Лiкар Стокман. Еге, i вони також. Незалежна, вiльна у своiх думках преса подбае, щоб примусити вас виконати свiй обов’язок.
Бурмiстр(пiсля короткоi паузи). Ти дуже необачна людина, Томасе. Ти не подумав, якi наслiдки вiд цього можуть бути для тебе самого.
Лiкар Стокман. Наслiдки? Для мене?
Бурмiстр. Для тебе й для твоеi родини.
Лiкар Стокман. Що ти там, у бiса, кажеш?
Бурмiстр. Менi здаеться, що я цiле життя був для тебе непоганим братом, готовим завжди прийти на допомогу.
Лiкар Стокман. Так, це правда, i за це я тобi вдячний.
Бурмiстр. Цього й не треба. Почасти я навiть примушений був так робити, заради себе самого. Я завжди гадав, що менi легше буде стримувати тебе, якщо я полiпшу твiй матерiальний стан.
Лiкар Стокман. Що таке? І це також у своiх власних iнтересах?
Бурмiстр. Почасти, кажу я. Людинi, яка мае офiцiйне становище, незручно, коли його найближчий родич завжди компрометуе себе.
Лiкар Стокман. Ти гадаеш, що я це роблю?
Бурмiстр. Так, на жаль. Ти часто компрометуеш себе, i навiть сам цього не знаеш. У тебе неспокiйний, задирливий i бунтарський дух. І до цього ще твоя нещаслива залюбленiсть у писаннi всяких можливих i неможливих речей. Ускочить тобi щось у голову – i вже готова стаття, або й цiла брошура.
Лiкар Стокман. А хiба це не обов’язок громадянина дiлитися з громадянством усякою новою думкою, якщо вона йому спала?
Бурмiстр. Громадянство зовсiм не потребуе нових думок. Йому найбiльше личать добрi старi думки, визнанi й затвердженi.
Лiкар Стокман. І ти це так просто говориш?
Бурмiстр. Треба ж менi колись просто поговорити з тобою. Досi я уникав цього, бо знав, який ти вразливий. Але тепер я мушу сказати тобi правду, Томасе. Ти навiть не уявляеш, як ти шкодиш собi своею запальнiстю. Ти скаржишся на владу, на уряд, обурюешся, запевняеш, що тебе усувають… переслiдують. А чого iншого може сподiватись така важка, як ти, людина?
Лiкар Стокман. Ну, ще що? Я – важка людина?
Бурмiстр. Авжеж, Томасе, ти дуже важка людина для спiльноi працi. Я пересвiдчився в цьому сам. Ти не зважаеш нi на якi мiркування. Ти, вочевидь, зовсiм забуваеш, що це менi ти повинен дякувати за свою посаду курортного лiкаря.
Лiкар Стокман. Нi, я повинен дякувати тiльки собi самому, нiкому iншому. Я перший заговорив про те, що мiсто може стати блискучим курортом. Я единий говорив тодi про це, i я один тiльки боронив цю думку протягом багатьох рокiв, i писав, писав…
Бурмiстр. Безперечно, але тодi це було не на часi. Ти, звiсно, не мiг цього зрозумiти, сидячи у своему ведмежому кутку. А коли прийшов слушний час, то я… й iншi, ми взяли дiло до своiх рук.
Лiкар Стокман. І понiвечили ввесь мiй чудовий план. Видно, що розумнi голови там сидiли!
Бурмiстр. А менi здаеться, що в тебе знову бажання битись, i цьому бажанню потрiбен вихiд. Тобi хочеться зачепити тих, хто вищий за тебе – твоя давня манера. Ти не терпиш нiякоi руки над собою, скоса позираеш на всякого, хто мае вищу посаду, i почуваеш до нього особисту неприязнь. Щоб нападати, для тебе всяка зброя добра. Але я вже звернув твою увагу на те, що на карту поставленi iнтереси цiлого мiста i, виходить, що й моi також. Отже, я кажу тобi, Томасе, що я буду непохитний у тих вимогах, що я маю тобi поставити.
Лiкар Стокман. Що ж це за вимоги?
Бурмiстр. Ти був такий довгоязикий, що говорив про цю делiкатну справу iз зовсiм непричетними до неi особами, хоч на неi варто було б тобi дивитись, як на секретну справу дирекцii, i, звiсно, затерти ii тепер уже не можна. Пiдуть усякi чутки й поговори, i недоброзичливi люди з-помiж нас почнуть прикрашати iх ще всякими додатками. Отже, дуже важливо, щоб ти вiдверто виступив i розвiяв iх, цi чутки.
Лiкар Стокман. Я? Яким же це чином? Я не розумiю тебе.
Бурмiстр. Усi сподiваються, що ти зробив нове дослiдження й прийдеш до висновку, що справа далеко не така кепська й небезпечна, як ти першоi митi уявив собi.
Лiкар Стокман. Ага, то чого ти сподiваешся!
Бурмiстр. Далi – сподiваються, що ти почуваеш i вiдверто виявляеш свою довiру до уряду Правлiння в тому, що воно совiсно й грунтовно вживе всiх заходiв, щоб запобiгти всiм можливим неприемним випадкам.
Лiкар Стокман. Ви нiчого у свiтi не зробите, як будете тiльки латки латати. Я це тобi кажу, Петере. І це мое найглибше переконання.
Бурмiстр. Тобi, як службовцевi, не дозволяеться мати своi якiсь особливi переконання…
Лiкар Стокман(спиняеться). Не дозволяеться мати?..
Бурмiстр. Як службовцевi, кажу я. Як приватна особа – зроби ласку. Це зовсiм iнша справа. Але як пiдлеглiй особi, курортному службовцевi, тобi не дозволяеться висловлювати переконання, що суперечать переконанням твого керiвництва.
Лiкар Стокман. Це вже занадто далеко заходить! Щоб я, лiкар, учений, не дав дозволу…
Бурмiстр. Справа, що про неi тут йдеться, не тiльки наукова. Це складна справа i технiчного, i економiчного характеру.
Лiкар Стокман. Про мене, нехай вона буде чорт знае якого характеру! Я хочу мати волю висловлюватись про всi на свiтi справи.
Бурмiстр. Тiльки не про курортнi. Ми це тобi забороняемо.
Лiкар Стокман(кричить). Ви забороняете? Ви! Такi!..
Бурмiстр. Я забороняю тобi. Я, твое вище керiвництво. І якщо я тобi забороняю, ти мусиш коритись!
Лiкар Стокман(стримуючись). Петере! Якщо б ти не був мiй брат…
Петра(вiдчиняе широко дверi). Тату, ти не повинен терпiти цього!
Фру Стокман(вибiгае за нею). Петро! Петро!
Бурмiстр. Пiдслуховували?
Фру Стокман. Там усе так чути, i ми не могли…
Петра. Авжеж, я стояла й слухала.
Бурмiстр. Я, власне, навiть радий…
Лiкар Стокман(пiдходить ближче). Ти кажеш, що забороняеш менi?.. Що я мушу коритись?
Бурмiстр. Ти примусив мене сам узяти такий тон iз тобою.
Лiкар Стокман. Отже, я мушу прилюдно оголосити й спростувати самого себе?
Бурмiстр. Ми вважаемо за безумовно потрiбне, щоб ти зробив таку заяву, яку я вимагаю.
Лiкар Стокман. А якщо я не послухаю?
