– Шампанського! Вiдiбрати в них вiзи! Заболотний, Соню ми не вiдпустимо, як собi хочте!
– Гейшу хай звiдси бере, а Соня залишаеться з нами, – ну як ми будем без неi?! Хто наших нащадкiв амбасадських бавитиме?
І ще якийсь землячок солоденький крутився тут весь час бiля Заболотних, намагаючись розважити iх своiми проводжальницькими дотепами.
– Побачите ваших – кланяйтесь нашим!
Але це чомусь нiкого не смiшило. Солоденький мусив видвольнятися кислою миною.
Виникла потреба в деяких формальностях, отих, котрi поки що переслiдують пасажирiв по всiх митницях свiту, одначе жiноцтво i на це вiдгукнулось по-своему:
– Якi можуть бути формальностi для Заболотного!
– Вiн на цьому Ханеда – як дома!
– Всюди сiе мiжнародний приятелiзм… В нього тут кругом своi!
– А де в нього не своi? На Новiй Зеландii досi тiльки згадай мiстера Заболотного, одразу усмiшки: а, це той асi Такий веселий джентльмен! Так ганяе! Два «мерседеси» розбив! Совет козак!..
Весела злива жартiв навряд чи долинае до Заболотного, котрий саме у вiдсторонi стоiть з двома службовцями аеропорту, веде з ними, видно, дiловi якiсь переговори, i, коли стежиш за ним у цей момент, мимоволi усмiхнешся: оце стиль! Справа, може, дрiбничкова, але який вишкiл, гiднiсть, яке мистецтво ведення перетрактацiй! Витовчена японська надчемнiсть i приязна мудра манера терищанських сватiв, яким велено будь-що добути «кувицю», – ось де вони побратались! Ось де в усiм блиску виявила себе взаемна чемнiсть та надчемнiсть, делiкатнiсть i надделiкатнiсть, до чого ж доречнi тут i ця визнана обома сторонами умовнiсть, що трохи iх аж веселить, i цiлком серйозна взаемна пошана й довiра, – усе те, що так не часто, на жаль, спостерiгаеш у стосунках мiж сьогочасними людьми. Складалося враження, що урядовцям нема зараз нiчого приемнiшого, як зробити на розвiтання бодай маленьку послугу цьому симпатичному Заболотному-сан, вони будуть просто щасливi чимось виявити йому сприяння, увiльнити це подружжя вiд дрiб'язкових, надокучливих формальностей, i, зважте, все це ми робимо як виняток лише для вас, Заболотний-сан, у вiддяку за те, що ви з свого боку завжди були до нас прихильнi суто по-людському, не шкодували пошани, тобто володiете справжнiм даром контактностi. Аж дивно менi було там на нього дивитись: де вiн цього навчився, рiдкiсного такого вмiння легко й природно сходитися з людьми? Помiчаю, як один iз колег Заболотного, понуристий, вдачею вовчкуватий, поглядае на нього з ледь прихованою заздрiстю, йому самому, видно, нiзащо не вдалось би отак легко порозумiтися з урядовцями й-на взаемне вдоволення – без тяганини повершити якусь там iхню, певне, справдi формальну справу… Вивчаеш роками у високiй школi дипломатськi хитромудрощi всiх часiв, опановуеш одразу кiлька мов, а де навчитись мови ось такоi – однiеi, найголовнiшоi, – власне, вселюдськоi: приязний погляд, усмiшка чемностi, уклiн пошани, дружнiй доторк до плеча – i вже Заболотний, вiльний вiд клопотiв, повертаеться знов до своiх.
– Все гаразд?
– На вищому рiвнi.
Табло сповiщае, що нам скоро виходити на посадку, та ось з'являеться ще один табунець проводжаючих – привiтнi японочки в кiмоно дрiбненьким пiдбiгцем наближаються до нас iз своiми терплячими япончатами, що то в тоi, то в iншоi виглядають iз-за спин, iз своiх пелюшкових коконiв. Малюки зiркооко й пильно, майже з дорослою серйознiстю зорять на нас, а матерi iхнi так мило сплескують руками, розквiтаючи в безмежно ласкавих усмiшках:
– Соня-сан! Соня-сан!
Ось, виявляеться, на чиi проводи вони поспiшали… Постукують сандалi-дзорi, жiночi руки з ходу складаються перед Заболотною для привiту, i старшi й молодшi японки схиляються низько[6 - Однак зовсiм не принизливо.] у своему традицiйному пластичному поклонi, i вже й Заболотна сяе очима iм навстрiч, вона, видно, не сподiвалася бачити цих людей серед проводжаючих i тим бiльше потiшена й рада, що вони не забули ii, прийшли. Соня-сан! Соня-сан… вакцина… бебi… полiомiелiт… Бiля нас не вщухае цей тонкоголосий щебет японок, i лише згодом, уже в лiтаку, менi вдаеться з'ясувати, в чiм рiч. Скiлькись часу тому на одних зборах Товариства японо-радянськоi дружби Заболотну обступили жiнки-матерi, одна тримала на виднотi дитинча, скручене полiомiелiтом, iншi теж протискались до неi з хворими дiтьми: збуджено виявляючи своi почуття, японки звернулись до Заболотноi з проханням допомогти iм будь-яким чином дiстати вакцину вiд цiеi недуги, – звiдкись iм стало вiдомо, що така вакцина зараз винайдена в Радянському Союзi, медицина ii саме випробовуе, лiки нiбито дають ефект… І ось вони зiйшлись на думцi, що Соня-сан само та людина, яка iм допоможе… Заболотний, котрий про все це жваво розповiдав менi в лiтаку, не без гордощiв Зауважив, що справдi в цiй iсторii Соня перевершила себе! Навiть i для нього було несподiванкою, якi запаси затятостi дружина таiла в собi, яку силу волi, наполегливостi раптом виявила сумирненька його Соня, коли пiд час вiдпустки стала добувати тi труднодоступнi лiки. Лише iй вiдомо, скiльки порогiв вона пооббивала, з скiлькома впливовими особами були в неi емоцiйнi, iнодi й сльозами покропленi зустрiчi, аж доки вакцину таки було добуто, хоч i вся вiдпустка ляснула па це. А як привезла вакцину та виявилось, що лiки справдi допомогли там комусь iз дiтей, то, ясна рiч, ким стала Заболотна для тих японських жiнок, при кожнiй нагодi тепер виявляли вони iй свою материнську вдячнiсть… Навiть телевiзiя про це випадок розповiла, i дружина дипломата, зовсiм того не сподiваючись, стала раптом популярною, аж ii на вулицях впiзнавали: ото ж вона пiшла, Соня-сан! Заболотна нiяковiла: ну що такого? Хай там комусь зарадила, подякували, то й чого ж iще? Тим паче, що згадана вакцина незабаром i тут перестала бути проблемою… Тож цiлком щиро Софiя Іванiвна вважала, що все це перебiльшено. А менi думалось: яке ж перебiльшення, якщо цi японськi жiнки в нiби й рядовому вчинку, а вiдчули щось нерядове, вiдчули, може, що рiч навiть не так у тiй вакцинi, як у запасах добра, котрi, часом малопомiтно, безефектно таяться в покладах чиеiсь душi… Вони, японки, були певнi, що й наш Заболотний в цьому розумiннi цiлком гiдний своеi Сонi-сан, вважалось, до речi, що вiн кревна рiдня тому знаменитому мiкробiологу Заболотному, який свого часу в Індii рятував людей вiд чуми та холери i в iнтересах науки на собi випробовував дiю збудникiв тих хвороб, щепив у Бомбеi собi чуму, про що тодi багато писалось у свiтовiй i, зокрема, в японськiй пресi.
– На жаль, на вiдмiну вiд свого великого земляка, – вiдповiдав простодушним японочкам Заболотний, – я нiчим таким науцi прислужитись не мiг, па особливi заслуги перед людством не претендую, хоча в протичумних акцiях певну участь брати справдi-таки довелось, про що могла б посвiдчити небiжчиця Люфтвафе…
Та ось уже й хвилина розлуки. Жiночий щебет посилюеться, гурт наш рушав за черговою на вихiд до лiтака. «Арiгато, арiгато. Соня-сан!» – долинае здовкруг iз натовпу японок, i я бачу, як i в неi самоi, в нашоi Сонi-сан, сльози хвилювання бринять на вiях, вологим свiтлом сяють в ii ожинно-синiх, хоча вона й ступае а виглядом пiдкреслено веселим, щоб не виказувати перед присутнiми свою розчуленiсть, нiяковить ii, зараз отой блиск власних до краю налитих слiзьми очей.
Далi настае момент, коли зосталися тiльки тi, що для рейсу, проводжаючих нема, жде нас тепер поле оте аеродромне, де всюди ракетно блищать фюзеляжi, стирчать хвости, величезнi крила мало не зчiплюються мiж собою… Причаiлись перед ривком цiлi табунища турбореактивних, важкi громаддя застиглих швидкостей. Бiлий метал потужних акулоподiбних тулубiв, скло iлюмiнаторiв, огутнi шасi на брилах бетону, хащi величезних переплутаних крил – аж тiсно такому скупченню гiгантiв на сьому клаптику аеродромного грунту, штучно намитого, великими зусиллями вiдвойованого у вод Токiйськоi затоки, щоправда, вод напiвмертвих, геть забруднених промисловими вiдходами… Скiльки лиш один цей Ханеда пожирае пального! Сюди й туди снують бензовози, що супроти застиглих повiтряних велетiв здаються маленькими, просто iграшковими… І тут, i там чiтко, вправно працюють люди в комбiнезонах, меткi, роботящi, не гаючи й митi, перебiгають вiд лiтака до лiтака, прилаштовують до бакiв товстелезнi хоботи шлангiв, довго й терпляче напувають ще одного крилатого ненажеру, що, готуючись у рейс, поглинае пального цiлi цистерни. Перепочинку тут нiкому нема, кожна секунда на цьому полi мае фантастячну вартiсть. Той гiгант заряджаеться, а сусiднiй, розчахнувши черево, цiлими вагонами поглинае багаж, незлiченну кiлькiсть валiз, пакункiв, сундукiв, окутих мiддю, невiдомо чим напханих. Та ось вдарило громом: це найближчий з гiгантiв, наглухо задраiвшись, вiдкинувши трап, стосило ревнув на мiсцi, ударив довкруг грiзним, дзвенючим гуркотом. Такому вже нiчого не треба, йому дай тепер тiльки злiтну смугу! Один за одним вiдрулюють поки що неповороткi лайнери рiзних авiакомпанiй, незграбнi, надмiру важкi, аж нiби не зможуть вiдiрватись од землi, подолати силу тяжiння. А втiм, чиясь рука iх таки ж пiдiймае! Ще один стрес, ще одна напруга – i вже суцiльне сатанинське ревище мiжнародного аеропорту залишаеться внизу, пiд нами, швидко зменшуеться смужка злiтного бетону на клаптику намитого грунту, самий вiзерунок аеродрому тане внизу, як iероглiф земноi тiсноти, котра в цiм мiсцi планети, на квiтучих задимлених цих островах, даеться взнаки, можливо, вiдчутнiше, нiж, будь-де.
Бувають моменти в життi, коли все до дрiбницi чомусь хочеться запам'ятати… Як ось i цей злiт… Спершу був розгiн, наростаючий свист по смузi бетону, потiм невловна мить вiддiлення, плавного, майже нечутного вiддiлення вiд планети, – так, саме вiд планети! – iнакше не назвеш того дивного вiдчуття.
Безконечна в своiм скупченнi луска дахiв, тьмаве iхне переблискування, хмара мли-смогу над безкраiм мiстом, i зненацька – присмерк у лiтаку! Не одразу можна було й збагнути, звiдки раптовий той присмерк… А то ми якраз пробивались крiзь хмару, крiзь хаос хмар! Бiля самих iлюмiнаторiв вируе каламуть, обтiкае нас темно-сиве клубовиння, е щось аж моторошне в цiм хаосi вируючих присмеркiв, що iм, здаеться, й кiнця не буде, здаеться, скiльки не пнись з натужним ревiнням угору, нiколи не продертись крiзь той слiпий, вологий, нiби первiсний, хаос… Та ось враз: зблиск сяйва! Сяйва безмiрного, неосяжного, що будь-кого вразить своею неземною величчю. Сяйво проймае вам душу, радiсно затоплюе все i очищав, мимоволi спонукаючи подумати про вiчнiсть, про безмiр iснуючого…
Заболотна припала поглядом до iлюмiнатора. Хiба ж може вона бодай одну мить пропустити з усiх цих чарiв небесних, iй трохи аж прикро, що з присутнiх на борту не всi подiляють ii настрiй, що ось та, скажiмо, гомiнлива туристська молодь у неi за спиною не вiдчувае нiякого захвату, коментуе побачене в iлюмiнаторах досить насмiшкувато, чути звiдти щось про рекламну голубiнь японського неба.
– Рекламна голубiнь… Чуете, яке сприймання? – каже стиха до нас Заболотна. – А по-моему, ось на таких висотах, над хмарами, небо якраз найнебеснiше…
Ми й далi набираемо висоту, нас нiби притягуе сонце, планета вже далеко внизу, таке вiдчуття, що вона десь там загубилась, зв'язку з нею бiльше не iснуе, i едина реальнiсть зараз – цi роздираючi простiр могутнi двигуни, цей повiтряний, що наче в безвiсть пливе, корабель i на його борту… маленьке людство!
Було таке враження, що й течиво часу тут iнакше, нiж було на землi, i що ми самi теж зараз iншi.
Летимо в сяйвах!
І такого сяйва буде перед нами, iстотами тепер небесними, як жартома зауважуе Заболотний, кiлька тисяч кiлометрiв…
– Як це вам подобаеться, Соню-сан? – звертаеться вiн до дружини. – Тисяч з п'ять кiлометрiв сяйва – пiдходить?
– Не заперечую. А потiм?
– Пiсля того буде пiд крилом зо двi тисячi миль темряви нiчноi…
– То вже гiрше…
– Зате ж потiм знову зоря! Зоря домiвки…
Крiзь блiдизну щiк у Заболотноi просвiчуеться зараз також щось схоже на цвiт зорi чи скорiше на ii далекий вiдблиск: може, то вiдсвiти червоного оббиття крiсел чи слiди ще не вигаслого збудження, тiльки-но пережитого в аеропорту пiд час прощання.
– Гляньте, Фудзi! – в тихiм захватi вигукуе Заболотна вiд iлюмiнатора. – І ще одна Фудзi!.. І там он ще, ще…
Всi тi бiлоснiжнi Фудзi були, ясна рiч, зiтканi з серпанку хмар, однак формою, округлими силуетами декотрi з них справдi нагадували священну гору Японii. Невже сама лиш гра свiтла творить такий разючий ефект?
Природа, вона i проста й складна безмiрно. Яких тiльки нема у нiй поеднань, дивних, химерних! Всюди серед безкраiх слiпучих рiвнин, серед iлюзорних снiгiв, самотньо здiймаючись, височать тi фантастичнi утвори свiтла й повiтря, сяють вершинами, схожi на Фудзiяму так дивовижно, мов ii небеснi сестри… Тiльки вiдпливли маревнi Фудзi – i вже сяйнули такi ж серпанковi Ельбруси, потяглись iлюзорнi кряжi, ущелини, наповненi, як це бувае в горах, голубими тiнями… Скiльки летимо – та ж безмежнiсть сяйва, пречистi володiння сонця, яке тут, здаеться, свiтить беззахiдно, вiчно.
Туристська молодь поблизу вiддаеться веселощам, легкими жартами розважають французькi хлопцi своiх юних супутниць, йдеться про якiсь iхнi токiйськi пригоди, мiж ними чути розмову про пачiнко – так звуться поширенi в Японii гральнi автомати, де й цi юнi супутники, видно, випробовували свое щастя.
На саму згадку про пачiнко Заболотний схмурюе брови, вiн вважае повсюдно поширенi гральнi автомати прокляттям цих островiв. Куди не пiди, скрiзь вони, за кожним рогом зустрiнуть вас цi металевi однорукi бандити! Особливо потерпають вiд них простi люди, звiдчаена молодь, що шукае будь-якого, хай i такого потворного способу вийти iз своiх скрут. Досить ступити вам до грального залу, де сухо трiщать, металеве постукують цi незлiченнi автомати-пачiнко, як ви вже чманiете, ви опинились у свiтi, де мови людськоi нема, де слова живого не почуете, тут пануе лиш мова роботiв, що своею сухою стукотнявою мовби вiдраховують розмiрене й холодно чиюсь судьбу. Якраз, може, судьбу отих очманiлих молодих i лiтнiх людей, що, стоячи перед автоматами, не помiчаючи нiкого й нiчого, забули тут про все на свiтi i вслухаються тiльки в цю владну, одноманiтну, до одуру здатну тебе довести, металеву стукотняву автоматiв. Коли одного разу ми на хвильку зайшли а Заболотним до такого залу, незлiченний стукiт пачiнко мене просто приголомшив, гуркiт стояв, мов у величезнiм ткацькiм цеху, в перестуках електронних пристроiв було щось шаманське, наркотизуюче. Ось болiсно напружений юнак стоiть перед тим одноруким гангстером, чимось невидимим прикутий до нього, стоiть людина, нiби назавше зневолена роботом, цим витвором власного розуму, i так допiзна вистоюють мiльйони людей у нiмому чеканнi, перебуваючи нiби в трансi. Пiсля всiх своiх вiдчаiв якийсь бiдак несе сюди, може, сподiвання останне, що бездушно постукуючий робот ранiш чи пiзнiш таки виявить милосердя й допоможе йому в слiпiй безконечнiй грi з власною долею. Заболотний в тi днi розповiдав про одного iз своiх японських приятелiв, точнiше, про його сина, якого пачiнко призвело навiть до нервовоi хвороби, бо ж вiддавався хлопець грi безрозсудно, до отупiння, до болю у головi, пiсля чого i вночi спокою не мав вiд галюцинацiй, вiд нестерпного стрибання перед очима блискучих металевих кульок.
– Можна поспiвчувати японцям, – каже Заболотний. – Нашестя роботiв на iхнi острови – це таки одне iз проклять вiку… І в цих ось туристiв, видно, теж зосталась оскома вiд пачiнко…
Схоже, що декотрi з парижан справдi зараз вiдчувають полегкiсть пiсля своiх сумнiвних токiйських розваг, та й чи може iнакше почуватись людина, котра, вихопившись iз залiзних обiймiв робота, зненацька опинилася в сяйвах вiднебесся? Земнi пристрастi вiдiйшли, згубнi спокуси зостались десь там, жодному роботовi звiдти вас по дiстати, не загiпнотизувати своею стукотнявою, вiднинi ви стаете i недосяжнi, нiякий-бо рух тут не iснуе, крiм руху цього розкiшного, лайнера, а планета, прекрасна й нещасна ваша планета, що далi й далi вiдпливае вiд вас, поглинута, безвiстями, вона теж поволi-втрачае вас i силу свою тут, поволi втрачае, сама зменшуючись до розмiрiв трохи чи не тiеi гральноi кульки.
Летимо, летимо. Сяйво з iлюмiнаторiв падае на лиця людей, всi вони приспокоенi, вже нiчим не зневоленi, не знервованi, вiд усiх земних клопотiв вiльнi – i вiд стукотняви пачiнко, i вiд свисту автострад, вiд задимлених мегаполiсiв з iхнiми вiчними смогами, де виснаженi кисневим голодуванням городяни змушенi вдаватись до встановлених на перехрестях апаратiв, з яких можна добути за кiлька iен ковток наснаженого киснем повiтря…
Але це там, па землi. А тут вже нiби не пiдвладнi нiяким, навiть гравiтацiйним, силам, нiяким дотеперiшнiм прикрощам, всi земнi пута розiрвано, вiдлiтаем з планети, вiдлiтаем нiби назавжди!
Уявнi снiги, що бiлiють за iлюмiнатором, нагадали Заболотнiй заснiженi простори ii рiдних степiв.
– Пригадуеш, – звертаеться вона до чоловiка, – якi в нас там завiрюхи бували!.. Цiлу нiч вие, мете, хурделить а на ранок глядь! – вляглося… Сонце свiтить, i так тихо-тихо довкола, тiльки то тут, то там дрр… дрр… то сусiди стежки лопатами прогортають…
– Прокладали стежки дружби та взаеморозумiння, – жартуе Заболотний i потiм додае серйозно: – А ви знаете, колись у нас на Вкраiнi за народним звичаем господарi лишали в незамкненiй хатi на столi хлiба окраець i кринку молока – для подорожнього… І то було нормою життя… Ех, друзi, добре-таки додому повертатись… Бiльше не пускай мене, Соню, нi в якi вiдрядження. Баста. Хай ще iншi…
– А ти?
– А я бджiл розводитиму. Мемуари писатиму. А що?
– Ловлю на словi, – смiеться Соня. – Справдi пора б i перепочити.
Стюардеса, ставна, довгонога дiва, що, проходячи салоном, бачить усiх водночас, усiм усмiхаеться завчено, але чарiвно, бiля Заболотних затримуеться, мовби для того, щоб подарувати Заболотнiй ще й додаткову порцiю усмiшки.
– Наш командир корабля знае по фронту вашого чоловiка. Ратушний – це прiзвище вам що-небудь говорить? – Вона переводить погляд на Заболотного.
