Бурмiстр. Тодi ми самi зробимо таку заяву, щоб заспокоiти люднiсть.
Лiкар Стокман. Дуже добре. Але я тодi напишу спростування. Я наполягаю на своему. Я доведу, що я маю рацiю, а ви нi. Що ви тодi будете робити?
Бурмiстр. Тодi я не спинюсь перед тим, що ти дiстанеш вiдставку.
Лiкар Стокман. Що?
Петра. Тато – вiдставку?
Фру Стокман. Вiдставку?
Бурмiстр. Вiдставку вiд посади курортного лiкаря. Я подбаю, щоб зараз дати на розгляд питання про твою негайну вiдставку й про те, щоб тебе було усунено вiд будь-якого втручання у справи курорту.
Лiкар Стокман. І ви наважились би?
Бурмiстр. Ти сам почав небезпечну гру.
Петра. Дядьку, це обурливе ставлення до такоi людини, як мiй батько!
Фру Стокман. Ти краще мовчи, Петро.
Бурмiстр (дивиться на Петру). Ага, тут уже дозволяеться висловлювати своi погляди. Хоч правда, зрозумiло. (До Фру Стокман). Слухайте, братова, тут у домi ви, мабуть, найрозсудливiша людина. Уживiть усю силу вашого впливу на чоловiка, примусьте його зрозумiти, якi наслiдки потягне за собою це все для його родини, i…
Лiкар Стокман. Справи моеi родини не торкаються нiкого, крiм мене самого.
Бурмiстр. І для його родини, кажу я, i для того мiста, де вiн живе.
Лiкар Стокман. Я саме хочу справжнього добра для мiста. Я хочу виявити всi вади, якi однаково, рано чи пiзно, мусять спливти наверх. Тодi й видно буде, чи я люблю свое рiдне мiсто!
Бурмiстр. Ти? Коли ти у своiй слiпiй упертостi вiдриваеш у нього його найважливiше джерело, що з нього воно живиться!
Лiкар Стокман. Це джерело отруене, мiй друже. Ми живемо з того, що продаемо болото й гнилизну. Наш громадський добробут живиться брехнею.
Бурмiстр. Фантазiя або й ще гiрше. Людина, яка може шпурляти такi мерзеннi iнсинуацii своему рiдному мiсту – не хто, як ворог суспiльству!
Лiкар Стокман(кидаеться до нього). І ти насмiлюешся!..
Фру Стокман. Томасе! (Кидаеться мiж ними).
Петра(хапае батька за руки). Заспокойся, тату.
Бурмiстр. Я не хочу наражатись тут на якесь насильство. Тебе попереджено. Подумай добре про своi обов’язки до самого себе й до своеi родини. Прощай! (Виходить).
Лiкар Стокман(ходить по кiмнатi). І я мушу терпiти таке поводження!.. У своему власному домi! Катрiн, що ти на це скажеш?
Фру Стокман. Звiсно, сором i ганьба, Томасе…
Петра. О, якщо б я тiльки могла добратися до дядька!
Лiкар Стокман. Я сам, звiсно, винен. Давно треба було визвiритись… показати йому зуби й огризнутися!.. Назвати мене ворогом суспiльству!.. Нi, заприсягаюсь своею душею i вiчним раюванням, що я цього так не залишу!
Фру Стокман. Але, милий Томасе, у твого брата в руках сила!
Лiкар Стокман. А на моiй сторонi – право!
Фру Стокман. Право, право! А що тобi з того, що воно на твоiй сторонi, коли сили в тебе нема?
Петра. Мамо!.. Як ти можеш говорити такi речi?!.
Лiкар Стокман. По-твоему виходить, у вiльному суспiльствi нiчого не значить мати на своiй сторонi право? Дивна ти, Катрiн! А крiм того, хiба в мене в авангардi не стоiть незалежна преса, що мае вiльну думку, а за плечима – об’еднана бiльшiсть. Я гадаю – чимала сила!
Фру Стокман. Але, Томасе, чи не думаеш ти!..
Лiкар Стокман. Чого я не думаю?
Фру Стокман… iти проти свого брата, я хочу сказати.
Лiкар Стокман. А якого бiса ти б хотiла? Що ж менi робити, якщо не вiдстоювати те, що е iстина й право?
Петра. І я тебе про це саме питаю.
Фру Стокман. Жодноi тобi вiд цього користи не буде. Як вони не хочуть – то вже не хочуть.
Лiкар Стокман. Ого, Катрiн. Дай тiльки час, тодi побачиш, що я здобуду цiею вiйною.
Фру Стокман. Здобудеш може те, що дiстанеш вiдставку. Це ти можеш!
Лiкар Стокман. У всякiм разi вiдбуду свiй обов’язок перед люднiстю… перед суспiльством. Я той, що вони називають ворогом суспiльства!
Фру Стокман. А перед своею родиною, Томасе? Перед нами всiма тут у цiй хатi? Невже ти думаеш, що цим вiдбуваеш свiй обов’язок перед тими, про кого ти повинен дбати?
Петра. Мамо, не думай ти, будь ласка, насамперед за нас!
Фру Стокман. Тобi це легко казати. У крайньому разi ти можеш стояти на своiх ногах. Але ти подумай про хлоп’ят, Томасе, подумай трохи i про себе, та й про мене…
Лiкар Стокман. Я думаю, Катрiн, що ти геть глузду вiдбилась. Якщо б я, як нiкчемний боягуз, уклонився в ноги цьому Петеровi та його клятiй зграi, хiба б у мене могла бути хоч одна щаслива година в життi?
Фру Стокман. Цього я не знаю, але хай бог боронить вiд такого щастя, яке на нас усiх чекае, якщо ти пiдеш на це дiло. Знову зостанешся без хлiба, без постiйних прибуткiв. Здаеться, доволi ми цього зазнали за давнiших часiв. Згадай про це, Томасе, подумай, що тепер може бути.
Лiкар Стокман(бореться iз собою i стискае кулаки). І щоб цi конторськi запроданцi могли витворяти таке з чесною, вiльною людиною. Ну, хiба ж це не жахливо, Катрiн?
Фру Стокман. Правда, грiх таке вчинити з тобою, Томасе, це все так. Але хiба мало на вiку всякоi кривди доводиться терпiти! Ось i хлопцi, Томасе! Глянь на них! Що з ними буде? Нi, нi, ти нiколи не зможеш…
Ейлiф i Мартен заходять зi своiми книжками.
Лiкар Стокман. Хлопцi! (Раптом перемагае себе й говорить рiшуче). Нi! Нехай увесь свiт завалиться, а я не схилю своеi голови в ярмо!
Іде до себе в кiмнату.
