Свята Марійка
– Він…
– А за що?
– Бо має коханку, а я його вистежила.
– О-о-о-о, бідна ти, бідна, та ще й немудра, – похитала Ніна головою. – Для чого тобі було чоловіка вистежувати, що це дасть?… Мій чоловік, як був молодий…
Надежда розвернулася.
– Знаєш, – зітхнула Ніна. – Я тобі колись розкажу про свого чоловіка, потім. А спочатку хочу, аби ти подумала… про дітей. От ви чубитеся між собою, а що терплять ваші діти?
– Що ж мені робити? Покинути його?
– Твоїм дітям потрібен батько, рідний. Тому найперше тобі треба заспокоїтися, згадати, що ти вже не дівчинка, а жінка, мати. Треба набратись мудрості…
– Де ж мені її набратись?
– Затям, не я сказала: саме жінка робить свого чоловіка або дурнем, або господарем. І в тому, що між вами, є й твоя провина.
– Що ж робити?
– Коли повернешся із лікарні, – повчає Ніна, – забудь усе, що між тобою і чоловіком до цього дня було поганого. І ніколи більше про те не згадуй і не дорікай йому. Він нехай чинить так, як знає. А ти почни від того дня, коли ви ще були щасливі. Якщо буде понурий – не зважай, краще займися собою, домом, дітьми. Живи і радій життю, шукай свій інтерес, якесь заняття до душі…
– А Віталік?
– Май терпіння, якщо ти і справді хочеш далі із цим чоловіком жити. І якщо ти готова пробачити – то живи, а ні…
– А може, піти мені до якоїсь знахарки чи ворожки?
– І ворожки бувають різні. Але… коли тобі буде від того легше, йди.
Так говорили Надежда з Ніною день при дні.
А коли час було збиратися додому, Надежда попросила:
– Можна я буду вам час від часу телефонувати?
– Можеш.
Вийшла Надежда з лікарні зовсім іншою людиною. Записалася до бібліотеки, цілі дні сидить, читає.
А тоді ще й вирішила звернутися до бабок і ворожок. Напитала по людях адреси, почала ходити.
Усе робить Надежда, що їй радять. Одна знахарка каже Надежді сипати чоловікові на сліди сіль, інша навчає, що у чай доливати.
Виливали на віск.
Навіть носила Надежда до ворожок Віталікову сорочку, фотографію весільну.
Купувала різні трави й амулети.
А він – хоч і не б’є більше Надежди, але й не кидає коханки.
Уже й Світлана дізналася про те, що кавалер її жонатий, тільки ж, мабуть, полюбила його до того часу і вичікувала, що він вирішить.
Надежда як у вогні жила і таки насмілилась – пожалілася на чоловіка батькові, бо знала, що в того залишилися серед військового начальства знайомі в керівництві…
– Тату! Зроби так, щоб Віталіку виписали якусь догану, щоб його налякали, що виженуть зі служби!
– Дочко-дочко, про що ти просиш, схаменися!
– А що ж мені робити?!
– Та ти ж жінка, будь мудрою, хіба мені тебе вчити?
А потім Надежда ще й дізналася правду, через що її батьки покинули колись Германію.
– Надінько, – казала мати, – не хотіла я виносити брудну білизну, та ще й перед свою дитину, але так уже виходить. Хочу, аби ти знала, що й наш батько мав колись коханку! Як ми були в Германії, то він зв’язався з якоюсь фрау. На моє щастя, тоді були такі часи, що я швидко знайшла управу, пригрозила скандалом. І щоб не вигнали з війська, батько сам подав рапорт на переведення назад до Радянського Союзу, бо коли б пішов розголос, то одним переведенням не обійшлося б!
– І ти батькові пробачила?
– Ти теж пробачиш, Надю, тільки дивись, не будь дурною, не перегни палицю і не зостанься сама з дітьми. То все через молодість, оті Віталікові дурощі, повір моїм словам, пройде час, і він заспокоїться, вгомониться, буде сидіти вдома! Ти ж його тим часом не провокуй.
Почувши таке, Надежда більше в батька допомоги не просила, але до ворожок бігала часто – то пожалітися, то на картах погадати.
І не знати, чи то бабки допомогли Надежді, чи, може, таки постарався батько, але прийшло раптом Вітальці направлення – переїжджати на службу в інше місце.
Дзвонить Надежда Ніні, така рада!
– Дали нам у місті квартиру двокімнатну, і зарплата у Вітальки буде вища! – радіє. – Тільки не знаю, чи їхати мені разом із ним тепер, чи, може, ще трохи почекати, пожити з дітьми тут, поки він у новій квартирі ремонт зробить?
– Ти що, Надеждо? Тебе ще життя нічому досі не навчило? Мерщій кидай усе, як є, та їдь за чоловіком і не залишай його там самого ні на день, ні на годину, ходи за ним, мов тінь! – радить Ніна. – Почекай… А твій чоловік ще в частині, біля тебе?
– Ні, – каже Надежда, – вже два дні, як поїхав.
– То швидко бери ноги в руки й лети за ним! Сьогодні ж! Чи ти хочеш сама з двома дітьми залишитися?
– Ото я дурна! – Надежда злякалася. – Уже їду! Біжу складати речі! Спасибі вам за пораду.
Переїхали Надежда із Віталіком на нове місце.
Відразу ж по приїзді відвели дітей до дитячого садочка, Надежда обклалася книжками і стала готуватися до екзаменів. Ще записалася на плавання в басейн, замість м’яса їла рибу…
Навесні Надежда почала бігати до інституту, а в кінці літа прийшло повідомлення, що вона вступила на заочне відділення.
– Все! Я тепер уже більше не дурна курка! – кричала до Ніни в слухавку Надежда. – От побачите, закінчу інститут сама!
– Ну, старайся! Тільки як же ти встигатимеш усе – квартира, чоловік, діти, басейн, навчання?
– Який басейн? Я на роботу піду; спочатку нянею до дитячого садочка, там якраз звільнилося місце, жінка в декрет пішла. І біля своїх дітей буду, зароблю гроші, та й стаж зараховуватиметься.
– Молодець! – Ніна подивувалася такій переміні.
– А хто в мене є, крім мене? – каже Надежда. – На кого мені ще надіятись? У матері з батьком одна відмовка: ти вийшла заміж. Чоловік? Де гарантія, що мій Віталік знов не заведе собі коханки? Досить мені принижуватись? Ні! Усім докажу, що я теж чогось варта!
Ось так і завертілося.
Надежда усе встигала: зранку на роботі, потім порядкує вдома, у вільний час читає, вчиться. Добре, що інститут був у тому ж місті, де вони жили.
Та й Віталік, на щастя, на новій роботі мусив цілий день бути на території, вільного часу не мав і не міг вештатися без пуття. І як був зайнятий, то й дурощі йому в голову не лізли, щовечора повертався додому, до сім’ї.
Почалося і в країні прояснення. Віталік із Надеждою заробили грошей, самотужки зробили в новій квартирі ремонт, почали на машину відкладати.
А Надежда на роботі так старалася, що вже наступного року перевели її працювати вихователькою.
Інститут вона таки закінчила, ще й з відзнакою! Аж тут – ставлять її завідуючою дитсадочка…
– Це ж така відповідальність! – дивується Ніна.
– Ви б бачили очі Віталіка, коли він про моє підвищення почув! – регоче Надежда в слухавку. – А що? Не чекав, що я подужаю! Нехай тепер хоч і покине – мені не страшно.
– І що, ти…
– Та ні, нічого такого не думайте, важкі часи в минулому, колишнього уже не буде! Знаєте, якось я замислилась і зрозуміла: в тому, що мій чоловік загуляв, я таки й справді була трохи винна. Ми з колегами на роботі говорили… Мій Віталька не найгірший. І батько дітям. Ви знаєте, а відколи ми тут живемо, його як підмінили: усе додому несе, із дівчатками щовечора гуляє, купує мені квіти.
– То ти Віталіка зовсім-зовсім пробачила?
– Пробачила і геть усе чисто забула!
– Я за тебе дуже рада!
І все в Надежди і Віталіка тепер дуже добре. Дівчат своїх вони повіддавали заміж, у цьому році вже й діждалися онучка.
Живуть і радіють життю. А про те, що було поміж ними колись у молодості, не згадують.
Червоне плаття
Немає таких умов, до яких людина не змогла б звикнути, особливо ж коли вона бачить, що всі інші живуть так само.
Лев Толстой. «Анна Кареніна»Ще маленькою Маланка якось намріяла собі червоне й довге плаття, усе по подолу вишите квітками, із золотим намистом: десь почула казку про королеву та й схотіла.
– Куди в селі тобі те плаття? – журилась її мати. – Чи до городу в ньому підеш? Може, до корів одягнеш?
– Ну купіть… Купіть мені! – канючить.
– Таке ніде й не продається, от хіба як виростеш, сама пошиєш та вишиєш, то будеш мати.
– Отаке вигадала! – так само й батько.
Тільки старший брат утішив малу Маланку:
– Я колись тобі куплю те плаття!
Та й забулося.
Підросла.
Оце ж нічого так не любила, як шити! А вишивати прошви, сорочки, а рушники, серветки! Робити квіти з паперу, голубків із соломи, лялечок із клоччя, з гілок кружечків і віночків із сухої трави та колосків плести – мамо рідна!
Як прибирають, було, молодиці, хату до Великодня чи до Різдва, чи на яке інше свято – а хоч і весілля! – то непримінно йдуть і біжать до Маланки.
– Маланочко, голубко, на ось тобі такі й отакі кольори, виріж мені на гільце чотири квітки.
– Голубків до образів, будь ласка, доню, нехай я хоч у останній свій Великдень намилуюсь!
– Сорочечку хрестильну для мого синочка виший, подруженько? А я тобі на увесь вік вдячна буду.
І Маланка сидить, і вишиває, і ріже папір на квіти до гільця, мотає житні колосочки до середини букета, щоб було гарно, і співає молитов або пісень весільних.
– Ось, маєте! – віддає нареченій.
– Яка ж краса! Очей не можна відірвати.
– Щоб щасливі були у парі…
– Ой, дякуємо!
– Зажди! – переб’є Маланка. – Я туди і любистку гілочку поклала, і молодого дубового листя, і пучечок калини, жита для довгих літ!
Ось така була Маланка! Інша б уже, аби жила у місті, мала б такі статки, що й не думала б і не гадала б ні про яку іншу роботу, як тільки сиди й вишивай на здоров’я, або ще б мала гроші добрі, та й купила б собі усе, що хотіла, хоч би і те червоне плаття із золотим намистом. Але Маланка про нього й геть забула!
Рукоділля Маланці в радість. Якась дівка і десять років сидить, плутає голкою, рве нитки, ще й мама їй допомагає, та все не встигне вишити хоч однісінького рушника собі на весілля! А Маланка, хоч і робить усе на городі й у хаті, та уже півсела обшила, аж дивно якось!
– От уже горить у вашої дівчини в руках робота, – переказують Маланчиній мамі люди.
– Та я й сама не знаю, у кого воно таке…
А Маланка не тільки ріже й шиє, вона уже й школу закінчила та й вхопила до рук сапу – і гайда сапати буряки, пішла у ланку.
– Що ні, то ні! – якогось дня приїхав із міста Маланчин старший брат і подивувався, що сестра так швидко виросла; видер із рук сапу.
– Поїдеш учитися! – каже.
– Та нізащо!!! – звереснула Маланка. – Я ні ногою із села!
– Тобі ось-ось – та й двадцять років, що собі думаєш?! – кричить на неї брат. – Усе життя хочеш бродити полями і длубатися у землі, із твоїми золотими руками та світлою головою?
– І не кажи, не поїду!
– Мамо, батьку? – розвів руками брат. – Я п’ять років вчився, вдома не був, сестра виросла, чому ви не заставили її учитися?
– А що я скажу? – знизує плечима мати. – І я не вчилась, он і писати не вмію, та живу, як усі люди.
– Так не буде! – брат рубонув рукою перед себе. – Ось буде оголошення в газеті, поїдемо, Маланко, удвох, я тебе в технікум влаштую.
Та й поїхав…
А саме весна, у берегах заспівали солов’ї, полопались на вербах бруньки, порозцвітав ряст, барвінок. Потепліло раптово і якось так, що не можна було втриматись у хаті. А особливо ввечері. Тільки смеркне, забовкає на ставку бугай, зірки сипонуть на небі, от Маланка й накидає на плечі хустку.
– Ти куди це на ніч? – питає мати.
– Піду трохи до дівчат.
– Ото вже, дня немає? – бурчить батько.
– Коли, тату, вдень гуляти, ви що це? Я он наробилась, що й рук не чую!
– Як наробилась, то лягай спати!
– Ніч довга, висплюсь!
І біжить Маланка геть із дому. Закинула навіть вишивання, уже не в’яже та не плете квіток. Їй аби сонце з неба – а вона у верби.
Аж тут приїздить брат.
– То що, сестричко, їдемо до міста, збирайся!
– Куди?… Не хочу я вчитися…
– А це ж чому?
– Бо я… бо я скоро піду заміж.
Мати з батьком були раді. А що їм? Самі усе життя землероби, трудяги, темні колгоспники, то хіба й дітям іншого треба? Для чого дитину кудись від себе відсилати? Та ще й дочку! Хіба ж не на те її плекали і ростили, щоб була біля них – і розрада, й допомога. Щоб робила, як усі люди, бо там, у місті, без батьківського ока, гляди, ще розледащіє, а тоді сором і обмова. Ні, таки вийшло на добре для батьків, що донька – та ще й така! – буде тепер жити близько біля них.
– Слава Богу! – радіє мати.
Але брат іншої думки, аж на виду потемнів, зробився хмурий.
– Хто він?! Кажи, як його звати! – приступає до Маланки, боїться, мабуть, що обманути може хлопець. – Чому ще із сватами у хаті не був, а ти вже кажеш про весілля?
– Та це… Це ж Павло, ти знаєш, він трактористом у сусідньому селі робить.
– І оце ти хочеш йти заміж за тракториста?! Тьху! Не буде ніякого весілля!
– Сину… – спиняє мати.
– Не буде! Я сестри тут не залишу, вона в мене одна, та ще й розумниця, красуня, і піде за тракториста заміж?! Ні, нізащо!
– Та яке там добро, у тому місті? – ще хоче збити батько.
– О, тату, не кажіть, як ви не були й самі не бачили! Люди у місті живуть, а у селі – тільки животіють. Немає ніякого в селі добра, тільки робота й робота, і більш нічого. А Маланка має талант, не дам їй життя занапастити!
Син дорослий – батьки тільки зітхають. Зате ж Маланка, Боже милий! Як кинеться у сльози, та як зірве із себе хустку, пхає до рота, щоб не ридати, та труситься уся і стогне.
– Як хоч, то й плач тепер, але назавтра збирайсь у місто!
– Не поїду, хоч ріжте мене… я важка, у мене буде дитина…
– Он як?!
І так-таки зосталася Маланка біля батьків, у селі, вийшла заміж. А що мав брат вдіяти, як дитина? Та тільки народилася маленька Настя, минуло ледве два місяці, й Маланка мусила виходити на роботу, він нагадав про своє:
– Вступатимеш хоч до педагогічного, на заочне! – навідався весною. – Бери атестата, та й поїдемо.
– Ой, не можу, мене чоловік не відпустить, – відмахується Маланка.
– Оце так?! Ну, як знаєш, силувати не буду, можеш, коли хоч, в колгоспі ще трохи попрацювати, але скоро сама будеш звідти проситися.
Так і сталося! Чомусь усі біди і вся робота упала на Маланчині плечі відразу ж по від’їзді брата. Усі напасті і знущання, які тільки можна було стерпіти у колгоспі, Маланка терпіла. Якось так повелося від того дня: у полудень дівчата і жінки обідають, а Маланці бригадир дає додаткову роботу, та ще й найтяжчу. Уже всі після роботи йдуть додому, а їй аби ще одна година, та й то б не встигла.
– Що це за робітниця?! – щомиті стоїть над головою і соромить її начальник, підганяє. – Як так будеш працювати, то підніматимемо питання на зборах колгоспу! Ану хутчій!
Іде Маланка з роботи, ледве дише. Переступила через хвіртку, а там – починай нову зміну! І за місяць так виробилась, що почала падати на ходу, хоч бери і лягай в лікарню, не жінка, одна тінь стала.
– Та що ж це таке зі мною? – жаліється вона чоловіку і плаче. – Я ж як усі працюю, а виходить, що ледащо?
– Ну… Будь моторніша, чи що…
– Куди вже бути моторнішою? Я й так ні хвилини ніколи не сиджу, просто мені дають забагато роботи, та ще й знущаються, вже не можу, заступись хоч ти за мене…
– А що я вдію? Що мені, йти і сваритися, бо моя жінка не може гарно працювати?
– То неправда!
– Ну, знаєш!
А сталося от що: перед тим як їхати до міста, пішов Маланчин брат до бригадира і виставив йому гарного могоричу.
– Прошу тебе, друзяко, про таке: зроби так, аби моя сестра падала від утоми, допечи їй так, завантаж найтяжчою роботою, щоб вона плакала і молила мене, аби я допоміг їй із того пекла вирватись.
– Зроблю! – пообіцяв бригадир. От і почалось…
Як приїхав за місяць брат, Маланка мало до ніг йому не впала.
– Братику ріднесенький, коли можеш, допоможи мені, бо накладу на себе руки!
– А що я казав?
Маланка вже й не думала сперечатись, завезла документи; у школі відразу ж знайшлося для неї місце – вчительки трудового навчання.
Неначе у рай потрапила Маланка після свого колгоспу. Бігає вона поміж дітьми, щебече, а ще – читає, пише, їздить на сесії. А Павло робить їй діти; це ще добре, що поряд мати з батьком, є на кого залишити, щоб гляділи.
Ледве-ледве закінчила Маланка інститут, та й то! Із останнього екзамену швидка відвезла її до пологового будинку.
– Вродила хлопця! – телефонує вона до сусідів із міста. – Перекажіть чоловікові, щоб приїжджав за мною через тиждень, бо раніше не випишуть!
Та повернулася Маланка сама, із дипломом, на руках – згорточок із немовлятком. Тільки увійшла до хати, а тут і батько з матір’ю, ведуть дітей – аж троє!
– Господи! І коли ж я усе встигатиму? – журиться Маланка. – А де ж Павло? Чому не виїхав за мною?
– Павло… Він скоро повернеться, то й спитаєш.
Маланка із дороги втомлена, ще хвора від пологів, та де дінешся? Четверо дітей, у хліві кричать свині, та й чоловіка треба стрічати.
Павло повернувся пізно ввечері, темний і чорний.
– Вже приїхала? – кричить із порога. – Давай щось на стіл, я дуже хочу їсти.
А Маланка така замучена, вже й сама б щось з’їла, прилягла б, та не має часу й на те, щоб сісти. Чоловік суне до столу, за ним слідом шлейф із запахів мазуту й диму. Не обійняв, не поцілував він Маланки, не подивився навіть у той бік, де спала малесенька дитина.
– Добре, що ти вже вдома, – тільки й сказав приємного, а тоді: – Налий-но мені чарку горілки, щось я виморився дуже.
Маланка мовчки налляла…
– От тепер ти від мене нікуди й не дінешся, – сказав Павло, як одягала вона до сну сорочку, вишиту і вимережану колись, ще в дівоцтві. – Диплом у тебе в руках, діти в ліжках, то… знаєш що, Маланко, я ляжу окремо від тебе, не можу більше із тобою спати, розлюбив як жінку, постели-но мені на дивані.
А Маланка й не пручалась, їй і самій було не до любові. Мовчки постелила, сама лягла на ліжку, та й заснула, як убита.
Пройшло п’ять років, Маланка вже знана в селі вчителька, а ще – шиє й вишиває. Знову біжать до неї люди: як не квіток просять, то щось пошити, а ще – жаліють молодицю.
– Ото бідолашна, той тракторист її п’є, гуляє, волочиться за кожною спідницею…
– Ну то й що поробиш? Купа дітей, куди з ними піде?
– Наробив, щоб до себе прив’язати, бо хіба Маланка Павлові пара?
А Павло й не криється, на увесь голос хвалиться перед чоловіками:
– Мені моя жінка потрібна для господи, аби у дворі був порядок та свині нагодовані, та їсти зварено, вона ж іще мені й гроші заробляє! А для любощів я знайду коханку.
– А як кине тебе?
– Мене?! Та я їй тоді! Я відразу ж сказав, що коли що почую дурне, голову відірву!
Маланці люди переказують, вона всміхнеться сумно, нічого не відповість, нагне низенько голову та й іде геть. То й не займали.
Маланка вже геть змирилась із таким життям, терпіла чоловіка, а він потроху-потроху, та й почав піднімати на неї руку. Почула про те мати Маланчина, сказала синові.
Аж тут, мов грім із неба! – втекла Маланка! Розлучилась із чоловіком, взяла дітей і повіялася кудись із села. Куди – ніхто й не знає…
– І ти ж подивись – не злякалася, що четверо дітей бере на себе!
– А то вони не на ній були!
– Павло який-не-який, таки батько.
– Ото тільки й назва була, що батько.
– Як такий батько… – казали люди.
І як то сталося?
Було їй уже за тридцять, приїхав якось брат до села та й привіз із собою друга, привів до Маланки в гості. Сидять вони, розмовляють. Гість розказує, що він вдівець, був на війні, а тепер має своє житло в столиці, купив ось машину, що він художник, готує виставку, продає картини, а ще – скоро їде за кордон, і дивиться на Маланку, на стіни в рушниках, на вишиті картини, голубів.
– Це ви все вишивали? – питає у Маланки.
– Я…
– У твоєї сестри надзвичайний талант! – каже до брата гість, а тоді до Маланки: – А можна я поцілую ваші руки?
Павло, як завжди, на роботі, прийшов за північ. Він і не побачив, що в хаті були гості, Маланка не сказала – хіба цікаво? Лежала й боялася ворухнутись, аби не слухати п’яного варнякання й дурних погроз.
А брат із гостем прийшли й наступного дня…
І сталась переміна!
Маланка, дарма що мати чотирьох дітей, за сільськими мірками не дуже й молода, якось враз стрепенулася, розрівняла плечі та й заходилася вишивати собі червоне плаття.
– І куди тобі такий колір? – то ніколи не звертав уваги на те, що вона там мудрує, а то враз став уважним Павло. – Краще б пошила собі сіреньке або чорне чи зелене. А то одягнешся, як дівка, де вже тобі, он на проділі волосся сиве.
– Я матерію порізала… – каже йому Маланка.
– Ну, як порізала, то шкода викинутих грошей, ший. Тільки ж будеш посміховиськом ходити.
А Маланка наступного дня поїхала із братом до міста, постриглась, гарно завила волосся.
– Давай я накрашу тобі ще й нігті? – каже братова жінка.
– То й накрась.
Приїхала Маланка від брата, увійшла до хати, і якась така вона стала, що Павло уперше пильно придивився.
– Ти дивись мені, часом не той… – пригрозив.
А Маланка вишиває. Спочатку увесь поділ розшила синіми квітками, потім подумала і подобавляла поміж пелюсток жовтих прутиків, помережила рукава. Як пішла на останній дзвоник у тому червоному платті до школи, усе село зглядалось.
– А хто то такий? – перепитували одна в одної старі баби, бо недобачали.
– Диви, по нашій дорозі і цокає підборами!
За тиждень Маланка зібрала речі, поїхала із села і більше не вернулась.
– Це… Павле, той… Написала твоя жінка заяву на розрахунок, але дуже просила не казати… – виправдовувався директор школи.
– Як я її, сучку, знайду, розірву навпіл!!! – чоловік рвав на собі волосся.
Минуло чимало часу.
Впізнали Маланку по рушниках, а ще по тому червоному платті, вишитому синіми квітками.
– Бачила її, як ось тебе, – розказувала одна жінка із села, що їздила аж до Москви по придане своїй доньці на весілля. – Волосся геть коротке, завите баранцями. Я йду, а вона стоїть у магазині! Правда, то й не магазин, а така собі якась велика зала, виставка якась. І наша Маланка у тому платті! Я трохи ближче підійшла, а вона ще й гергоче не по-нашому, от як! Я ледве саму Маланку упізнала! Роки й роки пройшли, вона дуже змінилась.
– То, може, то й не Маланка була, може, ти обізналась?
– Ні, не обізналась: уся кімната в її рушниках, у квітках Маланчиних, хіба я не впізнаю? А зі стелі – пара голубів звисає, тільки вона таких вміла вирізати! А ще – те червоне плаття на ній, а на шиї – золоте намисто!
– То чого ж ти не підійшла до нашої Маланки, не поздоровкалась, нічого не спитала?
– А хіба б я посміла? – зітхнула жінка, Маланчина колись подруга. – Там усі так гарно вдягнуті, чоловіки у костюмах, а я… – показала на шкарбани, – ось у це була взута, на плечах кухвайка. А вона там – у тому платті!
Горілка з медом
Всі закохані й віддані жінки марять про утаємничену самотність, про життя перлини на морському дні…
Оноре де Бальзак. «Розкіш та убогість куртизанок»Оленка таки була замріяна. Як надумала в дитинстві, що стане вчителькою, то так і вийшло.
У школі вчилась – так старалась!
По закінченні сама поїхала до міста і там вступила до інституту.
Батьки в Оленки не багаті, але й не бідні – як усі в селі. Садили город, тримали корову, качки і свині. То Оленка з дитинства до праці звикла. І вирішила, що після навчання в село вернеться та й буде жити.
До інституту Оленка нікого не кохала, бо все не мала часу. У клуб на танці не ходила, на гульки теж – постійно вчилась. Та ще й така була собі – недоторкана й строга. У школі як однокласник зачепить Оленку – вщипне за щічку або розв’яже бантик, то того крику! Ото й боялись зачіпати.
А в інституті… Хоч і пора їй прийшла на дівування, але вона все, знай, учиться.
А жила Оленка в гуртожитку. Дівчат багато, це ж майбутні вчительки були, а хлопців жменька. На спільній кухні варять студентки їсти, пахощі по поверху розлетілись – а хлопці тут як тут. Дівчата їх пожаліють, запрошують до кімнати, вгощають, діляться харчами. І хлопці вільно почувались, зачіпалили дівчат, жартували, лізли цілуватись, то одну, то другу обирали. Такі тоді були порядки, такі і досі.
Але Оленці до того геть було байдуже, їй одна наука в голові.
– Та ти геть якась сільська й забита, – якось кажуть їй дівчата. – Чого ти ото зиркаєш так сердито, не посміхнешся ніколи, як хлопці у нас гостюють? Ти знаєш, що вони на тебе кажуть «недоторка»?
– Нехай собі, – зітхне Оленка. – І що в тім поганого? Не дуже мені їх торкання й треба!
Але минув рік, минув другий…
Якось у коридорі Оленка зустріла хлопця, Москалюка Івана. Була осінь, студенти тільки-тільки повернулися із канікул на навчання. Ніколи раніше Оленка не звертала на того Івана уваги. А це придивилась – і не впізнала! Чи то він так за літо виріс і змужнів, чи то вона сама здрібніла. Напроти Оленки йшов високий ставний хлопець, і тільки по зачісці та жестах змогла вона у тому красені впізнати свого однокурсника.