Сини змієногої богині
В Італії зникли лангобарди, остготи, етруски (до речі, після того, як, відцуравшись своєї мови, перейшли на латинську, на мову панівного Риму).
В Іспанії – вестготи.[4]
В Греції – слов’яни.
В Малій Азії – кельти.
Зникли колись непереможні гуни – після смерті свого везучого вождя Аттіли, який навіть римлян бив і взагалі вважався «бичем народів».
Щезли хетти в Малій Азії – на зорі людства могутній народ, од якого тремтів сильний Єгипет. Десь поділися шумери, один із найдавніших народів. Коли світ ще був варварським, в Шумерії (це Месопотамія з її родючими землями, пониззя Тигра і Євфрата) жили великі математики, знамениті лікарі, астрономи. Шумери невідомо звідки прийшли в Месопотамію в XIV тисячолітті до н. е. і невідомо куди щезли. Та так щезли, що Гомер, який жив у ІV ст. до н. е. про них уже нічого не знав.
Шумери пам’ятали ще ті часи, «коли люди обходилися без царя, тобто без держави», і створили чи не перше у світі державне об’єднання, яке, на жаль, повноцінною державою так і не стало.
Шумери винайшли перші у світі зрошувальні канали, навчилися осушувати болота і проводити воду на поля за кілька століть раніше Єгипта.
Вони будували міста, найдревніші у світі, їхні зодчі розробили такі архітектурні та будівельні засоби, що вони увійшли в практику народів, які навіть не підозрювали про існування своїх вчителів.
Їхні жерці спостерігали за сонцем та зірками зі стін священних башт – чи не первісних обсерваторій. Вони підрахували, скільки днів має рік, розділили рік на дванадцять місяців, тиждень на сім днів, визначили, що доба складається із 24-х годин, а в годині 60 хвилин.
Є досить переконлива думка, що вони винайшли лук, плуг і колесо – три найвидатніші винаходи людства, що різко змінили і життя його, і цивілізацію взагалі.
Шумери навчилися складати перші у світі карти.
Вони першими почали вирощувати пшеницю, льон, горох і виноград, мали значні землеробські знання. А володіючи ще й географічними, налагодили жваву торгівлю міддю, золотом та оловом, лазуритом і сердоліком та слоновою кісткою між протилежними берегами Індійського океану ще 5 тисяч років тому!
І в той же час залишалися дітьми, великими дітьми первісного людства і були переконані, що своїми знаннями вони зобов’язані богу Еа. Він з’являвся до них із води в образі людино-риби (такий собі аналог скіфської богині-праматері, яка була напівдівою-напівзмією!). За їхньою казкою (міфом), розумна істота на ймення Еа з Еритрейського моря (Перська затока) – «там, де воно підходить до Вавилонії…» Загалом, «все тіло у звіра було риб’яче, тільки під риб’ячою головою у нього була друга, людська» (напевне, він мав сіяння у вигляді німба). Ця істота, траплялося, що й цілий день знаходилась серед людей, не вживаючи ніякої їжі. Вона й передала людству писемність, науки, мистецтва різного роду, навчила їх селитися містами, споруджувати храми, установлювати закони і виміряти землю, навчила їх садити й збирати різні плоди. А коли сонце заходило, цей дивовижний Еа занурювався знову в море і ніч його минала в глибинах, адже там був його дім… Грецьке слово іхтіо (ichthy – риба) – перша частина складних слів, яка за значенням відповідає слову «риба», «риб’ячий». Наприклад, іхтіологія, іхтіофауна.
Іхтіоз – захворювання, яке характеризується ороговілою шкірою, що нагадує луску риби. Такі люди мають потяг до води, часто живуть в річках чи в морях. То, можливо, легендарна істота Еа і була людиною, яка тяжко хворіла на іхтіоз – принаймні тут криється коріння легенди про вчителя шумерів загадкового Еа…
Але це передання, а вони відомі у всіх народів, а ось в реальності геніальні шумери, почавши створювати свою національну інтелігенцію (астрономи, лікарі, землеміри та інші вчені), не встигли створити саму націю і поплатилися врешті-решт самозникненням. Бо в цьому відношенні народи помиляються, як і мінери, лише один раз…
Загубилися фінікійці, котрі подарували людству алфавіт – від фінікійських літер бере свій початок латинський алфавіт і слов’янське письмо. Але їхня національна інтелігенція (якщо вона була національною) почала соромитися свого походження і масово переходила на грецьку мову (панівну!), до цього додалися змішані шлюби, від яких народжувалися діти-перекинчики. Вони переходили на все грецьке, цураючись свого, фінікійського, як хутірського… Як меншовартісного. І – досягли. Того, чого, може, й не хотіли, – зникли як народ.
Зникли інки.
У слов’янських землях у VII столітті пішли в небуття обри. («Погибоша, аки обри» – приказка навіть була на Русі ранній).
На півдні України були й загули печеніги, половці.
В сивій імлі небуття розчинилися кіммерійці, сармати, алани, готи, гуни… (Боже мій, скільки їх, зниклих! Навічно! А як привільно вони кочували в безмежних степах зі своїми стадами, отарами, табунами, з кибитками, у яких їхали їхні сім’ї, дружини й діти, а самі вони – чоловіки ж бо, воїни! – хвацько мчали на швидких, як вітер, конях, і степи тоді були безмежними, і сонце сяяло, і трави щедро родили і життя здавалося вічним, як ще раніше молодість.)
Зникли і скіфи…
Бо всі вони, через ті чи ті історичні причини, так і не зуміли стати націями. Для нас, нині сущих, – урок! Жаль тільки, що історія, як доведено, ніколи і нікого, і нічому не вчить…
Отож і виявляється, що не тільки окремо взята людина, а й цілі народи й народності, не кажучи вже про племена (узагальнюючи: окремі культури), за останні тисячоліття живуть і розвиваються за тими самими законами, що їм підлягають окремі індивідууми: вони народжуються, переживають свою молодість, зрілість, старість і, зрештою, помирають, вичерпавши відведений (ким???) їм вік. Такі життєві цикли притаманні і цивілізаціям, ось тільки відведений їм життєвий вік, що його виділяють на життя кожній культурі (культура народжується, коли пробуджується її Душа і вмирає, коли Душа вичерпує себе, самореалізувавшись до кінця), вчені визначають по-різному. Наприклад, історіософ Освальд Шпенґлер у своїй двотомній праці «Присмерк Європи», 1918–1922 рр., виділяє тисячу років, а Л. Гумільов трохи більше – 1200-річний життєвий цикл етносу, так звана пасіонарність. Інші виділяють для життя цивілізації щедріше – 3000–3500 років, і цьому законові підлягають навіть світові цивілізації. За А. Тойнбі (багатотомне «Дослідження історії», видане протягом 1934–1937 років і в 1954 році), при всіх зовнішніх ознаках величі і блиску цивілізації на стадії світової держави, вона є її бабиним літом, що віщує близький, швидкий занепад і смерть суспільства. Світова держава створюється панівною меншістю внаслідок її неспроможності побороти внутрішній розкол суспільства і керувати ним органічно, без насильства. Всі ці внутрішні негаразди за кількасот років руйнують світову державу, з якою вмирає і цивілізація. Заключним акордом в її існуванні є навала зовнішнього пролетаріату (варварських племен) на руїни світової держави. Варвари, за А. Тойнбі, виконують роль стерв’ятників на тілі мертвої цивілізації. Нерідко, успадкувавши її надбання (перш за все її світову релігію), вони започатковують нову, похідну від попередньої дочірню цивілізацію. Тойнбі вважає, що в наш час продовжують існувати шість цивілізацій: західнохристиянська, православноруська, китайська, японо-корейська, індійська та ісламська. П’ять останніх проминули фазу своїх світових держав і знаходяться в стадії згасання.
Це світові цивілізації, а що вже говорити про окремі нації, народи й народності. Вони можуть мати (і деякі з них вже мають) надмогильний камінь з двома датами: рік народження такий-то, рік смерті – такий-то… На мові енциклопедій та довідкової літератури це звучить так:
«Скіфи – загальна назва племен…, що жили у VII ст. до н. е. – ІІІ ст. н. е. у Північному Причорномор’ї…»
Монгольські хани – завойовники, які володіли величезними багатствами, вважали, що для перемоги і утвердження себе у світі на віки і тисячоліття досить лише мати хорошу зброю, лютих воїнів, непереможну армію – і світ, як кажуть, в кишені.
Все було й у скіфів: хороша зброя – найкраща на ті часи! – люті воїни, які не знали страху смерті, непереможне загалом військо, але це не зарадило, їхня Скіфія зникла, забравши і їх самих.
Зникли й автори доктрини, хани і їхня татаро-монгольська імперія, звана ще Золотою Ордою. Всього лише через кілька десятиліть їхня імперія затріщала по швах: знать була розбещена багатством, окремі князі боролися за містечкові суверенітети (власне, улусові), бідняки жили в злиднях, надголодь. Кращі пастівники збідніли, а робітників, здатних щодня й щодня трудитися у поті чола свого, стало мало – імперія монголів розпалася. А що говорити про скіфів, які всього лише спромоглися створити не досить злютоване політичне об’єднання, хоч і гадали попервах: досить зброї, лютих воїнів, численну армію і – перемога.
Перемога була, але – тимчасова, потім – піррова…
І народу – цілого народу! – немає. Був і щез від малого до старого. Разом з неписаною своєю історією, разом з піснями (ми вже ніколи-ніколи не почуємо, як вони – весільні й поминальні, ліричні й тужливі – колись звучали), з горем своїм і радощами своїми, з любов’ю і побратимством, з душами і серцями, з кров’ю і розумом, зі сміхом і печаллю, жорстокістю і добротою, з богами своїми (а які були всемогутні!) і героями (а які були славетні, переповнені звагою!), з легендами, переданнями, сказаннями, з міфами своїми й дитинними казками, з билицями й небилицями, з мріями й сподіванками на майбутнє, якого у них на початку нашої ери вже не виявилося. А скільки у них не народилося дітей, онуків, правнуків, скільки не вимовлено слів любові!..[5]
То хто ж, всемогутній і жорстокий, забрав майбутнє в цілого народу? Боги чи люди? Чи обставини-причини? Чи злий фатум? Доля? Чи щастя-талану їм не стачило? А недолі виявилось забагато… Усе забрали з собою скіфи на той світ, нам же лишивши в цьому світі лише куці перекази-передання про себе та руїни поселень, та ще велетенські, вражаючі могили своїх славних предків, яких вони шанували й оберігали над усе. Назвемо їх, бо вони залишилися вічними пам’ятниками зниклої Скіфії на теренах нинішньої України: Актаський могильник, Босівське городище, Більське городище, Жаботинські кургани і поселення, Журавські кургани, Гайсанова Могила, Бердянський курган, Золота Балка, Золотий курган, Кам’янське городище, Краснокутський курган, Куль-Оба, Ак-Мечетський курган, Мамай-Гора, Неаполь Скіфський, городище Караван, Мелітопольський курган, Немирівське городище, Огуз, Олександропільський курган, Олександрівка, Пастирське городище, Передерієва могила, Оксютинецькі кургани, Реп’яхувата Могила, Рижанівка, кургани Солоха, Широкий, Старша Могила, Товста Могила, Темір-Гора, Чмирева могила, Чабанцева могила, Вітова могила, Чортомлик… Мова йде лише про пам’ятки скіфської культури на території нашої Батьківщини, тоді ж як, наприклад, лише на Північному Кавказі й Прикубанні, на рівнинах Ставропольщини, Кабарди, Північної Осетії, Чечні та Інгушетії – а ще ж Закавказзя, Близький Схід – зафіксовано близько 50 скіфських поховань VII–VI ст. до н. е., більшість з яких відзначається значними розмірами та багатством начиння…
На території Північного Причорномор’я виявлено біля 200 скіфських поховань у Нижньому Подніпров’ї та Східному Криму, – всіх і не перелічиш. Та ще писемні свідчення античних авторів, східних… Та ще декілька слів з їхньої мови, низка власних імен і неймовірно багаті скарби їхніх могил, що сухо звуться даними археології.
За Геродотом, своїми прабатьками скіфи вважали Геракла (грецького героя) і напівдіву-напівзмію, що жила в лісистій місцевості Гілеї – в заплавах Нижнього Дніпра. Себто Єхидну, як греки навзагал називали напівжінок-напівзмій… Отже, з материнського боку скіфи своє походження пов’язували з Подніпров’ям (про це далі). І хоч сучасне населення України і не вважається прямими потомками скіфів у біологічному (хоча в біологічному – чому б і ні? Кров їхня у нас, українців, все ж таки є. Має бути. А гени… Гени у нас є навіть від неандертальців, не кажучи вже про кроманьйонців) і в мовному відношеннях, але скіфська історія є однією з найяскравіших сторінок і нашої загальної історії, як скіфська культура є часткою і нашого культурного спадку…
Як, до речі, й кіммерійська, адже Геродот засвідчує, що країна, «заселена скіфами… здавна належала кіммерійцям і являла собою «чотирикутник»: від гирла Істру (Дунаю) й до Меотійського озера (Азовське море), а потім від них у глиб країни на 20 днів шляху…
Отож, спершу про кіммерійців, попередників скіфів у державі, що нині світові знана як Україна…
Частина перша
Оповиті млою і хмарами
Поетична Кіммерія Максиміліана Волошина
«Кіммерійці є найдавнішим народом Східної Європи з відомих нам за письмовими джерелами. Це ім’я дійшло до нас з грецьких, ассиро-вавилонських, іудейських і перських письмових джерел, що відображають дві взаємопов’язані та взаємодоповнюючі традиції: античну і давньосхідну…»
Античний міф, історичний переказ і ассирійські тексти створили уяву про кіммерійців, як про численний і суворий у воєнному відношенні народ. Ймовірно, поява етноніму «кіммерійці» (за І. М. Д’яконовим – «швидкісний загін іраномовного кочового населення») було пов’язане з конкретними підрозділами у їхній військовій та соціальній організації. Клинописні повідомлення, поряд з даними поем Гомера, а також Біблії (Книга Буття, Х, 1–3. – III ст. до н. е.), стоять першими серед письмових свідчень про кіммерійців…
Про етнічну належність кіммерійців відомо мало. Аналізуючи збережені власні імена кіммерійців, лінгвісти доходять висновку, що за мовою вони, вірогідно, були іранцями. З кіммерійців починається «протоісторичний» період в історії давнього населення України (Словник-довідник з археології. Київ, 1996).
З усіх племен і народів, що колись на зорі історії людства кочували в степах Придніпров’я та в Криму і зникли в пітьмі віків, що канули в Лету (а мо’, й справді зорі, що темними ночами висипають над нами в небесному огромі, всі оті галактики, то – багаття їхніх орд, якщо вони кочують нині там, куди всі ми перейдемо по смерті, в Космосі?), найбільше поталанило кіммерійцям, адже вони – чи не єдині з прадавніх племен, – мають нині свого Поета і, отже, свою поетичну Кіммерію…
В Краю Синіх Гір, як романтично називають Коктебель з гірським масивом Карадаг,[6] у 19І7 – 1932 роках жив поет і художник Максиміліан Волошин, людина взагалі неординарна, своєрідна (нині в Коктебелі діє Будинок-музей його імені). Так ось Волошина по праву вважають першовідкривачем Кіммерії, таємничої і легендарної, оспіваної ще Гомером як «кіммеріан журлива область», але Кіммерії поетичної. Власне, уявної. Ірреальної. (Ні, все таки поетичної!)
«Кіммерією, – писав Волошин, – я називаю східну область Криму від древнього Сурожа (Судака) до Боспора Кіммерійського (Керченська протока), на відміну від Тавриди, західної його частини (Південний берег і Херсонес Таврійський)».
Як свідчать дослідники творчості Волошина, «розробка поетом кіммерійської тематики є однією з найбільш самобутніх прикмет його творчої біографії».
«Тема Кіммерії, – із свідчення іншого дослідника, – ставши центральною в його творчості, освітила всі образи таємничим відблиском минулих епох».
Загалом загадковій і незнаній Кіммерії Волошин – єдиний в російській літературі (не кажучи за українську) присвятив шістдесят віршів, вісім статей і більшість своїх акварелей. Кіммерія, яку поет називав «темною країною», врешті-решт стала істинною «батьківщиною духу» поета, виявом його «синівського почуття до неї».
Це і цикл «Кіммерійські присмерки» (1906–1909) і пізніша «Кіммерійська весна» (1910–1926).
«Якщо з Опука чи з висоти Скіфського валу, що проходить над Кенегезом, подивитись на захід, то за горбистими рівнинами, за висохлими озерами, за крилатими луками жовтих морських мілин, за пласкими сопками, за декількома планами долин, все більш синіх, більш променистих і помічених хрестиками вітряків, у ті вечори, коли над землею не стоїть мла, на самому краю горизонту за бляклим мерехтінням двох морських заток, що глибоко входять у землю, встає нагромадження гострих зубців, пік і конічних горбів. І серед них напівзруйнованим готичним собором з недобудованими башнями в плетиві стрілок, переплетінь і кличних язиків закам’янілого полум’я витає складна будівля Карадага. Такою романтично-казковою країною уявляється Коктебель із глибини керченських степів.
Вся Кіммерія (мається на увазі кримська. – В. Ч.) пророблена вулканічними силами. Але гнізда вогню згасли і вода, що порила скелі, оголила і загострила вершини хребтів. Коктебельські гори були зосередженням вулканічної діяльності Криму, і обгризені морем кістяки вулканів зберігають сліди геологічних корчів…»
Міражі Кіммерії все життя супроводжуватимуть поета і художника Максиміліана Волошина, він її оспівав і в поезії, і в живописі.
И на скале, замкнувшей зыбь залива,Судьбой и ветрами изваян профиль мой…У 1913 році після сильного зсуву на відрогу скелі Кок-Кая, що замикає Коктебельську затоку з берега моря, утворилося щось схоже на профіль людини, у якому неважко вгадати профіль поета М. Волошина, що й сьогодні є знаменитим природним об’єктом Коктебеля.
Мають рацію ті, хто писав, що «образ Кіммерії, викликаний з глибини історії поетичною мрією Максиміліана Волошина, і понині витає над Коктебелем, надихаючи все нові й нові покоління художників, письменників, поетів».
Кіммерія…
Якою вона колись була – не поетична, не ірреальна, не примарна, не волошинська, а – історична, справжня-справжнісінька.
Якщо вона колись була – справжня Кіммерія…
І якщо тільки її безмежними степами справді колись носилися на прудких і сильних конях непереможні вершники, звані кіммерійцями…
Чи була ти, і якщо була, то де ти була і якою була, загадкова Кіммерія, і хто ви такі – теж загадкові кіммерійці?
КРАЇНА – територія, що становить єдність із погляду історії, природних умов, населення тощо. Місцевість, що характеризується наявністю в ній великої кількості кого-, чого-небудь. Рідна країна – край, батьківщина, вітчизна. Те саме, що держава.
Словник української мови. Т. 4. С. 320–321Чи знайоме вам те гостре, до фізичного болю гостре почуття нудьги за рідною країною, яким обкипає серце від довгого перебування на чужині?
М. КоцюбинськийНе будемо чіпати палеоліт і мезоліт, а ось починаючи з мідно-бронзового віку, в Криму, як і по всій нинішній Україні, жили землеробсько-скотарські племена ямної культури[7] і катакомбної культури.[8] А за ними у пізніших етапах цього віку з’явилися вони – КІММЕРІЙЦІ. І жили там аж до VII ст. до н. е., коли степовий Крим, як і все Північне Причорномор’я опинився під владою прийшлих скіфів. Але розповідаючи про скіфів, оминути їхніх попередників кіммерійців неможливо. Адже першими поперед численних народів і племен, які населяли Крим та Степове Причорномор’я у далекому минулому, себто перед таврами, скіфами, сарматами, слов’янами, печенігами, хозарами, половцями, татарами – і ким там ще? – аж до русичів, – з’явилися вони – кіммерійці. Власне, першими з відомих нам нині під власним іменем.
Сьогодні, правда, етнокультурну історію кіммерійців називають кіммерійською проблемою. А все через бідність документальних джерел, що стосуються їхньої біографії, а точок зору на це чимало, і вони часом діаметрально протилежні.
То що сьогодні відомо? А те, що в середині II тисячоліття до н. е. кіммерійці, які, невідомо де взявшись, розбрелися по Нижньому Поволжю (дехто у зв’язку з цим розглядає його як кіммерійську прабатьківщину), а вже звідти і почали розселятися, рухаючись основними ордами на захід, в степи Причорномор’я і Криму.
Інші античні автори гадали, що «кіммеріан журлива область» розташована на краю заселеної частини землі, ойкумени, і що в Кіммерії знаходиться вхід в «сумне» царство бога підземного світу – Аїд, куди після смерті направляються душі померлих. А «батько історії» Геродот писав, що йому вдалося дізнатися від причорноморських скіфів ось що: Понтійський степ, який у той час був зайнятий кочовими скіфами, спершу належав кіммерійцям, котрі прийшли зі сходу, з глибин Азії.
Залишили сліди свого перебування кіммерійці і в околицях вже згадуваного тут Коктебеля, що дало змогу Волошину оспівати країну Кіммерію. У VII ст. до н. е. кіммерійців змінили кочові скіфи, і вже у VI ст. н. е. кіммерійці як народ не існували. Принаймні про них уже немає ані згадки. Щезли в пітьмі історії…
Одні кажуть: та ж не було тебе ніколи на нинішніх теренах України, Кіммеріє! Що ж до Геродота, то він впевнено відповідає: та ні ж, була вона, загадкова Кіммерія, але назавжди залишилася оповита млою і хмарами…
Максиміліан Волошин – поет (і цим, як зауважив свого часу інший поет, все сказано), тож як поет він створив свою, ПОЕТИЧНУ КІММЕРІЮ (мав на те право), а яка вона була реально-історична – якщо була? – він достеменно не знав.
І не дивно: ми теж досі цього достеменно не відаємо. Як не знаємо і того, чи була нинішня Україна рідною країною – материзною – кіммерійців, а чи це всього лише місце їхнього недовгого у нас перебування? Та й чи були вони взагалі, кіммерійці, а чи все це – легенди, передання, міфи, билиці, байки, химерії, історичні фантазії (як писав Пушкін, «преданья старины глубокой»)?
Очевидно, до кіммерійців також належить згадуваний в «Іліаді» народ «дивних доярів кобилиць – молокоїдів, бідних і найсправедливіших із смертних», що кочував десь у Північному Причорномор’ї, на північ від Трої, відразу ж за фракійцями і місійцями, що «б’ються в рукопашну». (Пізніше «доярами кобилиць» античні автори називатимуть як кіммерійців, так і скіфів – Гесіод, Каллімах).
Ось як про них, загадкових кіммерійців та про їхню не менш загадкову Кіммерію говориться (найдавніша згадка) в «Одіссеї» (мандри правителя Ітаки та його прибічників):
Нарешті дістались ми течій глибоких ріки Океану.Там розташовані місто й країна людей кіммерійських,Хмарами й млою вповиті. Ніколи промінням ласкавимНе осяває їх сонце в блакиті ясній світлодайне,Чи від землі воно йде у зоряні неба глибини,Чи повертається знову до землі й неосяжного неба, —Ніч лиховісна там вічно нещасних людей покриває…Це Гомер так жахав своїх співплемінників, розповідаючи про клімат країни, у якій буцімто жили кіммерійці, себто про нашу Україну. (А втім, рядок «оповиті млою» досить точно передає той стан, у якому й нині перебуває в сучасній науці кіммерійське питання.) Такі характеристики нашого клімату, що їх наводить Гомер, більш підійшли б до описів клімату Крайньої Півночі, Заполяр’я, де справді довгий час не з’являється сонце, але аж ніяк не до Причорномор’я.
Отож «ноги» кліматичних жахів ростуть з «Історії» Геродота.
«Описані землі (скіфські. – В. Ч.) мають дуже гостру зиму: вісім місяців тривають там нестерпні морози. Як вилити в той (зимовий) час воду, то не зробиться болото, хіба що тільки як запалити вогонь. Море замерзає. Кіммерійський Боспор також; скіфи, що мешкають по цей бік… їздять по льоду навіть возами аж до (краю) синдів. Така там триває зима вісім місяців, але й решту чотири місяці там зимно…»
І далі зазначає, що хоч коні й «витримують ці зими, зате мули та осли ніяк не можуть витримати… Думаю, що тому у тамтешньої звироднілої породи волів не ростуть роги… (мова йде про комолих волів). А щодо того пір’я з оповідей скіфів, що наповнює повітря і через яке не можна нічого бачити, ані перейти далі, то про нього так думаю. В тій північній країні все йде сніг, слабше влітку, ніж узимку, як звичайно; хто бачив зблизька сніг, зрозуміє, що кажу: сніг подібний до пір’я…»
Кіммерійці займали степи Причорномор’я – до приходу туди скіфів. Себто мешкали-кочували в сонячній – південній! – Україні. І раптом такі жахи з нашим кліматом! Правда, що для нас південь і теплинь, те для греків могло видатися північною прохолодою, та все ж… Між іншим, і пізніші грецькі письменники згущували фарби, нагнітаючи в Крим таку холоднечу-холодригу, яких там ніколи не було і бути не могло. А можливо, це поетична вольність? Не забуваймо, Гомер – поет (хоча й легендарний), а поети іноді так захоплюються власною розбурханою уявою, що вдаються до перебільшень, аби вразити читачів (чи тоді – слухачів). Все можливо.
Є й такі дослідники, котрі вважають, що Гомерова Кіммерія ніякого відношення не має до реальної. Як і до реальних кіммерійців, які кочували – вільно і привільно – в Причорномор’ї, що то він, мовляв, описав потойбічний світ, – а туди й справді не заглядає сонце. Інші ж вважають, що історичні та географічні дані в поемах Гомера завжди достовірні, а тому в наведених рядках він мав на увазі реальних кіммерійців, реальну Кіммерію (а не поетичну, як хоча б той же Максиміліан Волошин), тільки дещо згустив фарби. Та й хоч як це не дивно, але у греків у ті часи справді було уявлення про Крим (і взагалі про Україну), як про дуже холодний і похмурий – даруйте! – край, і це про нашу сонячну, теплу і, безперечно, найкращу в світі Україну, про ту Україну нашу єдину в світі білому, про яку наш український Гомер у травні 1847 року з пронизливим щемом любові писав: