А ще вони торгували цукром, нюхальним тютюном i галошами.
Фактично, хоча це й була маленька крамничка, у нiй продавалося майже все – за винятком хiба кiлькох речей, якi вам можуть раптом знадобитися, – наприклад, шнуркiв для ботинок, заколок для волосся чи вiдбивних iз баранини.
Рудий i Квашений були господарями, якi тримали крамничку. Рудий був котом iз рудою шерстю, а Квашений – собакою-тер’ером.
Кролики завжди трохи побоювалися Квашеного.
Постiйними вiдвiдувачами крамнички були й мишi – тiльки вони бiльше боялися Рудого.
Рудий зазвичай просив Квашеного обслужити мишей, оскiльки, як вiн казав, у нього починала текти слина.
– Менi просто несила дивитися, – пояснював Рудий, – як вони виходять iз дверей магазина зi своiми маленькими пакунками.
– А в мене такi ж вiдчуття щодо щурiв, – вiдповiдав Квашений. – Але ж не годиться нам iсти своiх власних клiентiв, бо тодi вони пiдуть вiд нас у магазин Табiти Хап.
– Якраз навпаки, тодi вони вже нiкуди не пiдуть, – вiдповiв Рудий похмуро.
(Табiта Хап тримала едину iншу крамницю в селi. Й вона не давала кредитiв.)
А Рудий i Квашений давали необмеженi кредити.
Власне «кредит» полягав ось у чому: коли якась господиня купляла брусок мила, то замiсть того, щоб дiстати гаманця й заплатити за нього, вона просто казала, що заплатить iншим разом.
А Квашений робив глибокий уклiн i промовляв:
– Як зволите, мадам, – i тодi у спецiальнiй книзi робився запис.
Покупцi приходили знову й знову i накуповували багато всякоi всячини, незважаючи на те, що вони побоювалися Рудого й Квашеного.
Проте вiд слiв «iншим разом» грошей бiльше не ставало!
Клiенти з’являлися юрбами кожного дня й купляли всього досхочу, особливо ж любителi карамельок. Але завжди без грошей, вони нiколи не платили, хiба що пеннi за пучок м’яти.
Зате обсяги продажу були величезнi, у десять разiв бiльшi, нiж у Табiти Хап.
Оскiльки грошей нiколи не було, Рудий i Квашений змушенi були харчуватися своiми власними товарами.
Квашений iв печиво, а Рудий – сушену трiску.
Вони пiдвечерювали при свiтлi свiчки пiсля того, як магазинчик зачинявся.
Коли настало перше сiчня, грошей усе ще не було, i Квашений не мiг купити собi собачу лiцензiю.
– Це дуже неприемно, я боюся полiцii, – казав вiн.
– Це твоя власна провина, що ти тер’ер, от менi не треба лiцензii, i Кеповi теж не треба, бо вiн собака колi.
– Це мене надзвичайно тривожить, я боюся, що мене викличуть на допит. Я марно намагався отримати лiцензiю в кредит у на поштi, – бiдкався Квашений. – У селищi повно полiцейських. Я зустрiв одного, коли йшов додому.
– Послухай-но, Рудий, надiшлiмо рахунок Самюелевi Вусаневi, вiн винен нам 22 шилiнги 9 пенсiв за бекон.
– Я сумнiваюся, що вiн нам узагалi збираеться платити, – зауважив Рудий.
– А я переконаний, що Анна-Марiя цупить у нас продукти – куди подiлися всi вершковi крекери?
– Та ти ж iх сам усi поiв, – вiдповiв Рудий.
Рудий i Квашений перейшли до пiдсобки.
Вони зайнялися пiдрахунками. До одних чисел додавали iншi числа, а до них iще iншi числа.
– У Самюеля Вусаня рахунок уже такий довгий, як його хвiст; iз жовтня вiн набрав у нас цiлу унцiю з трьома чвертями нюхального тютюну.
– А як щодо семи фунтiв масла по шилiнгу й три пенси, палички сургучу i чотирьох коробок сiрникiв?
– Розiшли iще раз усi рахунки усiм боржникам «iз глибокою повагою, – порадив Рудий.
Через деякий час вони почули якийсь шум у крамницi, так наче хтось штовхнув ухiднi дверi. Вони вийшли з пiдсобки. На прилавку лежав конверт, а поряд стояв полiцейський i щось записував у блокнот!
З Квашеним ледве припадок не стався, вiн почав гавкати, гавкати i мало не кидатися на полiцейського.
– Укуси його, Квашений, укуси! – шипiв Рудий з-за бочки iз цукром. – Це ж просто нiмецька лялька!
Полiцейський i далi щось занотовував у записниковi; двiчi вiн наслинив олiвця в ротi, а один раз вмочив його в патоку.
Квашений гавкав, аж поки не захрип. Але полiцейський так i не звернув на нього уваги. У нього були очi з бусинок, а шолом пришитий до голови нитками.
Нарештi пiд час останньоi спроби кинутися на полiцейського Квашений помiтив, що крамничка порожня. Полiцейський зник.
Проте конверт залишився.
– Як ти гадаеш, вiн часом не пiшов, щоб привести справжнього полiцейського? Боюся, що мене заберуть, – сказав Квашений.
– Нi, – вiдказав Рудий, який саме розпечатав конверт, – це тарифи й податки. Три фунти, 19 шилiнгiв, 11 пеннi й 3 фартинги.
– Це вже остання крапля, – зiтхнув Квашений. – Доведеться закривати крамницю.
Вони зачинили вiконницi й з’iхали. Але залишилися жити по сусiдству. Правду кажучи, деякi б хотiли, щоб вони помандрували кудись набагато далi.
Рудий тепер мешкае бiля кролячого селища. Я не знаю, яке в нього тепер заняття, але виглядае вiн солiдно й удоволено.
А Квашений працюе егером.
Закриття крамнички спричинило великi незручностi. Табiта Хап негайно пiдняла цiни на всi товари аж на пiвпеннi, i вона й далi вiдмовлялася давати кредит.
Звiсно, iснують роз’iзнi торговцi – м’ясник, рибалка й Тiмотi Пекар.
Але ж не можна жити на одних булочках iз кмином, i бiсквiтах, i здобах, навiть якщо бiсквiти такi смачнючi, як у Тiмотi!
