Сини змієногої богині
Таке якось прочитав я в одній книзі (власне, брошурці) і був подивований: так ось для чого київський князь Володимир, прозваний пізніше Великим і Рівноапостольним, хрестив Русь у 988 році? Аби від скіфського лиха її позбавити, від їхнього драпіжництва! Лихочинства! Песиголовства! Троглодитства! А я, грішним ділом, був певний (та й досі так вважаю), що християнізація Русі відбулася зовсім не у зв’язку зі скіфами та їхньою безжалісністю, інакше б це його – християнство, як і наших пращурів – тільки б принизило.
Але в чому ж полягало «ВЕЛИКЕ СКІФСЬКЕ ЛИХО», яке, якщо вірити авторові, так нажахало Русь (між іншим, заднім числом!), що вона, бідолашна, змушена була, аби врятуватися, прийняти християнство?
Слава Богу, автор – до речі, кандидат наук (правда, технічних), лауреат Державної премії України з науки і техніки – дає й відповідь: «Так, у скіфів жінка була власністю чоловіка (а в кого вона у ті часи, чи й пізніше, протягом століть і століть не була оною? То що – заради цього довелося на Русі приймати християнство? – В. Ч.), а після його смерті переходила у власність спадкоємця (чи не глобальне зло, аби заради нього доводилося приймати християнство! – В. Ч.); панувала кривава помста за принципом «око за око, зуб за зуб».
І далі:
«Скіф випивав (якщо вже точніше, то не випивав, всю кров неможливо було вицмулити з вен убитого, а лише – робив кілька ковтків. Різниця! – В. Ч.) кров першого вбитого свого ворога, а голови усіх ним вбитих відносив до царя – це було підставою для одержання частки захопленої добичі».
І, нарешті, чи не найголовніше лихо-пеня, те, в чому заднім числом звинувачуються тепер скіфи і від чого, буцімто, рятувалися давні наші пращури русичі, приймаючи християнство:
«Скіфські дівчата не виходили заміж доти, доки не вбивали власноручно трьох ворогів, тому добре володіли зброєю, були хоробрими вершниками» (очевидно, вершницями? – В. Ч.). Але в чому ж тут полягає кримінал скіфських дівчат? В тому, що вони мали вбити бодай трьох ворогів? Але ж з ворогами ні тоді, ні тепер ніхто не панькався і не панькається. (Як любили повторювати в есересерівські часи: якщо ворог не здається, його знищують!) Чи кримінал у тому, що скіфські представниці прекрасної половини роду людського мали бути – і були! – хоробрими? Та ще й вершницями? Що добре володіли зброєю? Так у ті часи без зброї навіть жінка не могла ступити кроку. Згадаймо, як у нас ще не так давно пошановувалися – цілком, між іншим, заслужено! – народні месниці, льотчиці, снайперки тощо!
Так ось. По-перше, християнство на Русі нашій приймалося не заради того, аби «ПОЗБАВИТИ НАРОД (мається на увазі – русичів. – В. Ч.) ВІД ВЕЛИКОГО СКІФСЬКОГО ЛИХА, ЩО ПОРОДЖУВАЛО ЖОРСТОКІСТЬ» (ми теж уміли бути – і були – жорстокими!) – ні і ні! Це б принизило ту воістину величезну роль, що її відіграло впродовж тисячоліття і нині відіграє християнство у нашому житті, у світі нашому слов’янському, а по-друге, це називається шукати крайніх. Валити з хворої голови на здорову. Скіфи не були ані добрими, ані такими собі бузувірами у нашому, звичайно, розумінні цього терміну (як не були такими вже знавіснілими драпіжниками й харцизяками – вони були дітьми свого часу і діяли так, як їм підказували, у їхньому розумінні і традиціях тих часів, їхні неписані закони, звичаї, обставини тодішнього життя тощо). Тобто скіфи не були жорстокішими за інші народи – ні і ні. Людохватство та харцизяцтво – це такі субстанції, що були властиві в якійсь мірі і скіфам теж, і в повнішій мірі усім тодішнім народам – особливо на Сході, які ми нині називаємо стародавніми. Особливо шкуродерними були ті народи і племена, які стояли на значно нижчих рівнях розвитку, моралі тощо. Та й нинішні народи – в тім числі й християнські, – теж проявляли – і часом ще й нині проявляють, – дерилюдство, у яке століття не заглянь, адже війни між своїми – і між християнами теж – не затихали роками в Європі чи на Сході. (Згадаймо хоча б вісім хрестових походів, що були здійснені на Схід на протязі ХІ – ХІІІ століть, коли збиралося до ста тисяч учасників. Ба навіть діти – 50 тисяч! – вирушили в похід з Європи за закликом католицьких фанатиків із Франції та Німеччини у 1212 році «звільнювати Єрусалим» і майже всі зустріли свій кінець у поході!)
А щодо скіфів, то Русь не могла нести відповідальності за чиєсь ґвалтівництво. Бодай і скіфське. У неї і свого вистачало, і в християнства теж. Та й сам автор заявляє, що «амбіцій між конфесіями і церквами та суперечок за вплив на паству, за власність, ще досить багато, що підриває авторитет релігії серед мас». Правильно, але при чім тут скіфи? У них були свої закони, свої звички, принципи, традиції, своя мораль, нам часом і незрозуміло-незбагненна. Вони убивали, але вбивали стрілами, мечами-кинджалами, зрештою, довбнями, а ми це робимо з дещо більшим розмахом – атомними бомбами, під якими (Нагасакі та Хіросима) – гинуть за раз по сто і більше тисяч. Оце розмах! Та скіфам таке й не снилося! І все це чинять також і віруючі люди – християни і мусульмани (особливо нинішні терористи, поспіль релігійні фанатики!). Не стала Русь святішою після прийняття християнства – на жаль!
Гнобительства й прожерливості було й буде в історії людства, і скіфи тут не виняток. Звинувачуючи їх у живоглотстві (від якої буцімто русичі, якщо вірити цитованому тут автору, рятувалися прийняттям християнства), автор мимохіть сам же й розповідає про ту деспотичність, що чинилася на Русі – вже християнській: княжі чвари-розбрати, коли свої нищили своїх (як той же Юрій Боголюбський, який тричі захоплював Київ і тричі плюндрував його) – то при чім тут скіфи? Кровожерливості й своєї вистачало. Вся Європа минулих століть палала у війнах, що не затихали на її просторах часом і десятиліття поспіль – аж до Другої світової, коли в жертву богові війни було принесено від 20 до 40 (точної цифри досі немає) мільйонів людських життів.
Власне зло та розбрати серед своїх, врешті-решт, і погубили християнську Русь перед навалою татаро-монгольських орд!
А скіфи й справді пили (була така в них дикунська, але це з висоти нашої сьогоднішньої моралі!) звичка – пити кров першого вбитого ворога. І не тому, що степовики були такими вже кровопивцями й пожадливо впивалися зубами в шию поверженого ворога, аби напитися «від пуза» його крові! А тому, що тоді вважалося: якщо ти переміг сильного супротивника, випий трохи його крові – бодай і символічно, – і сила ворога, його спритність і звага передадуться тобі, ти станеш ще сильнішим, ще спритнішим, ще відважнішим! (Гастрономічні смаки тут ні при чім!). В ім’я цього й пили кров – це не вважалося тоді дикунством! Але то був ранній період людства, коли зароджувалася його мораль і цивілізація, а кров людини – що, як відомо, не є водицею, – п’ють і сьогодні. І п’ють її гай-гай які освічені й глибоко цивілізовані – в порівнянні зі скіфами, нецивілізованими і неосвіченими!
А щодо дівчат, то вони й справді не виходили заміж доти, доки не вбивали трьох ворогів (а ворогів у ті часи вистачало!), але не так скіфські мадонни, як сарматські. (Сармати – сусіди й близькі родичі скіфів. Про це я вже якось писав у повісті «Ніч любові на засіяному полі».) Але такі були часи, коли не тільки чоловіки не розлучалися зі зброєю, а й жінки змушені були вчитися нею володіти, вміти постояти за себе чи за своїх дітей…
І голови вбитих – бувало й так, – приносили вождю, аби отримати за них винагороду – здебільшого почесну чашу вина в присутності родаків – це була велика честь, про таких героїв складали пісні, їх прославляли! І тоді це не вважалося варварством і дикунством – не варт нинішні моральні принципи тулити до давніх народів і на цій підставі їх у чомусь звинувачувати!
Що ж до кривавої помсти, то вона – кровна помста – існувала ще в родовому суспільстві – як відплата за вбивство свого. І скіфи тут не були винятком. Та й не могли бути. Зобов’язання переслідувати убивцю і його родичів при потребі було чи не священним – навіть у греків! Тож і переслідували родичів аж до дітей двоюрідних братів! Убивця ніде не міг сховатися, а якщо й ховався так, що його не знаходили, то вбивали його близьких, а кровна помста неодмінно здійснювалася. Ба й сьогодні (Кавказ, хоча б та ж Чечня) існує інститут кровної помсти – то затухаючи в певні періоди, то знову спалахуючи, і викорінити його ще жодній владі не вдавалося. Тож від помсти й сьогодні часто вигибають цілі роди!
Приносили скіфи в жертву своєму кривавому богові війни Аресу людські жертви – полонених. Це було у всіх тодішніх народів і не вважалося аморальним. Та й моральні засади тоді були дещо іншими, принаймні не збігалися з нашими, теперішніми.
І нарешті, останнє: Русь приймала християнство – ще раз нагадаємо – не заради того, аби позбутися чужого лиха, що на той час уже кануло в безвість.
Як відомо, царські скіфи, які вважали себе «найкращими», «власне скіфами», решту племен Скіфії називали «підвладними», своїми «рабами». Але не в прямому значенні, просто племена ті мали щороку сплачувати «справжнім» скіфам данину. Відмова від плати – війна. З усіма наслідками, що звідси випливають: пограбування майна, полон, рабство. Бранців скіфи перетворювали на рабів – як і повсюдно в тодішньому світі (у наш час це – військові полонені). Більшу частину невільників переможці продавали в грецькі колонії на узбережжі Чорного моря і навіть у грецькі метрополії. Рабство, як свідчить історія, у них набуло значного поширення. Рабів використовували на різних роботах: догляд за худобою, в домашньому господарстві та в особистому слугуванні. Рідко у якому скіфському кургані не знаходять рабів у могилах не лише знаті, а й середнього стану, їх клали (попередньо вбивши чи задушивши) у ногах покійника або за стінкою могили без речей, здебільшого у скорченому положенні… А втім, рабство у Скіфії було патріархальним, домашнім і не становило, як в інших, основи виробництва.
Хоча недобрими вони бували не лише до своїх рабів. У повідомленнях Кларха Солійського (ІV ст. до н. е.) є свідчення про зарозумілу деспотичність скіфів до інших народів, зокрема до фракійців: «Вдавшись до розкоші і притому досить сильно… вони дійшли до такого ступеня жорстокості й гордовитості, що в усіх людей, з якими вони вступали у відносини, почали відрізати кінчики носів… А жінки їх татуювали тіла жінок фракійців, які жили навкруг них на захід і північ… Над усіма вони панували так пиховито, що рабське служіння в них, ні для кого не безслізне, перенесло і в покоління вираз «від скіфів», яким воно було».
Але війна є війна, не тільки скіфи перемагали супротивників, захоплювали їх у полон і перетворювали на рабів, а й самі скіфи часом програвали битви, а, програвши, опинялися – якщо були живими – в полоні.
І самі ставали рабами.
І тоді вихід був один – викуп. Прадавній звичай багатьох народів. У скіфів паролем при викупі було іранське слово «зірін» – золото. Мірилом багатства у скіфів з давніх часів (і особливо після їхніх передньоазіатських походів) було золото, золоті прикраси, оздоблення зброї та збруї коней, золоті чаші й різне начиння. (Ось майновий ценз одного із знатних тубільців з Боспору: десять золотих чаш, вісімдесят чотиримісних возів та багато табунів коней, стад великої рогатої худоби й отар овець. Але золото – на першому місці.)
У бідних не було золота, і вони не могли викупитися з неволі до кінця своїх днів. Можні та багаті викуплялися за торбу золота і поверталися додому…
Про що кричать глиняні таблички
А затіяв я мову-розмову не для того, аби з кимось полемізувати і тим більше захищати скіфів від звинувачень в людохватстві, ні… І ось чому. По-перше, скіфи таки були нещадимими (в крайньому разі, не відзначалися лагідністю та милосердям до ворогів чи рабів), тут, як кажуть, ні відняти, ні додати. (Втім, їхня жорстокість, це з нашої точки зору й моралі жорстокість, у їхньому розумінні це була молодецька звага.) А по-друге, вони не потребують захисту… Тим більше у ті часи – як і раніше чи пізніше – всі народи і племена були деспотичними, і гнобительство у них було нормою. Особливо на Сході, в Азії, де жорстокість просто не знала аніяких меж.
Хоча б у тій же Ассирії, стародавній рабовласницькій державі, що існувала на півночі Месопотамії і яку ходили воювати скіфи.
Збереглися барельєфи, на яких зображено, як іде підрахунок відрубаних голів. Текст від імені ассирійського царя Тиглатпаласара Першого гласить:
«Як буря, кинувсь я на ворогів. Я наповнив їхніми трупами гірські яри. Я відрізав їм голови. Я руйнував стіни їхніх міст. Я захоплював рабів, майно, нелічені скарби… Міста їхні я віддавав полум’ю, я їх руйнував, я обернув їх на купи руїн…» І таких текстів на глиняних табличках збереглося сотні й сотні.
Все це було тоді нормою. Правилами – даруйте за парадокс – хорошого тону, зразком, яким треба бути завойовником.
І – відрубані голови, голови, голови… Довговолосі, бородаті.
Писець акуратно й діловито підраховує і записує їх, щоб потім повідомити цареві хто з його підданих і скільки відрубав голів і, отже, скількох переміг ворогів. А тому такого треба нагородити. Все буденно, узвичаєно…
Ось на іншому барельєфі конають полоняники, рядами посаджені на гострі палі…
Ось ще на одному – барельєф, як відомо, кам’яний – вічний документ: ассирійський цар Саргон гостряком списа власноручно виколює полоняникам, які стоять перед ним на колінах, очі – теж звична тоді справа!
Ось ассирійці, поприв’язувавши за руки й ноги розпластаних на землі бранців, живцем здирають з них шкіру – спокійно-діловито… Буденна робота.
Ось у камені навічно закарбовані хвастощі царя Ашурбаніпала:
«…Ніби натиск лютої бурі, я покорив країну Елама в цілому. Я відрубував голови, відрубав голову Теумману, їхньому гордовитому цареві. Без числа я переміг його воїнів, їхніми трупами я наповнив околиці Суз: наче тернинами чи чортополохом (будяками), їхню кров я спустив у річку Євлей і обагрив її води, ніби червону вовну…»
«Я увійшов у це місто і перерізав його мешканців, як ягнят…» – це про такі ж «подвиги» з іншого кам’яного документа. І таких табличок з подібними клинописними письменами тисячі! Бо й «подвигів» тоді таких було тисячі й тисячі!
В Ассирії рабам часто виколювали очі, щоб позбавити їх можливості втекти. А для сліпих у царських та храмових господарствах завжди знаходилася робота – наприклад, молоти зерно на ручних жорнах. Тому руки рабам ніколи не калічили – руки в раба мали бути цілими і неушкодженими, Бранець мав робити до останнього подиху.[27] Людей тоді цінували менше як худобу. Домашніх тварин берегли, старалися не переобтяжувати тюками й паками в’ючну худобу, раби ж мали працювати до повного виснаження. Смерть раба – менша втрата, як вола чи корови. Та й безперервні війни безперервно поповнювали людськими ресурсами ті чи ті держави, на місце одного загиблого раба приганяли десятки й сотні нових… Рабами ставали й свої, відносно вільні громадяни. Ось із цього приводу документ на глиняній табличці:
«Сина Сін-нурі, по імені Залілум, Бальмунамхе купив у його матері Сін-нурі. В якості його повної ціни він відважив їй 11 шекелів срібла (на той час приблизно ціна віслюка). Вона поклялася своїм царем перед ювеліром Ібі-ілабратом, перед птахоловом Сін-гамілом, перед Енліль-шемі, перед Сін-ерібом, перед Аху-вакаром, перед Ау-ніншубурка, перед Іліма-ахі в тому, що в майбутньому не пред’являтиме претензій».
Мати продала у вічне рабство сина, і свідки, шановані городяни міста Насарума, своїми печатками скріпили цю угоду. Все по закону.
Не були винятком і скіфи і деяких рабів своїх, аби ті не тікали, теж осліпляли. У відкритому степу та ще в умовах кочового побуту трудно було утримувати рабів, вони могли легко накивати п’ятами, а сліпі – куди поткнуться?
І голови після битви, якщо вона закінчувалася для них перемогою, скіфи відрубували і приносили їх потім вождям як наочний доказ своєї відваги та хоробрості. І вождь тим воїнам, у яких виявлялося найбільше відтятих голів, власноручно на всезагальному святі в присутності народу підносив почесну чашу вина. І такий воїн ставав знаменитим, його шанували, ним гордилися, про нього передавали билиці й легенди. Чи складали пісні. Як вже в наші дні славили тих, хто в роки Другої світової війни більше вбив ворогів – наприклад, снайперів. Чи льотчиків, які найбільше збили літаків противника і мали на фюзеляжах про те відповідну кількість зірочок.
Проте людей на палі, як то чинили ассирійці, скіфи ніколи не наштрикували (в умовах кочового життя це марудна справа – морочитися з палями), але до такого способу чи не найжорстокіших катувань у всі часи охоче вдавалися в багатьох країнах. Згадаймо хоча б Османську імперію, в її столиці Цареграді охоче садовили на палю українців, які протидіяли турецьким чи татарським людоловам. Чи вішали за ребро на гак, згадаймо, як таким робом на багатоденні муки нелюдські почепили Байду в Цареграді на риночку…
Поляки, наприклад, любили садовити на палі (що було, те було) українських козаків, повстанських ватажків, які боролися з панством за волю і кращу долю – це в Речі Посполитій був улюблений вид мученицької страти. Проштрикнутих гостряком через анальний отвір ледь чи не до шиї нещасних піднімали на стовпі, і вони по кілька днів конали під палючим сонцем у нелюдських муках, і це було не так вже й давно – якихось триста років тому.
Чи, скажімо, в Росії любили колесувати, четвертувати живих, коли спершу відтинали жертвам руки-ноги (хоча б тому ж Пугачову), а вже потім, як милість превелику, і голову; заливали приреченим у горло чи вуха розплавлений свинець, варили їх живцем у казанах з киплячим вином (предотепно!), водою чи смолою. (Виходить, що недарма колись поет О. Блок писав: «Да, азиаты мы…» Щоправда, далі уточнював, хто ж вони є: «…да, скифы мы, с раскосыми и жадными очами…»; скіфи якраз і не вдавалися до таких звірств, та ще у вседержавному масштабі, як то робили в Московії, перетворюючи такі видовиська на масові шоу – це наклеп на синів змієногої богині!). Пізніше в Росії засуджених забивали насмерть шомполами, проганяючи їх крізь стрій солдатів, чи шпіцрутенами, топили в річках (зокрема в Москві, у Неглинній) з каменем на грудях і чинили ще багато мученицьких і по-садистському вигадливих страт…
В Європі любили спалювати живцем на багаттях і влаштовували на площах міст грандіозні видовиська, десятками тисяч спалюючи безневинних жінок, звинувачених в чарівництві чи й політичних супротивників – скіфи до такого зарізяцтва, сатанізму й шкуродерства не мали ніякого відношення. Їм, неписьменним, було далеко до «просвещенной» Європи! Таких витончених тортур вони не знали, а тому на практиці їх і не застосовували.
До всього ж лютість скіфів, у якій їх звинувачують в основному грецькі джерела, не підтверджується археологічними чи якимись іншими джерелами – крім, звичайно, варварських звичаїв при похованні царів, коли вони умертвляли і клали з владикою часто жону його, слуг, конюхів, не кажучи вже про рабів. (Та й коней на той світ забирали з собою часом і цілими табунцями по десять-п’ятнадцять і більше голів!) Усі звинувачення їх у жорстокості йдуть від давніх греків і, зокрема, від «батька історії» (виявляється, й «батько» не завжди був об’єктивним!), який у четвертій книзі своєї «Історії в дев’яти книгах» під назвою «Мельпомена» зазначає, що т. зв. царські скіфи, «найхоробріші, найчисленніші; вони вважають інших скіфів своїми рабами». І згадує скіфів-орачів, але останні ніколи не були рабами в скіфських владик, а тільки змушені були платити їм данину, як і інші племена, з яких тоді й складалося об’єднання під назвою Велика Скіфія. І додає, що скіфи осліплюють «УСІХ (виділення моє. – В. Ч.) полонених», що є явним перебільшенням. Щоб осліплювали всіх полонених, такого щось ми не чули. Хоча, звичайно, якась їхня частина, значно менша, і позбавлялась очей (лише ті, які залишалися для себе, аби не розбігалися в степу), переважна ж більшість тих, які відправлялися на продаж, не осліплювалась і взагалі не калічилась, бо кому потрібні каліки. Та й коштували б такі значно дешевше.
«А воєнні звичаї у них такі, – далі свідчить Геродот. – Коли скіф убиває першого мужа, то п’є (трохи) його крові. (Як бачимо, «трохи», а не, наприклад, всю кров. – В. Ч.) Голови вбитих несе цареві; бо тільки той, хто принесе голову, бере участь у розподілі здобичі (чи не в ассирійців, з якими вони воювали в Передній Азії, перейняли скіфи цей звичай. – В. Ч.); якщо ж не принесе, то ні. З голови ворога скіф здирає шкіру в такий спосіб. Обкроює голову довкруг коло вух і витрушує її, а потому вишкрібає м’ясо волячим ребром і мне шкуру руками. (Така деталізація переконливо свідчить, що Геродот тут користувався достовірними розповідями степовиків під час своїх відвідин Ольвії. – В. Ч.) Вичинивши, вживає ту шкіру, як хустку. Він прив’язує її до вуздечки того коня, на якому їздить, і пишається тим. Той, хто має більше таких хусток, вважається найхоробрішим. Багато хто ще й одяг шиє з тих шкурок, зшивають їх, як баранячі (??? – В. Ч.). Багато їх іще здирають з побитих ворогів разом з нігтями шкіру з правих рук (у ворожій правиці сила. – В. Ч.) і роблять собі покривала до сагайдаків. А людська шкіра міцна і блискуча; вона найбіліша з усіх шкір. Багато їх (скіфів) обдирають всю шкіру з людей (слід пам’ятати, що все це робилося вже після того, як ворог був мертвим. – В. Ч.), напинають її на дерев’яну ляльку й возять (із собою) на конях.
А з головами – не всіма, лише найбільших ворогів, – чинять так. Обрізують усе, що вище брів, і вичищають. Якщо це бідний чоловік, то обтягує волячою шкірою й так користується (сира шкіра, висихаючи, щільно облягає череп. – В. Ч.), як посудиною для пиття. Так чинять із черепами своїх домашніх, якщо з ними полаються і коли перед судом царя їх переможуть (в герці. – В. Ч.). А як прийдуть до такого гості, він виносить ті голови й розказує, що це, мовляв, були його свояки, що з ним посварилися, і він їх побив. Це вважається мужнім вчинком.
Раз на рік кожний правитель у своїй окрузі готує посуд для змішування вина, і його п’ють (на бенкеті) ті скіфи, що вбили ворога (в бою); хто ж не вбив (жодного) ворога, не п’є того вина й сидить збоку без почесті. Це найбільша ганьба в них. А хто вбив дуже багато ворогів (для цього й потрібно підраховувати відтяті в убитих ворогів голови. – В. Ч.), дістає дві чаші й п’є з обох них разом».[28]
І все ж зазначав якось один журналіст у своїй розповіді про археологів, які розкопували скіфську могилу: «…описаний… справедливий портрет скіфів аніскільки не принижує їх історичного значення, особливо для нас, східних слов’ян. І навіть, навпаки, свідчення їхнього життя і діяльності, що їх старанно досліджують археологи, є нашим національним набутком».
…А ще кожен скіф підперізувався шкіряним поясом (часто з бичачої шкіри, яку непросто було взяти стрілою чи й навіть дротиком, оковувався ще й металом чи прикрашався бляшками або іншими якимись залізними пластинками), на ньому підвішував сагайдак з лівого боку і кинджал (акінак) з правого. Там часто висіла й чаша для пиття. Зброя в степовика, який себе поважав, незмінно прикрашувалася металевими бляшками, у заможних – срібними чи золотими. Взагалі скіф міг бути й геть задрипаним, але зброя його неодмінно мала сяяти бодай сріблом, бо інакше і скіф не був би скіфом!
Зброя у скіфів, як уже мовилося в іншому місці цієї розповіді, відігравала найголовнішу роль. Ледь чи не вирішальну, адже була гарантією того, що носій і володар її і завтра-позавтра ще житиме в своєму краї. І взагалі – у світі білому. Якщо біля пояса в нього висітимуть кривий і гострий – волосину на льоту краяв! – ніж з кістяним руків’ям, короткий меч-кинджал акінак, двосічний меч, бойовий молот, булава, заткнута за пояс (нею зручно було трощити ворожі голови, аби порятувати свою), дротик та в руках спис із довгим і гострющим вістрям-наконечником. Не кажучи вже про головну скіфську зброю (а втім, у ті часи не лише скіфську) – лук в гориті з тугою тятивою, що її не просто було й натягнути, і сагайдак, повен летючих стріл…
Винахід скіфа, або Як я був безкінним стрільцем з лука
«Я, Ашшурбанапал, осягнув все мистецтво писарів, засвоїв знання всіх майстрів (вельми похвально як для царя! – В. Ч.), скільки їх є, навчився стріляти з лука, їздити на коні…»
Це з написів на глиняних табличках, знайдених в ассирійській столиці Ніневії (668–626 рр. до н. е.). Тож і виходить з цього напису, що з луків ще треба було вчитися стріляти (як і їздити верхи). Здається, простіше простого – поклав стрілу, натягнув тятиву – аж ні. Навіть самому цареві довелося вчитися стріляти з лука і їздити верхи на бойовому коні…
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.