Малиновий пелікан
– Ой, який аферист! Супер! І як же ти туди, паразит, заліз? І вилазити, мабуть, не волієш. А навіщо? Тепло тобі там, затишно, ситно. Ну, нічого, – пообіцяла, – у нас не загостюєшся.
І каже вже не кліщу, а мені:
– Ну що ж, збирайтесь, поїдемо в лікарню.
– Навіщо? – запитав я.
– Ну а як же. Ви ж не бажаєте померти від енцефаліту.
– Ні, не бажаю.
– Отже, потрібно їхати.
– Але чому їхати? Хіба не можна вдіяти щось на місці.
– А що саме?
– Звісно що. Витягнути кліща. Це що, така важка справа? У вас, напевно, є для цього медична освіта, досвід.
– Все у мене є, я фельдшер зі стажем. Не лікар, але теж на щось здатна. Але ось стерильних інструментів у мене немає. А без стерильних інструментів такі речі не робляться. Ви зі мною згодні?
Я погодився, але наважився виразити подив.
– А що, стерильні інструменти хіба це проблема?
– Ну, звичайно, проблема, ви ж не бажаєте померти від зараження крові. Мені здається, навіть і у вашому віці це не надто приємно. Ви зі мною згодні?
Я погодився, що і від зараження крові померти не бажаю. Правду кажучи, я взагалі ні від чого померти не бажаю, але розумію, що від чогось усе ж доведеться. Але бажано іншим разом. Хоча іншим разом бажано, щоб теж не було.
– Але все-таки, – спробував я міркувати логічно, – якщо у вас з собою немає ніякого стерильного інструменту, давайте обійдемось домашніми можливостями. Візьмемо просту голку, прокип’ятимо, ось вам і стерильний інструмент.
– Ну, це вірно. Голку ви прокип’ятите. А підлогу, стіни та стелю теж прокип’ятите? Стерильну обстановку зумієте створити?
– Тобто, щоб навколо чистота була? Так у нас ніби й не брудно.
– Чистота – це ще не стерильність. Спробуйте, проведіть пальцем по підлозі, встроміть його під мікроскоп і там таке побачите, що зомлієте.
Я припустив, що з мікроскопом скрізь що-небудь знайдеш. Вона погодилась: скрізь, але не те і не в такій пропорції. Якщо в справжній операційній…
– Та при чому тут операційна, – вигукнув я, втрачаючи терпець. – Мені ж не операцію, а усього-на-всього витягнути кліща.
Але й вона почала дратуватись.
– Це вам здається, усього-на-всього кліщ. Мікроб у тисячу разів менший, а потрапить в ранку – і зараження крові. І що після цього? Після цього – ви на цвинтарі, я – у буцегарні, а мої діти де? У сиротинці. Вони у мене від першого чоловіка, а цей з ними панькатись не стане. Ні, не те, щоб це… Він їх любить, доки зі мною. Але зустріне іншу жінку й одразу згадає, що дітки-то не його. От і віддасть їх до сиротинця. А там їх американцям продадуть на розчленування. Закон забороняє, а їм все одно продають. Нелегально. Через Білорусь перевозять. Ви гадаєте, вони так чи що полюють за нашими дітками? Тому що такі добрі? Еге ж, добрі. В них зараз – чули? Тривалість життя сягнула майже до ста років. А за рахунок чого? Три речі (почала загинати пальці): збалансоване харчування, стовбурові клітини та трансплантація. Американці, вони люди раціонально мислячі. Ви зі мною згодні? Для них здорова російська дитина – це комплект запчастин. Це як автомобіль, розумієте? Дотепні люди крадуть, розбирають, а потім по запчастинах продають. Кому гальмівні колодки, кому карбюратор, шини, свічі чи ще щось. То ми їдемо чи чекаємо симптомів енцефаліту? У вас голова не паморочиться? В очах не двоїться?
Звісно, мені одразу здалось, що паморочиться та двоїться.
– Виходить, і обговорювати нічого, – зробила вона висновок і, діставши з сумки спеціальний телефон розміром з чоловічий черевик, почала дзвонити у якусь інстанцію та пояснювати негучно:
– Так, кліщ! Є почервоніння та припухлість. Хворий скаржиться на сверблячку, запаморочення, подвійний зір та нудоту.
Про нудоту це вона від себе додала, але як тільки додала, то мені відразу здалось, що мене трохи нудить.
Я аналізував свої відчуття, а вона відійшла в закуток і ще в свій мобільник шепотіла, прикриваючи його пухкою долонею, щось, вочевидь, таке, що не для моїх вух. Це мене насторожило, але все-таки я ще очікую, що їй скажуть, мовляв, дурниці, не забивайте нам баки, зробіть те-то й те-то і прийміть новий виклик. Їй нічого такого, певне, не кажуть, виходить, до того, що вона прошепотіла, поставились з належною увагою. Закінчивши розмову з інстанцією, фельдшериця повідомила, що мене ладні прийняти у «Скліфі», тобто в лікарні імені професора Скліфосовського, куди відвозять людей з ножовими та вогнепальними пораненнями, самогубців, людей, які отруїлись грибами, ошпарених, обгорілих у пожежі, людей, що упали з даху, зім’ятих в автокатастрофах, вирізаних із заліза та зібраних по шматочках. І мене з якоюсь жалюгідною комахою в животі також туди ж? З одного боку, незручно з такою дрібницею, а з другого боку, якщо везуть – значить, не дрібниця. Але, уявляючи, що від мене до Скліфосовського не менше сорока кілометрів, я поцікавився, чи не можна кудись поближче. Наприклад, до Тоцька, ось він поруч, а в ньому є дивовижна лікарня.
– Ой, який же ви примхливий! – зітхнула вона і почала знову телефонувати. – Алло, алло, вони в «Скліф» не бажають, вони бажають в Тоцьк. – Мені: – Зараз наш диспетчер телефонує в Тоцьк. – Диспетчеру: – Алло, алло. Що, ні? – Мені: – Тоцьк вас не бере. В них лікарня академічна. Беруть лише академіків, професорів, докторів наук. Але вас можуть прийняти в Запольську.
Водій за весь цей час не зрушив з місця. Стояв біля дверей з тією ж безглуздою посмішкою, котра нічого не виказувала, і крутив на пальці в’язку ключів.
У пошуках стерильності
Я, звісно, образився, що Тоцьк мене не бере. На їхню думку, я не академік. Нічого доказувати я не захотів. Хоча до певної міри я все-таки академік. У двох, як сказано вище, іноземних академіях числюся і в одній навіть як почесний член. Але що тут доказувати? Теж мені академічна лікарня! Я розумію, коли є клініки онкологічні, педіатричні, психічні, ветеринарні за видами хвороб чи тварин. А тут наклепали усіляких лікарень окремих для академіків, для міністрів, для космонавтів, для суддів, для прокурорів чи іще когось. Наче ці, для кого це «для», не з таких самих частин, як ми, складаються, чи хвороби у них особливі, академічні, міністерські, прокурорські. Єдине у них професійне захворювання – геморой. У нас держава, яка була радянською, так і зосталась – станово-ієрархічна. Одним усе, другим поменше, третім взагалі дуля. Звісно, за Тоцьк я ще міг би поборотися, кудись подзвонити, написати скаргу, викласти в інтернет, але поки цим займатимусь, енцефаліт розвинеться… Так що там іще? Запольськ? А він не академічний. І хіба він не далі, аніж «Скліф»?
Фельдшерка охоче погодилася:
– Ну, й правильно, в Запольськ їхати не варто, тим паче, що стерильності вони також не забезпечать. Яка там стерильність? Там ось такі таргани по стінах бігають. А в «Скліфі» стерильність. І ще спеціально навчений персонал, потрібне обладнання і лабораторія. Вони вашого кліщика акуратненько витягнуть і відразу в лабораторію на аналіз, а вам ін’єкцію зроблять і, дасть Бог, живим зостанетесь. Якщо навіть і буде невеличке пошкодження мозку, це не страшно, у нас вся країна з ушкодженими мізками живе. Ви зі мною згодні?
Раз такі перспективи, що мені зоставалося робити? Гаразд, кажу, поїхали. Зінуля зраділа, наче я до неї на іменини налаштувався. Я згодом подумав, що це їй для чогось було потрібно саме в цей район потрапити, от вона мене цим напрямком і спокушала. А спокусивши, зраділа.
– Паша, – каже до шофера, – гайда!
Федір, користуючись загальним сум’яттям, першим заскочив у машину, але, будучи витуреним, образився і повернувся в дім, не озираючись. Шурочка, проводжаючи нас, пустила сльозу і перехрестила мене, що збільшило мої кепські передчуття.
У машині виявились вузький лежак і чотири крісла – три спереду, одне позаду.
– Як ви, сидячи чи ліжачи поїдете?
Я сказав, що звісно, сидячи. Тим паче, що перераховані вище симптоми начебто минулися і корчити із себе лежачого хворого не хотілося. Розсілися по кріслах, пристебнулися, поїхали. Куди? Навіщо? Чи потрібно? Я прожив уже, як сказала б освічена людина, основний корпус життя і чи варто так чіплятися за рештки, коли навіть у потрібності всього нашого існування у декотрих людей наявні сумніви.
Про смисл життя
«Дар напрасный, дар случайный, жизнь, зачем ты мне дана?» – запитував Пушкін. Всяк, хто мислить, рано чи пізно завмирав над цим запитанням. При цьому хтось, природно, сподівався, що дар, можливо, не зовсім випадковий і зовсім не марний, а даний йому з якимсь таким смислом, можливо, навіть зі смислом особливим. Ну, припустимо, що життя Пушкіна мало особливий смисл, тому що… Ну, не стану пояснювати чому. Гаразд, давайте розпочнемо з Пушкіна і складемо список тих, хто зробив щось особливе в літературі, мистецтві, науці і залишив, як кажуть, свій слід. Але ж більшість людей ніякого окремого сліда ні в чому не залишили. Селянин вирощував хліб, ми його з’їли, перетравили, зосталось те, що зосталось. Двірник позамітав у дворі листя, воно знову нападало, він знову позамітав, почистив двір від снігу, настала весна, від його праці нічого не зосталося. Значить, життя його взагалі поминуло безслідно? А життя тварини, комахи, воно що ж, створено природою без усілякого смислу? Можливо, навіть і так. Все зі смислом чи все без смислу. Якщо друге, то і Пушкін без смислу, бо більшості людей і він не потрібний. Більшість живе, не задумуючись про смисл, і правильно робить, бо спроби знайти його призводять лише до даремних мук, а іноді й до гіршого.
Мій друг Костя Плотников був блискучим ученим-фізиком, автором деяких відкриттів, включаючи елемент, що поповнив таблицю Менделєєва. В звичайному житті він був легкою, товариською і розхристаною людиною. Але іноді задумувався над смислом життя, додумувався до того, що його немає, впадав у депресію і доходив до думки, що раз нема смислу життя, то нема й смислу жити. І тоді потрапляв до лікарні. Лікарі вникали в причину його депресій, виясняли деталі його життя, але все начебто було в нормі. І спадковість (тато хімік, мама піаністка) непогана, і в дитинстві нічим, окрім кору і свинки, не хворів, навчався на відмінно, в справах успішний, дружина прекрасна і діти гарно влаштовані. З сексом є проблеми, але річ не в тому. А в тому, що не бачить смислу в житті. Тоді виникали думки про самогубство. Якось його витягли із петлі і привезли до лікарні. Два дні він лежав обличчям до стіни, ні з ким не розмовляючи, але слухняно підкорявся медсестрам, які приходили зробити укол, виміряти тиск, температуру і взяти кров на аналіз.
Увечері третього дня його навідав завідуючий відділенням Геннадій Єремійович Цимбалюк, мужчина років п’ятдесяти з коротко підстриженими сивими вусиками на життєрадісному засмаглому обличчі, любитель жінок, рибалка і мисливець. Він щойно повернувся з Болгарії, де полював на косуль, результатом був цілком вдоволений, що позитивно позначилося на його настрої.
– Радий бачити вас ізнову, – сказав він, увійшовши до палати. – Вважав би за краще зустріти вас не тут, але тут вам також буде непогано. Весь персонал ставиться до вас з великою повагою і надзвичайною ніжністю. Як почуваєтесь?
– Навіщо мене сюди привезли? – запитанням на запитання відповів Костя.
Запитанню лікар не здивувався.
– Ми всього-на-всього виконуємо наші обов’язки.
– У чому вони полягають?
– Зокрема в тому, щоб стримувати людей від безповоротних вчинків.
– А чому ви повинні мене стримувати? Чому я, доросла людина, не можу розпорядитися своїм власним життям?
– Тому що рішення розпорядитися таким чином частіш за все виникає під дією миттєвих емоцій, і людина, яку стримали від самогубства, згодом буває вдячна тим, хто її стримав. Себто ми припускаємо, що якщо вас не стримати, ви б про це згодом пошкодували, якби змогли.
– Цей випадок не для мене, – сказав Плотников. – Тому що в мене не емоції, а чітке усвідомлення, що моє життя жодного смислу не має. Та ви навряд чи зможете мене зрозуміти.
– Чому ж? – заперечив лікар. – Думка не така вже й оригінальна, як вам здається. Відсотків сорок наших пацієнтів охоче з вами погодяться. Але якщо ви продовжите ваші роздуми в цей бік, то дійдете висновку, що якщо немає смислу у житті, то в смерті його немає тим паче.
– І що із цього виходить? – запитав хворий, хоча не дуже цікавився відповіддю.
– А з цього виходить те, що коли немає смислу ні в тому, ні в іншому, то й взагалі немає смислу в тому, щоби добровільно міняти одну нісенітницю на іншу. Приносячи страждання своїм близьким.
– Я їм живий приношу ще більше страждань.
За своєю освітою і особистим досвідом лікар знав, що переконувати хворого, коли він у глибокій депресії, словами в будь-чому, а тим паче, в тому, що смисл життя є, даремна справа, що допомогти йому можуть лише ліки. І все-таки він втягнувся у розмову і, забувши, що він лікар, спробував подіяти на хворого логікою, тим паче, що той поступово також розговорився.
– І взагалі, що таке смисл життя? – казав лікар м’яким задумливим голосом, наче уперше обговорював цю тему і тепер міркував уголос. – Уявлення про це залежить від світогляду або навіть від настрою. Смислу життя можна не бачити ні в чому чи бачити в усьому. Кавказькі люди вважають, що людина виконала своє призначення, якщо побудувала дім, народила сина (дочка не рахується) і посадила дерево.
– Дім з часом зруйнується, – парирував Костя, – син і дерево помруть.
– Ми всі помремо. Але син побудує новий дім і народить свого сина, а дерево народить інше дерево. Одне помирає, інше народжується, але в цілому природа і всі її складові не помирають, а оновлюються і продовжуються в наступних поколіннях. То невже ви думаєте, що в усе це не внесено жодного смислу?
– Ким він внесений? Богом?
– А, я забув, що ви, здається, атеїст. Ну, припустимо, ви не вірите в Бога, але якщо ми виникли навіть просто з пилу, то чому б не припустити, що і цей процес відбувся зі смислом. Ну, не може ж бути, щоб наш світ, такий різноманітний, багатоголосий і багатоколірний створений і існує без всілякого смислу.
– А решта світів?
– Тобто?
– Увесь всесвіт. Увесь цей космос, зірки, планети, мертві, пустельні, холодні, сірі, в їх існуванні також якийсь смисл?
– Безумовно. Ви як фізик краще за мене знаєте, що рух у просторі небесних тіл, їх розташування відносно одне до одного і взаємна прив’язаність підкорені суворим законам, що їх ви, вчені люди, з подивом відкриваєте. Ви їх тільки відкриваєте, а створені вони ж бо не вами. Але їх створення було ж підпорядковано якомусь смислу.
– Я в цьому сумніваюсь.
– Ну, й сумнівайтесь скільки завгодно, але навіщо ж руки на себе накладати? Чому б вам просто не повірити своїм відчуттям? Життя ж буває всіляке: нудне, холодне, сіре, дощове і зі сльотою, але ж бувають й інші періоди, коли сонячно і світло, коли ви відкрили щось неймовірне, коли ви любите і любимий, коли ви лежите в засідці і на вас іде олень, красень з ось такими рогами… Господи, невже ж у такі хвилини варто думати про смисл життя, коли саме життя є смислом життя.
Суперечка затяглася. Раз по раз до палати зазирала чергова медсестра Галя з пропозицією зробити укольчик. Лікар подавав їй знак, і вона щезала. Лікар наводив аргументи, хворий їх заперечував і наводив свої. Обидва сперечальники були людьми розумними, освіченими. Докази кожного були переконливі, але і контрдокази були такими ж. Зрештою обидва стомилися, а тим часом проклюнувся досвіток. Лікар спохопився, що минула ціла ніч, а йому вранці знову на роботу, попрощався зі співбесідником і пообіцяв, що вони зустрінуться вранці під час обходу. Лікар пішов, хворий заснув і спав довго. Прокинувся він від сонячного світла і свіжого повітря. Це санітарка Наталя відчинила вікно, щоб провітрити палату. За віконницями були ґрати з товстих металевих прутів, і тінь від них лежала на підлозі, що її мокрою шваброю протирала Наталя. Потім вологою ганчіркою вона протерла столик у кутку, стілець і спинку ліжка, на якому лежав Костя. Потім стала на стілець, щоб закрити вікно.
– Не треба, – сказав їй Костя.
– Що не треба?
– Не треба закривати вікно.
– Гаразд, – сказала Наталя і вийшла.
Костя лежав на ліжкові, мружився від сліпучого сонця і раптом зрозумів, що це дуже і дуже приємно відчувати тепло сонячного проміння і вдихати свіже весняне повітря і слухати шуми міського руху за вікном, чиїсь голоси, стукіт каблуків, шелест листя і каркання ворон. Він згадав про свою спробу самогубства і уявив собі, що зараз він був би не тут, а в морзі, голий і синій на цинковому ложі, і сонячний промінь, проникнувши крізь кватирку, лежав би на його мертвому білому обличчі. І на секунду уявивши собі цю картину, він здригнувся від жаху. І подумав, що невже насправді спало йому на думку самому добровільно відмовитися від життя, яке таке прекрасне у всіх своїх проявах. Він згадав свою нічну розмову з Геннадієм Єремійовичем Цимбалюком. Все, що казав йому лікар, зараз здавалося Кості надзвичайно мудрим і переконливим. А його власні заперечення дурнуватими і безглуздими. Тепер він точно розумів, що смисл життя невідомий, але він є, а коли його немає, то й не потрібно. Не треба ніякого смислу, треба просто жити, насолоджуючись сонцем, повітрям, природою, квітами, музикою, любов’ю, роботою, випивкою, їжею і читанням розумних книг. Все це він негайно хотів розповісти Геннадію Єремійовичу і з нетерпінням чекав 9 ранку, коли той з’явиться з ранковим обходом. Але о дев’ятій лікар не з’явився, а близько десятої зайшла лікар, що вела Костю, Оксана Габріелівна. Очі в неї були заплакані, і це дуже не сподобалося пацієнту. Йому здавалося, що такого чудового ранку всі мусять радіти життю і нічого, що б затьмарювало радість, ні в кого не має бути. Вона виміряла тиск і запитала, як справи.
Хворий сказав:
– Добре.
Вона, схоже, здивувалася і перепитала:
– Добре? У якому смислі?
– У тому смислі, що я добре себе почуваю.
Вочевидь, його відповідь не співпала з її очікуваннями, і вона вирішила уточнити:
– А як настрій?
– Піднесений, – сказав він. – А у вас щось трапилось?
Так він запитав і напружився, дуже не хотілося почути щось смутне.
Вона не відповіла і запитала наступне:
– Я чула, що ви ледь не всю ніч говорили з Геннадієм Єремійовичем?
– Так, – охоче відказав хворий, – говорили.
– І яким він вам видався?
– Не знаю. Можливо, він володіє гіпнозом чи ще чимось таким. Я ніколи не думав, що на мене хтось може так сильно подіяти словами. А він мене переконав у тому, що життя чогось таки варте.
– Здається, ви переконали його в протилежному, – сказала вона і пішла до виходу. Вже взявшись за ручку дверей, озирнулася, зустріла запитальний погляд Кості і повільно, відділяючи слово від слова, голосом диктора, що читає останні вісті, повідомила:
– Геннадій Єремійович Цимбалюк сьогодні вранці застрелився у своєму кабінеті.
Життя напрокат
Так що ж все-таки наше життя? Дар даремний, випадковий чи що? А втім, це навіть не дар, а лізинг неначе, чи просто навіть – оренда. Те, що дається на певний час. Комусь на тривалий строк, а комусь на менший. Ясна річ, мене як усяку людину зачіпає неминуча думка про те, а що ж буде після того, коли Орендодавець забере свій товар назад? Дехто йшов і далі. Набоков думав не лише про те, що буде, коли його не буде, але й про те, що було, коли його не було. Якщо я його вірно зрозумів і запам’ятав, він сприймав минуле, як смерть до життя, і ставив знак рівності між нею і смертю опісля. До народження його не було і після смерті його не стало. Але мені здається це міркування не зовсім коректним, бо між часом «до» і «після» є велика різниця. Про те, що було до нас, ми з великою чи меншою достовірністю уявляємо собі, користуючись археологічними, писемними, а нині і відеосвідченнями наших предків. Це дарована нам пам’ять про минуле життя. Наче вставна флешка в комп’ютер. А пам’ять – це і є життя. Чим більше в ній подій, що запам’яталися, тим довшою вона здається нам.
Можна сказати, що минуле людства було нашим перед-дитинством, в якому ми також начебто жили. А після життя жити не будемо ніяк. Ось у чому різниця! Зі мною не погодяться ті, хто вірить в загробне існування, але я ж у нього не вірю і не сумніваюся в тому, що після життя настане ніщо. Порожнеча. Вакуум. Я допускаю, що Бог у якомусь вигляді, чи зовсім невидимий і невідчутний, є, але не можу уявити собі, щоб він спеціально піклувався про моє збереження поза тілесною оболонкою. Для чого, скажіть, вона була потрібна, якщо ми можемо обходитися без неї?
Про смерть, як про повне закінчення життя без будь-якого продовження, я став думати рано, приблизно з дев’яти років. Коли мені було шістнадцять, ми жили на останньому поверсі чотириповерхового будинку. Тоді чомусь думка про смерть з’являлася мені щоразу, коли, піднімаючись чи спускаючись по сходах, я рахував сходинки. Їх було на кожен поверх по двадцять. Десять до одного майданчика, десять до наступного. Я рахував чергових десять і думав, що ось на десять сходинок у житті мені менше зосталося. Я намагався подумки поправити рахунок і думав: а що як я зайвий раз піднімусь на десять сходинок і спущуся на десять, значить, двадцять мені має зарахуватися в плюс. І мене цікавив той факт, що якщо я пройду дуже багато сходинок, то і життя моє скоротиться на дуже багато сходинок. І чим більше кроків я зроблю по землі, тим на більше кроків скоротиться моє життя. Виходило, що ліпше взагалі не рухатися.
Коли мені було дев’ятнадцять років, я чомусь думав і навіть був майже певен, що мені зосталося жити не більше року. І дуже здивувався, коли дожив до свого двадцятиліття. А потім настільки змирився з думкою про смерть, що взагалі перестав про неї думати. І навіть в п’ятдесят шість, перед операцією на відкритому серці, нічого не думав.
До речі, операція була під повним наркозом. Мені розпилювали грудну клітку, з мене щось вирізали в одному місці, вставляли в інше, приблизно так чинять з покійником. І я поводив себе як покійник, себто весь цей час не існував. І це був не сон. Бо коли я прокидаюсь, в мене є приблизне уявлення, довго я спав чи коротко. А тут час зовсім випав і ніяк мною не відчувався. Це була тимчасова смерть і зовсім уже абсолютною буде кінцева. Так я міркую, і ця думка мене не страшить, бо я давно до неї звик. Смерть є нещастям чи радістю для тих, кому існування конкретної людини небайдуже, але для померлого вона просто ніщо.
Ленінський шлях
Це смішно, але селище, в якому я живу, досі називається Ленінський шлях. А втім, у нас у країні смішного так багато, що вже й не смішно. Радянська влада давно скінчилася, а символи її зберігаються недоторканними, наче хтось усе ще сподівається (і хтось насправді сподівається), що вона повернеться назад. У країні, яку її лідери представляють нині як оплот православ’я, найшановнішим покійником є головний безбожник, нещадний ворог релігії, руйнач церков і церковних святинь і вбивця тисяч священиків. Його пам’ятники досі стоять в усіх містах і пилюжаться, засиджені голубами на всіх привокзальних майданах Росії. Його ім’я носять головні вулиці і центральні райони майже усіх міст. А ще імена його соратників та інші, чисто радянські і більшовицькі назви: вулиці, площі, провулки марксистські, комуністичні, комсомольські, пролетарські, імені Сімнадцятого партз’їзду і т. д.
Наше селище було збудоване, якщо не помиляюся, на початку тридцятих років для учасників революції 1917 року й офіційно називалося селищем старих більшовиків. Тих, котрі до 37 року минулого століття одійшли від справ, сталінські репресії майже не зачепили, і багатьом вдалося дожити до вельми похилого віку, зберігши повагу до свого минулого і справ, у яких вони брали участь. Їх заслуги оцінювалися ними самими залежно від стажу перебування в РСДРП-ВКП(б) – КПРС, що завірялось написами на могильних каменях місцевого цвинтаря. Найбільшою повагою в їхньому середовищі користувалися члени більшовицької партії з дня її заснування в 1898 році, далі йшли учасники Другого з’їзду РСДРП в 1903 році, а потім серйозний водорозділ був між тими, хто вступив до жовтня 1917 року і після. До – значить, істинний революціонер, а після, хто вступив до партії, яка захопила владу, вже, можливо, й пристосуванець. У шістдесятих роках останні більшовики, колишні комісари, герої Громадянської війни, вимирали тут один за одним і знаходили останнє пристанище на місцевому цвинтарі. Нечисленні родичі супроводжували їх без жодної помпи по ґрунтовій дорозі, що вела до цвинтаря. Цинічні нащадки цих героїв саме цю дорогу й назвали – Ленінський шлях. Шлях цей заріс чортополохом і лопухами, як і сам цвинтар, на якому потопають у бур’янах однакові кам’яні квадрати з облізлим золотом стандартних написів, де начертані прізвища покійників, ініціали, роки життя і рік вступу до партії. Коли відшукаєш потрібну могилу, розгребеш колючі зарості, прочитаєш дату – член з 1905 року, мимоволі посміхнешся: цей стаж, який здавався солідним померлому, що він у порівнянні з вічністю, яка розіслалася перед ним?