– Судячи з того, як слiди накладаються один на одного, сумнiвiв бути не може. я мав можливiсть вивчити, кому якi слiди належать, коли побував тут учора ввечерi. Потiм усi трое пiдiйшли до кiмнати мiстера Блессiнгтона, що була замкнена. Ключ вони обернули за допомогою шматка дроту. Навiть без лупи видно з подряпин на борiдцi, що зловмисники використовували вiдмичку. Увiйшовши до кiмнати, вони насамперед вставили мiстеру Блессiнгтону кляп у рота. Вiн, мабуть, спав або був настiльки паралiзований страхом, що не мiг кричати. Стiни тут товстi, i природно, що його зойк, якщо навiть вiн i встиг крикнути, нiхто не почув. Потiм (не маю жодних сумнiвiв) зловмисники влаштували раду, щось на кшталт суду. Тодi вони й викурили цi сигари. Лiтнiй сидiв на тому плетеному крiслi – це вiн курив через мундштук. Молодий сидiв там- – вiн струшував попiл на комод. Третiй ходив кiмнатою. Блессiнгтон, як видаеться, сидiв на лiжку, але в цьому я не зовсiм упевнений. Ну, i все закiнчилося тим, що вони повiсили Блессiнгтона. Злочинцi так добре пiдготувалися до цього, що, либонь, принесли з собою якийсь блок чи шкiв, який мiг би послужити шибеницею. Ця викрутка та гвинти були потрiбнi iм, як я вважаю, для закрiплення цього блоку. Але, побачивши гак, вони, зрозумiло, скористалися ним. Убивши Блессiнгтона, вийшли, а iхнiй спiльник замкнув за ними дверi.
Усi ми з глибоким iнтересом слухали цю розповiдь про нiчнi подii, якi Голмс вiдновив за прикметами настiльки непомiтними та незначними, що, навiть спостерiгаючи iх на власнi очi, ми заледве могли простежити за ходом його думок.
Інспектор одразу вийшов, аби вжити заходiв щодо розшуку слуги, а ми з Голмсом повернулися снiдати на Бейкер-стрит.
– Я повернуся до третьоi, – повiдомив вiн, закiнчивши iсти. – Інспектор iз лiкарем уже будуть тут до цього часу, тодi я й сподiваюся остаточно прояснити для них цю справу.
Нашi гостi прийшли в призначений термiн, але мiй приятель з’явився лише за чверть четверта. Однак, коли вiн увiйшов, за виразом його обличчя я збагнув, що детектив досягнув повного трiумфу.
– Якiсь новини, iнспекторе?
– Ми знайшли хлопчика, сер.
– Чудово, а я знайшов дорослих.
– Ви iх знайшли! – вигукнули ми в один голос.
– Ну, принаймнi, дiзнався, хто вони. Ваш Блессiнгтон, як я й очiкував, добре вiдомий в полiцiйному управлiннi. Та й його вбивцi також. Це Бiдл, Гейворд i Моффат.
– Банда, що пограбувала Вортiнгдонський банк! – вигукнув iнспектор.
– Саме так, – пiдтвердив Голмс.
– Отже, Блессiнгтон, насправдi Сатон?
– Атож, – сказав Голмс.
– Ну, тодi все встае на своi мiсця, – зiтхнув iз полегшенням iнспектор.
Але ми з Тревельяном дивилися один на одного, нiчого не розумiючи.
– Ви, мабуть, пам’ятаете знамените пограбування Вортiнгдонського банку, – продовжив Голмс. – У бандi було п’ятеро – чотирьох ми знаемо, а iм’я п’ятого – Картрайт. Його вбив сторож Тобiн, i злодii зникли iз сiмома тисячами фунтiв. Це було 1895 року. Усiх п’ятьох заарештували, але переконливих доказiв проти них не було. Блессiнгтон, точнiше Сатон, найогиднiший у цiй п’ятiрцi бандитiв, став донощиком. Картрайта повiсили, а трьом iншим дали по п’ятнадцять рокiв. Не вiдсидiвши кiлькох рокiв до повного термiну, вони нещодавно вийшли на волю й вирiшили, як ви здогадалися, вистежити зрадника, щоб помститися йому за смерть товариша. Двiчi намагалися дiстатися до нього, але невдало. Втрете, як бачите, усе вдалося. Тепер вам усе ясно, докторе Тревельян?
– Здаеться, що краще пояснити неможливо, – зауважив медик. – І, звiсно, першого разу вiн дуже стривожився саме того дня, коли прочитав у газетах, що iх випускають на свободу.
– Еге ж. А всi страхи, що його можуть пограбувати, – про людське око.
– А чому вiн не розказав усю правду вам?
– Ну, розумiете, шановний, вiн знав мстивий характер своiх колишнiх спiльникiв i намагався якомога довше приховувати вiд усiх, хто вiн насправдi. Це була ганебна таемниця, i вiн не мiг змусити себе зiзнатися менi. Однак яким би негiдником вiн не був, чоловiк усе-таки жив пiд захистом англiйських законiв, i не сумнiваюся, що ви, iнспекторе, про все подбаете. Щит правосуддя цього разу не допомiг, але меч його, як i ранiше, зобов’язаний карати.
Ось такими були дивнi обставини, пов’язанi зi справою постiйного пацiента та його лiкаря з Брук-стрит. Полiцiя так i не знайшла вбивць, i в Скотленд-Ярдi вирiшили, що вони попливли з Англii на злощасному пароплавi «Норма Крейн», який зник кiлька рокiв тому з усiею командою бiля берегiв Португалii, за кiлька лiг? на пiвнiч вiд Опорто. Судову справу проти хлопчика-слуги припинили за браком доказiв. У пресi «Таемниця Брук-стрит» дотепер повнiстю не висвiтлювалася.
? Морська лiга дорiвнюе 5,56 км.
Пригода з рейгетськими сквайрами
У той час мiй приятель Шерлок Голмс ще не оговтався пiсля нервовоi перевтоми, яку спричинила вкрай напружена робота навеснi 1887 року. Гучна iсторiя з Нiдерландсько-Суматрською компанiею та грандiозним шахрайством барона Мопертуiса занадто свiжа в пам’ятi загалу i занадто тiсно пов’язана з полiтикою та фiнансами, щоб про неi можна було розповiсти на цих сторiнках. Однак опосередковано вона стала причиною однiеi винятковоi та карколомноi справи, яка дала можливiсть моему товаришу продемонструвати ще один тип зброi серед безлiчi iншоi, що слугувала йому в нескiнченнiй вiйнi зi злочиннiстю.
14 квiтня, як зазначено в моiх нотатках, я отримав телеграму з Лiона зi звiсткою про те, що Голмс нездужае й лежить у готелi «Люлонж». Не минуло й доби, як я вже був у нього в номерi й з полегшенням переконався, що нiчого страшного йому не загрожуе. Однак розслiдування тягнулося бiльше двох мiсяцiв, впродовж яких детектив працював по п’ятнадцять годин на день, а траплялося – що й кiлька дiб без перерви, це й пiдiрвало мiцний органiзм Голмса. Блискуча перемога, що увiнчала його працю, не врятувала детектива вiд занепаду сил пiсля такоi потужноi нервовоi напруги, i в той час, як його iм’я гримiло по всiй Європi, а кiмната була буквально до колiн завалена вiтальними телеграмами, я знайшов його тут у найсильнiшому занепадi. Навiть усвiдомлення того, що вiн здобув успiх там, де не впоралася полiцiя трьох краiн, i перехитрив найбiльш майстерного шахрая Європи, не могло перемогти байдужiсть, що опанувала детектива.
Три днi по тому ми повернулися разом на Бейкер-стрит, але мiй приятель явно потребував змiни оточення, та й мене спокушала думка вибратися цiеi весняноi пори на тиждень iз мiста. Мiй давнiй службовий товариш, полковник Гейтер, котрий був моiм пацiентом в Афганiстанi, а тепер орендував будинок неподалiк вiд мiстечка Рейгет у графствi Суррей, часто запрошував мене до себе. Останнього разу вiн повiдомив, що був би радий бачити в себе й мого приятеля також. Я повiв мову здалеку, але, коли Голмс дiзнався, що нас запрошують у будинок iз парубоцькими порядками й що йому нададуть повну свободу, вiн погодився з моiм планом, i вже через тиждень пiсля нашого повернення з Лiона полковник вiтав нас у себе. Гейтер був дуже приемним i досвiдченим чоловiком, котрий об’iздив мало не весь свiт, i швидко виявилося, як я й очiкував, що в них iз Голмсом багато спiльного.
Увечерi, коли ми приiхали та пообiдали, то облаштувалися в збройовiй кiмнатi. Голмс розлiгся на диванi, а ми з Гейтером розглядали невелику колекцiю вогнепальноi зброi.
– До речi, – раптом озвався наш господар, – я вiзьму з собою нагору один iз цих револьверiв на випадок чогось.
– Чого саме? – вигукнув я.
– Тут у нас нещодавно сталася пригода, що перелякала всю околицю. Минулого понедiлка пограбували будинок старого Ектона, одного з найбагатших мiсцевих сквайрiв. Збиткiв завдали небагато, але злодii досi перебувають на волi.
– І жодних слiдiв? – поцiкавився Голмс, нашорошивши вуха.
– Наразi нiяких. Але це – дрiбна справа. Звичайний мiстечковий злочин, занадто незначний, аби зацiкавити вас, мiстере Голмс, пiсля тiеi гучноi мiжнародноi справи.
Детектив на комплiмент недбало махнув рукою, але з його усмiшки було помiтно, що вiн задоволений.
– Нiчого примiтного?
– Та, мабуть, нiчого. Злодii обшукали бiблiотеку, i, слово честi, здобуток не вартував затрачених ними зусиль. Все в кiмнатi було перевернуто догори дном, шухляди столiв висунутi, книжковi шафи переритi, а зникли лише томик перекладiв Гомера, два позолочених свiчники, прес-пап’е зi слоновоi кiстки, маленький дубовий барометр i клубок мотузки.
– Який дивовижний набiр! – вигукнув я.
– О, злодii, мабуть, хапали все, що iм траплялося пiд руку.
Голмс гмикнув зi свого тапчана.
– Полiцiя графства мала б зробити з цього певнi висновки, – зауважив вiн. – Адже абсолютно очевидно, що…
Тут я застережливо пiдняв палець.
– Ви приiхали сюди вiдпочивати, друже мiй. Заради бога, не берiться за нове завдання, поки не змiцнiли вашi нерви.
Голмс поглянув на полковника з комiчною покорою та стенув плечима, пiсля чого розмова повернула в спокiйнiше рiчище.
Однак доля вирiшила так, аби всi моi спроби вберегти свого товариша зiйшли нанiвець, бо наступного ранку ця справа настiльки втрутилася в наше життя, що вже стало неможливо залишатися осторонь, i наше перебування в селищi набуло несподiваних для всiх нас обертiв. Ми саме снiдали, коли до нас увiрвався дворецький, забувши про будь-яку пристойнiсть, i випалив, захекавшись:
– Чули новину, сер? У Каннiнгема, сер?
– Знову грабунок? – скрикнув полковник, i його рука з горнятком кави застигла в повiтрi.
– Вбивство!
Полковник присвиснув.
– Боже милий! – промовив вiн. – І кого ж убили? Мирового суддю чи його сина?
– Нi того, нi iншого, сер. Це був Вiльям, кучер. Куля влучила прямо в серце.
