Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах

46

П’ятниця, 16 квітня 1915 року

Вільям Генрі Докінз пише листа матері в порту Лемноса

Нарешті в дорогу. І остаточно відомий пункт призначення – Дарданелли. Чутки про операцію поширювалися з лютого. Тоді вони дізналися, що кораблі союзників без особливого успіху атакували османські артилерійські батареї, які блокували протоку, і що атака повторилася минулого місяця, але була так само безуспішною[89]. Уже наприкінці березня більшість бригади Докінза вирушила через Середземне море до острова Лемнос, у північній частині Егейського моря. Сам же він залишався у великому таборі під Каїром. Тим часом він чудово розумів, що починається щось серйозне. У минулому листі додому він писав: «Кажуть, ми станемо частиною гігантської армії – французької, російської, балканської (!) і британської – і спершу підкоримо Туреччину, а потім рушимо до Австрії» [90].

Зміни були дуже доречними. Місяці бездіяльності – не зважаючи на навчання – отруювали бойовий дух і послаблювали дисципліну. Австралійці виявляли дедалі більше неповаги до британських офіцерів, а солдати різних національностей дедалі більше ганебно поводилися в Каїрі. Кульмінацією стали події двотижневої давності, що припали на Страсну п’ятницю, коли в кварталі розважальних закладів спалахнули заворушення. Каїр уважається одним з найбільш гріховних міст світу, у ньому є безліч борделів, гральних будинків, де охочі до розваг можуть спробувати все – від наркотиків до стриптизу. За непорушним законом «попит народжує пропозицію». Усе це розквітло пишним цвітом, коли сюди приплинули десятки тисяч молодих солдат з грошима в кишенях. Дисципліна похитнулася, невдоволення місцевого населення військовими посилилося[91].

Отже, у Страсну п’ятницю сотні солдатів, здебільшого австралійців і новозеландців, почали бешкетувати в одному з розважальних кварталів Каїра. Вони, лютуючи, громили бари та борделі, викидали меблі на вулицю і підпалювали їх. Буяючи, натовп прибував, оскільки до місця поспішали інші солдати. Втрутитися спробувала військова поліція; у відповідь в неї полетіли пляшки, четверо солдатів були поранені. Викликані на підмогу британські військові з багнетами були одразу ж роззброєні, їхні гвинтівки кинули у вогонь. Невдачею завершилися і спроби втихомирити натовп за допомогою кавалерії. Поступово все заспокоїлося само собою. Докінз також був там і охороняв шлагбаум на одній з вулиць. У наступні дні озлоблені солдати спалили в таборі буфет і кінотеатр.

Близько тижня тому військова частина Докінза з полегшенням залишила Єгипет. Тоді в порту Олександрії стояло багато військових кораблів. За два дні вони підійшли до берега Лемноса. Острів був крихітний, усі вміститися на ньому не змогли, тому багато солдатів просто залишилися на кораблях. Зараз Вільям Генрі Докінз сидить на борту корабля «Машобара» в порту Лемноса і пише листа матері.

Тут є кумедні старовинні вітряні млини, на яких мелють зерно. Це великі кам’яні споруди з величезними крилами з парусини. Острів дуже чистий, і люди тут охайні, – слава богу, який контраст з Єгиптом! Усюди росте зелена трава, поля дуже красиві, укриті квітучими червоними маками і ромашками. Учора ми зійшли на берег, щоб рота трохи розім’ятися й оглянула пам’ятки острова. Місцеве населення тут, як і скрізь, прагне побільше заробити на солдатах. Великих крамниць тут немає, тому ми просто прогулялися островом і подивилися на людей. В одного – круглий сир під пахвою, в другого – зв’язка інжиру, у третього повна кишеня горіхів, у четвертого – мішечок сухарів… усі навколо намагаються щось продати. Ми приємно провели час.

Докінз знає: вони незабаром попрямують далі. Він знає, яке завдання йому і його роті належить виконувати у майбутньому: вони мають відповідати за забезпечення бригади водою. На борту «Машобари» безліч насосів, труб, бурові установки і, крім того, землерийне обладнання та інструменти. Та й сам корабель уже перетворюється на судно спеціального призначення: на носі відкрили величезні двостулкові «двері» для висаджування. Вони отримали карти місця, де повинні будуть висадитися. Воно називається Галліполі. Це вузький, довгий півострів, що замикає вхід у Мармурове море. Але про це в листі він нічого не пише. Він завершує такими рядками:

Більше розповідати нема чого, отже, я завершую. Передавай усім вітання від мене з великою любов’ю. Твій люблячий син Віллі. Вітання дівчаткам.

47

Неділя, 25 квітня 1915 року

Рафаель де Ногалес став свідком знищення двох найбільших святинь Вана

Світає. Він прокидається на пуховій перині, на зелених шовках. Обстановка кімнати пасує до його розкішного ложа: на стелі висить арабська бронзова люстра з різнокольоровими кришталевими вставками, на підлозі лежать килими ручної роботи і стоїть підставка з декоративною зброєю з дамаської сталі. На ній є коштовні статуетки із севрської порцеляни. Раніше ця кімната належала жінці. Він здогадався про це за олівцями для фарбування очей і помадою малинового кольору, що лежали на маленькому столику.

Удалині пробуджується турецька артилерія. Батареї, одна за одною, відкривають вогонь. Вони додають свій різкий тріск до наростаючого гуркоту, доки все не зазвучить як завжди: гуркіт, тріск, шум падіння, ляскання, гомін, постріли, зойки.

Незабаром він вирушає в дорогу верхи. Сьогодні вранці він має проінспектувати східний сектор.

Рафаель де Ногалес перебуває на околиці старовинного вірменського міста Вана, в північно-східній провінції Османської імперії, поблизу від Персії та Росії – до кордону всього лиш 150 кілометрів просто на північ. У місті заколот. Ногалес служить в одному з підрозділів, які прибули для придушення заколоту.

Ситуація складна. Вірменські заколотники засіли в старій частині міста, за фортечною стіною, і в кварталі Айгестан. Війська турецького губернатора контролюють фортецю на горі, над містом, та інші квартали. А десь на півночі розташований російський армійський корпус: він поки ще не подолав важкодоступний гірський перевал Котур-Тепе, але теоретично можливо дістатися сюди за один день. Обабіч фронту настрій у учасників війни змінюється від надії до розпачу, від страху – до впевненості. У вірмен-християн немає іншого вибору. Вони знають, що мають протриматися до прибуття російського корпусу. Їхні вороги-мусульмани розуміють, що повинні перемогти, перше ніж росіяни з’являться на горизонті. Тоді учасники й заручники облоги поміняються ролями.

Це пояснює надзвичайну жорстокість боїв. Жодна сторона не бере полонених. За весь час свого перебування у Вані де Ногалес побачить лише трьох живих вірмен: офіціанта, перекладача і чоловіка, знайденого в колодязі, де він просидів дев’ять днів, утікши з якихось причин від своїх, – останнього допитали і погодували, щоб він отямився, після чого розстріляли «без усяких церемоній». Жорстокі розправи відбувалися ще й тому, що більшість тут були партизани, ентузіасти, добровольці – цивільні особи, які раптово отримали зброю і безмежну можливість помститися за минулі образи – справжні чи уявні, або припинити майбутні несправедливості – також справжні чи уявні. Під керівництвом у де Ногалеса є войовничі курди, місцеві жандарми, турецькі офіцери-резервісти, черкеські аширети і цілі банди[92].

Війна виправдовує очікування, поширює чутки, заперечує новини, спрощує мислення, узаконює насильство. На боці росіян б’ються п’ять дружин вірменських добровольців; агітують з метою підняти повстання проти османського правління. Дрібні озброєні групи вірменських активістів здійснюють вилазки і організують саботаж. І вже з кінця 1914 постійно вбивають беззбройних вірмен: це були масові репресії, різанина у відповідь на дії активістів як попередження іншим вірменам або як помста за поразки на фронті[93]. Або ж просто тому, що можна було переслідувати вірменів. У відповідь на останні, грубі й цинічні, репресії місцевий турецький воєначальник отримав масовий заколот, що тепер і планували погасити черговою різаниною.

Рафаель де Ногалес чув всі ці чутки, знав про побоювання, бачив сліди скоєного (біженців, спалені церкви, навалені одне на одного трупи вірмен біля узбіччя дороги). Так, у маленькому містечку на шляху у Ван він особисто бачив, як юрба за півтори години забила насмерть місцевих вірменів – усіх, окрім сімох, яких він зумів урятувати, витягнувши пістолета[94]. Цей випадок справив на нього тяжке враження. У Вані ситуація інша, простіша. Він офіцер османської армії, має придушити збройний заколот. Причому швидко, перш ніж прорве греблю близ Котур-Тепе. Крім того, де Ногалес не любив вірмен. Звісно, він захоплювався їхньою прихильністю своїй християнській вірі, але в цілому вважав їх за хитрих, жадібних і невдячних. (Утім, він так само прохолодно ставився до євреїв і арабів. І навпаки, любив турків: «Джентльмени Сходу!». Курдів він поважав, хоча і вважав їх людьми ненадійними. Він називав їх «молодою і енергійною нацією».)

Завдання підкорення Вана була не з простих. Вірмени оборонялися з несамовитою, запеклою мужністю людей, які знають, що поразка для них дорівнює смерті. Багато добровольців де Ногалеса були недисциплінованими, недосвідченими, примхливими і почасти непридатними до справжніх боїв. До всього старий Ван був справжнісіньким лабіринтом з базарів, вузьких провулків і глинобитних будинків, – у ньому важко було орієнтуватися. Тому взяття міста було довірене переважно османській артилерії. Правда, більшість гармат були музейними експонатами[95], але де Ногалес виявив, що гарматні ядра значно більше руйнують будинки, ніж гранати, які просто пробивають одну глиняну стіну і вилітають крізь іншу.

Таким чином і пробивалися через плетиво вуличок і провулків Вана, квартал за кварталом, будинок за будинком, – «обливаючись потом, з чорними від пороху обличчями, оглухнувши від кулеметного тріскоту і близьких пострілів з гвинтівок». Коли будинок перетворювався на руїни, а його захисники – на трупи, усе це спалювали, щоб не дати вірменам повернутися сюди під покровом ночі. Удень і вночі над містом висів густий дим від пожеж.

Під час своєї інспекції верхи східним сектором де Ногалес помітив польову гармату, поховану під руїнами будинку. Він зіскочив з коня. Зі зброєю в руках, наражаючись на смертельну небезпеку, він зумів надійно сховати гармату. Його капрал, який перебував поруч, був убитий пострілом в обличчя.

За годину де Ногалес знаходився нагорі, на бруствері фортеці. Звідти він спостерігав у бінокль за штурмом укріпленого вірменського села, поблизу міста. Поруч з ним стояв губернатор провінції, Джевдед-бей, років сорока, який охоче розмірковував про літературу, вдягався за останньою паризькою модою, вечорами вбирався в костюм, з білосніжною краваткою і свіжою бутоньєркою в петлиці, насолоджувався вечерею. Можемо зробити висновок, що витончений пан.

Разом з тим він, з усіма своїми зв’язками в Константинополі та своєю безцеремонністю, став головним архітектором трагедії, що розігрувалася. Насправді він був новим типом у бестіарії нового століття: красномовний і переконаний у своїй ідеології масовий вбивця у відпрасованому одязі, який керував різаниною з-за письмового столу.

Де Ногалес стоїть поруч з губернатором і стежить за штурмом села. Він бачить, як три сотні кінних курдів перекривають вірменам шлях до втечі. Бачить, як курди ножами добивають тих, хто залишилися живими. Раптово повз де Ногалеса і губернатора просвистіли кулі. Стріляють вірмени, здершись на високий собор Святого Павла у старій частині Вана. До цих пір обидві ворогуючі сторони ставилися з повагою до прадавньої святині, але тепер губернатор віддав наказ зруйнувати собор. Наказ приймають до виконання. Після двогодинного обстрілу з гармат високий старовинний собор руйнується, здіймаючи куряву пилу. Тоді вірменські снайпери перелазять на мінарет високої мечеті. Цього разу губернатор вагається, чи віддавати наказ про обстріл. Але де Ногалес твердо каже йому: «На війні як на війні».

«Таким чином, – розповідає де Ногалес, – за один день були зруйновані два головних храми Вана, що протягом дев’яти століть були найвідомішими історичними пам’ятками міста».

Того самого дня Вільям Генрі Докінз сходить на берег біля Галліполі.

Він прокинувся о пів на четверту ранку і прийняв гарячу ванну. Корабель із погашеними вогнями тримав курс на північний схід. Коли над горизонтом зійшло сонце, вони кинули якір: навколо – тіні інших кораблів, попереду – Галліполійський півострів, витягнутий, легкий силует, ніби на акварелі. Потім були сніданок і підготовка до висадження на берег. А тим часом загуркотіли корабельні гармати. Докінз і його люди спершу пересіли на ескадрений міноносець, що доставив їх ближче до берега. З міноносця вони пересіли на великі дерев’яні шлюпки, їх узяли на буксир катери.

Хвилі. Світанкове небо. Гучні розриви снарядів. Він уперше бачить пораненого. Бачить, як картеч від гранати свердлить поверхню води, піднімаючи безліч фонтанчиків. Бачить, що берег дедалі ближче. Вистрибує зі шлюпки. Вода доходить йому до стегон. Він чує постріли з гвинтівок з крутого обриву на березі. Берег кам’янистий.

О восьмій годині його люди вишикувалися біля води. З багнетами напереваги. Докінз занотовує у щоденнику:

Ми чекали близько години, стоячи на березі. Генерал[96] і його штаб проїхали повз нас. Схоже, сам генерал перебував у чудовому настрої, а це гарний знак. Ніхто напевне не знає, що відбувається. Решта солдатів нашої роти висаджуються на берег. Потім ми разом з дозором пробиваємося вздовж берега на південь, у пошуках води. Знаходимо водойму поряд з турецькою хатиною: усюди розкидано речі її мешканців. Ми піднімаємося на гребінь і спускаємося у глибоку ущелину. Позаду нас кричать солдати з піхоти, тому ми змушені повернути. Надсилаємо групу для риття колодязя біля хатини, другу – щоб пробурити свердловину в ущелині, і третю – щоб зміцнити невелике джерело на березі. В ущелині, неподалік від хатини, летить цілий рій куль, але вони випущені занадто високо і не влучають у ціль. Піхотні на пагорбі кричать нам, що ми під обстрілом.

Так і є.

Обстріл триває. Докінз і його солдати також продовжують, ухиляючись від картечі, рити і свердлити, вони тягнуть водопровід. Двоє поранені: один в лікоть, інший в плече. Підривник від картечної гранати влучив Докінзу в черевик, але не поранив його. Близько десятої години вечора він чує звуки перестрілки, «звуки, що зачаровують», з пагорбів одразу за берегом. Це турецький контрнаступ[97]. З крутого схилу постійно тече маленький, але невичерпний потік поранених. Він бачить розгубленого полковника, – його, вочевидь, оглушило снарядом, і він віддає наказ про обстріл пагорбів, утримуваних своїми військами. Докінз допомагає розвантажувати баржу з боєприпасами.

Близько дев’ятої години вчора він іде спати, «смертельно втомлений». Години за півтори його будить майор і повідомляє йому, що ситуація критична. Решту ночі Докінз допомагає підвозити боєприпаси на лінію вогню для розбитої піхоти, яку відтісняють. Усю ніч триває перестрілка. Докінз лягає спати близько четвертої ранку.

48

Субота, 1 травня 1915 року

Флоренс Фармборо чує прорив фронту у Горліце

Як і для мільйонів інших людей, прощання на вокзалі стало для них піднесеною миттю. Для більшості воно стало єдиною піднесеною миттю в їхньому житті. На Олександрівському вокзалі в Москві жахлива тиснява. Співали національний гімн, благословляли одне одного, обіймалися й бажали одне одному успіхів, дарували шоколад і квіти. І ось потяг вирушив у дорогу, повз людей, які кричали «ура» та махали навздогін. Їхні обличчя виражали надію і невпевненість. Її саму переповнювало «дике збудження»: «Ми їдемо! Ми їдемо на фронт! Я така рада, що не знаходжу слів».

Її частину розмістили в Горліце, злиденному провінційному містечку в галицькій частині Австро-Угорщини, понад півроку окупованому російськими військами. Горліце знаходився просто поблизу лінії фронту. Австрійська артилерія щодня обстрілювала місто, але дещо хаотично, немов швидше з принципу, ніж за планом. Австрійців не хвилювало, що жертви їхнього обстрілу є такими ж, як і вони самі, підданими кайзера. Вежа великої церкви розколота навпіл. Від багатьох будинків залишилися лише руїни. До війни в місті налічувалося 12 тисяч жителів, тепер же тут всього тисяча-дві тих, хто не встигли втекти і зі страху ховаються у підвалах. Дотепер Фармборо та інші сестри польового шпиталю займалися здебільшого потребами цивільного населення, і насамперед роздавали людям їжу. Гостро відчував брак продовольства. Природа тішила око весняною зеленню.

Пересувний польовий шпиталь номер десять містив три відділення, зокрема два санітарних, що легко переміщувалися туди, де вони були перш за все необхідні. У кожному з цих відділень були офіцер, унтер-офіцер, двоє лікарів, асистент лікаря, чотверо медбратів і чотири сестри милосердя, тридцятеро санітарів, два десятки двоколісних санітарних візків, запряжених кіньми (з червоним хрестом на брезенті), і стільки ж кучерів і конюхів. Третє відділення було стаціонарним, у ньому більше ліжок і більше місць для зберігання запасів. Тут знаходиться транспорт госпіталю, поміж якого два автомобілі. Флоренс працювала в одному з санітарних відділень. Вони упорядковували який-небудь залишений будинок, чистили його, фарбували і розгортали в ньому імпровізований лазарет – і операційну, й аптеку.

Горліце, як уже було зазначено, знаходився поблизу фронту, біля підніжжя Карпат. Серед будинків щодня розривалися снаряди. Незважаючи на це, тут було відносно спокійно, так що навіть деяка байдужість охопила російських військових. Це було помітно кожному, хто сюди потрапляв. Були відсутні надійні укріплення, обов’язкові на притихлому Західному фронті[98]. Окопи були мілкими, халтурними і більше нагадували канави, захищені ріденькими рядками колючого дроту. Звісно, взимку було важко закопуватися в землю, але солдати не намагалися це зробити, і тепер, коли ґрунт відтанув, їм було ліньки, та й лопат бракувало.

Російська артилерія рідко відповідала на хаотичну стрілянину австрійців. Подейкували, що це від браку боєприпасів, але насправді в обозі снарядів було більш ніж достатньо. Однак бюрократи у військовій формі, яким було доручено цю справу, притримували боєприпаси в очікуванні чогось більш значного. Російська армія планувала новий наступ на півдні, через карпатські перевали (ворота до Угорщини!), завалені смердючими трупами, що розкладалися, залишеними тут після тяжких і безрезультатних зимових боїв. Тоді тут потрібно буде концентрувати ресурси, питання тільки, чи правда це. Давно вже поміж росіян у Горліце панує тривога і поширюються чутки про те, що австрійці отримали підкріплення у вигляді німецької піхоти і важкої артилерії.

Цієї суботи Флоренс, як і решта в шпиталі, прокинулася завидна від артобстрілу.

Вона схопилася з ліжка. На щастя, вона спала одягненою. Усі, крім, мабуть, Радко Дмитрієва, командувача російської 3-ї армії, вирішили, що щось трапилося. Гуркіт посилювався, вибухи почастішали, поблизу почала відповідати російська артилерія. Кулі від картечних гранат падали на вулиці та дахи будинків.

У деренчливих вікнах Флоренс помічає спалахи на тлі ще темного неба. Вона бачить, як з гарматних жерл згустками виривається полум’я, як воно перемежовується з блискавками вибухів. Вона бачить світло прожекторів, різнокольорові вогні сигнальних ракет, раптові язики полум’я. Люди в будинку кидаються на підлогу. Стіни трясуться від артобстрілу.

Починають надходити поранені.

Спершу ми встигали допомогти всім. Потім нас просто приголомшила їхня кількість. Поранені надходили сотнями, з усіх боків: хтось міг пересуватися сам, інші повзли по землі.

Клопотом лікарів у такій безвиході став жорсткий відбір. Тим, хто стояв на ногах, допомоги не надавали; їх відсилали в базове відділення госпіталю. Тих, хто не міг стояти, було страшенно багато, їх клали рядами просто неба, давали їм болезаспокійливе, а потім оглядали їхні рани. «Як тяжко було чути стогони і крики поранених». Флоренс разом з іншими робила все можливе, навіть якщо допомога здавалася марною, а потік розірваних і знівечених тіл не вичерпувався.

Година за годиною все залишалося незмінним. Іноді панувала тиша.

День добігав кінця, згустилися сутінки.

Навколо блукали люди-примари. Вони стогнали, кричали, їх висвітлювало різке, далеке світло.

Наступного ранку, близько шостої години, Флоренс разом з іншими почула новий страхітливий звук: це був раптовий, вібруючий гул, схожий на шум водоспаду, він долинав від дев’ятисот артилерійських знарядь різноманітних калібрів, що відкрили вогонь одночасно кожним п’ятдесятиметровим відрізком фронту. За кілька секунд долинула протяжна луна від удару. Шум від металевих звуків розривів наростав. Ось це вже стіна гуркоту, а звуки все вихряться, ширяться, немов сили природи.

Простежувалася нова і вкрай неприємна логіка в цьому артобстрілі та в тому, як гуркотіли розриви снарядів на російській лінії фронту. Технічний термін тут – Glocke, дзвін. Вогневий вальс крутиться то туди, то сюди, убік, углибину, уздовж російських укріплень і окопів. Це зовсім не те, що довільні обстріли австрійської артилерії, і навіть відрізняється від суботнього вогневого шторму. Тут артилерія виявляє себе як наука, обстріл обчислений за секунди і до останнього кілограма, щоб завдати максимальної шкоди. Це щось нове.

Спершу вони з недовірою почули слово «відступ».

Потім побачили його в дії: довгі нерівні шеренги змучених, замурзаних глиною солдатів потягнулися повз них. Зрештою надійшов наказ: «Негайно відходити, кинути спорядження і поранених!» Як кинути поранених? «Так, кинути поранених! Швидше! Швидше! Німці ось-ось увійдуть у місто!»

Флоренс хапає свій плащ і речовий мішок і біжить з будівлі госпіталю. Поранені кричать, благають, просять, лаються. «Заради бога, не залишайте нас!» Хтось хапає Флоренс за край одягу. Вона відчіплює його руку. І відступає разом з іншими вибоїстою дорогою. Стоїть теплий, сонячний весняний день, але світло дивним чином приглушене. Цистерни з нафтою за містом починають горіти, і в повітрі клубочиться густий чорний дим[99].

У цей час Володимир Літтауер перебував у таборі, в десяти кілометрах на північний захід від Петрограда[100], куди його полк було відправлено на відпочинок. Після боїв середини квітня на передовій від полку залишилася лише одна третина, і багато коней стали непридатними для фронтової служби. Зустріч з великим містом, де панував мир, схвилювала його. Він пише:

Було досить дивно бачити самого себе серед людей, які не звикли стріляти або перебувати під обстрілом. Багато хто з них дивилися на війну, як на серію геройських вчинків і насправді навіть не могли уявити собі, що вона здебільшого означала бути втомленим, невиспаним, брудним і досить часто голодним. Армійська приказка «На війні кожен либонь нудьгує, либонь боїться» ще не досягла Санкт-Петербурґа [101]. Мої невигадливі розповіді залишали людей байдужими.

49

Другий тиждень травня 1915 року

Лаура де Турчинович бачить в Сувалках військовополоненого зі шматком хліба

Лаура чує, як медсестра-німкеня кричить комусь, щоб той негайно припинив. Крики не змовкають, і Лаура йде поглянути, що там сталося. Виявляється, російський військовополонений копирсається в купі смердючого лікарняного сміття. Його не зупиняють протести медсестри. Він нишпорить далі.