– Цей невибагливий стиль в одязi сприяе навчанню, саме тому ми зробили його своiм, – заперечив Лорi, якого аж нiяк не можна було звинуватити в самозакоханостi, бо вiн добровiльно пожертвував своiми гарними кучерями на вимогу моди, яка наказувала носити волосся довжиною хоча б у сантиметр. – До речi, Джо, схоже, малюк Паркер вiдчайдушно закоханий в Емi. Вiн постiйно говорить про неi, пише вiршi i, пiдозрюю, проводить час у мрiях… Краще б йому придушити в зародку цю маленьку пристрасть, чи не так? – додав Лорi довiрчим тоном старшого брата.
– Звичайно. Ми не хочемо нiяких весiль у нашiй родинi в найближчi роки. Спаси й помилуй, про що цi дiти тiльки думають?! – у Джо був такий обурений вигляд, немов Емi й «малюку» Паркеру ще не виповнилося й десяти рокiв.
– Це таке легковажне столiття, i, чесне слово, не знаю, панно, куди ми йдемо. Ти – немовля, Джо, але наступною будеш ти. Вийдеш замiж, а нас залишиш сумувати, – сказав Лорi, хитаючи головою з приводу сучасного занепаду моралi.
– Не бiйся. Я не з поступливих. Та нiхто й не захоче взяти мене замiж, i це на краще, бо в родинi завжди мае бути стара дiва.
– Ти не даси нiкому можливостi навiть захотiти одружитися з тобою, – зауважив Лорi, скоса кинувши на неi погляд. Рум’янець на його смаглявому обличчi став трохи яскравiшим. – Ти не покажеш нiкому нiжноi сторони своеi душi, а якщо хтось i побачить ii випадково й не зможе втриматися, щоб висловити свое захоплення, ти вчиниш iз ним так само, як панi Гаммiдж[4 - Панi Гаммiдж – персонаж роману Чарльза Дiккенса «Девiд Копперфiлд», вдова компаньйона пана Пеготтi, жiнка, котрiй довелося залишитися в будинку-баркасi в очiкуваннi надiй на повернення старих добрих днiв.] вчинила зi своiм шанувальником, – обiллеш його крижаною водою i станеш такою колючою, що нiхто не наважиться не те що доторкнутися, ба навiть глянути на тебе!
– Не люблю я цього. У мене дуже багато справ, щоб я стала турбуватися про таку маячню. І потiм, гадаю, це жахливо – так розбивати сiм’i. Не будемо бiльше про це говорити. Весiлля Мег зовсiм вибило нас iз колii, i ми не ведемо розмов нi про що iнше, крiм любовi й тому подiбних нiсенiтниць. Я не хочу дратуватися, тож краще змiнiмо тему, – було очевидно, що Джо цiлком готова облити холодною водою того, хто зважиться на найменший виклик.
Хай там якими були почуття Лорi, вiн дав iм вихiд у тихому протяжному свистi та прогнозi, який зробив, розлучаючись iз нею бiля хвiртки:
– Згадай мое слово, Джо, наступною замiж вийдеш ти.
Роздiл другий
Перше весiлля
Червневi троянди бiля ганку, яскравi й гарнi, того ранку прокинулися рано, вiд усього серця радiючи безхмарному небу i сонцю на ньому. Погойдуючись на вiтрi, вони шепотiлися про те, що бачили. Однi з них заглядали у вiкна iдальнi, де накривали святковий стiл, iншi пiднiмалися навшпиньки, щоб покивати й посмiхнутися сестрам, котрi вбирали наречену, третi привiтно махали тим, хто заходив до будинку або виходив з рiзними дорученнями в сад, на ганок чи до передпокою. І всi вони – вiд найяскравiшоi повноквiтноi троянди до блiдого крихiтного бутона – вiддавали своею красою та своiм ароматом шану ласкавiй господинi, яка так любила iх i так довго за ними доглядала.
Мег i сама нагадувала троянду, бо все, що було кращого в ii душi й серцi, наче розквiтло на ii обличчi в той день, надавши його рисам нiжностi й чарiвностi. Вона була вродливiшою, нiж сама краса. Хоч на нiй не було нi шовку, нi мережив, нi флердоранжу.
– Я не хочу виглядати незвично або здаватися надто причепуреною сьогоднi, – сказала Мег. – Менi не потрiбне пишне весiлля, нехай поруч зi мною будуть тiльки тi, кого я люблю, а для них я хочу виглядати природно, бути звичною i знайомою Мег.
Свою весiльну сукню вона пошила сама, вкладаючи в кожен стiбок нiжнi надii й невиннi мрii дiвочого серця. Сестри заплели iй коси i вклали iх у зачiску, а единою прикрасою, яку Мег приколола до сукнi, був букетик улюблених «ii Джона» конвалiй, що здавалися iй найгарнiшими квiтами на землi.
– У цьому вбраннi ти та сама наша рiдна й мила Мег, тiльки ще чарiвнiша й красивiша. Менi так хочеться мiцно обняти тебе, але боюся пом’яти твою сукню! – вигукнула Емi, захоплено розглядаючи сестру, коли та завершила свiй туалет.
– Тодi я можу бути задоволена своiм вбранням. Тiльки прошу вас, обiймiть i поцiлуйте мене, всi-всi, i не звертайте уваги на сукню. Я хочу, щоб багато складок такого штибу з’явилося на нiй сьогоднi, – i Мег розкрила сестрам своi обiйми. Дiвчата на мить завмерли перед нею iз сяючими обличчями, вiдчуваючи, що нова любов не витiснила з серця Мег староi.
– Тепер я збираюся пiти i зав’язати Джону краватку, а потiм провести кiлька хвилин iз татом у його кабiнетi, – з цими словами Мег збiгла вниз по сходах, щоб зробити цi маленькi церемонii, а потiм приеднатися до матерi, чим би та не займалася, бо Мег добре знала, що, незважаючи на усмiшку, у материнському серцi поселився таемний смуток, як бувае завжди, коли перше пташеня покидае рiдне гнiздо.
Саме тепер, коли молодшi дiвчатка стоять разом, завершуючи свiй нехитрий туалет, доречно розповiсти про змiни, що вiдбулися в iхнiй зовнiшностi за минулi три роки. До того ж нинi вони виглядають по-особливому чарiвно.
Джо розпрощалася зi своею незграбнiстю i навчилася рухатися легко, навiть грацiозно. Їi кучеряве волосся вiдросло i вона, як i ранiше, закрутила його у важкий вузол, який виглядав значно привабливiше на маленькiй голiвцi, що вiнчала високу фiгуру, нiж попереднi короткi завитки. На ii смаглявих щоках грав рум’янець, в очах затаiвся теплий блиск, а з гострого язика сьогоднi злiтали тiльки найнiжнiшi слова.
Бет стала сухорлявiшою, блiдою i навiть ще тихiшою, а красивi добрi очi здавалися бiльшими. В них часто з’являвся вираз, що засмучував тих, хто дивився на неi, навiть, якщо не йшлося про сумнi речi. Це – вiдблиск страждання, що переноситься зi зворушливим терпiнням. Бет, як i зазвичай, рiдко скаржилася, натомiсть промовляла з надiею, що «скоро iй буде краще».
Емi по праву вважалася «окрасою сiм’i». У своi шiстнадцять рокiв вона мала вигляд i манери дорослоi жiнки – не красунi, але дiвчини iз невловимою чарiвнiстю, що зветься витонченiстю. Їi помiчаеш у лiнiях фiгури, у формi й рухах рук, у тому, як лягають складки ii сукнi й золотi локони, – у всьому, що не пiддаеться визначенню, але е гармонiйним i настiльки ж привабливим для багатьох людей, як i сама краса…
Нiс досi дошкуляв Емi, оскiльки було зрозумiло, що вiн вже нiколи не стане грецьким. Засмучував i рот, занадто широкий, i гостре пiдборiддя. Однак цi риси, що порушували всi канони краси, надавали неповторнiсть всьому ii обличчю. Але вона не здогадувалася про це й намагалася втiшитися своiм прекрасним кольором обличчя, яскраво-блакитними очима й розкiшними, золотистими, надзвичайно густими кучерями.
Сестри були вдягненi в костюми iз тонкоi срiблясто-сiроi тканини (iхнi кращi лiтнi вбрання), у волоссi й на грудях пломенiли червонi троянди, тож виглядали саме такими, якими й почувалися, – дiвчатками з приемними обличчями й щасливими серцями. На час святкувань вони вiдволiклися вiд повсякденних справ, вiд свого повного працi i турбот iснування, щоб прочитати задумливими i мрiйливими очима цей чудесний роздiл з роману про жiноче життя.
Сiмейство хотiло обiйтися без формальностей та дотримання суворих обмежень етикету, все мало бути якомога простiше, природно i по-домашньому, тож тiтка Марч, котра щойно з’явилася на порозi, була шокована, побачивши, що наречена притьма спускаеться по сходах, щоб вiтати гостю, що наречений прикрiплюе над дверима квiткову гiрлянду, яка щойно впала, а на сходах промайнула постать отця-священника, який крокував нагору з пляшками вина в кожнiй руцi.
– Так що ж це таке! – вигукнула стара дама, зайнявши вiдведене для неi почесне мiсце й розправляючи iз сильним шелестом складки своеi блiдо-лiловоi муаровоi сукнi. – Тебе нiхто не мае бачити аж до останньоi хвилини, дитинко.
– Мое весiлля не вистава, тiтонько, а гостi прийдуть не за тим, щоб розглядати мене, критикувати мою сукню й пiдраховувати, скiльки коштував мiй весiльний снiданок. Я дуже щаслива, що мене не турбують розмови про мое весiлля, i я збираюся зробити його таким, як вважаю за потрiбне. Джон, дорогий, зараз я подам тобi молоток, – i Мег зникла у передпокоi, щоб допомогти «цьому Бруку» в його надзвичайно недоречнiй справi.
Пан Брук навiть не сказав «дякую», але, нахилившись, щоб взяти цей неромантичний iнструмент, поцiлував свою чарiвну наречену з таким виглядом, що тiтонька Марч поспiшила вийняти носовичок, аби витерти сльози, котрi несподiвано навернулися на ii колючi старi очi.
Раптом почувся смiх Лорi, що супроводжувався вигуком, який, здаеться, порушував усi пристойностi:
– Юпiтер Амон[5 - Юпiтер Амон: Юпiтер – верховний бог у римськiй мiфологii (виконуе тi самi функцii, що й давньогрецький Зевс), а Амон – верховний бог Єгипту, його iм’я перекладаеться як «незримий», божество чорного небесного простору та повiтря.]! Джо знову перевернула пирiг!
Це повiдомлення спричинило неабияку метушню, яка ледь вляглася, коли будинок почав заповнювати натовп кузин i «свято прийшло», як зазвичай казала в дитинствi Бет.
– Не дозволяй цьому юному гiгантовi пiдходити близько до мене: вiн докучае менi гiрше за комарiв, – шепнула на вухо Емi тiтонька Марч, коли кiмнати заповнилися гостями, над якими височiла коротко стрижена чорна голова Лорi.
– Вiн обiцяв сьогоднi поводитися дуже добре. Насправдi вiн здатний бути абсолютно чарiвним, коли захоче, – вiдповiла Емi й вислизнула, щоб попередити Геркулеса[6 - Геркулес – у давньогрецькiй мiфологii син бога Зевса i смертноi жiнки Алкмени. Геркулес (вiн же Геракл) був надiлений надзвичайною силою i зробив безлiч подвигiв. Усiм добре вiдомi, зокрема, 12 подвигiв Геракла.] про необхiднiсть триматися подалi вiд дракона, але це попередження призвело до того, що юний герой взявся переслiдувати стару даму з такою самовiдданiстю, що привiв ii до цiлковитого сум’яття.
Не було нiякоi весiльноi процесii, але, коли пан Марч i юна пара зайняли своi мiсця пiд квiтковими гiрляндами, в кiмнатi раптово запанувала тиша. Мати й сестри юрмилися поруч, нiби не бажаючи розлучатися з Мег. Голос батька не раз переривався вiд хвилювання, що, втiм, лише робило службу ще красивiшою й урочистiшою.
Рука нареченого помiтно тремтiла, i його вiдповiдей було майже не чути, але Мег глянула прямо в очi чоловiка й сказала «так» з такою нiжною довiрливiстю в голосi, що серце матерi здригнулося вiд радостi, а тiтонька Марч вголос схлипнула.
Нi, Джо не заплакала, хоч був момент, коли сльози пiдступили до ii очей. Вiд цього прояву почуттiв ii врятувало лише усвiдомлення того, що Лорi пильно дивиться на неi з кумедним виразом лукавих чорних очей – виразом, в якому до веселощiв додавалося глибоке душевне хвилювання. Бет ховала обличчя на плечi в матерi, але Емi стояла велично й нерухомо, немов витончена статуя, а яскравий промiнь сонця торкався ii бiлого чола й червоноi квiтки у волоссi, що, до речi, надзвичайно iй личило.
Те, що вiдбулося згодом, не було прописано в шлюбних церемонiях, але в ту саму хвилину, коли Мег була належним чином повiнчана, вона вигукнула: «Мамi мiй перший поцiлунок!» – i, обернувшись до матерi щиро поцiлувала ii. А протягом наступних п’ятнадцяти хвилин вона була бiльше, нiж будь-коли схожа на троянду, бо кожен iз присутнiх повною мiрою скористався наданим йому привiлеем поцiлувати наречену – вiд пана Лоуренса до староi Ханни, яка, в неймовiрному святковому очiпку, налетiла на неi ще в передпокоi, вигукуючи зi схлипуваннями i смiхом:
– Благослови тебе Бог, дорога, тисячу разiв! І пирiг нi крапельки не постраждав, i все виглядае чудово.
Пiсля цього всi пожвавiшали, й кожен сказав щось блискуче, дотепне або подiбне до цього, чого було цiлком достатньо для загальних веселощiв, бо всi радi посмiятися, коли на душi легко.
Не було демонстрацii весiльних подарункiв, оскiльки всi вони вже були перенесенi в маленький будиночок, який чекав Мег i Джона. Не було й обiду iз безлiчi страв – лише невеликий снiданок, що складався iз пирога i фруктiв.
Пан Лоуренс i тiтонька Марч знизали плечима й переглянулися з усмiшкою, коли чай, лимонад i кава виявилися единими видами нектару, який розливали цi три Геби. Нiхто, однак, нiчого не сказав, поки Лорi, який наполягав на тому, щоб власноруч подати напоi нареченiй, не з’явився бiля неi з навантаженим пiдносом в руцi й спантеличеним виразом на обличчi.
– Невже Джо з необережностi перебила всi пляшки з вином? – запитав вiн пошепки. – Або я просто перебуваю пiд владою iлюзii й жорстоко помиляюся, що бачив кiлька пляшок лише сьогоднi вранцi?
– Нi, твiй дiдусь люб’язно надiслав нам краще вино зi своiх запасiв, i тiтонька Марч теж, але тато залишив лише двi пляшки для Бет на випадок хвороби, а решту вiдправив до шпиталю. Вiн вважае, що вино слiд вживати тiльки пiд час хвороби, а мама каже, що нi вона, нi ii дочки нiколи не запропонують вина жоднiй молодiй людинi в нашому домi.
Мег говорила серйозно, але чекала, що Лорi засмiеться або нахмуриться. Вiн не зробив нi того, нi другого i, лише кинувши на неi швидкий погляд, сказав, як завжди, пiдкоряючись першому пориву:
– Що ж, менi це подобаеться! Я знаю, скiльки бiд приносить вино, i хотiв би, щоб iншi жiнки теж робили так само, як ви.
– Сподiваюся, ти набув такоi розсудливостi не в результатi особистого досвiду? – у голосi Мег прозвучало занепокоення.
– Нi, чесне слово, нi. Але й занадто добре про мене думати не варто: для мене вино не е спокусою. Я рiс там, де воно майже такий же звичайний напiй, як вода, i майже такий же нешкiдливий. Менi не хочеться вина, але, коли красива дiвчина пропонуе, важко вiдмовитися.
– Але ж ти вiдмовишся заради iнших, якщо не заради себе? Обiцяй менi це, Лорi, щоб у мене був ще один привiд назвати сьогоднiшнiй день найщасливiшим у моему життi.
Ця вимога – настiльки несподiвана i настiльки серйозна – змусила молодого чоловiка на мить завагатися. Вiн передбачав, що його обiцянка може викликати глузування приятелiв, а глузування часто важче стерпiти, нiж будь-якi самообмеження. Мег знала, що його слово тверде i вiн стримае його в будь-якому разi, тож, вiдчуваючи свою жiночу силу, постаралася скористатися нею для блага свого друга. Вона мовчки дивилася вгору на нього зi щасливим обличчям i виразною усмiшкою, котра нiби промовляла: «Нiхто i нi в чому не може вiдмовити менi в такий день». Лорi, звичайно, теж не змiг i з вiдповiдною усмiшкою, простягнувши iй руку, дуже сердечно мовив:
– Обiцяю, панi Брук!
– Дякую тобi вiд щирого серця!
