– Вiн репресований?
– Так.
– Ворог народу?
Колосовський, зцiпивши зуби, промовчав.
– За нашими даними, вас ще в школi виключили з комсомолу? Це правда?
– Правда.
– За що?
– Все за те ж.
– За що «за те ж»?
– За батька. За те, що вiдмовився зректися його.
– А чому вiдмовились? Адже вiн ворог народу?
– Вiн не ворог. Вiн – червоний командир. Мав орден Червоного Прапора за Перекоп. Був нагороджений почесною революцiйною зброею.
– То ви вважаете, що вiн постраждав невинно?
– Вважаю.
– Ви не вiрите в наше правосуддя?
Богдан мовчав.
Жiнка переглянулась з членами комiсii, з Павлущенком, що сидiв осторонь за телефонами, i холодно кинула Богдановi:
– Ви вiльнi.
Вiн не зрушив з мiсця:
– Як це розумiти – вiльний?
– Ідiть. Продовжуйте навчання.
Бiлою повною рукою вона вiдклала його заяву вбiк, окремо вiд iнших, що горою лежали перед нею на столi. Іди. Продовжуй навчання. Нам ти не пiдходиш. Значить, це крах. Для неi вiн не син червоного командира, батькова революцiйна зброя для неi не мае нiякого значення. В ii сприйманнi вiн ворог i ти теж майже ворог, в кожному разi – людина сумнiвна, ненадiйна…
Рушив до дверей, намагаючись iти рiвно, хоч ноги заточувались i тягар гнiтив такий, мовби тисли на його плечi всi, оцi, що були над ним, дванадцять поверхiв Держпрому.
Вже доходив до дверей, як за спиною неждано пролунав спокiйний густий голос:
– Хвилинку, молодий чоловiче.
Богдан обернувся: це вiйськовий звертався до нього. Заява Богдана i анкета вже були в його руках.
– Колосовський!
– Я вас слухаю.
– Пiдiйдiть сюди.
Богдан знов пiдiйшов до столу.
– Дайте вашу вiдстрочку.
Вiйськовий, розправивши папiрець, поклав його перед собою, прочитав. Пiсля цього мовчки взяв гранчастий олiвець i – раз! Товста червона смуга лягла навскiс через увесь бланк вiдстрочки, потiм ще раз навскiс: хрестом.
Колосовський вiдчув, як гарячi спазми перехоплюють йому горло. Оця несподiвана пiдтримка незнайомоi людини, довiра комiсара, аж нiби незрозумiла готовнiсть його з першого погляду поручитись за тебе, за все майбутне твое життя так вразили Колосовського, що вiн вiдчув, як нерви йому здають, i тiльки крайнiм зусиллям волi стримав себе, щоб не розридатися тут, перед комiсiею. Бритоголовий в цивiльному теж, видно, був з комiсаром заодно, бо вже привiтно посмiхнувся до Колосовського своiми безбарвними, як папiр, губами. Здалося навiть, що й ця жiнка, яка тiльки-но допитувала його крижаним своiм голосом, тепер якось подобрiшала, бiлкуватi красивi очi ii ожили, заблищали, i цим новим поглядом вона мовби хотiла сказати: та я тiльки так, то я тiльки вивiряла тебе, твою стiйкiсть, хотiла дiзнатися, наскiльки тверде твое вирiшення й бажання…
Отже, ти теж годен!
Вони потиснули йому руку.
Вiдстрочка його вже лежала на самiй горi таких самих вiдстрочок, мiцно, назавжди перекреслених навхрест товстим червоним олiвцем.
Будуть окопи. Будуть атаки. Будуть ночi в пожежах i днi, коли ти по сто разiв зазиратимеш смертi у вiчi, але нiколи ти не розкаешся в цьому, не розкаешся, що в тяжкий для Вiтчизни час студентська твоя вiдстрочка добровiльно була покладена на цей райкомiвський стiл.
Глава 5
Таня знала, що Богдан пiшов до райкому. Не мiг вiн зробити iнакше в цi днi, коли на призовних пунктах його ровесники вже перевдягалися у вiйськове.
І добре, що вiн пiшов. Мабуть, тiльки одна Таня знала, яким загостреним було в нього те почуття, що повело його сьогоднi в райком. Якось вiн розказував iй – iз смiшком, напiвжартома – про те, як ще пiдлiтком писав був заяву, щоб пустили його в Іспанiю воювати з франкiстами. І ось твоя Іспанiя, Богданчику, сьогоднi настае!
Таня не переставала хвилюватись за нього. Чим мiг бути для нього райком? Чим це могло скiнчитись? І хоч вона розумiла, що зараз, може, отам саме вирiшуеться доля iхнього кохання, може, райком – це кiнець iхнiм зустрiчам i побаченням, що, може, це – страшно й подумати! – вiчна, безповоротна розлука а ним, i пiсля того назавжди розiйдуться iхнi дороги, i нiколи вже не буде iхнього солодкого вимрiяного щастя, все ж для неi було б тяжким горем, якби його там забракували, якби вiн там не пройшов i не був у числi вiдiбраних. Бо, знала, не могло для Богдана бути зараз тяжчого удару за цей. Добре знаючи його натуру, Таня просто не уявляла, як вiн житиме, коли його одкинуть при вiдборi в райкомi.
Трагiчна iсторiя з батьком – це найболючiша рана його життя.
Як часто Танi хотiлось йому допомогти, якось розрадити його, розiгнати оту глибоку тугу, що майже завжди стоiть в його темних, iскристо-карих очах! Смуток, глибока, не зникаюча в очах туга, навiть коли вiн смiявся, найбiльше i вразили ii при першiй зустрiчi з ним в головному корпусi унiверситету на вулицi Вiльноi академii, коли вони, товплячись перед списками зарахованих на iстфак, розшукували себе там, а потiм, розшукавши, на радощах зовсiм якось випадково побрели разом блукати по мiсту.
Майже три роки минуло вiд того далекого свiтлого дня. Були мiж ними сварки, незлагоди, болiснi ревнощi, i знов було щастя примирення, почуття спрагле, солодке до слiз.
Богдана любили на факультетi. В поводженнi з товаришами вiн був рiвний, надiйний, дiвчата називали його сумлiнням факультету. Коли обговорювали кандидатури на пiдвищену стипендiю, його висунули одностайно. Для цього в нього були нiбито всi пiдстави: вiдмiнник, цiкавиться науковою роботою, в унiверситетських наукових записках торiк була опублiкована його перша робота про археологiчнi знахiдки на будовi Днiпрогесу, готував новий реферат про скiфськi могили в степах, але нi скiфи, нi мамути днiпрогесiвськi не допомогли йому, i стипендiю таки одержав iнший.
Уже в ректоратi, де це питання обговорювалось, з запальною промовою проти Богдана виступили все той же Спартак Павлущенко i ще одна суха, як тараня, аспiрантка, i виявилось, що Богдан такоi честi не вартий, бо вiн… «пасив»!
– Не пасив, а пасинок, – в'iдливо зауважив тодi Мирон Духнович, коментуючи цю звiстку.
Випадок з стипендiею Богдан перенiс зовнi спокiйно, в колi товаришiв навiть поiронiзував з приводу своеi пасивностi, але в душi – вiд Танi це не могло приховатись – вiн пережив це тяжко, i не стiльки пекла його та пiдвищена стипендiя, скiльки переконання в тому, що вчинено з ним несправедливо, що був у цьому вирiшеннi знову елемент дискримiнацii за батька, вiдтiнок недовiри й мстивостi.
Таня боялася, щоб не повторилося це зараз у райкомi.
Хай би не сталося там цього! Хай би там заглянули йому в саму душу й побачили його таким, яким вiн е, – готовим на подвиг, з його своею, радянською Іспанiею в серцi! Цього найбiльш хотiла про це в думцi благала Таня, поспiшаючи з дiвчатами через майдан Дзержинського до бетонноскляних, залитих сонцем корпусiв Держпрому.
