Лiкар Стокман. Яке ж тут ще болото?
Говстад. А те, в якому мерзiе й гние все наше комунальне життя.
Лiкар Стокман. О, хай йому бiс, пане Говстаде, ви он про що.
Говстад. Усi мiськi справи потроху перейшли до рук урядовцiв.
Лiкар Стокман. Ну, не всi ж вони урядовцi.
Говстад. Нi, але тi, що не урядовцi, то у будь-якому разi iхнi приятелi або прибiчники. Усi вони заможнi люди з давнiми, вiдомими в мiстi прiзвищами. І цi пани панують i керують нами.
Лiкар Стокман. Але всi вони справдi здатнi й тямущi люди.
Говстад. А багато вони виявили здатности й розумiння, коли проводили були водогiн там, де вiн тепер?
Лiкар Стокман. Нi, звiсно, це було дуже нерозумно з iхнього боку. Але це виправлять.
Говстад. І ви гадаете, що все пiде спокiйно?
Лiкар Стокман. Чи спокiйно, чи не спокiйно – а мусить пiти.
Говстад. Так, коли до цього вiзьметься преса.
Лiкар Стокман. Не буде потреби, любий мiй. Я певен, що мiй брат…
Говстад. Вибачте, пане лiкарю, але мушу сказати, що хочу взяти це дiло до своiх рук.
Лiкар Стокман. У газетi?
Говстад. Авжеж. Коли я брав на себе «Народний Вiсник», то брав його з думкою, що я повинен пробити мур тих старих упертих мумiй, що тримають у руках усю владу.
Лiкар Стокман. Але ж ви самi розповiдали, чим це все кiнчилось. Ви ледве не втратили зовсiм газети.
Говстад. Так, той раз довелось, як то кажуть, засунути люльку в торбу… нiде правди дiти. Була небезпека, що якщо тi люди впадуть, то лiкарня може залишитися незакiнченою. Але тепер вона в нас е, i ми можемо обiйтись, без «шляхетних осiб».
Лiкар Стокман. Обiйтись без них можна, але ми багато чим повиннi iм завдячувати.
Говстад. Усе за ними буде визнано, по всiх пунктах. Але публiцист iз демократичним ухилом, такий, як я, не може пропускати такоi нагоди. Треба покласти край цiй байцi про непохитнiсть наших керiвникiв, треба викоренити ii, як i всякий iнший забобон.
Лiкар Стокман. Усiм серцем погоджуюся з вами, пане Говстаде. Якщо забобон – то геть його!
Говстад. Бурмiстра, тим що вiн вам брат, менi дуже не хотiлось би займати, але ви, мабуть, так само, як i я, вважаете, що правда – найперше.
Лiкар Стокман. Це саме собою зрозумiло… (Несподiвано запалившися). А проте… проте!
Говстад. Не думайте про мене кепсько. Бажання для себе користi й шанолюбства у мене не бiльше, як у бiльшости людей.
Лiкар Стокман. Любий мiй, кому ж це може спливти на думку?
Говстад. Я належу до нижчого стану, як ви знаете. Я мав нагоду бачити, у чому почувають найбiльшу потребу нижчi верстви суспiльства. Їх конче треба пустити до керування громадськими справами. Це те, що розгортае здiбнiсть, знання та почуття власноi гiдности.
Лiкар Стокман. Я розумiю це дуже добре.
Говстад. Так… i мене здаеться, що журналiст бере на себе тяжку вiдповiдальнiсть, коли проминае без уваги якийсь випадок, сприятливий для дiла визволення цих нижчих i пригнiчених верств. Я знаю, у таборi дужих це називають пiдбурюванням i всякими такими назвами. Але нехай вони собi роблять те, що iм подобаеться. Якщо тiльки моя совiсть чиста, то…
Лiкар Стокман. Так, правда! Саме так, любий мiй пане Говстаде. А проте… а чорт… (Стукають у дверi). Прошу!
На порозi з передпокою з’являеться друкар Аслаксен. Вiн бiдно, але чисто вдягнений в чорне з бiлою, трохи пом’ятою краваткою, в рукавичках. У руках тримае м’якого капелюха.
Аслаксен(уклоняеться). Прошу вибачити, пане лiкарю, що я насмiлився…
Лiкар Стокман(пiдводиться). Так, так. Це ж сам друкар.
Аслаксен. Авжеж, це я самий, пане лiкарю.
Говстад. Ви не до мене, Аслаксене?
Аслаксен. Нi, я навiть не знав, що побачу вас тут. Я до самого лiкаря.
Лiкар Стокман. Чим можу вам допомогти?
Аслаксен. Чи правда те, що я чув вiд Бiлiнга, нiби лiкар мае нам дати кращий водогiн?
Лiкар Стокман. Так, для водолiкарнi.
Аслаксен. Дуже добре. Я так i розумiю. Я прийшов сказати вам, що буду пiдтримувати цю справу всiма своiми силами.
Говстад(до лiкаря). Ви бачите?
Лiкар Стокман. За це вам щира моя подяка. Тiльки…
Аслаксен. Через те, що вам, може, треба буде мати за собою дрiбних мiських обивателiв. Тут у мiстi ми являемо собою об’еднану бiльшiсть, якщо ми цього хочемо, звiсно. А нiколи не пошкодить мати за собою бiльшiсть, пане лiкарю.
Лiкар Стокман. Безперечно, це так. Тiльки я не можу собi уявити, щоб були потрiбнi якiсь особливi заходи. Менi ця справа видаеться такою простою i зрозумiлою.
Аслаксен. Так, а проте це, звiсно, буде не погано. Я добре знаю мiською владу. Тi люди, що мають силу, не дуже то охоче здаються на пропозицii, що йдуть вiд iнших людей. Тим-то, я гадаю, що не погано було б улаштувати маленьку демонстрацiю.
Говстад. Авжеж.
Лiкар Стокман. Демонстрацiю, кажете? Яку ж таку демонстрацiю ви хотiли б?
Аслаксен. Природно, дуже помiрковану, пане лiкарю. Я завжди стою за помiркованiсть. Це перша чеснота громадянина – на мою думку, принаймнi.
Лiкар Стокман. Так, так. Вас iз цього боку й знають, пане Аслаксене.
Аслаксен. Менi здаеться, що я можу собi дозволити це сказати. Справа з водогоном мае величезну вагу для нас, дрiбних обивателiв. Водолiкарня з усiх ознак мае стати нiби маленькою золотою копальнею для мiста. Усi ми будемо з неi жити, а надто ми, домовласники. Через те ми будемо пiдтримувати ii всiм, чим тiльки можемо. Я тепер старшина в спiлцi домовласникiв.
Лiкар Стокман. Так?
