розгортаючись над дотами. У цей момент Черниш бiльше, нiж будь-коли, був гордий з того, що вiн е сином такоi могутньоi держави. Пишався, що уральський метал рве, стрясае перед ним ворожi укрiплення, що снаряди гвардiйських мiнометiв летять i летять десь iз-за його спини, розтинаючи широкими вогнистими смугами небо. Нiкому не зупинити блискавиць, нiчим не вiдвернути отi високi, летючi, вогнисто-червонi траси «катюш»! Мчать поспiль, нестримно, навально посилають народам Європи червоних своiх буревiсникiв: визволення близьке!
Пострiлiв не було, було едине гоготання землi i неба, серед якого виокремлювались тiльки вибухи авiабомб, наче з гуркотом обвалювались височеннi фортецi. В головi безперервно гуло, дзвенiло, як пiсля мiцного, але не болючого удару. Черниш не мiг стримати себе, щоб раз у раз не виглядати за насип. Висоти не було. Вона зникла, вiд вершини i до самоi пiдошви перетворилась на вируючу клубливу туманнiсть.
Раптом небо пронизливо засвистiло. Свист з неймовiрною швидкiстю наближався, летiв, як здавалось Чернишевi, прямо на нього. Але йому було зовсiм не страшно. Взагалi, все, що робилося навкруги в цьому гримучому хаосi, його не лякало i сприймалося ним досi скорiше не як вiйна, а як стихiйне якесь явище, як, примiром, землетрус чи смерч в азiатських пустинях.
Те, що свистiло вгорi, з розгону шугнуло в грунт, сухо грякнуло, i гаряча суха хвиля газiв забила Чернишевi дихання, кинула геть, i вiн незчувся сам, як опинився в траншеi, приглушений ударом, поставлений майже навкарячки. Як це сталося? Вiн озирнувся, чи нiхто не смiеться, але, навпаки, почув чийсь стривожений голос:
– Не поранило?
Чи не поранило? Хiба його могло б поранити? Отак просто?.. Із скреготом полетiли гнутi рейки, знову гряк, знову гiрко, нiчим дихнути. І все-таки вiн весь час машинально чув те, що йому було треба. І коли третiй мiномет раптом замовк, вухо Черниша одразу вловило це. Вiн кинувся в третю ячейку. Заряджаючий Роман Блаженно, лiтнiй уже боець, стояв на одному колiнi бiля мiномета на глинистiй землi, а його молодший брат, Денис, командир обслуги легко i вмiло стягував з нього сорочку. У Романа було красиве тiло, розвинуте, бiле, м'язисте, значно молодше за ного порiзане глибокими зморшками обличчя. Тiльки шию по комiр вкривав густий, аж темний загар, який зараз особливо впадав у вiчi, вiдтiнений бiлiстю всього тiла, рiвний, як кайма. Видно, багато спеки перенесла ця жилава шия! Уламок снаряда, розiтнувши бiйцевi руку вище лiктя утворив двi рванi губи, i з них, як iз джерела, била ясна кров, стiкаючи по лiктю на землю. Блаженко, моргаючи довгими вусами, розгублено дивився на свою кров.
– Кiстка цiла, – заспокоiв його Денис, перев'язуючи
– Болить? – спитав Черниш.
– Нi, не болить, – вiдповiв поранений. – Тiльки кровi шкода. Бач, скiльки задаремно дзюрить! Денисе, хутчiй! – пiдгонив вiн молодшого брата. Хоча Денис був уже гвардii ефрейтор i цiнився серед командирiв вище, нiж Роман, проте мiж ними ще жили стосунки сiмейноi iерархii, i Денис мовчазно корився старшому братовi, як батьковi.
– Швидше, i в санвзвод! – наказав Черниш, якому стало раптом не по собi. Вiн вiдчував, що i його може поранити або вбити. Згадка про санвзвод вкрай збентежила обох Блаженкiв.
– Товаришу командир… Товаришу командир, – заговорили вони разом.
– Дуже вас прошу, – благав поранений, – не женiть мене звiдси в санвзвод… І лейтенантовi Сагайдi зараз не кажiть…
Черниш нiчого не розумiв.
– Чому?
– Воно тут заживе… Загоiться. Присохне… Я все буду робити, як i всi… Чи на пост, чи й стрiляти…
– Але ж там швидше вилiкують?!
– Ой, не треба, товаришу командир!.. Дуже вас прошу, не одправляйте! – На загорiлому зморшкуватому обличчi Блаженна з'явився справжнiй страх. Вуса його жалiбно обвисли. – Тут ось мiй брат… Вiн у колгоспi ветсанiтаром був…
– Я сам його вилiкую, – твердо пiдтримав Денис брата.
– Тут усi нашi… А там вилiкують i кудись зашлють… Сюди не попаду.
– А якщо зараження?
– Не буде, – запевнив Денис. – У мене е всякi медикаменти i корiння.
– Дивiться.
Черниш поставив заряджаючим iншого бiйця, а Блаженковi наказав iти в блiндаж. Боець розчулено хлипнув:
– Спасибi… Щасти вам, товаришу командир. Цей Блаженко мав дуже м'яке i чуле серце.
IX
Час артилерiйськоi пiдготовки кiнчився, i пекельний гуркiт поволi стихав, влягався, як влягаеться море, розбурхане штормом. Тепер, коли били вже тiльки окремi батареi та мiномети, всi почули глухий, рiвномiрний, безперервний гул далеко на лiвому фланзi. Бiйцi вслухалися, як зачарованi.
– На Яссах!
– Значить, по всьому фронту!
Було радiсно, що гуде по всьому фронту.
Дим. над висотою поступово розходився, i крiзь рудi хмари почали знову випливати окремi шматки висоти. Вся вона була переорана, перерита за годину. Дивним було, що вона ще iснувала. Бiльше того, i доти стояли ще на своiх мiсцях, тiльки зовсiм були тепер оголенi, землю з них розметало на всi боки, i вони бiлiли по схилах, як величезнi, неймовiрних розмiрiв черепи. Батареi без угаву молотили по них, ослiплюючи i оглушуючи методичним вогнем гарнiзони, що божеволiли в тих залiзобетонних черепах.
Раптом iз землянки вискочив Маковейчик, молодий лобатий телефонiст, без пiлотки, з землею на плечах, i дзвiнко – скiльки мав духу – оголосив:
– Пiхота пiднялась!
І знову зник у своiй печерi.
– Пiхота пiднялась! – пронеслось, як блискавка, вiд бiйця до бiйця, i вже й за горбом, в артилеристiв, було чути цю новину:
– Пiднялась!
– Рушила! Пiшла!
Як прояв найвищих спiльних сподiвань, ця магiчна звiстка одразу облетiла весь фронт, штаби i батареi i докотилась до тилiв. Пiхота встала! Якби там були оркестри, вони б зустрiли цю звiстку урочистим маршем.
Черниш з завмиранням серця бачив крiзь дим, як на схилах висоти з'явилися першi сiрi цятки. Маленькi, ледве помiтнi, вони прикували погляди всiх. Вони щоразу ховалися в диму вибухiв, зникали, здавалось, навiки, але хмари розпливались, i сiрi цятки знову жили, ворушились по схилах, як комахи пiсля дощу. За тими рухливими сiрими цятками, за тiею комашнею i стежили, не зводячи очей, усi – вiд бiйця-артилериста до генерала. Бо долю операцii, успiх чи неуспiх ii, могла вирiшити, зрештою, тiльки вона, матiнка пiхота!
Брянський з НП передавав наказ перейти пiд саму висоту. Сагайда, сяючий i патлатий, з'явився на брустверi i подав команду, яку вiн любив над усе в свiтi:
– Вiдбiй! Мiномети на в'юки!
Сагайда п'янiв вiд цiеi команди, бо це означало – вперед. Телефонiст з гордiстю доповiв у штаб:
– Я вiдключаюсь.
Ячейки спустiли за кiлька хвилин. Важкi плити, двоногi лафети, труби вже були на спинах у бiйцiв, що входили в траншею.
