Сини змієногої богині
Але повернулися вони додому, в степи Північного Причорномор’я, чомусь незваними гостями. Їх, виявляється, ніхто не чекав і їхньому поверненню ніхто не був радий – навіть колись полишені ними жінки. Власне, про них тут уже встигли й забути. Тож поверненцям треба було своєю згуртованістю, силою зброї утверджувати своє право селитися в степах Північного Причорномор’я. А повернулися вони хоча й не бідними, не такими, якими колись звідси вирушали в похід, але й не переможцями, а втікачами з чужих країв, звідки їх витурили втришия! Із Скіфського царства, із царства Ішкуза, яке вони хоч і створили в чужих краях, але через десятиліття і втратили. Ряди їхні відчутно поріділи, багато побратимів полягло в битвах, хтось назавжди залишився в чужих краях, розчинившись серед тамтешніх людей… І хоч вони мали своїх царів, а тому гордо йменували себе не якими там-небудь, а царськими скіфами – але їм треба ще було вибороти і утвердити право тут жити і бути владиками. Себто царськими скіфами. І все ж у них була велика перевага – двадцять вісім років безперервних воєн та сутичок, двадцять вісім років, проведених на спині бойового коня зі зброєю в руках чогось таки були варті. Своєю залізною дисципліною, зорганізованістю прибулі різко відрізнялися від місцевого населення, що було роздроблене на окремі роди і часто ворогувало між собою.
Ті, потомки скіфів, власне, сини їхніх жінок, прижитих з рабами, не визнали прибульців за своїх владик, хоч останні й називали себе царськими.
І в Скіфії спалахнула війна.
Прийшлих з місцевими.
Війна старих чоловіків з молодими синами своїх покинутих жінок, що їх вони прижили з рабами… З рабами, а не з достойними мужами – це найбільше гнітило поверненців. І навіть принижувало їх. З рабами. О, в таке й повірити було важко.
І скіфів теж можна було зрозуміти. Повернулися додому з військової експедиції, що дещо затягнулася (ну й що ж, що затягнулася, війна вона і є війна, на ній і не таке трапляється), а в жінок нові чоловіки (вчорашні раби – жах, жах!) і купи дітлашні. Великі й малі. Як бідолашних скіфів не похапав грець від такої звістки, від видива такого, як їх усіх до одного не викосив – загадка!
Геродот, «Скіфія», книга четверта «Мельпомена».– Отож од тих рабів і їхніх (скіфських) жінок виросло нове покоління. Коли воно дізналося про своє походження, вирушило проти скіфів при поверненні їх з Мідії. Перш за все перетяли вони (невільницькі сини) землю, викопавши широкий рів од Таврійських гір до Меотійського озера там, де воно найбільше. Коли скіфи намагалися через нього (рів) перейти, (невільники) почали з ними боротьбу. Коли битва затяглася і скіфи не могли перемогти, то один із них сказав таке: «Що робимо, скіфи? Як боремося з нашими ворогами, то й нас дедалі стає менше і їх буде мало після перемоги. Я думаю (що треба), відікласти списи й луки, а кожен із нас нехай візьме нагай і нумо на них! Бо доки вони бачитимуть, що ми тримаємо зброю, думатимуть собі, що вони з нами рівні і такі ж за походженням; та як побачать, що ми замість зброї тримаємо батоги, зрозуміють, що вони наші раби й кинуть битву.
Скіфи послухали й зробили так, як він казав; а раби, перестрашені тим, забули про битву й кинулися втікати. Так скіфи панували й ув Азії й, повернувшись з Мідії, цим способом запанували в своєму краї».
Молоде покоління скіфів навряд чи злякалося б нагаїв та батогів. Та й не почувалися вони вже рабами, народилися і виросли вільними синами вільних скіф’янок, хоч їхні батьки колись і були рабами. І були до приходу старих скіфів господарями своїх країв, то чого їм лякатися нагаїв та батогів? Про нагаї та батоги легенда, придумана рабовласниками, царськими скіфами, які так утверджували своє панівне становище серед інших народів і племен.
Битва була. Люта і довготривала. Не на життя, а на смерть. І молоде покоління ледь-ледь було не перемогло прибульців, але брак військового досвіду й гарту, яким сповна володіли старі скіфи, загартовані в минулих битвах, не дав їм змоги отримати перемогу. І все ж чи не літо у Скіфії клекотіли сутички – скіфи, які повернулися зі сходу, з останніх сил утверджували свою владу і зверхність. І, врешті-решт, ціною чималих зусиль таки перемогли і утвердилися як панівна каста.
Просуваючись на захід, до Істра-Дунаю, царські скіфи підкорили багато місцевих племен, повсюдно утверджуючи свою владу, адже вони були саями – царськими, самими богами – на їхнє переконання – поставлені над усіма скіфами і нескіфами в тих краях.
Так почала утворюватися Причорноморська Скіфія, яка згодом у межиріччі Танаїса – Борисфена – Істра отримає назву Великої.
Ніколи тебе не було, скіфський океане!
Країна Скіфія відображена на кількох стародавніх географічних картах: на карті світу за Геродотом, V ст. до н. е., на карті світу за Аристотелем, ІV ст. до н. е., на карті світу за Птолемеєм – II ст. до н. е. А ось на карті світу за Ератосфеном – III ст. до н. е., за Скіфією вже кінець землі. Щоправда, вище скіфів зазначено:
«Північний або Скіфський океан».
Так названо було теперішній Північний Льодовитий океан.
То, виходить, степова Скіфія мала свій океан?
Якщо судити за картою світу Ератосфена, то – так.
Але ж ми знаємо, що Північний Льодовитий океан ніколи і ніякого відношення до Скіфії не мав. Як взагалі Скіфія ніколи не мала аніякого океану – недарма ж її звали Степовою Елладою.
А ось море було. Чорне море, грецький Понт Евксинський, у слов’ян море Руське, воно колись і звалося Скіфським морем.
Мала Скіфія і свої ріки – та які ріки! Згадаймо хоча б Дніпро-Борисфен у ті часи.
Опис земель і складу земель нам залишили історик Геродот та античні письменники. За їхніми даними, уздовж морського узбережжя Скіфія займала територію від Танаїсу (Дону) на сході і до Істру (Дунаю) на заході, а в глиб країни від гір Криму до зони лісів на півночі, простягалася теж приблизно на таку відстань – 600–700 км. На цьому чималому чотирикутнику і поширювалася влада скіфів. І все, що було на тій території – землі, ріки, названі скіфськими, племена і народи, які жили там незалежно від того, були вони насправді скіфами чи ні, все, все звалося скіфським і було таким сімсот років. Але головною батьківщиною синів змієногої богині, їхньою історичною прабатьківщиною, істинною Скіфією було лівобережжя Борисфена, їхньої тоді найбільшої, найславетнішої ріки.
Вісім голубих артерій Cкіфії
Геродот, «Скіфія», четверта книга «Мельпомена»:«…Їхній край – це добре наводнена трав’яниста рівнина, а рік пливе через нього небагато менше, ніж у Єгипті є каналів. Ось визначніші з них і такі, що доступні для морських кораблів (тодішніх, ясна річ. – В. Ч.): Істр, що має п’ять гирл, за ним Тирас, Гіпаніс, Борисфен, Пантикап, Гіпакірис, Геррос, Танаїс.[23] Вони пливуть так:
Істр – це найбільша з усіх рік, про які знаємо. Він однакового розміру влітку й узимку. Це перша від заходу ріка, що пливе через Скіфію, а (одночасно) й найбільша, бо до нього впадають інші ріки. З тих рік, що його побільшують, п’ять пливе через Скіфію: одну скіфи називають Пората, а греки Пірет, далі йдуть Тіарант, Арар, Напарис і Ордесс. Перша з тих рік, велика, пливе на схід і вливає свої води до Істра; друга з названих Тіарант, менша, пливе більше на захід, Арар же, Напарис і Ордесс пливуть між ними і (також) впадають до Істра. Це місцеві скіфські ріки, що роблять його (Істр) повноводим; з країни агафірсів пливе річка Марис і впадає до Істра.
…За ним іде Тирас, що пливе з півночі, а випливає з великого озера, що розмежовує країну скіфів і неврів. Над його гирлом мешкають греки, що називаються тіритами.
Третя ріка Гіпаніс (про неї буде окремо в розділі повісті «Мідний казан Аріанта, або Подорож на Ексампей». – В. Ч.).
Четверта ріка – Борисфен, що після Істру є найбільшою; на нашу думку, він найбільш плодовитий не лише між скіфськими ріками. Він має найкращі й найпридатніші для худоби пасовиська, він же має щонайбільше доброї риби. Вода з нього найприємніша для пиття; він пливе чистий між іншими мутними. Над його берегами найкращі посіви; в місцях, де не сіяно, родить висока трава. У його гирлі нагромаджується сама по собі величезна кількість солі. У ньому водяться великі риби без костей для сушення, що звуться антакеї (рід осетрів. – В. Ч.), й багато іншого, гідного подиву. Аж до країни Геррос, що до неї сорок днів плавби, відома його течія, знаємо, що тече з півночі; а через які краї тече у вищій течії – ніхто не скаже; мабуть, пливе через пустелю аж до країни скіфів-хліборобів, бо ці скіфи живуть над ним на просторі десяти днів плавби…»
Далі, за Геродотом, йде «наступна, п’ята ріка, звана Пантикап. Він тече з півночі, з озера (Край) між ним і Борисфеном заселений скіфами-хліборобами. Він пливе через Гілею, перепливає її і впадає до Борисфена. (Як уже зазначалося, нині не визначено, що це за ріка, Пантикап. – В. Ч.)
Шоста ріка Гіпакірис (теж досі неозначена. – В. Ч.), що витікає з озера, пливе через країну кочових скіфів і впадає (до моря) коло міста Керкінітиди (нині – Перекоп. – В. Ч.), має з правого боку Гілею і місце, зване «Ахіллів біг».
Сьома річка Геррос (теж досі неозначена. – В. Ч.). Вона відділилася від Борисфена в тому місці, доки течія його нам відома. Від того місця пливе осібно. Називається, як і той край, Геррос. Тече в напрямку моря і відмежовує країну кочівників від царських скіфів. Впадає до Гіпакіриса.
Восьма, врешті, ріка – Танаїс, що витікає на далекій півночі з великого озера, а впадає до ще більшого, званого Меотида; вона розділяє царських скіфів і савроматів…
Ці названі ріки наводнюють Скіфію. А трава, що росте в Скіфії для худоби, буйніша з усіх трав, котрі знаємо…
…Такі багатства їхнього краю…»
Від фракійців та агафірсів на заході до однооких на сході
Скіфія була оточена багатьма народами: на заході вона межувала з фракійцями та агафірсами, на сході з племенами сарматів, на півночі з неврами, андрофагами і меланхленами, у передгір’ях Криму – з таврами. На берегах Чорного та Азовського морів існували античні держави Північного Причорномор’я.
Крім іраномовних племен, до яких власне належали скіфи (царські, скіфи-кочовики і скіфи-землероби), до скіфського політичного об’єднання входило також змішане греко-скіфське населення з околиць Ольвії (каліпіди та алазони, райони їхні чітко визначив Геродот, і тут суперечок сьогодні немає), частина фракійських племен між Дністром та Дунаєм (найімовірніше – гети) і чи не найбільше – давньослов’янські племена Лісостепового Правобережжя. Головну роль в цьому об’єднанні відігравали скіфи-кочівники – степова зона на захід і схід від Дніпра – та царські скіфи, вони займали територію лівобережних степів до Азовського моря і Дону, а також Степовий Крим. Ніяких ознак, принаймні археологічно, між культурою скіфів-кочівників і царських скіфів виділити неможливо. Це був, власне, один народ.
На північ між Бугом і Дніпром мешкали скіфи, звані орачами. Це були різні осідлі племена, об’єднані хліборобською працею, що складалися ймовірно з фракійців та праслов’ян, яких було чи не найбільше і які під збірною назвою скіфів-орачів (так принаймні в Геродота) входили в політичне об’єднання під орудою царських скіфів. Вони вирощували золоту пшеницю, що її щоосени привозили в Ольвію на тамтешні торги. Неквапливо скрипіли степами на дерев’яних колесах вози, повні мішків із зерном, які тягли меланхолійні комолі воли. Обабіч йшли бородаті й чубаті – чорняві, русі та руді – погоничі й ліниво покрикували на волів: гей, рябі?! Цоб-цабе!.. Валки супроводжувала на конях охорона – степи дикі, людоловів багато, і рідко хто не захоче поживитися як скіфським хлібом, так і самими його творцями, якщо вони беззахисні. Греки шанували скіфських хліборобів й завжди зустрічали їх як дорогих гостей. Без скіфського хліба грецькі міста просто не могли б існувати. До всього ж орачі були мирними і доброзичливими (як і всі хлібороби) – для греків, котрі постійно знаходилися в оточенні войовничих і не завжди надійних племен, такі сусіди – що брати рідні.
В лісостеповій зоні Середнього Подніпров’я, в Лівобережному лісостепу, на нижньому Сеймі, в середніх та верхніх течіях Сули, Псла, Сіверського Дінця теж жили скіфи і теж хлібороби, тільки звали їх чомусь не орачами, а – землеробами. (Геродот: «А як перейти Борисфен, то зразу ж перша від моря лежить Лісиста (країна), а від неї вгору живуть скіфи-землероби. Ті греки, що живуть над рікою Гіпанісом, називають їх борисфенітами, а самі себе ольвіополітами. Ті скіфи-землероби займають землі на схід на три дні дороги; досягають ріки, що зветься Пантикап; а на північ треба пливти Борисфеном (вздовж їхнього боку) одинадцять днів. Ще далі на північ тягнеться велика пустеля, а за нею живуть андрофаги, народ своєрідний, не скіфський. Далі за ними вже справжня пустеля і, наскільки відаємо, немає ніякого народу».) Скіфи-землероби, зрозуміло, що теж хліборобські племена політичного об’єднання царських скіфів, але не місцеві, а найпевніше при5йшлі, близькі етнічно й культурно до кочовиків, себто іраномовні скіфські племена, котрі жили вперемішку з аборигенним людом і теж вирощували золоту пшеницю, і теж возили її на продаж до греків. Разом з праслов’янами, скіфами-орачами та іншими осідлими племенами, зайнятими мирною працею, вони поклонялися богу сонця Гойтосіру, без якого неможливо виростити хліб, тож йому, Гойтосіру, вони молилися щоденно, а зустрічаючись, неодмінно статечно проказували: «Слава Гойтосіру!»
Що ж до скіфів-кочівників, які мешкали, згідно з Геродотом, у пониззі Дніпра, але вище Полісся, їхні межі із скіфами-землеробами, північні й східні кордони, невизначені. А далі взагалі в описах Геродота чіткість і ясність зникає.
«На схід від цих скіфів-землеробів, за рікою Пантикапою, мешкають вже скіфи-кочівники, які нічого не сіють і не орють… ці кочівники на схід займають область на 14 днів шляху, що простягається до ріки Герра. По той бік Герри знаходяться так звані царські володіння і живуть найкращі, найчисленніші скіфи, які вважають інших скіфів своїми рабами. Місцевість, що її вони займають, простягається на південь до Таврики (це країна таврів), а на схід до рову, який викопали потомки сліпих… і до торжища при Меотійському озері, що називається Крменами».
Далі ще розпливчастіше, і сьогодні немає за що вхопитися, тож і кордони між скіфами-землеробами та царськими скіфами все ще невизначені. І не тільки в Придніпров’ї. Взяти хоча б Крим. На думку одних дослідників, там жили царські скіфи, інші певні, що кримські степи – це землі скіфів-кочівників. Зрештою, є думка, що західну частину Криму займали скіфи-кочівники, а східну – в тім числі й Кримський півострів – царські. Хоча Геродот відносно Криму чітко зазначає, що це була земля царських скіфів. (Там відомо кілька багатих поховань V – ІV ст. до н. е., що по облаштуванню нагадують царські могили. Можливо, там ховали власне не самих царів, а простих вихідців із племен царських скіфів.)
А ще Геродот згадує в своєму описові «Скіфії» каліпідів (погречені скіфи), алазонів («Вони, каліпіди, й інші далі тримаються скіфських звичаїв, але сіють і їдять збіжжя, цибулю, часник, сочевицю і просо. Вище алазонів скіфи-орачі… Ще вище неври, а поза неврами на північ, скільки знаємо, безлюдна пустеля…»).
А ще «батько історії» згадує «на північ од царських скіфів» меланхленів, запевняючи, що це чужий, не скіфський народ, «вище ж меланхленів простягаються болота й пустеля, скільки (лише) знаємо».
За Танаїсом, за землями савроматів край займають будини, за ними – традиційна пустеля. За тією пустелею, «якщо взяти трохи на схід, живуть фісагети, своєрідний і численний народ; вони промишляють ловами. Одразу ж за ними, в тому ж краю, інший народ, що зветься їрки. Вони також живуть із ловів, а організовують їх у такий спосіб: вилазить такий (ловець) на дерево – а їх густо в усьому краю – кінь же, вивчений, лежить на череві, щоб був нижчий. Напоготові є й пес. Коли він (ловець) забачить з дерева звіра, то відразу стріляє в нього з лука, сідає на коня й доганяє, а пес біжить слідом. Од них далі на схід інші скіфи, що віддалилися від царських скіфів і прийшли в цю країну.
Аж до кордонів цих скіфів була земля рівнинна з досить глибокими родючими ґрунтами; звідси починається ґрунт кам’янистий і нерівний… за нею зустрінуться люди на підгір’ї високих гір, люди, що живуть, як кажуть, лисі від народження – і чоловіки, і жінки. Вони плосконосі й мають довгі бороди. Мову мають свою, а одягаються по-скіфськи, живуть із плодів дерев. Дерево, що його споживають як їжу, зветься понтикон (не знаний овоч. – В. Ч.); воно величиною, як фігове дерево. Овочі родять подібні до гороху, з кісткою всередині. Коли вони достигнуть, перетирають їх через хустку, з того виціджується юшка, чорна й густа, а називають її асхі. Вони лижуть те і п’ють змішане з молоком, а з гущі місять тісто (неначе) і їдять його. Худоби не мають багато, бо там обмаль пасовиськ. Кожен… живе під деревом; узимку накриває дерево білою повстяною рядниною, а влітку без ряднини. Ніхто з людей їх не кривдить, бо вважають святими. Вони не мають навіть зброї, а залагоджують усі суперечки між собою сусідніх народів. Якщо хтось утече від них, ніхто йому не зробить нічого лихого, ім’я того народу – аргіпеї.
Аж до цих лисих добре знані землі й названі попереду народи, бо туди заходять деякі скіфи й од них легко можна довідатись про ті краї… Скіфи ж, коли приходять до тих країв, беруть із собою сімох перекладачів, що перекладають із семи мов.
Отже, до їхньої країни добре знана земля, але про ту, що вище за них, – ніхто нічого певного не скаже. Перехід заступають високі гори (можливо, Алтай. – В. Ч.), і їх неможливо перейти. Лисі розповідають – я в це не вірю, – що в горах живуть люди з цапиними ногами, а за горами – ще інші люди, які по шість місяців сплять. Але я в це не вірю. Напевне відомо, що землі на схід од лисих людей заселені іседонами…
А ще вище за них, як розказують іседони, є одноокі люди й грифи, що бережуть золоті скарби. Таке говорять скіфи, а вони перейняли ці оповіді від іседонів. Щойно від скіфів ми довідались про це й називаємо їх по-скіфськи аримаспами, бо «арима» по-скіфському значить один, а «спу» – око».
Марко Поло, Плано Карпіні та Дещиця про одноруких і одноногих людей
Року 1271-го нікому до того не відомий сімнадцятилітній венеціанець – це він пізніше, як мандрівник, прославиться на віки – Марко Поло разом із старшими братами Нікколо і Маффео відправиться у небезпечну подорож до далекого і тоді маловідомого в Європі Китаю. (А втім, подорож убезпечувалася тим, що трійця братів Поло мала золоту дощечку з особистою печаткою хана Хубілая, охоронну грамоту, що була гарантією майбутнього успіху.)
Подорожуючи в Китай, Марко Поло з братами переїхав багато земель і, зрештою, потрапив в Анатолію,[24] яку в своїй «Книзі» (1298) назвав, не мудруючи, «Туркоманією», а її населення – «туркоманами». Це було в дусі тих часів – перекручувати назви країн і національності людей і подавати їх часом і зовсім не тими, кими вони були насправді. Ця традиція йшла з прадавніх часів, особливо з часів Геродота, у якого подібних «Туркоманій» та «туркоманів» задосить. Особливо в його розповіді про Скіфію та племена й народи, що населяли ті краї. Він легко – часом оперуючи чутками, – придумував народам нові назви й національності. Каліпідів («прекраснокінних»), які мешкали в пониззі Бугу на північ від Ольвії, названо елліно-скіфами, хоча такої національності ні в тих краях, ні в інших ніколи не було, а було змішане населення – елліни і скіфи. На півночі – басейн Прип’яті та землі сучасної Південної Білорусі – Геродот поселив якихось неврів. Цей народ слов’янського світу, за Геродотом, буцімто раз на рік перекидається на вовків. (Це – відгомін слов’янських вірувань у вовкулаків і того, що неври взимку носили вовчі малахаї та одяг з такого хутра.)
За неврами поселено якихось людоїдів андрофагів – кочове плем’я, що відзначалося найбільш дикою вдачею – невідомий нині народ.
Чи розповідь про міфічних гіпербореїв або аргіпеїв, які живляться молоком та черешнями, а взагалі – не лихий народ. Як і згадувані вже люди «з козячими ногами і ті, що сплять по шість місяців на рік». Чи землю за кінцем світу (Західна Африка), де буцімто живуть різні чудиська та дикі химерні люди – двоголові чи з песьїми головами (або й взагалі без голів – на плечах у них немає нічого, а голови знаходяться в грудях – такі «дані» були колись поширеними, і їм вірили).
За якимись іседонами живуть одноокі арімаспи, а за ними – «грифи, що стережуть золотий скарб», а ще далі – міфічні гіпербореї. Все це дуже схоже з тими фантастичними істотами, що їх інші античні автори й мандрівники де тільки не поселяли.
Мандрівник Плано Карпіні, який у 1245 році побував у монгольського хана, у своєму звіті – «Книга Іоанна де Плано Карпіні, архієпископа Антиварійського, історія Монголів, яких йменують Татарами» – розповів про якихось фантастичних істот, «у яких, як нам говорили, невеликі шлунки і маленький рот; вони не їдять м’яса, а варять його. Зваривши м’ясо, вони лягають на горщик і всотують дим і цим тільки себе й підтримують». (Очевидно, тамтешні мешканці так рятувалися димом від комарів.)
Чи його розповіді про напівлюдей-напівсобак з копитами. А коли Карпіні повернув на південь, то «напроти Арменів» зустрів у пустелі «деяких чудовиськ, які мали людську подобу», але було в них лише по одній руці і по одній нозі. Хоча на одній нозі вони, виявляється, скакали швидше за коня, а коли стомлювалися, «то ходили на руці й нозі, так би мовити, вертячись колом».
І цьому тоді вірили. Як і ще більшим чудасіям.
Примітки до власних назв народів і племен, вжитих у розділі
ФРАКІЙЦІ – загальна назва численних груп індоєвропейських племен, що населяли Балканський півострів. Основні племена: беси, гети, трібали, мізійці, фригійці.
АНДРОФАГИ (грец. людоїди) – назва, приписувана давньогрецькими істориками та географами племенам, які в середині І тис. до н. е. жили в лісовій зоні Східної Європи, включаючи територію на півночі сучасної України. Гадають, що давні греки буквально переклали назву «самоядь», якою давньослов’янське населення Східної Європи позначали т. зв. самодійські[25] племена (чутки про них доходили до греків понад 2 тис. років тому).
МАССАГЕТИ – іранське плем’я.
МЕЛАНХЛЕНИ. Деякі дослідники вважають, що їхні племена мешкали від Чернігівщини до Курщини та Воронежчини. Від грец. чорний, темний, або – одягнені в чорне – давні племена, що жили на півдні від царських скіфів. Близькі до скіфів.
АГАФІРСИ – племена раннього залізного віку, сусідили зі скіфами та неврами. Міфічним родоначальником А. був син Геракла від Змій-Дівиці – Агафірс. Вважається, що А. займали сучасну Трансільванію та Валахію на заході, на півночі – Південне Поділля. Більшість дослідників вважають їх фракійцями, предками гетів і даків, інші – скіфами, але змішаними з фракійцями, які сприйняли їхні звичаї.
НЕВРИ. Їхня Неврида розташовувалася ймовірно на території теперішньої Південної Білорусі, південніше річок Прип’яті та Сожу. Тотемними тваринами у них був вовк, тож вони «родичалися» з вовками. Деякі вчені, напр. О. О. Шахматов, вважають їх слов’янами, або протослов’янами, інші – С. М. Биховський – норманами, В. П. Кобичев – кельтами.
САВРОМАТИ – давньогрецька назва великого масиву кочових племен східно-іранської мовної групи, які мешкали у VI–III ст. до н. е. на території степової Євразії, від Приуралля до Дону і передгір’їв Карпат. Східні сусіди скіфів. Нащадками С. вважаються сіраки – сарматські племена Прикубання.
ГІПЕРБОРЕЇ – грецькою люди, що живуть на далекій півночі, як ГІПЕРНОТІЇ – люди з далекого Півдня.
КАЛІПІДИ – племена раннього залізного віку. Мали більш розвинене як у скіфів землеробство. Деякі дослідники (М. І. Артамонов, І. В. Яценко) ототожнювали з племенами Побужжя.
АЛАЗОНИ – племена раннього залізного віку. Північні сусіди каліпідів, мали розвинуте землеробство.
ГЕТИ – північнофракійські племена, були західними сусідами скіфів. Населяли простір від Балкан до Нижнього Дунаю.
БУДИНИ – нескіфське плем’я. Можливо, належало до групи східних балтів. Ймовірно, посідали землі у межиріччі Дону й Волги.
ФІСАГЕТИ (тісагети). Дослідники відводять їм місце на землях теперішніх Мордовії, Пензенської, Ульяновської та Самарської областей Російської Федерації.
ЇРКИ. Мешкали ймовірно на землях теперішньої Татарії. В. В. Латишев вважає їрків уграми (предками мадьярів), котрі проживали на півночі Уралу.
АРГІПЕЇ (плішиві, бритоголові). Дослідники розташовують їх на землях теперішніх Башкортостану та Оренбуржчини. Можливо, предки нинішніх башкирів.
ІСЕДОНИ – очевидно, посідали землі за Уралом.
АРІМАСПИ – близько не визначений народ.
Під дзвін мечів і співи стріл…