– Я теж.
– Ну, як хочете, – знов хруснула ковбаса. – Що ж до мене, то я собi так мiркую: раз у мене вiдстрочка, я потрiбнiший тут, а не там.
Навечерявшись, Штепа роздягнувся, лiг i швидко захропiв.
Степура та Колосовський ще довго стояли бiля вiкна. В кiлькох словах Богдан розповiв Степурi про те, що тiльки-но сталося в комендантськiй.
– Не журись, – сказав Степура. – Рано чи пiзно все стане на свое мiсце. «Вiйна спише», – чув я сьогоднi на вулицi. А я думаю, що нiчого вона не спише. Навпаки, залiзом та кров'ю напише правду про кожного з нас.
Спокiйнi роздуми його нiби трохи остудили Богдана. Але навiть коли й полягали, то ще довго не могли заснути, розбентеженi, розбунтованi пережитим за день.
Короткi лiтнi ночi, а ця була незвично довгою, здавалось – нiколи не кiнчиться.
Глава 4
Сонце? Так, воно ще було.
Пiднялося i освiтило Журавлiвку, заводи, i майдан Дзержинського, i грандiозну залiзобетонну споруду Держпрому – цей перший украiнський хмарочос.
Бiля Держпрому вже зрання людно. Можна подумати, що тут збiрний пункт якогось райвiськкомату. Але тут не вiйськкомат. Тут Дзержинський райком партii. В кабiнетах райкому безперервно засiдають комiсii, разом з представниками вiйськкоматiв розглядають заяви добровольцiв.
Сьогоднi райком атакують студенти. Зранку було повiдомлено, що в цей день райком проходитимуть лише гуманiтарнi факультети, але й тi, чиi справи розглядатимуть завтра, теж не розходяться, вирують натовпами на майданi, юрмляться бiля пiд'iздiв, у коридорах. Ждуть. Для чогось же вони кидали дерев'янi гранати, для чогось ходили в унiверситетi з дрiбнокалiберками на стрiльбище!
Винищувальнi батальйони, про якi досi нiхто не чув, диверсiйнi групи, що будуть закинутi до ворога в тил, маршовi роти, що незабаром покинуть це мiсто, – всi вони починають свое життя тут.
Вiд цигаркового диму не продихнути в тiсному коридорi, де збились iсторики, фiлологи, географи. Кожен почувае себе так, як перед складанням важкого, найтруднiшого екзамену. І, як пiд час екзамену, нерви студентськi напруженi до краю, вся увага на дверi, за якими засiдае комiсiя, всi погляди на того, хто виходить звiдти. Коли вийде, обтовплять його, зазирають у вiчi i по блиску очей розгадують, що все гаразд, i жартiвливим хором вiтають:
– Годен!
І вже тi, що пройшли комiсiю, приймають його до себе, бо вже вiн iхнiй, вiн брат, друг по життю, а може й по смертi.. А бувае, що вийде i очi невловимi. До нього:
– Ну як?
А вiн пробуе щось пояснювати. Що й тут, у тилу комусь треба. І хвороби. І те, се. Вiн шукае в них спiвчуття, але йому нiхто не спiвчувае. Вiд нього вiдсахнуться мовчки. І вiн пiде, i його вже для них нема.
– Слiдуючий!
Той, хто готуеться зайти, тримае напоготовi комсомольський квиток i в ньому – свою вiдстрочку, свою студентську броню. Звичайнiсiнька довiдка, звичайнiсiнький собi аркушик паперу, а якоi вiн набув сили сьогоднi, як багато вiн важить у долi кожного з них, хто прийшов сюди! Збережеш цей папiрець при собi – i зостанешся поза вогнем, продовжуватимеш навчання, а покладеш його отут на столi у райкомi – i вже ти не студент, а маршовик, пiхотинець або сапер, i вже дорога тобi туди, де чорним ураганом бушуе вiйна, де становище гiрше Хасану i Халхин-Голу, де такi, як ти, зараз пiдривають себе на останнiх гранатах в прикордонних бетонованих бункерах.
Першими комiсiю пройшли парторг факультету Дядченко, профорг Безуглий, члени комсомольського бюро, в тiм числi й Спартак Павлущенко, що якимось чином уже здобув собi тут право розпорядника, право позачергово входити й виходити з кабiнету. Щоразу вiн з'являвся перед товаришами все з бiльш заклопотаними виглядом, серйозний, мовби аж пригнiчений тягарем своiх нелегких обов'язкiв. Користуючись своiм правом, вiн спробував був провести без черги на комiсiю котрогось з педiнституту, сказавши, що це персональний стипендiат, але в коридорi пiднявся на диво дружний галас, що всi, мовляв, тут перед райкомом однаковi, всi комсомольцi, – отже, давай рiвнiсть! Павлущенка присоромили, а того таки не пустили, iшли одним потоком – стипендiати й не стипендiати, вiдмiнники й троечники, хлопцi з блискучими бiографiями й не блискучими.
В один iз своiх виходiв Спартак, загледiвши серед тих, що ждали в коридорi, худорбасту, сутулувату постать Духновича, був щиро цим здивований:
– І ти тут?
– А що ж, як я: в бога теля з'iв?
– Ну, теля не теля. Але вiд тебе, з твоiми настроями… правду скажу, не сподiвався.
– Якi ж настроi? – заклiпав своiми безвiiми очима Духнович.
– А в фiнську ж ти вiдмовився йти? Пам'ятаеш, що ти сказав, як у лижний батальйон набирали?
– Я вже забув.
– А ми не забуваем.
– Фiнська – то iнша рiч, – сказав Духнович i вiдбувся хмурим жартом: – Там холодно, я мерзлякуватий.
– А тут, гадаеш, буде тепло?
– Скорiше навiть жарко… Та як уже не буде.
Проходячи мимо Колосовського, який помiтно нервувавсь у чеканнi свого виклику, Павлущенко щоразу надуто вiдводив погляд убiк, мовби даючи цим зрозумiти, що вiн не згоден з його присутнiстю, що краще Богдановi б не стояти тут серед добровольцiв бiля цих заповiтних дверей.
Колосовському випало зайти до кабiнету одним з останнiх. Йому здалося, що комiсiя зустрiла його так, нiби тут щойно була мова про нього. Настороженi. Офiцiйнi.
Повногруда, середнiх лiт жiнка, з яскравими соковитими губами, з мушкою на щоцi i тугим акуратним кiльцем ще не посивiлих кiс на головi, сидячи за столом, тримала в руцi Богданову заяву, але вже дивилася не на неi, а на Богдана, уже вiн був предметом ii вивчення. Мовчки дивилася на нього, i, як йому здалося, в примружених, холодних очах ii затаiлась неприязнь, пiдозра.
Крижаним голосом запитала:
– Колосовський Богдан Дмитрович?
Вiн кивнув чомусь аж сердито: так точно, мовляв.
– Ви, отже, виявили бажання йти добровольцем в Червону Армiю?
– Виявив.
– В окопи? Пiд кулi? Пiд танки? Туди, де – зовсiм не виключено – чекае вас смерть? Ви на все це зважили?
– Так, зважив.
– Ми вiддаемо належне вашому патрiотичному намiровi. Але якщо ви при цьому погарячкували, пiддались загальному настроевi, виявили просто юнацьку поспiшливiсть, то ще не пiзно забрати заяву назад: ось вона.
Жiнка поклала Богданову заяву на самий край стола.
– Нi, я не забираю.
– Подумайте. Добре подумайте.
– Про це я подумав ранiше.
Праворуч вiд жiнки сидить по-армiйському випростаний бритоголовий мужчина в цивiльному, за ним – смаглявий вiйськовий з сивиною на скронях, з мiшками втоми пiд очима. В петлицях – шпали: комiсар. Обидва вони – i бритоголовий, i комiсар, – не втручаючись у розмову, уважно слухали вiдповiдi Колосовського. Коли вiн вiдмовився забрати заяву, жiнка з мушкою, мовби пiдцьвохнута його впертiстю, накинулась на нього з новими запитаннями:
– Де батько?
– В анкетi сказано.
