Спартак наблизився до нього впритул, знизив голос до шепоту:
– Є такi данi, що диверсантiв нам закидають. Навiть в мiлiцейську форму переодягнених. Ясно?
– Ясно, – Лагутiн перестав посмiхатись.
– Особливо туди он дивись, – Спартак насторожливо кивнув у бiк цвинтаря, так нiби звiдти, з його темноi гущавини, вже й справдi виповзали, пiдкрадалися до гуртожитку диверсанти.
Зоставшись один, Славик не мiг уже очей вiдвести вiд тiеi темряви, вiд хащiв цвинтарноi зеленi за парканом, де вони ще вчора з Мар'яною загоряли, разом готуючись до екзаменiв.
Той цвинтар, його густi, задичавленi хащi – улюблене мiсце студентiв. Щовесни та щолiта вони там загоряють, зубрять по кущах конспекти та цiлуються або цiлими компанiями фотографуються пiд крилатими ангелами та бiля могил своiх славетних предкiв. Там поховано багато професорiв та ректорiв унiверситету, серед них байкар Гулак-Артемовський, i академiк Багалiй, i художник Василькiвський, «небесний» Василькiвський, якого так любить Лагутiн… Минулоi весни на кладовищенськiй волi помiж студентами снували всюди ще й лазаретнi халати, бо неподалiк був лазарет, i тут цiлi днi проводили пораненi та обмороженi бiйцi, одужуючи пiсля фiнського фронту. З багатьма iз них студенти подружилися, один iз командирiв спробував був навiть вiдбити в Лагутiна його Мар'яну, але, незважаючи на це, вони з ним розсталися друзями.
І ось тепер в бiк цього кладовища, що було таким зручним мiсцем студентських побачень, уже ти мусиш дивитися з зiркiстю вартового, уже мусиш прислухатися до найменшого шелесту в його бузкових хащах, а коли звiдти з'явиться раптом, гупнувши через паркан, чиясь пiдозрiла постань, зупини ii суворим окликом:
– Хто йде?
Виявиться, що це йде Дробаха Павло, гультяй i заброда, хлопець з Донбасу, з тих, що не бояться нi чорта, нi декана, – колись з таких виходили волоцюги, дуелянти веселi. За цiею цвинтарною огорожею цiлими ночами пропадав Дробаха, там, серед бузкових заростiв та жаливи, буйно розцвiтала його невибаглива любов. І вiйна, здаеться, нiчого не змiнила. Звично подолавши паркан, пiдiйшов до Лагутiна, веселий, закудланий, попросив закурити.
– Тут не курять, – сказав Лагутiн. – Nо smoking. – І додав: – Мало не бахнув я по тобi.
– Навряд чи поцiлив би. А якби й поцiлив, то навряд чи пробив би: шкура на менi – будь здоров.
– Та знаемо… Все бурлакуеш? На побаченнi був?
– А де ще бiдному студентовi бути? Блукав. Промишляв. Пив радощi свiту, як сказав би поет. А я кажу по-своему: дурень той, хто не вмiе пити життя нахильцi. З повного ковша!
– Ти вважаеш, що для цього саме час?
– А що?
– На цей свiт зазiхають зараз…
– Чорта пухлого!
– Що – чорта пухлого?
– Руки iм поодбиваемо, не тужи!
І вiн пiшов у вестибюль, насвистуючи.
Незабаром з темряви з'явилась перед Лагутiним ще одна постать, висока, струнка, розгониста, – Богдан Колосовський. Мабуть, Таню проводив до ii дiвочого гуртожитку на Толкачiвку. Богдан пiдiйшов до Лагутiна, нiяково посмiхаючись, видно, було йому трохи незручно, що в такий час, коли iншi стоять уже на постах, роблять дiло, вiн iде собi з побачення, обцiлований дiвчиною, вiльний вiд усього. Лагутiн з делiкатностi не став питати, звiдки вiн iде, – що тут питати, коли й так ясно, – i за це Богдан в душi був вдячний йому.
Зупинившись бiля Лагутiна, запитав:
– Тобi, мабуть, пора змiнятись? Хочеш, я стану?
– Треба Спартака спитати.
– Нащо?
– Без цього не можна. Там списки.
– Ну, то ходiм до нього.
В комендантськiй Спартак саме розмовляв з кимось по телефону. «Єсть! есть!» – рiшуче примовляв вiн раз за разом, а цiлий гурт хлопцiв – серед них i Дробаха, – розсiвшись на столах та на пiдвiконнi, мовчки дивились на Спартака – хто похмуро, хто з веселою цiкавiстю спостерiгаючи його в новiй i такiй, видно, приемнiй для нього ролi.
Коли Павлущенко кiнчив розмову, Лагутiн напiвжартома доповiв, вказуючи на Богдана:
– Привiв ось «затриманого». Чи можу йому передати пост?
Спартак спiдлоба глднув на Колосовського, потiм на Лагутiна, i кругла голова його в свiтлих хвилястих кучерях нахилилась над якимось списком, що лежав перед ним на столi.
– Дозволь менi змiнити Лагутiна, – пiсля тягучоi паузи звернувся Колосовський до Спартака.
– Лагутiна змiняе Ситник, – холодним тоном сказав Павлущенко i гукнув у куток, де з'юрмились хлопцi: – Ситник, заступай на пост!
Першокурсник Ситник, моторний, iжачком стрижений хлопчина, з надмiрною серйознiстю прийнявши вiд Лагутiна гвинтiвку, шурхнув з нею у дверi – на пост, а Колосовський при мовчаннi присутнiх пiдступив ближче до Спартакових спискiв:
– Коли ж там моя черга?
Спартак, по-начальницькому хмурячись i не знаючи, як це не пасуе до його повних, по-дитячому рожевих щiчок, довго шукае Богдана в списку i нарештi заявляе невдоволено:
– Тебе нема.
– Як нема?
– А так, що нема.
– Хто складав список?
– Вiдомо хто. Бюро. Я.
Колосовський мiцно прикусив губу. Помовчав пiд уважними поглядами товаришiв.
– Чому ж мене до списку не внiс?
Скрипнув стiлець.
Кругла Спартакова голова вже знову схилилась, розсипалась кучерями над паперами.
– А ми не вносимо всiх пiдряд. Тут вiдiбрано кого слiд.
Ця реплiка викликала обурення хлопцiв.
– А його, по-твоему, не слiд?
– Вiдмiнник навчання! Ворошиловський стрiлець! – полетiло звiдусiль. – Чого тобi ще треба?
– Допиши! – зiскочив з пiдвiконня Дробаха. – Скажи, що пропустив випадково! По темнотi своiй! Але Спартак одразу його присадив:
