– А на деревi?
– Великого птаха.
Вiн подав менi лупу.
– Авжеж, – сказав я, дивлячись крiзь неi, – на деревi сидить великий птах. У нього досить серйозний дзьоб. Це, вочевидь, пелiкан?
– Зiр у вас – не позаздриш, – сказав професор. – Це не пелiкан i взагалi не птах. Щоб ви знали, менi вдалося пiдстрелити цю iстоту. І вона послужила единим незаперечним доказом, який я звiдти привiз.
– Вона тут, у вас?
Нарештi я побачу речовий доказ усiх цих байок!
– Вона була у мене. На жаль, катастрофа на рiчцi згубила не лише негативи, а й цю мою здобич. Їi пiдхопило виром, й, як я не намагався врятувати свiй скарб, у моiй руцi залишилася лише половина крила. Я втратив свiдомiсть i прийшов до тями, коли мене вже винесло на берег, але цей жалюгiдний залишок чудового екземпляра був цiлий i неушкоджений. Ось вiн, перед вами.
Професор вийняв iз шухляди столу щось, що нагадувало, на мою думку, горiшню частину крила величезного лилика. Ця вигнута кiстка з перетинчастою плiвкою була щонайменше два або й бiльше футiв завдовжки.
– Летюча миша жахливих розмiрiв? – виголосив я свое припущення.
– Та де там! – суворо осадив мене професор. – Живучи в атмосферi високоi освiти та науки, я й гадки не мав, що основнi принципи зоологii настiльки мало вiдомi в широких колах суспiльства. Невже ви не знайомi з найелементарнiшим постулатом порiвняльноi анатомii, де йдеться, що крило птаха, по сутi, е передплiччям, тодi як крило кажана складаеться з трьох подовжених пальцiв iз перетинкою мiж ними? В цьому випадку кiстка не мае нiчого спiльного з кiсткою передплiччя, i ви можете переконатися на власнi очi в наявностi всього лише однiеi перетинки. Отже, про кажана годi й згадувати. Але якщо це не птах i не лилик, тодi з чим маемо справу? Що ж це може бути?
Мiй скромний запас знань був вичерпаний до дна.
– Навiть не можу припустити, – розвiв я руками.
Професор розгорнув монографiю, на яку вже посилався ранiше.
– Ось, – продовжував вiн, показуючи менi якесь чудовисько з крилами, – ось чудове зображення дiморфо-дона, або птеродактиля, – крилатого ящера юрського перiоду, а на наступнiй сторiнцi схема механiзму його крила. Порiвняйте ii з тим, що тримаете в руках.
При першому ж поглядi на схему я аж сiпнувся вiд подиву. Вона остаточно мене переконала. Сперечатися було смiшно. Сукупнiсть усiх даних зробила свою справу. Рисунок, свiтлини, розповiдь професора, а тепер i речовий доказ! Що ж тут iще вимагати? Так я i сказав професору – сказав iз усiм запалом, на який був здатен, бо тепер менi стало ясно, що до цього чоловiка ставилися упереджено. Вiн вiдкинувся на спинку крiсла, примружив очi i поблажливо всмiхнувся, купаючись у промiннi сонця визнання, що несподiвано блиснуло на нього.
– Та це ж найвидатнiша рiч у свiтi! – вигукнув я, хоча в менi й озвався темперамент не стiльки натуралiста, скiльки журналiста. – Це грандiозно! Ви Колумб науки! Ви вiдкрили загублений свiт! Щиро шкодую, що сумнiвався в правдивостi ваших слiв. Все це здавалося менi неймовiрним. Але я не можу не визнати очевидних фактiв, i вони мають бути настiльки ж переконливими для всiх.
Професор замуркотiв вiд задоволення.
– Що ж ви зробили далi, сер?
– Настав сезон дощiв, пане Мелоун, а моi запаси провiанту закiнчилися. Я обстежив частину цiеi величезноi гiрськоi гряди, але пiднятися на неi так i не змiг. Пiрамiдальний стрiмчак, iз якого я зняв пострiлом птеродактиля, виявився доступнiшим. Згадавши своi альпiнiстськi навички, я пiднявся на нього приблизно до середини. Звiдти вже можна було розгледiти плато, що вiнчае гiрську гряду. Воно було просто неосяжне! Куди не поглянь – на захiд, на схiд – кiнця не видно цим вкритим зеленню скелям. Бiля пiднiжжя гряди стеляться болота та непрохiднi хащi, що кишать змiями й iншими гадами. Справжнiй розсадник лихоманки. Цiлком зрозумiло, що такi перешкоди служать природним захистом для цiеi незвичайноi краiни.
– А ви бачили там ще якiсь ознаки життя?
– Нi, сер, не бачив, але за той тиждень, що ми провели бiля пiднiжжя цих скель, нам не раз доводилося чути якiсь дивнi звуки, що долинали звiдкiлясь згори.
– Але що ж це за iстота, яку намалював американець? Як вiн iз нею зустрiвся?
– Можу лише припустити, що вiн якимось чином дiстався на самий вершечок гряди i побачив його там. Отже, туди е якийсь шлях. Шлях, без сумнiву, важкий, iнакше всi цi чудовиська спустилися б униз i заполонили б усе навколо. У цьому вже не може бути жодних сумнiвiв!
– Але як вони там опинилися?
– На мою думку, нiчого загадкового тут немае, – мовив професор. – Пояснення напрошуеться само собою. Як ви, можливо, знаете, Пiвденна Америка – гранiтний материк. У вiддаленi столiття в цьому мiсцi, либонь, сталося раптове змiщення пластiв у результатi виверження вулкана. Не забувайте, що цi скелi базальтовi, отже, мають вулканiчне походження. Площу величиною приблизно з наше графство Сассекс виперло вгору з усiма ii мешканцями та вiдрiзало вiд решти материка стрiмкими скелями такоi твердоi породи, якiй не страшне жодне вивiтрювання. Що ж вийшло? Закони природи втратили свою силу в цьому мiсцi. Всiлякi перешкоди, що зумовлюють боротьбу за iснування в усьому iншому свiтi, або зникли, або докорiнно змiнилися. Тварини, якi в звичайних умовах вимерли б, продовжували розмножуватися. Як ви знаете, i птеродактиль, i стегозавр вiдносяться до юрського перiоду, отже, обое – найдавнiшi тварини в iсторii Землi, що вцiлiли винятково завдяки цiлком незвичним умовам, що виникли випадково.
– Але здобута вами iнформацiя не залишае мiсця для сумнiвiв! Вам потрiбно лише надати iх вiдповiдним особам.
– Я й сам спершу так думав, – з гiркотою вiдповiв професор. – Можу сказати лише одне: насправдi сталося iнакше: менi доводилося на кожному кроцi стикатися з недовiрою, в основi якоi лежала людська тупiсть або заздрiсть. І не в моему характерi, сер, плазувати перед будь-ким i доводити свою правоту, коли моi слова беруть пiд сумнiв. Я вiдразу ж вирiшив, що менi не личить надавати речовi докази, якi мав у своему розпорядженнi. Сама тема стала менi ненависною, й я не хотiв торкатися ii жодним словом. Коли мiй спокiй порушували люди, як ви, люди, котрi догоджають низьким iнстинктам натовпу, я був не в змозi дати iм вiдсiч, не втрачаючи при цьому почуття власноi гiдностi. За характером я, маю зiзнатися, запальний, i якщо мене виведуть iз рiвноваги, можу накоiти лиха. Боюся, що вам довелося випробувати це на собi.
Я помацав свое заплиле око, але змовчав.
– Панi Челленджер весь час свариться зi мною через це, але впевнений, що кожна порядна людина дiяла б точно так само на моему мiсцi. Втiм, сьогоднi маю намiр показати приклад витримки i продемонструвати, як воля може здолати темперамент. Запрошую вас помилуватися цим видовищем.
Вiн узяв зi столу картку та простягнув ii менi.
– Як бачите, сьогоднi о восьмiй тридцять вечора в Зоологiчному iнститутi вiдбудеться лекцiя дуже популярного натуралiста, пана Персиваля Волдрона на тему «Скрижалi вiкiв». Мене запрошують зайняти мiсце в президii спецiально для того, щоб я вiд iменi всiх присутнiх висловив подяку лектору. Я це зроблю. Але це не завадить менi (звiсно, з найбiльшим тактом та обережнiстю) висловити кiлька зауважень, якi зацiкавлять аудиторiю, а в декого викличуть бажання докладнiше ознайомитися з порушеними мною питаннями. Суперечливих моментiв, звiсно, не буду торкатися, але всi збагнуть, якi глибокi проблеми криються за моiми словами. Й обiцяю тримати себе в руках. Хтозна, можливо, моя стриманiсть призведе до кращих результатiв.
– А менi можна прийти туди? – поспiшив спитати я.
– Звiсно, можна, – радо вiдгукнувся професор.
Його люб’язнiсть була майже така ж приголомшлива, як i свавiлля. Чого коштувала лише його добросердна посмiшка! Очей майже не стало видно, а щоки спухли, перетворившись у два рум’яних яблучка, пiдпертi знизу чорною бородою.
– Обов’язково приходьте. Менi буде приемно знати, що маю принаймнi одного союзника в залi, хоч i вельми безпорадного та недосвiдченого в питаннях науки. Народу збереться, ймовiрно, багато, позаяк Волдрон дуже популярний, незважаючи на те, що вiн шарлатан, яких мало. Так от, пане Мелоун, я придiлив вам набагато бiльше часу, нiж планував. Окрема особа не може монополiзувати те, що належить усьому людству. Буду радий побачити вас сьогоднi ввечерi на лекцii. А наразi дозвольте вам нагадати, що матерiал, iз яким я вас ознайомив, жодною мiрою не пiдлягае розголосу.
– Але пан МакАрдл… це наш редактор… зажадае вiд мене звiту про бесiду з вами.
– Скажiть йому перше, що спаде на гадку. Мiж iншим, можете натякнути, що, якщо вiн пошле до мене когось iще, я з’явлюся до нього особисто, озброiвшись хорошим гарапником. У всьому iншому покладаюся на вас: нi слова у пресi! Так, чудово. Отже, о восьмiй тридцять у Зоологiчному iнститутi.
Вiн помахав менi на прощання рукою. Я востанне побачив його рум’янi щоки, хвилясту синьо-чорну бороду, зухвалi очi та вийшов iз покою.
Роздiл 5. Це ще питання
Чи то на менi позначився фiзичний шок, отриманий у час першого мого вiзиту до професора Челленджера, чи то вiдiграв свою роль моральний струс – результат другого вiзиту, але, опинившись знову на вулицi, я вiдчув, що як репортер я цiлком деморалiзований. Голова у мене репала вiд болю, i все ж у мозку, не стихаючи нi на мить, гупала думка, що цей чоловiк каже правду, значення якоi важко переоцiнити, i що коли менi дозволять використати його оповiдку для статтi, наша газета отримае сенсацiйний матерiал. Побачивши на розi кеб, я вскочив у нього i поiхав до редакцii. МакАрдл, як завжди, був на своему посту.
– Ну? – нетерпляче вигукнув вiн. – Кажiть, скiльки вам треба рядкiв? У вас такий вигляд, молодий чоловiче, наче ви з’явилися сюди безпосередньо з поля битви. Невже без бiйки не обiйшлося?
– Авжеж, спочатку ми трошки посварилися.
– Оце людина! Ну, а потiм?
– Потiм вiн опам’ятався, i бесiда минула мирно. Але менi нiчого не вдалося у нього вивудити, навiть для маленькоi замiтки.
– Це ще як сказати! А пiдбите око хiба не матерiал для публiкацii? Досить йому нас тероризувати, пане Мелоун! Поставимо його на мiсце. Завтра ж помiщу статтю, в якiй насиплю йому перцю пiд хвiст. Дайте менi лише iнформацiю, й я раз i назавжди затаврую цього iндивiда. «Професор Мюнггавзен» – що скажете про такий заголовок? «Воскреслий Калiостро». Згадаемо всiх мiстифiкаторiв i шарлатанiв, яких знала iсторiя. Вiн у мене отримае на горiхи за всi своi шахрайства!
– Я б не радив, сер.
– Чому?!
– Тому що Челленджер зовсiм не шахрай.
– Як! – заревiв МакАрдл. – Ви що, повiрили його вигадкам про мамонтiв, мастодонтiв i морського змiя?
