Сини змієногої богині

Імператор Діоклетіан та чернець Діонісій – житія і долі

І бувальщина про те, як започаткувалася наша ера

Ера (лат. aere) – окреме число, вихідна цифра. В історії початок літочислення, пов’язаний з якоюсь історією або легендарною подією (напр., перший рік правління царів, імператорів…).[1] Початком християнської, або нової ери, вважається день народження міфічного Ісуса Христа.

Року 245-го в місті Солін (Далмація, місцевість, розташована на північному заході Балканського півострова, населена іллірійцями, кельтами, а також фракійцями, з 229 року – римська провінція), в сім’ї тамтешнього вільновідпущеного раба-іллірійця народився син, якого на манір римських патриціїв (знай, мовляв, наших) батько, вчорашній раб, нарік аж трьома пишними іменами (звичайно римськими, себто панськими): Гаюс Авреліус Валеріус. Скромністю вільновідпущеник явно не страждав.

Юний Гаюс (чи – Авреліус-Валеріус) в дитинстві захоплювався, як і всі діти, грищами у війну, що тоді ніколи не затихали, і завжди верховодив у ватагах таких же, як і сам, шибайголів, тож, вирісши, став легіонером. За власним бажанням. (А втім, бідному, але здоровому в ті часи нікуди було податися, крім як у римське військо, що вважалося непереможним і добре забезпечувалося.) І досить швидко виявив себе вояком на диво хоробрим та відважним, здатним швидко приймати виграшні рішення, що на них не завжди зважувалися і командири бойових підрозділів легіону – маніпул, когорт чи центурій. Не кажучи вже про батька-командира легіону легата. Тож син вільновідпущеника, хоробрий вояка-легіонер і до всього ж гоноровитий та хвалькувато-занозистий, але не позбавлений талану, швидко став підніматися по щаблях воєнної кар’єри. Розніжені аристократи-офіцери були безбарвними і в’яло-апатичними, тож хоробрий і кмітливий простолюдин, звиклий до найсуворіших умов життя, швидко вибився на саму гору в непереможному римському військові, а легіон його просто боготворив. Минуло небагато часу, і легіонер Гаюс Авреліус Валеріус стає царським радником, потім консулом, а ще згодом – начальником двірцевої стражі. Не кар’єра, а суцільний злет!

А після трагічної загибелі імператора Нумеріануса, син іллірійського вільновідпущеника, не моргнувши оком (та й солдати за нього стали горою), проголосив себе імператором під ім’ям Кай (Гай) Аврелій Діоклетіан. (Цікаво, що тоді ж його мати, дізнавшись про такий успіх свого синочка, спішно напише йому листа і з прямотою простої сільської жінки дасть найвірнішу з її точки зору пораду: «Сину, тобі сорок три роки, ще ж мало ти пожив у світі білому. А тому пошвидше передай владу другому до того, як тебе заріжуть». Син послухається материної поради, але через 17 років, коли йому виповниться шістдесят – пенсійний, як на наші мірки, вік.)

Наділений від природи живим розумом та кметою, хоробрий і відчайдушний Діоклетіан швидко став видатним політичним діячем і проявив себе як людина великої – залізної! – волі й енергії. Одразу ж взяв круто. Провів ряд адміністративних реформ (колись могутня імперія на той час вже хилиталася, в ній панували хаос і розбрат), наладив податкову систему, жорстоко попридушував повстання колонів[2] та рабів, задушив спротив підкорених народів, різні сепаратистські рухи, а, встановивши монархічну систему правління, – домінат (від лат. «домінус» – пан, господар), вже відносно легко впорався з тими, хто складав опозицію його особистому культу.

У 303 році новий імператор, утвердившись на троні, взявся за християн, чий вплив уже тоді почав набирати силу і становив із своїм новітнім богом Ісусом Христом йому, імператору (і теж богу), значну конкуренцію. Заборонивши по всій імперії християнські богослужіння, Діоклетіан велів дощенту руйнувати культові будівлі новітньої церкви та конфісковувати майно її прибічників. З армії та державного апарату виганялися всі, хто бодай запідозрювався в приналежності до християнства, багатьох з них без суду й слідства страчували, християнські книги спалювалися на площах. (Навіть дружина імператора змушена була публічно здійснити жертвоприношення римським богам і в першу чергу Юпітеру, верховному богу її вінценосного чоловіка, аби не бути запідозреною в християнстві.) Тоді ж він видав чотири едикти проти християн.

І все ж репресії й переслідування, бодай і масові та не в міру люті, не дали бажаного результату. Навпаки, чим знавісніліше карав імператор, тим більше це викликало явне і таємне співчуття до християн – особливо в тих, хто потерпав від гніту державного бюрократичного апарату, що значно розрісся за домінату. Та й новітня церква виявилася досить сильною і добре організованою і вже успішно захищала переслідуваних та членів їхніх сімей. Слабкість репресій виявилася ще й у тому, що ніякої альтернативи християнству як ідеології гонитель так і не зміг запропонувати. (Правда, з метою ідеологічного зміцнення влади, він підтримував культ Юпітера, єдиний для всієї імперії, але це мало зарадило – язичництво в Римі вже відживало своє.) Не зменшувався і натиск варварів, імперія хиріла, втрачаючи одну область за іншою, назрівав поділ її на Східну та Західну частини – імператор вже нічого не міг вдіяти. Репресії ж не допомагали, а тільки розхитували трон, на якому Діоклетіан не почувався вже надійно. І тоді він пригадав материну пораду, висловлену нею, як він тільки-но здобув у Римі верховну владу: пошвидше передай владу другому до того, як тебе заріжуть… Тепер у словах матері відчувався зловісний зміст. В таких умовах у 305 році, все зваживши і розуміючи, до чого воно йдеться, обережний і далекоглядний іллірієць на римському троні змушений був у віці всього лише шістдесяти літ зректися влади. Склавши з себе – добровільно – тягар влади, позбувшись небезпеки бути зарізаним під час чергового перевороту, Діоклетіан, вийшовши у відставку, в супроводі найвірніших йому людей хутчій перебрався у Спліт – нині портове й курортне містечко колишньої Югославії, де для нього заздалегідь були збудовані архірозкішний палац (220×108 м!), храм його покровителя Юпітера та мавзолей, куди відставний монарх, ясна річ, не квапився. Перші кілька років проминуть у злагоді із самим собою та світом, що його оточував. Високопоставлений відставник власноручно вирощував овочі, виявляючи при цьому нерядовий талант овочівника-городника – то була істинна його професія! – та на дозвіллі ловив вудочками рибу, улюблене його хобі, для якого раніше в нього просто не вистачало часу. Але й далі жити в розкоші й задоволенні йому не судитиметься. Ні, ні, не здоров’я тому стане причиною. Діоклетіан два віки прожив би – старий загартований вояка, який пройшов Крим і Рим – здоровий був як бик (його улюблена поговірка), але… Року 316-го його дружина й донька (вони на той час остаточно прийняли християнство, те християнство, з яким за роки свого правління безуспішно боровся їхній чоловік і батько), повертаючись з мандрівки до Греції, негадано були захоплені язичниками і після тортур по-звірячому вбиті. Їх просто розтерзали знавіснілі фанатики, прибічники Юпітера… Діоклетіан був люблячим чоловіком і батьком. Втрату коханої дружини і любої доньки не міг знести і тоді ж наклав на себе руки… Аби не знати більше тих мук, яких вони зазнали при своїй загибелі…

Але християнство вже перемогло – остаточно і безповоротно. Ще через шість років по відставці Діоклетіана, один з його спадкоємців (імперія на той час вже була розділена між кількома правителями) Галерій, котрого називали ініціатором гонінь за правління свого патрона, змушений буде припинити переслідування і відмінити гноблення прибічників нової віри. Навпаки, він почне шукати спілки з християнством та з його вже могутньою церквою.

І все ж хоч імператор, переслідувач християнства, й пішов із влади (власне, обставини його пішли), а потім і з самого життя, але ера, названа його іменем (так звана ера Діоклетіана, що почалася у 284 році, коли Діоклетіан зійшов на трон), все ще тривала. Роки, роки і роки, існувала б вона ще довго і, можливо, б «дотягнула» й до наших днів, але їй на заваді – і хто б міг подумати? – став навіть не римлянин за походженням, а якийсь там чужинець, скіф із колись такої могутньої Скіфії – спершу Великої, потім Малої, ще потім ніякої. Ми не знаємо, яка доля – вочевидь лиха – чи випадок привели кочовика до володаря світу, всемогутнього Риму і змусили його прийняти християнство – тоді на державному рівні вже, правда, не переслідуване. Ставши ченцем, неофіт, як і годиться, прибрав собі нове ім’я. Взагалі, він був, як би ми сьогодні сказали, інтернаціоналістом: за походженням скіф, але без батьківщини, якої скіфи вже не мали (а втім, на той час уже й самих скіфів і вдень з вогнем не можна було знайти!), з безправної римської провінції Добруджії, син Папая, батька скіфських богів, сиріч язичник за ідеологією, а за новітньою вірою став християнином, ймення ж отримав грецьке.

В історії античності збереглися два Діонісії: Старший, тиран Сіракуз, який прославився жорстокістю та оргіями й гульнею (правда, першим афінським єпископом теж був Діонісій Ареопагіт, суддя афінського ареопагу, навернений в християнство апостолом Павлом) і – Малий, тобто з Малої Скіфії, римський чернець і вчений.

Укладач знаменитого і вельми солідного «Словника античності» німець Йоганнес Ірмшер, називає його – це вже коли він став римським ченцем і прославився на весь тодішній світ, – Діонісієм Малим із Добруджі. Хоча, як уже бути точним, то був він все ж із Малої Скіфії, яка тоді знаходилася за Дунаєм, у краю, званім як Добруджа, – родюча, злегка горбиста місцевість в долині і дельті Дунаю, в ті часи званого Істром. Це як на північ і захід. А на сході Добруджа слалася степами до Акшайни (чорне, темне), як скіфи називали Чорне море. (Греки величали його Аксином, Понтом Аксинським, Негостинним морем, що потім – як вони утвердилися на його берегах – стало Евксином – Гостинним.) Отож Діонісій Малий родом був із Скіфії, хоч і Малої, на землях Добруджі, що, в свою чергу, за роки його юності була оголошена провінцією могутнього Риму, і скіфи, втративши батьківщину, поставали підданими римських імператорів, тодішніх володарів світу. Яким було його родове, скіфське ім’я, ми не знаємо, і в Римі, де клекотіла мішанина народів і племен у спільному казані, його звали просто скіфом. Але загалом доля його склалася на чужині щасливо. (А втім, власний талант виручив, а давно відомо: обдаровані ніде не пропадуть, якщо вони справді обдаровані!) Багато років він був у Римі монахом, ученим при тому, адже залишив по собі праці із всесвітньої історії, зібрання церковно-правових документів до Халкедонського собору (451), був знаний і як перекладач («провідник античної думки в західному світі»). Так ось, ще коли його постригали в ченці, він за традицією і прибрав собі нове ім’я і став Діонісієм.

Певно, скіф був веселою людиною, привітною і компанійською, якщо при чернечому постригу нагородив себе таким колоритним йменням. У Греції Діоніс був богом виноградарства, виноробства і – ширше – розвеселого сп’яніння. За уявленнями греків, їхній бог мандрував країнами з веселою процесією менад, сатирів та силенів, приносячи всім задоволення і радість – розчудесний був бог! Ті урочистості, пов’язані з його іменем, звалися діонісіями і супроводжувалися невгамовними веселощами, бурхливими танцями, біганням по гірських місцевостях тощо. В містеріях на честь Діонісія в елліністичний період вплітали й уявну смерть бога, оплакували його, ховали, а на третій день відбувалося його воскресіння. «Бог воскрес, і ми врятуємось!» – врочисто проголошував жрець. В Аттиці, наприклад, на рік було аж четверо таких свят – діонісій, повязувалися вони із збиранням винограду, бродінням, пробуванням молодого вина, і на той час у храмі неодмінно влаштовувалися грандіозні пригощання народу, карнавальні походи, театральні видовиська. І ось таке колоритне і розвеселе ім’я, зовсім мовби й не підхоже для пісного чернечого життя, і взяв собі скіф при постригу в монастир – не інакше, як він був веселої, невгамовної вдачі та ще й любив винце…

Також не виключено, що в монастирі вже був один Діонісій, наприклад, Великий (високий), тож могли на противагу йому нового Діонісія, «нашого», й наректи Малим, якщо він при всьому ще й не вдався зростом. (А скіфи зростом не відзначалися.) Чи назвали так на знак того, що він родом був із Малої Скіфії – і таке можливо.

Що про нього ще відомо?

Офіційно: Діонісій Малий Dionysius Exiguous (перша пол. VI ст.) – настоятель монастиря біля Риму (певно, був добрим ченцем-організатором, що з роками зумів вибитися в начальство братії). Найбільшим його подвигом вважається (так воно і є насправді) встановлення літочислення від Різдва Христового.

Настоятель, а заодно і папський архіваріус монастиря, Діонісій Малий, працюючи в скрипторії (в монастирях – кімнатка поруч із бібліотекою, у якій під наглядом бібліотекаря переписувалися книги), частенько бувало при нагоді – як заходила мова про літочислення – обурювався:

– Допоки ми, християни, діти нашого Отця і Господа Ісуса Христа, будемо вести лік літам від воцаріння гонителя християнства Діоклетіана? Допоки будемо користуватися його ерою? Потрібно негайно увести нове літочислення, нову еру – від дня народження нашого Господа!

Але слова тільки тоді чогось варті, якщо за ними йде справа (Бог любить не наші красномовні слова, а наші діла), тож справою і зайнявся Діонісій.

Після довгих підрахунків він дійшов до думки, що Ісус Христос народився 25 грудня 753 року від заснування Риму. (До того 25 грудня в імперії відзначалося, як свято язичництва «Непереможного Сонця», лише потім день той став святом Різдва Христового.) Діонісій поділив час на два періоди: до народження Ісуса і після. Отже, нова ера християнства мала починатися від народження Христа. За основу реформатор узяв повідомлення євангелій про день воскресіння Ісуса Христа (повня, третій день після весняного рівнодення), його вік і вирахував день народження засновника християнства, і в своїх пасхальних таблицях (525) Діонісій Малий вперше увів точку відрахунку світової релігії – дату народження Христа. За його підрахунками, це сталося за 525 років до того часу, коли Діонісій Малий розпочав свої розрахунки. Себто 25.12.753 року від заснування Риму. Скіфського реформатора чекав успіх і визнання – хоч і не швидкі. Спершу запроваджене ним літочислення від Р. Х. (історики й науковці донедавна заміняли літери «Р. Х.» – Різдво Христове, літерами «н. е.» – наша ера), буде прийняте в Римі, згодом на Заході та в інших християнських країнах. А десь із 1000 року його таблиці нарешті отримають визнання і витіснять всі інші літочислення. (Хоча й не всюди. Наприклад, ера Діоклетіана, що почалася 29.08.284 року й досі… триває. У коптів та ефіопських християн.) Так розпочалася ера від Різдва Христового і завдяки цьому й збереглося ім’я самого Діонісія Малого, скіфа за походженням, римського ченця «за фахом», мабуть, останнього скіфа планети Земля.

Це ж треба, га? Дожитися до того, щоб стати останнім представником свого народу! Принаймні відомого з історії. Але саме він, скіф із Малої Скіфії, яка вже тоді зникла, переміг могутнього імператора могутнього колись Риму, ліквідувавши його еру, якою Діоклетіан Гай Аврелій Валерій так гордився і вважав, що встановив її навіки.

А ми завдяки скіфові маємо сьогодні – як пишуться ці рядки – на календарі рік – 2005-й. І кожного дня, зриваючи з календаря черговий аркушик чи викреслюючи ще один прожитий день біжучого року, я ні-ні та й згадую Діонісія Малого, останнього скіфа, який послав нам такий щедрий дарунок – як прощальний привіт навіки зниклого народу.

Могікани українських степів – ті, що зникли

СКІФИ (в офіційному викладі): об’єднання іраномовних племен, яке існувало у Північному Причорномор’ї у ранньому залізному віці. Відомості про скіфів є в ассирійських джерелах, працях античних авторів, найбільше у IV книзі «Історії» Геродота.

Геродот переказує три версії появи скіфів у Північному Причорномор’ї – дві легенди та одну подібну до дійсності. Про переселення скіфів під тиском масагетів. Напівлегенду, напівдійсність підтримують і дані історії та археології: справді, при5йшла кочівницька культура наклалася на місцеву і, як наслідок, – утворилося те, що й називається нині скіфською культурою.

І все ж відомостей про історичні події у житті скіфів мало – літописів, на кшталт руських, вони, як відомо, не залишили. Як і взагалі, писаної своєї історії, бо ж і писемності не мали. За Геродотом, скіфи на чолі зі своїм царем (вождем?) Мадієм, сином Прототія, переслідуючи кіммерійців, так розігналися, так захопилися своєю перевагою і відносно легкою перемогою над іншими кочівниками, що перейшли Кавказ і, оволодівши Азією, – теж відносно легко, – дісталися навіть Сирії – нині Сирійська Арабська Республіка, держава на заході Азії. І почалося 28-річне панування скіфів в Азії (деякі історики небезпідставно називають його «пограбуванням Азії»), але закінчилося воно негадано (хоча до того й здавалося вічним): кривавим бенкетом Кіаскара, на якому частина скіфів на чолі з їхніми вождями була перебита, а інша, рятуючись від повного розгрому, кинулась знайомою дорогою («скіфський шлях») через Кавказ і повернулася туди, звідки й вирушила 28 років тому – в степи Північного Причорномор’я. Але там їх вже забули, там їх ніхто не чекав, і прибульцям (блудним синам) довелося розпочати й витримати нелегку боротьбу з молодими скіфами – нащадками рабів та скіфських жінок. Ледь-ледь вони ту перемогу здобули. (А втім, мусили, адже більше їм жити, як у степах Північного Причорномор’я, не було де.) Але згодом фортуна ніби до них повернулася лицем. Як кажуть, не було б щастя, так нещастя допомогло. 519 р. до н. е. скіфи на чолі з трьома своїми царями – а тоді в них було три царі – Іданфірсом (старший цар), Таксакісом та Скопасісом перемогли персів, що їх у межиріччя Дніпра та Дону приводив Дарій І Гістасп.

496 року скіфи здійснили похід за Дунай до Херсонесу Фракійського. А вже з IV ст. до н. е. Скіфія існує як велике політичне об’єднання у межах двох природних зон – степової та лісостепової. Виникнення цієї держави пов’язується з іменем царя Атея, який став єдиним владикою синів змієногої богині. (За деякими даними, які, звісно, не перевіриш, він прожив 90 років.) Розквіт об’єднання припадає на кінець V – ІV ст. до н. е. Саме в цей знаменний і везучий для сколотів період споруджуються великі кургани – царські та знаті, виникають поселення у степу. Все йшлося – але не дійшло – до створення своєї держави. Скіфські воїни, озброєні найпередовішою для свого часу зброєю, були грізною силою. Але навіть і їм не вдалося створити свою державу.

Залишається додати, що скіфи добре відомі античним авторам – про них згадують Феофраст, Гіппократ, Страбон, Есхіл, Софокл, Аристофан.

Наприкінці ІV – на початку III ст. це об’єднання з різних причин занепадає…

СКІФСЬКА ТРІАДА. Особливістю матеріальної культури племен раннього залізного віку євразійських степів є близькість (тотожність) форм зброї, кінського спорядження та своєрідного мистецтва (поширення т. зв. «звіриного стилю»). Вперше цей термін – скіфська тріада – був застосований у 1952 році на Скіфській конференції у Москві. Хоча він може бути розширеним – подібних компонентів у культурах скіфського світу не три, а – п’ять: зброя, кінське спорядження, звіриний стиль та бронзові литі казани. Тож можна говорити не про скіфську тріаду, а про «скіфську пентаду» (від грец. пенте – п’ять).

СКІФСЬКИЙ СВІТ. Термін, який визначає спорідненість культур раннього залізного віку євразійських кочовиків, які розселилися на території від Дунаю до Монголії. Початкова фаза розвитку ІХ – VII ст. до н. е., остаточна – рубіж ери.

За кінцевою фазою розвитку – згасання, тупцювання на місці і, як результат, – загибель. (Те, що більше не розвивається, – приречене).

Ось тоді й вигулькнув він – Діонісій Малий – останній скіф…

Останній – той, за яким більше нікого немає, такий, після якого немає іншого, подібного. Який, вичерпуючись, підходить до кінця… – за Тлумачним словником української мови.

Отож останній… А де ж поділися інші? Сотні і сотні тисяч? Мільйони. Цілий народ зі своєю історією і культурою, державою, яку вони так і не встигли створити, хоча й добре зачали, і краєм рідним. То де вони всі поділися, адже на місце тих, хто, відживши своє, йде зі світу цього, завжди приходять нові й нові покоління співплемінників – чи не в цьому безсмертя роду людського планети Земля? Тим більше, зачаття і народження немовляти не є створенням нової – абсолютно відмінної від своїх батьків – людини, а є лише продовженням роду і життя його батьків і зміною їх у життєвому циклі, подібно до того, як змінюються пори року. Ти смертний, але народ твій… вічний?

Але чому ж тоді на місце померлих скіфів не прийшли інші, живі-живісінькі скіфи? Чому місце дідів та батьків не зайняли їхні сини й онуки? Виявляється, тому, що ниточка, яка з’єднує з живими мертвих, минуле з майбутнім, може легко і просто обірватися. (У давніх греків життєдайну нитку пряли мойри, богині долі, які й визначали строк життя людини – найвідоміша з них Клото, вона й пряде згадувану нитку, а перерізала її – чи й досі перерізає? – Антропос.) І тоді зникає увесь народ, що до того здавався вічним. Зрештою, що таке людина? Тіло дорослого гомо сапієнса середніх зросту й статури складається приблизно з 12 кг кисню, 6 кг вуглецю, 0,8 кг кальцію, 60 г солі, 55 кг води та невеликої кількості хлору, фосфору, жиру, сірки, заліза і гліцерину. Все це легко придбати, а ось як створити з таких матеріалів тіло людини, вселити у нього душу і дати йому життя? У скіфів та в інших зниклих народів вочевидь була така ж арифметика їхніх складових (це вже як на наші підрахунки), то чому ж не знайшлося 12 кг кисню, 6 кг вуглецю, 0,8 кг кальцію і т. д. і т. п. на кожного нового скіфа?

Вони зникли. Кожен зокрема і всі разом (правда, не в один день, але від того не легше). Як писав поет:

Але ж позникали не окремі скіфи (всі ми смертні в роду людському), а вся Скіфія зникла, увесь її народ – до останнього його представника. І зникла, і асимілювалася, розчинилася серед інших народів, хоча це – зникнення й асиміляція – одне й те ж суть.

Народ… А втім, давайте згадаємо такі базові поняття, як «етнос», «нація»… З грецької та латинської ці терміни перекладаються як… народ. Вони мовби різні і в той же час – спільні. Поняття «нація» (більше прижилося в Західній Європі) набуло значення «одержавлений народ», тоді ж як словом «етнос», зазначає вчений Залізняк, користуються найчастіше для позначення народу взагалі, незалежно від того, створив він власну державу чи має колоніальний статус у державі сусідів.

Так ось… Ще раз повторимо (це – важливо): народ, що історично дозрів до створення власної держави, називається нацією. (Який не дозрів – просто населення, народонаселення та й по тому.) Тож нація – це вища форма розвитку етносу, а тому – доведено – народ може існувати лише у формі нації. Тобто у власній державі. Нації мають довший вік, а ті народи, які за століття свого розвитку не стали націями, приречені на зникнення. На вимирання. Чи – асиміляцію, себто згорання в топках інших націй як горючий матеріал. Тому й виходить, що помирають не тільки окремі люди. Ось короткий мартиролог тих народів, які вже більше ніколи не з’являться на планеті з лагідним йменням Земля. (Одне із значень слова мартиролог – перелік убитих осіб. Але хто вбив цілі народи? Так і крутиться на кінчику язика: самі ж себе і повбивали!):