З нею туди ж прямують ii подруга Мар'яна[2 - Вона звiсно, до свого Славика!], двое дiвчат з фiлологiчного та ще Ольга-гречанка, темнолиця, нiби аж остаркувата дiвчина, пiдстрижена коротко, але якось недбало, волосся густе, чорне – чорний снiп, настромлений на голову. Другий рiк мешкае Ольга з Танею в однiй кiмнатi, i про неi тiльки Таня знае, до кого вона зараз iде…
– Гляньте, он нашi – вигукуе Мар'яна. Серед студентських натовпiв бiля райкому вони справдi вже бачать компанiю своiх: жердинястий Духнович золотiе чуприною, поруч нього розмахуе кулаками Дробаха, певне, саме розповiдае якийсь анекдот, там же й Степура, Лагутiн, четвертокурсники Мороз та Пiдмогильний – Богдановi товаришi по спортивнiй секцii. Тiльки Богдана нема. Де ж вiн?
Виявляеться, хлопцi якраз i ждуть, доки вийде з комiсii Колосовський.
– Довго його щось там тримають. Чи не вiдбирають просто в маршали? – пожартував Дробаха, хоча в жартi його Танi почулась гiркота.
– Це, мабуть, Павлущенко його там сповiдае, – сказав Степура. – Той як уп'еться, то як клiщ.
Нарештi Богдан з'явився. По слiпучiй усмiшцi, по тому, як розгонисте стрибнув iз схiдцiв пiд'iзду вниз i трiпонув чубом, вiдкидаючи його назад, Таня догадалась: все добре! Їй одразу вiдлягло вiд серця.
Збадьорений, якийсь оновлений, внутрiшньо змiцнiлий, Богдан пiдiйшов до гурту. Хлопцi зустрiли його жартiвливим хором:
– Годен!
А вiн, усмiхаючись, сказав i до всiх, i до Танi зокрема:
– От i вирiшилось.
Таня вже була бiля нього, вона взяла його пiд руку вище лiктя i мiцно, мiцно потиснула. Було цим – для iнших непомiтним – потиском сказано йому все: яка рада вона за нього, i як ним гордиться, i як ждатиме його, хоч би й довго довелося ждати, бо iншого такого, як вiн, для неi на свiтi нема.
– Якби тiльки з вiдправкою не поспiшали, – зазирала Славиковi в вiчi Мар'яна. – Щоб можна було спокiйно зiбратися… Що вам з собою брати?
– Увага! Задано питання! – вигукнув Дробаха сухим, скрипучим голосом, наслiдуючи одного з викладачiв вiйськовоi кафедри. – Що треба брати в табори? Вiдповiдаю: жiнку, гардероб, лiжко, диван, пiанiно… Однак все це треба брати для того, щоб потiм покинути на кордонi табору, а туди взяти з собою лише зубну щiтку та пару бiлизни!
Всi смiялись. Таня, здаеться, була щасливiша за всiх, вона з нiжнiстю то обiймала, то погладжувала руку свого добровольця. Цього не могли вже не помiчати iншi.
– Та обiйми його, Таню, як слiд! З усiм шалом юного серця! Не соромся! – пiд'юджував Дробаха.
А вона зовсiм i не почувала сорому. Бути так безтямно закоханою – хiба це грiх? З своiм почуттям до Богдана Таня й ранiш не ховалась, а зараз тим бiльше, коли нависае розлука i мовби дае iй право на все.
– Ви, дiвчата, тепер можете спати спокiйно, – усмiхався кремезний, плечистий Мороз, адресуючись бiльше до Галi Клочко, високоi блондинки з фiлфаку, до якоi вiн давно був небайдужий i яка тiльки сьогоднi, здолавши свою гордiсть, прийшла сюди зустрiчати його, як i iншi дiвчата своiх.
– Боронитимем вас, аки леви.
– Отакi хлопцi, – бойовито сказав досить-таки миршавий з виду Пiдмогильний, – та ми як пiдемо, та ми як вдаримо – пiр'я з них полетить!
– Панiчного жаху на них нажене ось маестро Духнович, вiдомий наш фахiвець з тактики i стратегii, – зауважив Лагутiн, i всi засмiялись, згадавши безкiнечнi конфлiкти Духновича з вiйськовою кафедрою.
– Розкажи, Мироне, – обiймаючи Духновича за плечi, сказав Степура, – як тебе баби сьогоднi схопили на Чернишевськiй.
– Та було, – пiдтвердив Духнович. – За парашутиста прийняли, за перевдягнутого арiйця. Просто дивно. Дiвчата, ну який з мене арiець? Скорiш навпаки. Рябий. Рудий. Чи, може, за це й накинулись? Рудих чомусь не люблять…
– Ти вже себе не паплюж так, – смiючись, сказала Мар'яна. – Ти ж у нас гарний! Брови он якi, мов пушок, на курчатi! І всi ви сьогоднi гарнi, навiть Степура – грайливо перевела вона очi на Степуру, який аж почервонiв при цьому. – Тiльки чого ж стоiмо? Ходiм те! – сказала вона i пiдхопила одною рукою свого Славика, другою Степуру.
Просторий, залитий сонцем майдан Дзержинського широко, вiльно стелиться перед ними.
Взявшись попiд руки, вперемiжку дiвчата й хлопцi рушають вони серединою майдану, мов степом. Ідут як не раз ходили тут на демонстрацiях i на прогулянках вечорами, цiлою вервечкою, з смiхом та жартами. Як добре, коли почуваеш, що зробив саме те, що слiд було зробити, що можеш тепер вiдкрито глянути кожному зустрiчному у вiчi!
Сонце стоiть високо, сипле рясним промiнням у вiдкритi юнi обличчя. Яснiе небо, те небо, в якому понад два десятилiття не вибухали снаряди, не свистiла шрапнель, не було нiчого, крiм птахiв та райдуг високих. І щоб оце небо та почорнiло? Димом взялося б та спалахами пожеж?
Ідуть i твердо вiдбивають кроки по бруку парусиновi студентськi черевики, i дiвчатам передаеться певнiсть, що, доки е на свiтi оцi iхнi чубатi хлопцi-волонтери, не ступить нога чужинця на цей майдан, широкий та свiтлий майдан iхньоi юностi, яким вони так пишаються, що вiн найширший, що вiн найбiльший з усiх майданiв Європи!
Глава 6
На Басейнiй бiля зупинки, де Духнович зостаеться чекати трамвая, гурт iхнiй зустрiчае Адмiнiстратора, – так вони називають мiж собою Михайла Штепу, – який перебуваючи в контактi з театральними адмiнiстраторами, розповсюджуе у вiльний час квитки по пiдприемствах, органiзовуе культпоходи i мае вiд цього якийсь там зиск.
Зараз вiн iде складати середнi вiки. Що б не сталося, а вiн матрикул в зуби, шпаргалки в кишенi i чеше до професора: хоч на трiйку, аби скласти.
– Ну знову ж провалишся, – каже Таня.
– Звiдки такi прогнози? – посмiхаеться Штепа своiми вивернутими губами. – Чи то просто так хочеш?
– Та й хочу.
Таня не терпить цього Штепи, дарма що в гуртожитку вiн мешкае з Богданом в однiй кiмнатi. Тихий, чистенький, прилизаний, а на тiм'i вже лисина просвiчуе. Галстучок завжди iдеальним вузликом, на устах нiколи не зникаюча усмiшка, вiрнiше, не усмiшка, то просто верхня губа в нього так вивернута, що здаеться, вiн до всiх i до всього посмiхаеться. Вiн i зараз усмiхаеться до хлопцiв, хоч не розумiе нi iхнього настрою нi iхнього хвилювання.
Штепа в райком з нами не пiшов. Вранцi, коли Таня забiгла в хлопчачу кiмнату, застала там Штепу одного. Стояв бiля гардероба перед дзеркалом i спокiйно вив'язував, вимучував на горлi свою тоненьку оцю краватку. Запитала, де Богдан.
– Богдан вiдчув у собi Мiнiна або ж Пожарського, – не припиняючи свого заняття, вiдповiв iй Штепа. – Понiс у райком здавати свою вiдстрочку, а разом з нею, може, й свою буйну голову.
– А ти?
– Я не комсомолець, ти ж знаеш… Зостануся разом з вами кiнчати унiверситет, хай менi буде гiрше.
Зустрiвшись тепер з хлопцями, вiн не почувае перед ними найменшого сорому, хоч мав би почувати.
– Так, так, волонтери, – простодушно роздае вiн своi усмiшки то одному, то другому. – І ти теж записався? – насмiшкувато звертаеться вiн до Духновича.
– Грiшний, батюшко: записався.
– О, хвалю, хвалю.
– А чого ж тебе там не було? – суворо запитуе Штепу Ольга.
– Та я ж не комсомолець, – знову заводить вiн своеi. – Переросток я, чи як це по-вашому?
– Скорiше недоросток, – грубо зауважуе Мар'яна.
– Ну й оса! – примирливо осмiхаеться Штепа i iй.
– Я щось не пригадую: чи ти був коли-небудь в комсомолi? – здивовано запитуе Пiдмогильний.
– Нi, вiн народився одразу членом профспiлки, – жартуе Дробаха.
Справдi, чому Штепа пройшов десь поза комсомолом? Людина майже iхнього вiку, трохи тiльки старший, а в комсомолi з ними так i не був, обминув якось непомiтно…
– Дивлюсь я на тебе, Мiшель, – пiдступае до нього Дробаха, – i бачу: кепськi твоi дiла. Хитрiстю ти – Талейран, але правду каже Таня – провалишся. Хронологiю завчив?
