– Здаеться, був такий на котромусь iз бомбардувальникiв…
– Нi, сам вiн не лiтав, був технiком серед наземноi обвяуги… А от про вас чув – ледве що не легенди… Це, каже, той, кого на фронтi в нас називали «лiтаючим барсом».
– Який там барс…
– Зiрка Героя вже нiбито вам свiтила…
Отож «нiбито»… Передайте йому вiтання. Люди з наземноi служби – то для нас були як рiднi брати…
– Може, побажаете зайти в кабiну, то будь ласка. Вам, як виняток, дозволяеться… – І, подарувавши ще одну чарiвну усмiшку, стюардеса пропливае далi. Зупиняеться вона потiм у глибинi салону, у хвостовiй частинi лiтака, де, окутаний сигаретним димом, сидить патлатий похмурий тип, що, здаеться, на когось ображений. Невiдомо, чи стосуеться його образа тих, що лишилися на землi, чи невдоволений наш мiзантроп кимось iз пасажирiв, можливо, образився на компанiю цих ось молодих французiв, якi зi смiхом розгадували кросворд поблизу й не прийняли його пропозицii дегустувати якесь там особливе саке, а одна гарненька з iхнього товариства стишене кинула в бiк мiзантропа: «Чи не екстремiст?» – i бiльше не звертала на того типа уваги. А от стюардеса мусить терпляче вислуховувати ще якесь там його вередування, i ми проймаемось до неi спiвчуттям: нечема, варивода, проте мусиш i його ублажати, з терплячим усмiхом слухати, що вiн там верзе, майже невидимий крiзь хмару сигаретного диму.
Бiлоснiжнi iлюзорнi ландшафти, що пропливають за склом iлюмiнатора, знов заволодiвають нашою увагою. Вiдсунувши шторку до краю, осяяна свiтлом тих пропливаючих небесних снiгiв, Заболотна, видно, нiяк не може на них надивитись: безмiр краси! Безмiр найхимернiших серпанкових побудов! Свiт, що сяе й сяе тобi без меж, залитий сонцем, нiким не заселений, недосяжний нi для яких димiв та отруйних випарiв, але для когось-таки мовби створений, сповнений величi й загадковостi. Але для кого? Нiякi птахи, навiть орли, на цi висоти не злiтають. Знати б, за якими законами творяться отi мiражнi дива, осяйнi вершини, химернi бескеття, пасма гiр i фантастичнi в голубих тiнях провалля, з самого повiтря зiтканi розлогi долини, гiрськi кряжi, що знов виникають пiсля слiпучих рiвнинних просторiв, отi серпанковi гори, побудови фантастичнi, найнiжнiшi, мабуть, з усього, що е в природi. Дмухни – i iх нема… Така недовговiчна iхня архiтектонiка, вiд найменшого подмуху-доторку враз порушаться, вiд ледь чутного втручання сиво-бурою тьмою стануть, звируються хаосом всi отi поки що спокiйно-сяючi, iз самих серпанкiв зiтканi вашi Фудзi, Карпати, Кавкази, Альпи та Кордiльери… Ми тихо розмовляемо про це. Кого вони призначенi тут чарувати своiми прекрасними силуетами, серпанковi отi побудови? На яких рiвновагах тримаються i чому саме в таких формах виявляють вони себе? Чому не в якихось iнших картинах природа себе тут малюе, чому цi ii пiднебеснi серпанки живуть саме в таких ось ландшафтах, в такiй ось, а не iншiй слiпучiй фантазii хмаробудов? Природа фантазуе тут буйно, не знаючи стриму, вибудовуе щораз iншi варiанти хмароутворень, якусь нову дiйснiсть у формах чудових, довершених, все новi виставляе сонцевi на огляд небеснi своi «ЕКСПО»… Але чому вся ця фантастика несе в собi стiльки знайомих рис? Зiткана iз серпанкiв хмар подоба твердi земноi! Ступиш ногою – i дна не буде, десь там, унизу, планета, що досi голова вiд неi гуде, що декого й тут доганяе вiдгомiн ii пристрастей… Знову стюардеса сягнистим кроком iде ось упродовж салону, пiсля розмови з тим похмурим типом мовчки й поквапом проходить повз нас до пiлотськоi кабiни, i вже на щойно усмiхнених устах застигла лиш подоба усмiшки, позбавлена чару й тепла i навiть з тiнню смутноi якоiсь тривоги.
Серед пасажирiв – сум'яття:
– Вiн iй щось сказав… чимось пригрозив… Але чим саме? Ви помiтили, яких зусиль коштувало дiвчинi ii самовладання?
І поповзли по салону шепоти, стривоженi перепитування, i вже щось вiдчутно змiнилося довкруг, починають набувати значення якiсь дрiбницi. Пасажири, котрi досi, бувши в теплi, комфортi, навiть не помiчали, що поруч, на зовнiшнiй обшивцi корабля, майже космiчний мороз сивiе, тепер i в той бiк позирають iз багряних оксамитiв крiсел сторожко, знепокоено, мiж сусiдами, досi безтурботними, з'явився якийсь холодок – холодок вiдчуження душ? Ось так поселялась серед них ще одна невидима пасажирка – неясна гнiтюча тривожнiсть.
– Справдi, що вiн iй мiг сказати? – роздумуе вголос Заболотний. – Пройшла вона таки чимось занепокоена…
– І чогось там затрималась… Нашi погляди мимоволi привертае до себе овал металевих дверей, що, зачинившись за стюардесою, бiльше тепер не вiдчиняються: глухi, важкi, заховали ii в кабiнi разом з пiлотами, як у сейфi.
А похмурий той тип раптом пiдвiвся з кутка у своему пiстрявому неохайному пiджацi до колiн i, язиком ледве повертаючи, став щось викрикувати до компанii французiв. Викрики були не знати якою мовою, але тон вони мали неприемний, дражливий. Полiнезiець чи хто вiн? Тiльки й вiдомо було про нього, що летить iз Сiнгапура, може, уродженець котроiсь iз тропiчних краiн, хоча з вигляду мiг бути i европейцем з тих озлоблених молодикiв, котрi й самi не знають, чого вони хочуть. Тип не вгамовувався.
– Що вiн викрикуе? – тривожно спитала Заболотна. – Хворий чи що з ним?
Чоловiк ii, без слова пiдвiвшись, пiшов уподовж салону до невiдомого, – певне, на переговори.
Нам видно було, як Заболотний, за звичкою всмiхаючись, щось терпляче з'ясовував iз тим невiдомим, намагався, певне, приспокоiти його, звертався до нього пiдкреслено чемно й нiби навiть шанобливо, однак Соня аж зойкнула стиха, коли у вiдповiдь на якесь слово того типа обличчя Заболотного зблiдло, очi зблиснули гостро, якось металеве, хоча губи й тодi не перестали всмiхатись. Де-не-де по салону вже були помiтнi ознаки панiки, лiтня дама, здаеться скандiнавка, що летiла з конгресу квiтникарiв, приклала руку до лоба, i з грудей iй вихопився стогiн… З тривожних перемовлянь пасажирiв, що сидiли вiд того типа неподалiк, ми зрозумiли нарештi, чим вiн посiяв у салонi таку тривогу. Запевняе, що в багажнiм вiддiленнi разом iз нашими валiзами мандруе в цьому небi ще одна валiза, а в нiй неухильно i нiкому не пiдлягаючи, зараз працюе невеликих розмiрiв механiзм: тiк-так, тiк-так!.. Дама з конгресу i ii старенька сусiдка перезирнулися вжахнено: виходить, на бомбi летимо? Шантажуе? Залякуе чи чого вiн хоче, цей садист? Але ж може бути, що i всерйоз – тепер стiльки всякоi нечистi на трасах розвелось…,
Тим часом вiн уже просто в обличчя Заболотному промовляв з нахабною гидкою мiною, справдi з якимось садистським смакуванням:
– Тiн-так!.. Тiк-так!..
І пальцем тицькав ледве де до очей.
Ось тодi Заболотний, i вiдкинувши звичну чемнiсть, раптом обома руками взяв нахсабу за плечi, струсонув його так, що аж патли вiйнулись, i пiсля цього владно, наче ляльку, посадив, вдавив його в крiсло. І, дивна рiч, тепер той герой, злобно понурившись, не став чинити опору. Наче саме такого чогось i ждав. А Заболотний, обернувшись до пасажирiв, сказав до них голосно, нiби вибачаючись:
– Молодий чоловiк запевняе, що це був жарт. Вiн перепрошуе.
По якомусь часi вийшла стюардеса з тацею в руках i, так мовби нiчого й не сталося, почала роздавати воду в келишках. Пiд час роздачi пасажири стежили за виразом ii обличчя, воно було непроникне, фантомасно замкнуте, проте уважний погляд мiг у нього вiдшукати те, чого й це хотiв би, – глибоко, як i ранiш, притаену тривогу.
…Вночi ми приземлились на котромусь iз сибiрських аеродромiв, хоча посадка ця й не була передбачена. Всiм пасажирам велено було негайно залишити борт лiтака. Пояснень не давалось. Мороз надворi аж кипiв, для бiльшостi парижаночок, що пустилися в рейс у легеньких плащиках та курточках, цей нiчний мороз мав би стати неабияким випробуванням, та все ж i за таких обставин вони не втрачали свого оптимiзму, було чути жарти та смiх, усiх нас розважало, коли дiвочi тендiтнi руки, ненароком доторкнувшись до металевоi обшивки автобуса, вiдсмикувались, як вiд вогню, бо нахолонулий на морозi метал так i хапав. З смiхом та зойками вскакували нашi супутники в цей проледенiлий, навстрiч розчинений нам автобус, що битком набитий одразу й рушив вiд лiтака.
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
