Сини змієногої богині

Воюючи на боці Ассирії, скіфи водночас зміцнювали й своє царство. Здавалося, вони тоді почувалися як ніколи упевнено, а їхні війська на чолі з підлеглими Бартатуті вождями, як і перше, не знали поразки.

Але з роками та десятиліттями все міняється. Різко змінилася ситуація й для скіфів – не в кращий бік. В останній чверті VII ст. до н. е. на перше місце зненацька почав виходити Вавилон – це велике і багате місто на той час належало Ассирійській імперії і багло незалежності. Зрештою, у 627 році Вавилон повстав. Царем його став Набопаласар, він зумів створити міцну і сильну коаліцію проти Ассирії, до якої пристала й Мідія. Її цар Фрастр у 625 році ніби ж успішно виступив проти Ассирії, але несподівано був розбитий і загинув у битві. А далі, як кажуть, не було б щастя, так нещастя допомогло. На чолі Мідії став син загиблого царя, тямковитий і вельми успішний полководець Кіаксар. Він почав громити своїх поневолювачів і навіть у 622 році оточив Ніневію. Ассирійська столиця тоді вціліла тільки тому, що на поміч своєму тестеві прийшов його зять Бартатута зі своїми ордами.

По якомусь часі Бартатута відійшов у світ предків, а царем Ішкузи став Мадій – син Бартатути та ассирійської царівни. Як і мідійський Кіаксар, він теж виявився везучим і тямковитим полководцем. Йому та ассирійцям, володарям тих країв, вже не було достойних ворогів. Онук Мадій з ассирійським дідом Асаргаддоном не знали поразок, їх усі боялися і всі дружно ненавиділи, а вони панували над усіма та й панували! І після смерті престарілого ассирійського владики скіфи ще довго залишалися на вершині своєї могуті та успіхів – з ними ніхто не міг ані позмагатися, ані посперечатися.

За словами Геродота, скіфи 28 років володарювали над Азією, накладаючи данину та інші побори, завдаючи місцевому люду різних утисків. Вони «все спустошували своїм буйством і надмірностями. Тому що крім того, що брали з кожного народу накладену ними на кожного данину, вони, крім данини, організовували набіги і грабували, що було в кожного народу».

Про той 28-річний період абсолютного панування скіфів над Азією один з істориків зазначав, що вони, «скіфи, ніби ураган пройшли через Месопотамію, Сирію, Палестину і досягли кордонів Єгипту. Фараон Псамметих І з величезними труднощами відкупився даниною від їхнього нашестя».

Але всьому свій час. В тім числі й успіхам, союзам і спілкам, тому той, хто ще вчора був ледь чи не братом, сьогодні запросто ставав ворогом і навпаки. Вавилону таки вдалося розірвати союз скіфів з Ассирією і перетягнути їх на свій бік. Це сталося в 613 році, коли мідяни вирушили в похід проти Ассирії і дорогою здибалися зі скіфами. Спершу і ті й ті вхопилися за зброю і ледь було не кинулись один на одного, але в останню мить стрималися. Після довгих переговорів, обмінів делегацій вождів з того й того боку таки зустрілися – скіфський і мідійський царі. А зустрівшись, зуміли домовитись між собою (чи мідяни зуміли перетягти скіфів на свій бік) і невдовзі, об’єднавши свої й так чималі сили, разом вирушили до ассирійської столиці. До Ніневії спішили й вавилоняни, і гуртом взяли ворожу столицю в смертельне кільце, з якої вона так і не виборсалася. Через три місяці – три місяці безперервного штурму та суцільної облоги в серпні 612 року до н. е. штурмом оволоділи Ніневією. І то був жах! Смертний жах! Ассирійський цар, аби не потрапити в полон, спалив себе разом з наложницями, євнухами і скарбами у своєму розкішному і багатому палаці. І своєчасно те зробив, адже все населення було вирізане, місто вщент розграбоване і перетворене на суцільні руїни.

Столиця хижої ассирійської імперії, яка владарювала силою зброї над усіма народами, заливаючи їх кров’ю, була знищена. А разом з нею і сама імперія.

Чи не всі народи в Середній Азії полегшено зітхнули: нарешті вони позбулися кривавого монстра, чудиська під назвою Ассирія!

Тепер тільки жити і будувати свої держави.

Обтяжені великою здобиччю, мідяни пішли в свою країну і їхнім обозам із ассирійським добром, здається, не було кінця – від обрію й до обрію він тягнувся степами в хмарі куряви, що здіймала їхня кіннота.

Скіфи і вавилоняни залишилися продовжувати війну за повне підкорення Ассирії – скіфи гадали на її просторах вибудувати своє вічне царство. І мали на те підстави, хоч не так воно потім складеться, як перед тим гадалося. І хоч Ніневія лежала в руїнах, ассирійська влада конала в агонії, але боротьба не припинялася – в події зненацька втрутився Єгипет, забагнувши і собі захопити деякі володіння Ассирії.

І знову потяглися криваві роки. Вавилон воював з Єгиптом то з допомогою мідян, то скіфів. Лише року 605-го вавилоняни захопили останній оплот Єгипту в Месопотамії – місто Кархемиш на правому березі Євфрату і знищили майже всю армію фараона. І тоді дорога була відкрита – вавилоняни разом із скіфами й ринулися в Палестину та Єгипет. Фараон ледве-ледве зумів відкупитися від скіфів.

У 604 році скіфи спалили знаменитий храм Астарти-Афродіти в Аскалоні на березі Середземного моря в Палестині. (Ім’я скіфів зосталося за місцевістю, де знаходиться фортеця Скіфопіль[22] на річці Йордані. Там же був табір і кладовище померлих від епідемії скіфів.)

Переможці почали ділити здобуте. Вавилон забрав собі ассирійські володіння, скіфам дісталися Манейське та Ванське царства, котрі були спільниками розгромленої Ассирії. Але їх ще треба було підкорити.

Війна то з Манейським царством, то з Ванським тривала ще довго, але якось так сталося в ході тих воєн, що вороги – нападники і захисники – зненацька помінялися місцями. Скіфи раптово замирилися з Манейським та Ванським царствами і спільно виступили проти Вавилону. Останнього порятували мідійці, а заодно і завдали нищівної поразки скіфам. Своєю підступністю. Чи – військовою хитрістю.

Мідійський цар Кіаксар заманив скіфських владик до себе буцімто на бенкет і ті, втративши обережність, повіривши йому на слово, а заодно і в свою непереможність, прибули в гості з невеликим загоном. І – жорстоко поплатилися. Власними життями. Мідійці, напоївши їх, п’яними й порізали своїх гостей. (Очевидно, мідян нацькував на скіфів Вавилон, пообіцявши їм передати ті володіння, які утримували скіфи.)

Обезголовивши царство Ішкуза, яке до того здавалося вічним і нерушним, мідяни почали успішно захоплювати території, що раніше належали загиблим скіфським владикам. Втративши своїх призвідців, скіфи – до всього ж ще й знесилені внутрішніми чварами за владу, – розгубилися, чого раніше за ними ніколи не спостерігалося і почали безладними натовпами відкочуватися до кордонів з Лідією. Скіфські фортеці одна за одною були захоплені мідійцями, але загалом війна між мідійцями і скіфами з перемінним успіхом тривала ще цілих п’ять років, аж доки скіфи не відійшли в Лідію. Тоді Мідія напала на Лідію, вимагаючи видати скіфів. Проте в Лідії були свої інтереси, бо вона теж хотіла захопити собі скіфські території, тож війна – але вже й за участю лідійців – спалахнула з новою силою. І тривала вона доти, доки за участю Вавилону не був укладений мир між сторонами, що ворогували. Володіння скіфів в Азії відійшли до Мідії та Лідії. Війна між Мідією і Лідією припинилася 28 травня 585 року – того дня відбулося сонячне затемнення. Злякавшись раптової пітьми, що настала серед білого дня, вороги розпочали мирні переговори. Всі щось тоді отримали, тільки скіфи та кіммерійці опинилися з порожніми руками. Якось так вийшло, що їм не зосталося навіть місця в Азії – вчорашнім непереможним владикам тієї Азії! І скіфам не лишилося нічого, як, усе втративши, повернутися туди, звідки вони колись прийшли в Азію – в степи Північного Причорномор’я!

Завершення цитати з УРЕ(Т. 10. С. 22І)

«Наприкінці VII – на початку VI ст. до н. e. скіфи повернулися на Пн. Кавказ в степи Пн. Причорномор’я. В степах Пн. Причорномор’я С. утворили велике політоб’єднання Скіфію, до якої входили степові скіфські й нескіфські племена Лісостепу, підкорені С. З числа племен, які населяли С., згідно з Геродотом, власне С. – іранцями були насамперед степові кочовики-скотарі – т. зв. С. – царські і С.-кочовики, які жили на Схід від нижньої течії Дніпра. Осілі землеробсько-скотарські племена – т. зв. С.-землероби – жили в Лісостепу на Схід від Дніпра. У Лісостепу між Дністром і Дніпром локалізувалися т. зв. С.-орачі.

У С. панівну роль відігравали С.-кочовики. Залежне від них осіле населення сплачувало данину, брало участь у війнах на боці С., частково зберігаючи певну самостійність…»

Одне слово, як зазначає історик А. П. Смирнов, за «2500 років, що минули звідтоді, кількість версій не зменшилася… Більше того, гіпотез, мабуть, стало більше. Але ж походження – це не єдине питання, не єдина загадка в майже тисячолітній скіфській історії». І далі застерігає: «Але оскільки між вченими немає згоди… то нам доведеться зупинитися на спірних проблемах і викладати різні точки зору». Що автор «Синів змієногої богині» й зробив – себто виклав різні точки зору, а там час покаже (чи археологія), яка з них правдивіша. А можливо, крапки так ніколи й не буде поставлено (брак матеріалів), але одне назавжди залишиться достовірним: скіфи таки жили в Північному Причорномор’ї і таки створили там Велику Скіфію, що стала частиною і нашої слов’янської та української праісторії і культури.

Тож і мав (і – має!) рацію і слушність автор чудової книги про український степ – «В степи заповедной» – К. Сушко:

«…І ямник, і катакомбник, і зрубник, і кіммерієць, і скіф, і слов’янин (варто було б ще згадати печенігів та половців. – В. Ч.) – кожний із носіїв різних культур не зникав з арени історії, а передавав свою кров, свій досвід, свою віру, свою пам’ять спадкоємцям, і дійшла ця кров до нас. І досвід є у нас, і сила, а тому і віра, і пам’ять повинні бути.

Як же інакше? Тоді степ просто втратив би свій духовний смисл. Але коріння є. Глибоке коріння. Хай ішла якась там частина суспільства на схід (більше на захід) в пошуках чи то кращих земель, чи то влади, але якась частина народу завжди зоставалася на місці, на батьківщині своїх предків. Народ завжди збереже свою сутність і свою кров, яким би йменням ми його не називали».

«Британський» Геракл в українському брилі

Р. S. до другої частини

Колоритно-симпатичний наш бриль – воістину (і споконвіку!) український національний головний убір.

З прапрачасів!

І носили його, сплетеного із соломи (то фабричні були з інших матеріалів, а вже в наші дні і з капрону, а в ті часи лише із соломи – найдешевший підручний матеріал!), не тільки селяни, рибалки і пастухи-чабани, а й міщани, і школярі-спудеї, мандрівні філософи (згадаймо хоча б Григорія Савича Сковороду)… Та, Господи, хто тільки не носив бриля у позаминулі й минулі віки! Українця без вишиваної сорочки, без шароварів, свитки та бриля й не уявляли!

Всі його носили. А Іван Петрович Котляревський зодягнув у нашого бриля навіть римського бога Меркурія (покровителя торгівлі, купців і взагалі мандрівників)! Пригадуєте: «Меркурій низько поклонився, Перед Зевесом бриль ізняв».

Але то Котляревський, батько новітньої нашої літератури, як відомо, так перелицював на український лад Верґілієву «Енеїду», а ось що ви скажете про такий вельми дивний – як на перший погляд дивний – експонат Британського музею. Мова йде про червонофігурний килик (чашу для пиття, кухлик) з Аттики. Робота неабияка, відомого античного майстра Брига. Датується V ст. до н. е.

Так ось на тім кухлику-килику зображено Геракла.

І все б нічого (мало де не зображували грецького героя!), але ж у скіфському вбранні!

І все б нічого, але ж той ніби скіфський одяг дуже нагадує… український. А на голові в грецького героя і напівбога – не традиційний, як у скіфів, башлик, а звичайнісінький український бриль!

Справді-бо, де ви ще побачите Геракла в українському солом’яному брилі!

Збереглися й кам’яні постаті зі скіфських поховань Північного Причорномор’я, що подобизною своєю скидаються на… запорожців.

Безбороді (хоча скіфи борід не голили), а вуса півколом опущені вниз. Козацькі! Та й самі скіфи з тих камінних зображень на позір – січовики-козаки!

Тож і виходить, що Геракл сьогодні – це не тільки скіфська історія, а через Скіфію і наша, вже українська, як і їхня змієнога богиня, незрівнянна донька Дніпра нашого є і нашою богинею.

Герри

Гробниці (скіфських) царів містяться в Геррах, до яких Борисфен ще судноплавний.

ГеродотЖиття і смерті спивши щедрий келих,Усі літа спаливши на вогні,Я, скіфський цар, лежу в дніпровських Геррах,І стугонять століття по мені.Колись цю річку звали Борисфеном,А Скіфією – всі оці краї.Як пахли по степах тоді нестерпноКочівками осінні кураї!..Гай-гай!.. Все так. Колись я був тут юним.Ходив на бій. Поїв коня з ріки.Мов сон, пройшли сармати, готи, гунни,Авари, печеніги, кипчаки.Чиї тепер там кроки землю будять?Яка зійшла над обрієм доба?Я міцно сплю, тримаючи на грудяхТяжінь високовольтного стовпа.Над ним гудуть громи в сталевих струнах,Під ними крає землю чересло.Крізь мене йдуть в світи пекельні струми,Чоло ж моє колоссям поросло.І хай сівач з блакитними очимаЩе тричі вищих обширів сягне —Це наша з вами спільна Батьківщина,Бо як ви з неї вирвете мене?Бо хто вам майбуття з минулим зв’яжеІ хто навчить любити ці кряжі,Коли і він зі мною поруч ляже,Три кроки не дійшовши до межі?А гуси знов ґелґочуть на озерах,І пахнуть медом плавні навесні!..Я, скіфський цар, похований у Геррах, —Мій спис, і меч, і кінь мій при мені.Б. Мозолевський

Скіфська культура

Інформація для роздумів

Це культура раннього залізного віку. Названа за самоназвою етносу, який мешкав у степовій зоні Північного Причорномор’я, маючи її за свою Батьківщину. (До них там мешкали їхні батьки й діди, а тому це на той час була і їхня батьківщина – спадок по батьках, – і їхня дідизна – спадок по дідах.)

В основному то були кочові і напівкочові угрупування іраномовних племен. Датується VII–IX ст. до н. е. – як Скіфією звались всі оті краї.

Походження – змішане, спеціалісти виділяють риси автохтонні (хоча б ліпний посуд) та принесені з глибин Азії – наприклад, скіфська тріада. Культура Великої Скіфії існувала в межах двох природно-географічних зон – степової і лісостепової. Центром політичного та культурного об’єднання скіфського етносу наприкінці VII–V ст. до н. е. (у період скіфської архаїки) стають степи Північного Причорномор’я. Тоді ж ареал їхній займав багате травами та іншою рослинністю – степове Ельдорадо для скотарства – межиріччя між Доном та Дністром, з великою і святою для них рікою в центрі – Борисфеном, де була їхня Гілея і їхні Герри, де зароджувався їхній народ від доньки Борисфена і де ховали їхніх царів. Скіфська архаїка представлена поховальними пам’ятками, яких на сьогодні виявлено 200. Варто назвати найвідоміші з них. Це кургани на р. Калитві, неподалік Мелітополя (селище Криворізьке та село Костянтинівка), біля Ногайська у Приазов’ї, біля сіл Гусарка та Придніпровка, кургани Гостра Могила неподалік с. Томаківки, Розкопана Могила, Мельгуновський, Медерівський кургани на Кіровоградщині, Цукур-Лиман, Темір-Гора, Ак-Бурун у Криму та інші. Поширені поховання цього періоду у катакомбах, у кам’яних гробницях, у прямокутних ямах із дерев’яними спорудами – склепами, колодками, перекриттями.

Датуючими (у речовому комплексі) для періоду скіфської архаїки є: мечі з брускоподібним навершям та метеликоподібним перехрестям, стели – зображення героїзованих предків (жаль, що на камені не збереглися їхні легенди, передання, пісні та думи, а вони ж були, були!), витвори у звіриному стилі (різноманітні бляшки), кістяні речі, застібки, золоті облямівки дерев’яних чаш.

Пам’ятки степу кінця V – ІV ст. до н. е. представлені поховальними побутовими речами: городище Кам’янське та Капулівське, Лисогірське, Совутинське, сел. Первомаївка, Чернече та інші; селище Благовіщенка, Знам’янка, Мамай-Сурка та ін., які виникли у Подніпров’ї й були заселені скіфами. Змішаному скіфо-грецькому населенню належали поселення поблизу Ольвійської хори (Ягорлицьке, Глибока, Пристань та ін.), у Степовому Криму. Городища захищені земляними валами та ровами (неспокійно було тоді у степах, біда могла нагрянути в будь-який день чи в будь-яку ніч), Совутинське – валом та муром з каміння й сирцю. Житла – наземні, каркасні, землянки та напівземлянки – округлі та прямокутні, одно-двокамерні. Посуд переважав ліпний, себто власного виготовлення (траплялися й привозні амфори), багато кісток тварин, вироби з каменю та кістки, зрідка – заліза.

Основа господарства – скотарство.

Починає зароджуватися землеробство. Поховальні пам’ятки скіфської степової культури презентують курганні могильники – група курганів Чортомлик, Мамай-Гора, Солоха, Нікопольське курганне поле, Кутянський, Любимівський, Верхньотарасівський, Носаківський. Чи не всі поховання пограбовані. Це – як правило. Для курганних могильників характерні катакомби різних типів, для ґрунтових – звичайні прямокутні ями, іноді перекриті. В інвентарі – зброя, напутна їжа, одяг, знаряддя праці. Датуючими є чорнолаковий античний посуд, амфори, вістря для стріл, мечі з трикутним перехрестям, списи, дротики, казани, дзеркала, прикраси.

Значним, як прийнято на мові спеціалістів, етнічним компонентом Скіфії були племена, які мешкали у лісостеповій зоні Середнього Подніпров’я. Виділяються два: між Дніпром та Доном і між Дніпром та Прикарпаттям (Дніпровське Правобережжя), племена там були аборигенами – нащадками чорноліських племен і за своєю етнічною належністю – пращури слов’ян. На Лівобережжі ці племена з’явилися не раніше як на початку VI ст. до н. е.

Панування скіфів у Північному Причорномор’ї вплинуло на економіку та соціальний устрій, матеріальну культуру населення Лісостепу, яке не було однорідним, а тому історики виділяють ряд локальних груп як на Лівобережжі, так і на Правобережжі.

Для пам’яток осілості характерні дерево-земляні укріплення, житла – землянки та напівземлянки, господарські споруди. Широко знаходять ліпний посуд, рідше античну кераміку, металеві вироби, кістяні та кам’яні знаряддя праці.

З поховальних пам’яток відомі великі курганні могильники: на р. Тенетинці поблизу Жаботина, Журівські біля с. Матусів, с. Яблунівка, Бобриця. На Правобережжі поблизу м. Борисполя – Оксютинські, Вовківецькі та ряд на лівому березі Дніпра.

Пам’ятки Лісостепу розподіляються на кілька етапів. Речі – кераміка, зброя скіфського вигляду, речі «звіриного стилю», прикраси, знаряддя праці. Основа господарства племен лісостепової зони (скіфського часу) – скотарство, землеробство, розвинуте ремесло.

Змінилися пам’ятки скіфського часу (а з ними й скіфська культура) пам’ятками зарубинецької культури, що датується III ст. до н. е. – II ст. н. е. Етнічна належність носіїв зарубинецької культури, названої так за могильником у с. Зарубинці Київської області, який відкрив у 1899 році археолог В. В. Хвойка, – ймовірно слов’янська.

Частина третя

Під дзвін мечів і співи стріл

І скіфи оволоділи першокласною для свого часу зброєю…

«Передньоазіатські походи справили глибокий вплив на формування соціальної культури і культури скіфського суспільства. Вони сприяли розширенню його зовнішньополітичних та культурних зв’язків. Кочові народи Причорномор’я вперше вступили в безпосередній контакт з країнами найбільш розвинутих цивілізацій Стародавнього Сходу. Походи прискорили формування військової організації скіфів, спрямованої на підкорення інших племен і народів. Посилилася влада царя і родоплемінної аристократії, зросло їхнє багатство і прагнення до розкоші. Військова могутність скіфів піднімала вождів до рівня дальносхідних володарів. Для виготовлення парадного вбрання вони залучали не тільки скіфських майстрів, а й ремісників країн Сходу – урартійців, ассирійців, іонійських греків.

Походи скіфів і кіммерійців у Передню Азію мали неабияке значення для країн Стародавнього Сходу. Як активна політична сила вони брали участь у перебудові політичної карти Переднього Сходу, сприяючи занепаду одних і піднесенню інших країн. Так, в результаті цих подій загинули Урарту і кривава деспотична Ассирія.

Скіфські походи в Передню Азію не були епізодичними. Вони тривали протягом майже всього VII ст. до н. е.: у них взяли участь щонайменше два покоління. Все нові й нові загони воїнів відправлялись із степів Північного Кавказу та Причорномор’я шляхами своїх попередників у пошуках слави та здобичі.

Контакти з народами Кавказу і Стародавнього Сходу значно збагатили матеріальну культуру та мистецтво скіфів. Скіфи оволоділи першокласною для свого часу зброєю. Основу їхнього війська становили мобільні загони кінноти. До озброєння воїна входили залізні мечі та короткі кинджали, списи з залізними наконечниками, луки і стріли. Луки скіфів у стародавньому світі не мали собі рівних за далекобійністю.

За час походів скіфи взяли на озброєння залізні бойові сокири, запозичивши їх у народів Кавказу. У народів Сходу вони запозичили шоломи і панцири з залізних або бронзових пластин, пристосувавши цей обладунок до умов кінного бою. В прикрашенні одягу і зброї оригінальні скіфські мотиви (зображення оленя, пантери, коня, барана та ін.) переплітаються з художніми образами, запозиченими в мистецтві країн Стародавнього Сходу (грифони, синкретичні чудовиська та ін.). Це поклало початок створенню нового, самобутнього й дуже оригінального скіфського мистецтва» (Історія Української РСР. Т. І. С. 128–128).

І як тільки бідолашних (та ще й постарілих) скіфів не похапав грець?!!

І знову тут може вигукнути той-таки нетерпеливий мій читач:

– Та коли вже автор нарешті перейде до зради скіф’янок своїх чоловіків-воїнів, які…

– Правильно, цілих 28 років тинялися в Передній Азії, воюючи то за тих з тими, то з тими за тих, а вдома, полишені ними жінки чекали їх – теж цілих 28 років. Власне, 28 років мали чекати. Але чого? Своєї старості? Адже доки їхні чоловіки навоюються, вони постаріють так, що й чоловіки їм уже будуть не потрібні. Тож їх скіф’янки чекали якийсь там рік-два, а тоді звернули увагу, що в них стільки молодих, дужих і непоганих рабів на господарстві, які з успіхом можуть їм замінити – ще й як! – втрачених чоловіків!

Геродот, «Скіфія», книга четверта «Мельпомена»:

«…скіфи, як я вже писав попереду, панували в горішній Азії двадцять вісім літ… Як минув цей час, вони повернулися до свого краю, але тут чекали їх труднощі не менші, ніж у минулій війні. Вони побачили перед собою велике військо – скіфські жінки під час довгої відсутності чоловіків сходилися з невільниками».

І правильно, бо що їм, покинутим, залишалося робити? Двадцять вісім років чекати чоловіків, які десь позавіювалися, чи як пізніше, вже в Україні, казатимуть, пішли тинятися позауманню? Та й хто міг знати, скільки вони там тинятимуться – двадцять вісім років чи й цілий вік? От жінки, звернувши увагу на молодих рабів своїх, хлопців хоч куди голінних, і понароджували від них стільки дітлашні, що вона, як виросла, склала ціле військо. Еге ж… Коли жінки чого захочуть-забагнуть, то хіба ж таке можуть утнути, хіба ж таке військо народити, доки чоловіки їхні невідомо де воловодяться!

Але ж і їх, жінок, не лише треба зрозуміти, а й через віки та віки їм поспівчувати – двадцять вісім років чекати? Де це бачено, де це чувано! Чекати в самотині, старіти в тім чеканні, без любові й пестощів, тоді, як у світі білому раз живеш. Та й чи повернуться коли їхні чоловіки, вони того теж не відали. От і мусили звести свої ясні очі на молодих рабів, хлопців-молодців ще хоч куди! Ті хлопці і по господарству своїх панів устигали, і жінок їхніх кохати… Скіф’янки й закрутили з ними – як з високої кручі та у воду! Та так, що й забули про своїх чоловіків, а чоловіками їхніми тепер поголовно – чи не по всій Скіфії – ставали вчорашні раби. А законних все не було та й не було, тож скіф’янки їх і ждати-виглядати перестали, бо й так повидивлялися всі очі. А любилися собі зоряними та місячними ночами в степу з рабами, вагітніли та народжували діточок собі – і дівчаток, і хлопчиків, воїнів майбутніх. І жили з учорашніми рабами у своє задоволення і вже інакшого життя й не уявляли. Аж гульк!

Ой леле!

Чоловіки (колишні! Яких вони вже й позабували!) повертаються. Надумали. Через 28 років! Нічогенька собі здибанка! В гості поверталися чи назавжди? Та кому вони, ті блукачі, які чи не все життя бозна-де провешталися, а тепер – здрасті, ми ваші чоловіки!.. Ха! Були ви чоловіками. Були та загули. А в нас у кожної по купі дітлашні від інших, справжніх чоловіків. Старші синочки вже повиростали і середні теж, вже зустрічають вас із зброєю в руках – отак!

Жодна скіф’янка не чекала повернення свого законного, бо вже мала мужа і дітей, і щастя з ними укупі…

Скіфи, які повернулися з Передньої Азії, вже були зовсім іншими скіфами, а не тими, які колись, женучися за кіммерійцями, подалися в чужі краї. Набачились вони всього, навоювалися по зав’язку, багато що втратили – перш за все, тисячі й тисячі воїнів, але багато чого й запозичили в чужих народів і той досвід чужий зробили своїм. Тож поверталися зовсім іншими, різко відмінними від тих, які колись вирушали в далекий похід. Контактуючи – як, то вже інша річ, але були й мирні, добрі стосунки, – з прадавніми цивілізаціями Передньої Азії вони стали іншими хоча б тому, що змінилася (збагатилася) їхня культура і майновий стан. Але найсуттєвіше: вони повернулися ще більш зорганізованими (злютованими) як раніше і вже не з вождями, а зі своїми царями, яких вони шанували на східний манер як своїх владик і священних осіб.