– Ти он краще помаду зiтри на щоцi! Кому вiйна, а кому мать родна.
Тернувши кулаком по щоцi, Дробаха, однак, не вгамовувався:
– Стрiляеш гiрше за нього, а душу вимотуеш… Такому товаришевi – i ти не довiряеш? Не можеш довiрити йому годину вiдстояти на твоему безглуздому посту?
Це, видно, дошкулило Спартака. Вiн пiдвiвся за столом – натоптуватий, туго затягнутий поясом товстунець.
– Бачу, що про тебе теж слiд було подумати, якщо ти називаеш наш пост безглуздим, – надуто блимнув вiн на Дробаху, i в голосi його з'явилися погрозливi нотки. – Вiдомо тобi, що таке пост? Вiдомо, що оголошено военне становище?
Дробаху це, однак, не спантеличило. Вiд пiдступив ближче до столу.
– Ну й що?
– А те, що нам потрiбна зараз потроена пильнiсть!
– До кого?
– До всiх! До тебе! До мене! До всiх! Лагутiн, наблизившись ззаду до Спартака, спокiйно поклав йому руку на плече:
– Ти нам тут промов не виголошуй, товаришу Цiцерон, поясни по сутi: чому в списку нема Колосовського? Хто дав тобi право зневажати, вiдстороняти в такий час його, нашого товариша, чесного, надiйного…
– Ти мене не вчи, – Спартак сердито струснув iз себе Славикову руку. – І ви тут оце не мiтингуйте. Демократiя кiнчилась! Кого включати, кого нi – дозвольте менi знати!
Вiн знову сiв за столом, насупившись ще бiльше, нiж досi.
– І все ж ти нiчого не пояснив, – не вiдступав вiд столу Дробаха.
– А ти питай у нього пояснень! – не дивлячись на Богдана, крикнув Спартак. – Спитай, де його батько.
Богдан вiдчув, як жарка кров вогнем заливае йому обличчя. Батько. Нiчим iншим не можна було болючiше вразити його зараз, як саме нагадуванням про батька. Ти син репресованого, син людини, яку названо ворогом народу, вихоплено, викреслено з цього життя, вiдправлено рубати тайгу. На курсi знають про це декотрi з хлопцiв, навiть затайливо спiвчувають тобi, i все ж зараз ти перед ними справдi нiби в чомусь винуватий. Наче втаiв. Наче приховав. Не було вже слiв для заперечень Спартаковi, не залишалося нiчого iншого, як мовчки вийти з комендантськоi. Обернувся й вийшов, уникаючи поглядiв товаришiв.
Пiдiймаючись в темрявi по сходах, чув, як палае обличчя, як стукае в скронi кров.
Пiднявшись до себе в кiмнату на другий поверх, Богдан, не роздягаючись, упав на постiль, зарився головою в подушку. Недобре, мстиве почуття душило його, палив бiль щойно завданоi образи.
Цей Спартак, цей ультрапильний факультетський дiяч, мабуть, i в гадцi не мае, якоi глибокоi кровоточивоi рани в серцi Богдановiм торкнувся. Знов недовiр'я – недовiр'я, так грубо, так одверто виказане йому. Похваляеться, що сам так вирiшив, а може, що й не сам, може, хто старший йому це пiдказав? Адже ж, пiсля того як Богдан зостався без батька, знайшлися були люди, що вимагали, навiть по-доброму радили Богдановi, щоб вiн зрiкся батька, не псував собi шлях у життi…
В кутку на своему скрипучому лiжку заворушився Степура. Виявляеться, вiн ще не спить. Зiтхнув, обiзвавсь до Богдана:
– Вечерятимеш? Там хлiб, повидло в тумбочцi.
Богдан не обiзвавсь.
– Лежу оце й думаю, – загомонiв згодом Степура, – що братам уже, мабуть, повiстки вручають, уже слiз та голосiння в кожного повна хата…
Глухуватим басовитим голосом вiн став говорити про те, що Богдан уже чув вiд нього не раз, – про старших братiв своiх Степур, один iз яких тракторист, другий – комбайнер, третiй – конюх, усi з жiнками, з купами дiтей! Ще говорить щось про батька, що теж пiд мобiлiзацiю попадае, i про свою вiдстрочку, яка дае йому пiльги, дае чомусь переваги над братами…
– І за що? За якi заслуги перед народом?
Богдан майже не чуе його. Закусивши зубами подушку, вiн нiяк не погамуе образи, перевертаючись, стискае кулаки вiд болю, що палить i палить його. В цей грiзний, напружений час, коли Батькiвщина в небезпецi, йому не довiрено зброю, його вiдкинуто геть! Тут, бiля гуртожитку, не довiряють, що ж думати про фронт!
Жарко, задушливо в кiмнатi, дарма що вiкно вiдчинене. Схопився з лiжка, розпалений, пiдiйшов до вiкна. Одразу за дорогою темнiе в простiр кладовище, нiби й кiнця йому нема, нiби до самого небосхилу воно й воно. Далеко над районом заводiв змигнув прожектор. Змигнув, упав, погас, i стало ще темнiше. Згадалось небо Запорiжжя в загравах печей металургiйного велетня. Звiдти, з Запорiжжя, був забраний батько – перед арештом вiн працював у мiськвiйськкоматi. Згадалась та нiч. Вся сiм'я не спала, хоч було пiзно, все прислухалась до крокiв на схiдцях – багато сiмей в тi ночi не спало, отак прислухаючись. Коли тi зайшли, батько зустрiв iх, одягнутий по формi, вiн подивився на ордер, який пред'явили йому, i нiчого не сказав. Потiм поцiлував Богдана в голову, поцiлував брата, матiр… Сльози викотились йому з очей, i вiн вiдвернувся в куток, коли стали забирати з стiни зброю, почесну революцiйну зброю, якою його було нагороджено за розгром махновських банд. В шинелi, при шпорах вийшов iз хати. В душi Богдан не визнае за батьком провини, вiн не зрiкся його, коли вiд нього вимагали цього ще в школi, не зречеться вiн його й надалi, хоч яких би це йому коштувало кривд i образ.
Водянистi холоднi очi Спартака побачив перед собою. «Так що ж, по-твоему, якщо мiй батько там, якщо йому судилося постраждати, то менi, його синовi, доля народу, Батькiвщина моя менш дорога?»
Грюкнули дверi. Зайшов Штепа. Не свiтячи свiтла, став шарудiти в тумбочцi – його лiжко бiля дверей.
– Ви ще не спите?
– А що? – озвався Степура.
– Тiльки що ми бачили, як ракету хтось пустив.
– Де це ви бачили?
– Ми з Безуглим на даху чатували, дивимось, а отам – як над Лiсопарком – раптом по небу джик! Хтось же е ото, що сигналiзуе, га?
Богдановi здалося, що Штепинi пiдозри в цю мить стосуються насамперед його, здаеться, вiн жде, що скаже на це Богдан. А може, й взагалi вiн вигадав про ракету – Штепа й на таке здатен. Може, по завданню Павлущенка вивiдуе настрiй? «Чи це вже в мене манiя переслiдування?»
Темно за вiкном, задушливо в кiмнатi. Хоч би Таня була тут. Таня, вона одна знае про нього все, зна, як страждае вiд цих нескiнченних пiдозр та ущемлiнь гордiсть його, гiднiсть його людська, i вона ж, Таня, як нiхто, вмiе полегшувати його тягар, подiляти його бiль в такi найтяжчi хвилини.
Мовби вiдчувши його настрiй, встав iз лiжка Степура, пiдiйшов у самiй майцi, в трусах до вiкна.
– Чого не лягаеш? – торкнувся рукою Богдана.
– Та так…
– Щось трапилось? Щось з Танею знов?
– Та нi…
Богдан не хотiв при Штепi признаватись Степурi у своiх душевних незлагодах та гризотах. Вiн чув, як Штепа шкряботить бiля своеi тумбочки, вечеряе в темрявi хлiбом та ковбасою, що так смачно хрумтить у нього на зубах.
– Завтра нашi хлопцi збираються йти вiдстрочки здавати, – заговорив Степура напiвголосно.
Але Штепа почув його:
– Чого iм тi вiдстрочки муляють? Держава дала значить, знала, нащо давала. А то спiшать поперед батька в пекло.
– Ти можеш не спiшити, – сердито кинув йому Степура.
– І не буду. А ти хiба пiдеш?
Степура вiдповiв пiсля паузи:
– Я пiду.
– А ти, Богдане?
