Святослав (укр.)
Ніхто не пішов до лісу. Уже здавна чули, що кузнеці – то страшні люди. А в цю годину, коли вони варили залізо разом із своїми сварожичами, й поготів страшно було до них підступитись.
Відтоді кузнець Сварг час від часу їздив і брав руду, розкладав вогнища попід лісом, варив залізо. Тепер вже любечанам не доводилось везти з Києва-города шматки криці, щоб кувати з них лемеші, серпи. У Сварга була своя криця, її вистачало на всіх.
Про самого Сварга йшло дедалі більше чуток. Колись, говорили люди, на отчому городищі, де зараз лишився Антів Микула, варили гуртом залізо, з кузнецями були всі сварожичі, пращури дому. Але ті кузнеці повмирали, сварожичі одвернулись, пращури пішли в ліси чи поля.
А Сварг зумів скликати пращурів, він добився до сварожичів, він один на весь Любеч вміє варити залізо, але знає не тільки це – він все знає, все може, все вміє, – страшний, однак дуже потрібний чоловік.
До Сварга йшли тепер кувати, варити, загартовувати всяку кузнь. На дворі в нього було кілька коней, биків, корів і два чорних цапи – гартувати залізо. В корчениці його була не тільки всяка кузнь. Він мав трави, всяке каміння, обереги, причари.
5
Микула не міг зрозуміти, чому все йдеться на зле. Але нещастя, як пізньої осені жолуддя з дуба, сипались і сипались на нього.
Здавалося, він жив по правді, вчасно приносив жертви богам, раніше ніж самому щось з’їсти кидав у вогнище перший кусень чурам, але ніхто тепер йому не допомагав, життя важчало, двір убожішав, йшлося зовсім на зле.
Звичайно, смерть Анта завдала великої й непоправної шкоди роду. Поки старий жив, всі до Микули ставились з пошаною, ніхто його не чіпав і ніхто йому не шкодив. Хоча й з батьком було не легко, але вони все ж були вдвох, коло них була й Віста, на дворі в них ходив батьківський бойовий кінь, час від часу вони випалювали шматок лісу над Дніпром, корчували пні, щовесни проходили з ралом, кидали в землю зерно.
Був, до того, Ант ще й добрим, тямущим мисливцем, рибалкою, знав, де можна знайти в лісі борті, де живе звір, водиться риба. Разом із ним ходив і Микула, – вони ніколи не повертались до своєї хижі з порожніми руками.
Після смерті Анта все змінилося, тепер двір Микули став таким, як і інші в Любечі, що було кращого на дворі – взяли Бразд і Сварг. Коли після тієї страшної тризни брати приїхали кіньми й забрали своє добро, Микула аж за голову схопився – адже вони взяли все, у нього лишились тільки кінь, віз та рало.
Проте Микула ще тримався. Він має руки, має руки й Віста, удвох вони посіють, скільки їм треба, у лісі ще від батька знає Микула бортні захожаї[64], у Дніпрі є риба! Восени, коли прийшов час, Микула опорядив старе рало, взяв борону, запріг коня й поїхав за Любеч до лісу, де колись вони з батьком випалили шматок, викорчували пні й рік за роком сіяли жито.
Але коли Микула доїхав до цієї ріллі, він не повірив своїм очам: на межі у нього і ще в багатьох людей стояло на стовпі знамено.
Знамено! Спочатку він не зрозумів навіть, що це. Витесаний з дерева стовп, вгорі на ньому впоперек свіжа жовта дошка, а на ній чорний смоляний знак – два гострі перехрещені списи. Він дійшов до межі свого випалу, там теж стояло знамено – око з трьома рисами, побіг до межі сусіда – знамено: місяць під сонцем, нова межа – і знов: око, око!
На полі зібралося кілька любечан, людей одного роду, що хоч і пішли з рідного гнізда, але мали те, що з’єднувало їх і ріднило, – землю.
Тепер виявилося, вже й земля їх не ріднила, а навпаки, розділяла. Бо там, де стояли знамена з списами, – то була княжа земля, де знамена з оком – земля волостелина Кожеми, а знамено, на якому був місяць під сонцем, належало посаднику, людині з їхнього і не їхнього тепер роду – Браздові.
І довго в холодний осінній вечір, коли з півночі задував вітер, а від Дніпра повз туман, стояли ниці любечани за селищем, не могли зрозуміти, як і чому це сталося, не могли збагнути, як втратили рідну землю. Вони дивились на небо, на плесо Дніпра, селище, рільні випали, ліси – все, все рідна земля. Так було за батьків, так велось за дідів, одвіку. Було так, що приїжджали до них князі з дружинами, брали дань від диму – вони це давали, поставили князі над ними волостелинів і посадників, визначили уроки й устави – вони і їх давали, бо земля ж то була їхня, рідна…
І от тепер земля перестала бути їхньою, вона не рідна, а княжа, волосна, посадська. Чому ж так? Адже князь з своєю дружиною не ходить біля неї, не оре, не сіє. Не випалював, не корчував, не орав цієї землі й волостелин Кожема, і посадник Бразд. Любечани згадали давноминулі часи, коли виходили великим родом, рубали ліс, корчували й випалювали пні, орали випали, клали в землю зерно й збирали врожаї. Ця випалена земля була для них така дорога, це була їхня кров.
Лишалося, правда, ще багато землі навкруг – рубай ліси, випалюй, корчуй, сій! Але хіба могли тепер вони, розпорошені, роздріблені, це зробити? Рубати ліси – з ким? Випалювати їх – а як випалювати одному? О, лядина була добра земля, пройшов по ній з ралом і сій! А от лядини не стало…
Поряд з іншими ницими людьми стояв і Микула, думав, як втратив землю: стару лядину в ту пам’ятну ніч взяв собі Бразд, – тепер на ній стояло його знамено, на новій лядині знамено волостелина.
– Що ж, підемо в ліс, будемо рубати дерево, випалювати, орати, – гомоніли люди, стискуючи натруджені кулаки.
Микула йшов позаду й думав, чи не завернути йому до Бразда. Адже брат він, посадник, усе може зробити. Але ні, не завернув Микула. Нижче від оскола над Дніпром, де не стояли княжі знамена, він виорав шмат пісної, піскуватої землі. Виорав пізно, кинув у ріллю все своє жито, але скільки туди не ходив, скільки не дивився, не діждався буйного сходу. Стеблина та ще стеблина – от і все…
Жахаючись голодної зими, він кинувся в ліси, де від батька знав бортні дерева. Але й там на бортневих захожаях стояли знамена – місяць, око!
Однієї ночі Микула опинився далеко від рідного двору, в глухому, дрімучому лісі. Все навкруг було наповнене дивними звуками звірів, птахів, водяників лісових боліт, водяних дів… Галявину, на якій сидів Микула, заливало місячне сяйво, під промінням окреслювалось в’яле листя папороті, барвиста роса, темні квіти.
Але не на них дивився Микула, а тільки на стовбур одного дерева, де гострою сокирою зроблено було отіс, а на ньому чорною смолою вималюване око.
Раптом він встав і, похиливши набік голову, довго напружено, сторожко слухав. Ні, в лісі було спокійно. Ті ж самі голоси звірів, птахів; десь далеко на болоті хлюпав по воді руками і розгонисто сміявся водяник. А людей, крім Микули, не було.
Тоді він зробив кілька швидких кроків уперед, вихопив із-за пояса свій гострий топір – бойовий топір старійшини Анта – і почав рубати, стесувати з дерева знамено… Тільки тоді, коли око трісками осипалось на росяну траву, отямився Микула. І побіг геть від бортневого місця, в нетрі. Поперед нього підіймались і мчали, ламаючи гілля, над самою головою пролітали з криком сполохані птахи. Він помітив, біжачи, зелений вогник, що, напевно, горів над кладом. Але не зупинився, аж поки не вибіг на кручі до Дніпра. Потай добився до селища, сховав на дворі у кліті топір і тільки тоді зайшов до хижі.
– Що з тобою було? – запитала Віста, побачивши його стомлене, бліде обличчя.
– Нічого! – відповів він. – Тільки я не знаю вже, як мені й жити?!
Розділ п’ятий
1
Ярина після багатьох днів хвороби одужала, але незабаром знову злягла, і то дуже важко. Тепер у неї не було гарячки, вона не кашляла, але не мала сили встати, не виходила на кухню. Цілими днями лежала, не промовивши й слова, ніби щось уперто думаючи, часом скаржилась, що їй нічим дихати й що в неї зупиняється серце.
Малуша працювала сама – на кухні, в стравниці, біля клітей, комор, медуш, бретяниць.
За князями їй не вистачало часу, щоб як слід доглянути ключницю. Уранці вона залишала їй пити, їсти, вдень раз чи два забігала, щоб чимсь допомогти старій, і знову зникала. А були дні, коли вона жодного разу не могла заглянути до Ярини. І тільки пізнього вечора, не чуючи ні ніг, ні рук, переступала поріг, говорила винувато:
– Аж ось коли я прийшла, матінко Ярино!
– А я спала, – відповідала на це Ярина. – Міцно спала, бачила сон.
Одного разу, повернувшись увечері до хлівини, Малуша так само зупинилась на порозі, сказала:
– Я прийшла, матінко Ярино!
– Добре, Малушо! – почула вона тихий голос. – Дай мені води… Щось мені дуже погано, Малушо.
– То, може, я когось покличу?
– Ні, не треба… Дай мені води і спи. Ти стомилась, тобі треба заснути.
Малуша довго не спала, слухала, як важко дихає ключниця Ярина, і потім заснула.
Прокинулась вона рано, як звичайно, і одразу ж кинулась до Ярини.
Мертва, холодна Ярина лежала так, як спала, – на правому боці, поклавши під голову руку…
Перелякана Малуша прожогом вискочила з хлівини, підбігла до сторожів, які саме сходили з городниці, розповіла їм, що сталось. Сторожі пішли одразу ж до тисяцького.
Але ніч ішла, збігав час, а на кухні було так багато роботи. І Малуша зайшла на кухню, побудила дворян, сама принесла гов’яда, зерна, різного зілля, помила посуд, запалила свічки й прибрала все в стравниці.
Коли княгиня з княжичами, воєводою Свенелдом, боярами і священиком зайшла до стравниці, Малуша їх зустріла поклоном і, схлипнувши, сказала:
– Матінко княгинє! Ярина померла!
– Я знаю, Малушо! – відповіла княгиня й звернулася до священика: – Я вже сказала, що робити. Поховаємо її, отче, на Воздихальниці, де лежать християни.
Снідали в мовчанні. За вікном тьмяно народжувався світанок, примеркали, жовтішали вогні свічок. Малуша увесь час думала про несподівану кончину Ярини. Сльози набігали й набігали їй на очі. Але ніхто в стравниці не бачив, як плаче Малуша. У мовчанні поїли, священик після того помолився, всі встали й вийшли.
Тільки княгиня на якийсь час лишилась у стравниці.
– Малушо! – покликала вона.
Малуша стала перед нею.
Княгиня Ольга подивилась на дівчину, на чудове її обличчя, вкрите гарячими рум’янцями, темно-карі очі, окинула поглядом гнучкий, тонкий її стан, тугі груди, дужі руки.
– От і немає Ярини, – промовила княгиня. – Що ж, Малушо, будеш тепер ти мені допомагати. Зайди до мене в терем, у світлицю, скажу, що маєш робити.
2
Після смерті Ярини княгиня Ольга якийсь час тримала ключі в своїх руках. Припоручати їх комусь із своїх родичок не хотіла – завидющі всі вони, жадібні, тільки й думають, як би щось привласнити. Дати ключі комусь із дворян боялась: молоді, ті самі, може, побояться, так інші за їхньою спиною все розтягнуть.
А добра в княгині було багато. Що б вона була за княгиня, коли б його не мала! Діди й прадіди її, що сиділи на Київському столі – а княгиня Ольга по закону вважала себе їх спадкоємицею, – не одразу зібрали це добро, кров’ю здобували його в далеких походах, спотружались, встановлюючи уклад і даючи лад своїй землі. Та навіть її чоловік, князь Ігор, беручи дань з деревлян, за це поліг.
Княгиня Ольга теж брала дань, пізніше поставила уроки й устави. Київський князь – глава племенам і землям, він заступник всіх людей перед богом, він і воєвода, коли хто нападає на Русь.
Але щоб тримати лад у землях, бути готовим одбити ворога, якщо він посягне на Русь, годувати, поїти й одягати дружину, будувати город, ставити сторожу, ще й складати богам жертву – для цього київському князеві треба було мати багато добра, він мусив бути багатшим від інших князів.
Знамена княгині Ольги стояли на багатьох і багатьох полях понад Дніпром і Десною, знаменом її перетесано було багато лісів, її гони були на ріках, перевесища в лісах. А крім того, мала вона й княжі двори, весі, – багато тіунів княгині Ольги трудилися, щоб взяти з всього цього князеві – княже, а собі – своє.
Немало багатств і скарбів було й на Горі – в світлицях, палатах, клітях, коморах, скотниці княжій. Треба ж було княгині тримати в руках ці багатства.
І навіть ставши християнкою, Ольга не змінила своїх переконань. Адже Христос говорив: «Богові – боже, а князеві – княже», він благословляв багатство й захищав убогих.
Княгиня багато свого багатства довіряла ключниці Ярині. І як їй було не довіряти: прожила Ярина весь свій вік на Горі. Робою туди прийшла – ключницею стала. Знала вона князя Олега, колихала Ігоря, Ольгу зустріла ще замолоду. І все берегла, стерегла, як справжня господиня.
Коли Ярина померла, зайшла княгиня до її хлівини, біля тіла постояла (як не кажи, а прожила в цій хлівині Ярина, служачи князям, більше як півста літ), а тоді відкрила ляду її скрині.
Ні, такої ключниці, як Ярина, вже не матиме Ольга. У скрині її не було ніяких скарбів. Тільки звичайні сорочки, кілька спідниць, дещо з теплої одежі та ще два сувої полотна, які Ярина виткала власними руками.
– Візьміть полотно в кліті.
Княгиня дуже уболівала за Яриною. А тоді взяла собі в помічниці Малушу. Вона не думала робити її ключницею – ні, Малуша була надто молода для такої роботи. Княгині просто чомусь подобалась ця дівчина, щось у ній викликало приязнь, довіру.
Малуша, як швидко переконалась княгиня, виявилась доброю помічницею. Вона увесь день поралась на великому господарстві, ішла від кліті до кліті, з медуші в медушу, брала все, що було треба, в кінці дня приходила до терема й клала перед княгинею ключі. Ні, княгиня не помилилась, взявши Малушу до терема, – тямуща вона, чесна, такій весь терем можна припоручити.
Через це само собою так вийшло, що одного разу увечері, коли Малуша взяла з клітей все, що веліла княгиня й що потрібно було для снідання, а потім прийшла до неї в спочивальню й поклала ключі на лаву, Ольга сказала:
– Ти вже їх тут не клади.
– А де покласти? – не зрозуміла Малуша.
Княгиня була дуже стомлена, вона сиділа на ложі, спочивала й щось уперто думала.
– Важко це мені, Малушо! – промовила, зітхнувши, вона. – Думай над тим, що кому дати! Ні, Малушо, у мене й так багато діла. Сама вже подумай, що треба робити в теремі. Ти ж усе знаєш.
– Знаю, матінко княгинє.
– Отож і носи ключі з собою при поясі. Ключницею моєю будеш.
Малуша впала княгині в ноги, але не радість, а страх спонукав її це зробити.
– Боюсь я, матінко княгинє, – призналась вона.
– А чого тобі боятись?
– Тереми великі, клітей багато.
– А що в нас – дворян мало? – суворо мовила княгиня. – Носитимеш біля пояса мої ключі – всі слухатимуться тебе. – І, помовчавши трохи, додала: – Отак і роби, Малушо! Милостниця[65] ти моя!
Ні, княгиня Ольга не помилилась, взявши Малушу в ключниці. Добро її було в певних руках.
– А оцей ключ, – вибрала вона з низки і показала Малуші, – з терема до твоєї хлівини. Двері одімкни, нехай так і будуть, – можу тебе по надобі і вночі покликати. Так було при Ярині, так буде й з тобою.
Малуша вийшла з спочивальні княгині, пройшла сіньми. Думала вийти в двір, але повернулась, бо пригадала, що мусить одімкнути з сіней двері до своєї хлівини.
Довго одмикала замок, бо в неї тремтіли руки, і вперше зайшла до свого житла з княжого терема.
Стала вона посеред хлівини – і та ніби хлівина, і не та, і та Малуша, і ніби не та. Хвилюючись, сіла на тверде ложе й замислилась.
Отже, ключі від теремів, комор і всього княжого двору у неї в руках. Не шукала вона їх і не добивалась – доля судила, що важка металева низка забряжчала коло пояса.
Чи розуміла вона сама, що досягла щастя, про яке хтось інший тут, на Горі, міг тільки мріяти? І чи думала над тим, що, прийнявши ключі від княгині, може одімкнути не кліті й комори, а щось більше, значиміше? Адже тут, на Горі, всі, хто порався коло княжих багатств, самі ставали багатими. І це не вважалось татьбою, за це не карав ні закон, ні покон. Та коли б Малуша чи в ці дні, чи згодом щось і попросила в княгині, хіба б та відмовила їй?
Ні, Малуша не розуміла цього, бо досі жила в хаті свого батька, де кожен робив, що міг, одягав, що мав, їв, що було, ніколи не посягав на чуже, не своє, хоч би воно було краще й дорожче.
Про все це подумала Малуша набагато пізніше. А зараз вона тримала в руках ключі, перебирала їх. Один, другий, третій, о, як багато! «Який же ключ мій?» – заплющивши очі, замислилась вона.
3
Дуже швидко Малуша відчула, що бути ключницею княгині Ольги набагато важче, ніж вона думала.
Малуша не боялась роботи, як і раніше, вона працювала з усіх сил і, коли говорити правду, навіть над силу, більше, ніж дозволяв час. Але Малуша не нарікала на це. Що ж, менше поспить, якусь ніч може й зовсім не спати, – у неї було здоров’я, запал, а найголовніше – молодість. Вона працювала, не бачила кінця роботі, але не це турбувало її. Аби тільки вистачило сили.
Турбувало її інше, і саме те, про що вона не думала й не гадала. Це почалось одразу, тільки-но вона стала ключницею…
Наступного дня, після того як княгиня висловила їй свою волю, Малуша встала дуже рано, раніше, ніж вона звичайно вставала. Можливо, Малуша й зовсім не спала. Полежала, склепивши повіки, побачила сон нібито: що князі увійшли до стравниці, а в неї ж нічого не приготовано, – і схопилась серед ночі з серцем, що розривалося в грудях, швидко одяглась, сплеснула лице холодною водою, вийшла у двір.
Аж тоді вона зрозуміла, що встала надто рано. Саме в цей час сторожі на городницях двічі ударили в била – на вежі над Подольськими воротами, на вежі від Дніпра, на Перевесищанській і далі, далі. Здавалось, хтось у чорному крокує там угорі по городницях і дає знати про себе: «Ба-а-ам! Ба-ам! Спі-іть! Я не сплю! Спіть! Я не сплю! Ба-а-ам! Ба-а-ам!» Це був час, коли змінювалась перша нічна сторожа, до світанку – далеко.
Але Малуша не повернулась до хлівини. Рано то й рано. Що ж, вона, не поспішаючи, зробить свою роботу. Темним двором попрямувала до стіни терема, де тьмяно, як купка грибів, окреслювались хижі й кліті.
У цих хижах, де жила дворня і де готували страви князям, всі ще спали. Тихо, щоб нікого не побудити, вона зайшла до кухні й хотіла сісти на лаві перед вогнищем, щоб подумати, з чого ж їй починати.
Проте вона не все зважила. Тільки зайшла до кухні і думала вже сісти на лаві, як у темряві біля теплого ще вогнища хтось поворухнувся, сів, запитав:
– А хто там ходить?
Вона впізнала бородача Путшу, який завжди з самого ранку рубав дрова, розпалював і порався весь день біля вогню. Він, зрозуміла тепер Малуша, і спить біля свого вогнища. Та й справді, тут так тепло й затишно.
– Це я, Путшо, – тихо, щоб не побудити когось у хижах поруч, промовила Малуша.
– Бачу, бачу, – сказав і голосно позіхнув Путша. – А я вже думав, що якийсь тать, і схопився за сокиру.
Малуша засміялась, засміявся й Путша.
– От бач, які таті бувають на світі…
– Мабуть, я вже й встану, – раптом обірвав сміх Путша, і Малуша почула, як він у темряві висікав вогонь, а у виблисках кресала побачила кошлату бороду, вуси й суворе обличчя.
– Ще рано, – промовила Малуша. – Спи, Путшо, спи!
Він кресав і кресав вогонь. Ось почав тліти, а далі спалахнув ясним вогником трут, Путша знайшов і запалив від нього жмут соснових скіпок.
– Де вже там спати, – невдоволено сказав він. – Якщо ключниця не спить, де вже спати дворянам…
Одягнувши постоли, прикривши плечі драною хутриною, він узяв сокиру й вийшов з хижі.
А тим часом дуже швидко загоготіло вогнище, в хижі розлилося червонкувате світло, від гарячого жару по хижі пішло тепло. Малуші навіть захотілося схилити голову до лави, якусь часинку задрімати. Адже тут було набагато краще, ніж у її холодній хлівині.
З двору долетіли раз і вдруге глухі удари сокири – не спав уже Путша, він на весь день запасав для вогнища дрова. То хіба ж могла спати Малуша? В неї є стільки всякої роботи – щоб впоратись, мало дня й ночі.
І знову вона дуже тихо, щоб не побудити дворян у хижах поруч, встала з лави, пригасила трохи у вогнищі жар і запалила свічку, а потім, тримаючи її в руках, пішла до сіней, де стояв посуд, до стравниці, запалила там свічки.
Так вона ще з ночі почала свій день – замела стравницю і застелила там на столі чисту полотняну скатерку, витерла стільці, змінила воду в корчагах, далі заходилась уже в сінях на полицях ставити по-своєму посуд: миски до мисок, корчаги до корчаг, келихи до келихів. І думала Малуша, що нікого не потурбувала.
Раптом до її вуха долетів тихий шепіт за дверима в кухні.
– Та хіба вона вже встала? – пізнала Малуша голос Пракседи.
– Встала, ще й давно… і мене розбудила, – відповів Путша.
– От лихо! – Чути було, як Пракседа сплеснула руками. – Ну, то й я піду побуджу своїх дворянок.
Малуша вискочила в кухню сказати, що нікого не треба будити, бо ще рано. Але перед самим її носом і Путша, і Пракседа вийшли з кухні, за стіною в хижах приглушено загомоніли, між багатьма невиразними словами вона почула одне слово:
– Ключниця! Ключниця!
Ні, пізно було вже Малуші йти в хижі й говорити, благати, щоб дворяни спали, бо ще ж зовсім рано. Дивне почуття з’явилось у неї. Ніби вона тільки-но стояла на кручі, ворухнула камінь, який давив їй груди, скинула його з грудей. Але камінь той не зупинився на місці, а зірвався, покотився по схилах і летить тепер, збиваючи з ніг людей.
– Ключниця! Ключниця! – чула Малуша навкруг.
І коли одразу після цього заспані дворяни почали заходити до кухні, стали робити кожен своє, допомагати Малуші, їй стало зовсім страшно: вони вітались з нею не так, як звичайно, а якось інакше, нібито шанобливіше. Вона дорікала, навіщо вони встали так рано, вони ж винувато говорили, що трохи заспали. Малуша кидалась з кутка в куток, щоб більше взяти на свої плечі, а виходило, що це вона їх змушує працювати більше, жвавіше, швидше… Так першого ж ранку Малуші здалося, що потрапила вона в якесь павутиння, хоче його порвати, скидає з себе, а воно облипає, обсотує її все міцніше й міцніше.
Настав нарешті ранок. Все завчасу було готове і в стравниці, і в сінях, і на кухні, Малуша ще до снідання встигла обійти весь терем і поглянула, чи все зробили теремні дівчата.
Усе було готове, і її теремні дівчата й дворяни стали такими, як завжди. Скоро до стравниці вийдуть князі, а після них поснідають і дворяни. І князі вийшли, поснідали. В час снідання Малуша помітила, що княгиня Ольга стежить за нею, споглядає і, либонь, задоволена, бо посміхається. Коли князі пішли правити суд, Малуша, як і раніше, сіла з дворянами, поснідала. Залишки від княжих страв були ще теплі, смачні. Малуша дала Путші й кільком дворянам, а між ними й Пракседі, потроху вина, що залишилось у келихах князів, і тоді за столом, де всі рвали руками м’ясо, набивали роти, голосно чавкали, стало веселіше, тепліше, – один дворянський рід! І Малуші стало спокійніше, камінь, який вона зрушила і який котився схилами, здавалося, нарешті зупинився.
Але камінь не зупинився. Наступного дня Малуша прокинулась так само задовго до світання. Вийшла з хижі, почула удари нічних сторожів і хотіла вернутись до своєї хлівини, але побачила, що в хижах біля терема і на кухні вже блищать вогники, а десь у темряві глухо гупає сокира: «У-у-ух! У-у-ух!»
Вона навіть схопилась за голову. Та невже ж треба вставати так рано? Ще скільки тих годин до світання, спати б та й спати! Тільки вона вже не могла й не сміла спати. Повернулась до хлівини, швидко одяглась, не встигла навіть помитись, і побігла до кухні. Там горіло вогнище, Путша наносив дров, дівчата прибирали.
– Добрий ранок, ключнице! А ми рано встали… раніше! – зустріла її холодним, злим поглядом Пракседа.
Що могла їй сказати ключниця?
4
Нелегко було Малуші й у світлицях княжого терема.
Раніше, працюючи ще на кухні, коли думала вона про ці світлиці, то уявляла, що там – багатство, все сяє, блищить, там тиша, спокій, все красиве. А от чому красиве, того не могла висловити.
Вона пробувала тоді розпитати про княжий терем, світлиці його й палати в ключниці Ярини, але та відповідала дуже коротко, невиразно:
– Добре живуть наші князі, Малушо, дуже добре. Не так, як ми з тобою. Та колись ти й сама побачиш, яке княже життя.
Що ж доброго було в княжих теремах, того Ярина не говорила.
Пізніше, коли Малуша переступила вперше поріг княжого терема, він приголомшив її красою своєю, багатством, скарбами… Убога дівчина з Любеча навіть зупинилась, побачивши палати, опустила руки й закліпала очима. Проте тоді вона була тільки дворянкою, як і інші дівчата.
Тепер, ставши ключницею, Малуша подивилась на терем іншими очима, побачила тут не тільки багатство, красу, скарби, а й стикнулась з людьми, що жили тут, взнала їх вдачу, душі, силу.
Взнала Малуша найперше саму княгиню Ольгу. Раніше, зустрічаючи її в стравниці, та й пізніше, приймаючи від неї ключі вранці й віддаючи увечері, вона бачила її в пишноті й славі, уявляла грізною, але справедливою, не такою, як усі люди.