Якось ми з Тобiном поiхали на Конi-Айленд. У нас було чотири долари на двох, а Тобiну треба було розвiятись. Його кохана Кетi Магорнер з графства Слiго три мiсяцi тому приiхала до Америки i зникла. При нiй були двiстi доларiв заощаджень i сотня, виручена вiд продажу Тобiновоi спадщини – маленького будиночка i свинi. Пiсля того, як Тобiн одержав листа, в якому вона писала, що виiжджае до нього, про неi не було бiльше жодноi вiстки. Тобiн давав об’яви у газетах, але дiвчина не знайшлась.
Так от, поiхали ми з Тобiном на Конi-Айленд, сподiваючись, що рiзнi атракцiони i пахощi поп-корну розвiють тугу в його серцi. Але Тобiн був важкодумом, i журба мiцно застрягла у його грудях. Вiн, зцiпивши зуби, дивився на повiтрянi кулi, вiн проклинав кiно i, хоч жодного разу не вiдмовився вiд пропозицii випити, зневажливо вiдвернувся вiд лялькового театру i ладен був побити усiх фотографiв.
Тодi я повiв його на одну з бiчних алей, де атракцiони були трохи менш настирливими. Бiля невеличкого, шiсть на вiсiм футiв, балагана Тобiн зупинився, i щось людське з’явилось у його поглядi.
– Тут, – сказав вiн, – я розвiю свою журбу. Чудова хiромантка з-над Нiлу дослiдить долоню моеi руки, i я дiзнаюся, чи трапиться те, що мае трапитись.
Тобiн вiрив у всiлякi прикмети i надприроднi явища. Вiн мав сталi переконання щодо таких речей як чорнi коти, щасливi номери i прогнози погоди у газетах.
Ми увiйшли в цей чудесний курник, де для таемничостi були розвiшанi червонi простирадла i малюнки рук, на яких лiнii перехрещувались, як рейки на залiзничному вузлi. Напис над дверима повiдомляв, що у цьому курнику перебувала мадам Зозо, египетська хiромантка. Мадам була гладкою жiнкою у червоному джемперi з вигаптованими на ньому закарлючками i чудернацькими створiннями. Тобiн дав iй десять центiв i простяг руку. Вона взяла його руку – рiдну сестру копита ломовоi коняки – i подивилася, чи не прийшов вiн бува за пiдковою.
– Чоловiче, – сказала мадам Зозо, – лiнii вашоi кiнцiвки показують…
– Це зовсiм не нога, – перебив ii Тобiн. – Звичайно, вона не дуже красива, але це моя долоня.
– Лiнii показують, – вела далi мадам, – що у вашому життi сталося нещастя. І воно не останне. Гора Венери, – чи, може, це просто синець вiд каменя, – показуе, що ви закоханi. Ви мали клопiт, причиною якого була ваша кохана.
– Це вона про Кетi Магорнер згадуе, – голосно зашепотiв Тобiн, нахиляючись до мене.
– Я бачу, – сказала хiромантка, – багато журби та нещастя через когось, кого ви не можете забути. Я бачу лiнii, якi вказують на лiтеру «К» i лiтеру «М» у ii iменi.
– Вiст! – зауважив Тобiн. – Чуеш, що вона говорить?
– Стережiться, – продовжила хiромантка, – темного чоловiка i свiтлоi жiнки: вони принесуть вам неприемностi. Дуже скоро ви попливете i зазнаете фiнансовоi втрати. Я бачу лiнiю, яка принесе вам щастя. Є чоловiк, який увiйде в ваше життя i приверне до вас удачу. Ви пiзнаете його за гачкуватим носом.
– А iм’я його там е? – поцiкавився Тобiн. – Було б зручнiше привiтатись до нього, коли вiн почне навалювати менi щастя.
– Його iм’я, – каже хiромантка, прикидаючись замисленою, – не написане лiнiями, але вони показують, що воно мае бути довгим i у ньому повинна бути лiтера «о». Я нiчого бiльше не можу сказати. Бувайте здоровi! Не загороджуйте дверi.
– Дивно, звiдки вона все це знае, – сказав Тобiн дорогою.
Коли ми проштовхувались бiля ворiт, якийсь темношкiрий зачепив запаленою сигарою Тобiна за вухо i почались проблеми. Тобiн вдарив його по шиi, жiнки заверещали, i менi довелось витягати його з натовпу, поки не з’явилась полiцiя. Тобiн завжди бував у небезпечному настроi, коли веселився.
Ми повертались пароплавом, i коли почули оклик «Кому потрiбнi послуги офiцiанта?», Тобiн хотiв вiдгукнутися, забажавши вихилити кухоль пива, але, обмацавши кишенi, з’ясував, що вони порожнi. Хтось зацiкавився його грiшми пiд час бiйки. Так ми i сидiли з сухими горлянками на лавах, слухаючи, як iталiйцi вигравали на скрипках на палубi. Як би там не було, настрiй у Тобiна погiршав порiвняно з початковим добрим гумором.
На лавi напроти поручнiв сидiла молода жiнка з дуже свiтлим волоссям i вдягнена так, як одягаються пасажирки шикарних автомобiлiв. Проходячи повз неi, Тобiн ненароком зачепив ii за ногу i, оскiльки вiн завжди дуже люб’язний з дамами, коли бувае напiдпитку, спробував зняти свого капелюха, щоб вибачитись. Але замiсть того збив капелюха з голови, i вiтер знiс його за борт.
Тобiн повернувся назад i сiв, а я вирiшив приглядати за ним, бо напастi сипались на нього одна за одною. У таких випадках у нього зазвичай з’являлось бажання побити когось, хто був найкраще одягнений, а зараз вiн мiг би навiть спробувати взяти на себе командування пароплавом.
Коли раптом Тобiн схопив мене за руку i прорiк схвильовано:
– Джоне, ти знаеш, що ми зараз робимо? Ми пливемо!
– Нiчого, – кажу я. – Заспокойся. За десять хвилин пароплав пристане.
– Глянь, – каже вiн, – на цю бiляву жiнку, що сидить он там. А пам’ятаеш чорношкiрого, який припiк менi вухо? А хiба не втратив я грошi? Там було аж долар шiстдесят п’ять центiв.
Я думав, що вiн просто пiдсумовуе своi невдачi, щоб знайти для несамовитостi виправдання, як це звичайно роблять усi люди, i тому спробував переконати його, що всi цi невдачi – просто дурницi.
– Слухай, – каже Тобiн. – Тобi не дано оцiнити дар пророцтва чи розумiти тих, кого веде натхнення. Що сказала тобi дама-хiромантка по моiй руцi? Тепер це вiдбуваеться на твоiх очах. «Стережiться, – сказала вона, – темного чоловiка i свiтлоi жiнки: вони принесуть вам прикрощi». Хiба ти забув про того темношкiрого, хоч i вiн мав трохи прикрощiв вiд мого стусана? Чи бачив ти свiтлiшу жiнку, нiж та блондинка, через яку мiй капелюх упав у воду? І де, нарештi, той долар шiстдесят п’ять центiв, якi були у моiй жилетцi, коли ми вийшли з тиру?
Здавалося, що, коли розставити подii, як це зробив Тобiн, вони дiйсно пiдтверджували правильнiсть провiщення, але, на мою думку, такi нещастя могли спiткати кожного на Конi-Айлендi i без будь-якоi хiромантii.
Тобiн пiдвiвся i почав походжати по палубi, пильно придивляючись до пасажирiв своiми маленькими червоними очицями. Я спитав його, у чому причина цих маневрiв: нiколи не знаеш, що Тобiн мае на думцi, поки вiн не вiзьметься це здiйснювати.
– Слiд тобi знати, – каже вiн, – що я чекаю порятунку, який обiцяли менi лiнii моеi долонi. Я шукаю чоловiка з гачкуватим носом, який мае принести щастя. Це едине, що нас врятуе. Джоне, чи бачив ти коли у своему життi бiльшу банду чортових прямоносих?
Пароплав причалив о пiв на десяту, ми вийшли i попрямували у мiсто по Двадцять другiй вулицi. Тобiн був без капелюха.
На розi вулицi пiд газовим лiхтарем стояв чоловiк i дивився поверх рейок надземноi залiзницi на мiсяць. Це був високий чоловiк, порядно вдягнений, з сигарою у зубах, i я помiтив, що його нiс, робив два вигини мiж перенiссям i кiнчиком носа, як вигини змii. Тобiн також вiдразу помiтив його, i я почув, як важко вiн почав дихати, наче кiнь, з якого знiмають сiдло. Вiн навпростець пiдiйшов до цього чоловiка, i я разом з ним.
– Добривечiр вам! – каже йому Тобiн.
Чоловiк вийняв з рота сигару i вичавив з себе дружне привiтання.
– А чи не скажете ви нам ваше iм’я i таким чином дасте нам змогу побачити його величину? – питае Тобiн. – Можливо, нам доведеться з вами познайомитись.
– Мое iм’я, – ввiчливо вiдповiв чоловiк, – Фрiденхаусман – Максiмус Г. Фрiденхаусман.
– Довжина пiдходить, – зауважив Тобiн. – А чи не вживаете ви десь «о» при написаннi вашого iменi?
– Нi, не вживаю, – каже чоловiк.
– А його можна написати з «о»? – стривожився Тобiн.
– Якщо ваша совiсть дозволить вам, – сказав носач, – i якщо не маете дригу до iноземних мов, можете щоб вдовольнитися, всунути цю лiтеру у передостаннiй склад.
– Це добре, – сказав Тобiн. – Ми – Джон Малоун i Данiель Тобiн.
– Дуже приемно познайомитись, – вiдповiв чоловiк, вклоняючись. – А тепер, оскiльки я ще не зрозумiв, нащо вам було скликати нараду з питань правопису на розi вулицi, можливо, ви наведете якiсь розумнi виправдання вашоi вольностi?
– За двома ознаками, – вiдповiдав Тобiн, намагаючись пояснити все, – якi ви назвали, i якi египетська хiромантка прочитала на долонi моеi руки, ви повиннi вiдшкодувати менi удачу за всi цi лiнii турбот, що ведуть до чорного та блондинки, якiй наступили на ногу на пароплавi, не кажучи вже про фiнансову втрату в розмiрi долара шiстдесяти п’яти центiв. Досi все збувалося.
Чоловiк припинив курити i глянув на мене.
– Чи е у вас якiсь поправки до цiеi заяви, чи й ви такий же? Зважаючи на ваш вигляд, я думав ви за ним доглядаете.
– Нiяких, – вiдповiв я, – крiм того, що на вигляд ви, як одна пiдкова на iншу, схожi на картинку удачi, написаноi на руцi мого друга. Якщо ж нi, я не знаю, що й казати, – мабуть, брешуть тi лiнii.
– Ви один одного вартi, – сказав носатий чоловiк, шукаючи очима полiсмена. – Я вже насолодився вашою компанiею. На добранiч.
Промовивши це, вiн всунув до рота свою сигару i поспiхом перейшов на другий бiк вулицi. Але Тобiн не вiдстав вiд нього i закрокував з одного боку, а я – з iншого.
– Що таке? – вiн зупинився i зсунув капелюх на потилицю. – Ви йдете за мною? Я вже сказав вам, що дуже радий був познайомитись. Але тепер едине мое бажання – спекатися вас. Я йду додому.
– Ідiть собi, – й каже Тобiн i гладить його по рукаву. – Справдi, iдiть собi додому. А я сидiтиму перед дверима вашого будинку до ранку, поки ви не вийдете. Бо тiльки ви можете зняти з мене прокляття чорного, блондинки i збиткiв на долар шiстдесят п’ять центiв.
– Якась маячня, – сказав чоловiк, звертаючись до мене, як до бiльш помiркованого психа. – Чи не краще було б вам забрати його додому?
