Історія філософії. Античність та Середньовіччя
З першого погляду, така Платонова порада ставить питання трьох порядків: Як могла б нова вдала розірвати порочне коло у порочному колі? Як змогли б «філософи» здобути владу? І, зрештою, що то за «філософи» й чим обґрунтовується їхня претензія на владу, на те, щоб правити за лікарів для міста, а разом із ним – і для душі?
Найпершою реформою, яку слід здійснити за нового режиму правління, – викоренити із соціального життя всі фактори, які змушують користуватись владою у приватних, а не в суспільних інтересах. Отже, слід заборонити – хоч би для урядовців – приватну власність на майно та приязні сімейні зв’язки, дві площини, які є провідними у Греції в єдиній соціальній структурі: óikos, скасування якого Платон вважав річчю вирішальною. Ніхто віднині не повинен говорити: «Це моє» про майно, подружжя, дітей. Чиновники отримуватимуть платню за свої послуги, перебуваючи на утриманні решти прошарків суспільства, ремісників та торговців. Їхні союзи з метою розмноження матимуть тимчасовий характер (отже, шлюбів не існуватиме), а дітей виховуватимуть зусиллями всієї громади; всіх дорослих вважатимуть «батьками та матерями» молодих керівників, а останні, своєю чергою, стануть «дітьми» всіх дорослих. Скасування шлюбних союзів дасть змогу жінкам, таким чином, звільнитися від того, аби опікуватись лише господарством, натомість вони зможуть здобувати освіту на рівні з чоловіками, а отже, поділяти з ними політичні та військові обов’язки: немає жодних причин вважати їх нижчими за чоловіків, бо така нібито нижчість є наслідком лише неправильної освіти, що її, як історично склалося, вони здобувають у межах óikos.
Неодмінною та достатньою умовою мирного існування цілого соціального прошарку є особиста незацікавленість із боку когорти чиновників, яка знищує змагання за владу і забезпечує згуртованість усередині соціальної групи. Соціальна роль та психічна рівновага перебувають у тісному взаємозв’язку: до когорти чиновників належать люди, у яких переважає раціональний принцип, до військових – ті, в яких переважає агресивний принцип, до підприємців – люди, захоплені бажаннями.
Завзяту агресивність використовують із користю для суспільства, найчастіше у вигляді військової служби, а не конкуренції окремих осіб; складова душі, яка прагне задоволення бажань, надалі пануючи в когорті підприємців та торговців, котрим дозволено принаймні тимчасово мати приватну власність, має все одно перебувати під контролем суспільства, де існує справедливий розподіл керівних ролей. Так, на думку Платона, нарешті формується правильно упорядковане місто, де кожна особа виконує обов’язки, до яких має психологічний нахил у рольовій ієрархії, що приймають і поділяють усі в суспільстві, а отже, і спокійне та щасливе місто.
Завдяки такому правильному освітньому процесу місто, яким керують слушні люди, сформує правильних містян, з яких, своєю чергою, утвориться правильне суспільство. Можливо, на цьому етапі вже не знадобиться сильна влада, що у певному розумінні займається примусом, як це потрібно на початку. Діти, пише Платон у ІХ книзі «Держави», потребують батька та педагога, котрий їх виховує та контролює, бо вони не спроможні вести самостійного життя; але коли вони подорослішали, їх можна не чіпати. Так само люди, в яких слабкий раціональний принцип, потребують такого собі зовнішнього протезу раціональності, який можна отримати, погодившись на філософське правління, утім, якщо виховні зусилля виявляться успішними, вони можуть почуватись вільними та спроможними, своєю чергою, виконувати керівні обов’язки – позаяк, з огляду на антропологічний песимізм Платона, вкрай малоймовірним видається, що все це, зрештою, може стосуватись цілої громади.
Як неодноразово наголошує Платон у V та VI книгах «Держави», втілити такий задум вкрай складно, однак не неможливо. Це стає можливим, як зазначалось, за умови, що у владу увійдуть «філософи». Але як усе це можна вважати можливим, коли існує загальна думка, згідно з якою філософи – люди нешкідливі, але цілком даремні, і це в найліпшому випадку, або ж їх вважають небезпечними та лихими (мабуть, тут ідеться про софістів)? Філософи, про яких говорив Платон, – присвятили себе пізнанню істини та були морально гідними особистостями, тому не так уже й немислимо, аби такі інтелектуали переконали демократичну більшість передати їм владу, утім, украй малоймовірно з огляду на те, наскільки демагогія захопила народні маси. Тому ймовірнішим є інший шлях, який Платон у IV книзі «Законів» вважає «легшим та швидшим». Мова про те, аби навернути можновладця – байдуже, йдеться про монарха чи тирана – чи, імовірніше, одного з їхніх дітей, до занять справжньою філософією чи принаймні переконати його слухати поради законодавців-філософів.
Як видається, цей шлях Платон пізнав на власному досвіді, принаймні якщо вважати правдою написане в Листі VII, адже там ідеться про те, що він намагався навернути до філософії сина впливового сиракузького тирана Діонісія; до того ж на такий досвід є чітке посилання в «Законах». Платон чудово розуміє – однаково і теоретично, і, певно, з власного досвіду – на яку страшну небезпеку наражається філософ, зав’язуючи союз із особою, здатною на найгірше моральне та політичне виродження, якою є тиран. Утім, Платон сприймає людство за подобою технічної моделі – і, як побачимо згодом, навіть усесвіт – як витвір, що його здатний створити вправний ремісник (грец. demiourgós), викувавши з певного матеріалу за заготованою моделлю. Тому, на думку Платона, політика – це «технічна» проблема: виготовити з такого матеріалу вкрай гидкої якості, яким є людина, якомога досконалішу форму. Таким ремісником, що знається на тому, якою саме мусить бути ця форма, виступає «філософ», але якщо йому самотужки не до снаги цього зробити, не лишається нічого, крім як звернутись до тирана задля втілення в життя його «витвору мистецтва» (у ХХ ст. Карл Поппер назве такий підхід «утопічною соціальною інженерією»).
Такі міркування дають нам змогу знайти відповідь на запитання: а якими ж є «філософи», котрих має на думці Платон? Певна річ, про філософів-інтелектуалів, відомих афінській громадськості, тут не йдеться, а натомість ідеться про когорту філософів, що згуртувались навколо того ж таки Платона в Академії. Вона має свої витоки від Сократових прихильників, але різниться саме завдяки незвичній формі дотримуваної філософської думки, яка саме й виправдовує прагнення до влади. Ця думка полягає у пізнанні рівня етико-політичних, об’єктивних та абсолютних чеснот (справедливість, краса, добро), тобто ідей або форм (éide), які мають утворювати мету й основу моральних дій окремої особи та їхнього політичного виміру. На думку прихильників Платона, ці чесноти не залежать від суб’єктивної оцінки, байдуже, особистої чи групової, а існують самі по собі, незалежно від ставлення до них окремої особи чи більшості у спільноті. Тут ідеться про відповідь, притому теоретично добре обґрунтовану, на думку декого аж надто добре, – релятивізму філософа-софіста Протагора, котрий заперечує існування об’єктивних чеснот, вважаючи їх залежними від переконливості вибору, який час від часу роблять люди чи політичні групи: адже не можна сказати, що один вибір більш справжній за інший, а можна лише оцінити дієвість вибору, порівнюючи з бажаною практичною метою (Платон спонукає Протагора висловити цю доктрину у творі «Теетет»). На думку прибічників Платонової філософської думки, релятивізм Протагора є виправданням колективної демагогії, властивої демократії та перемозі риторики. Уряд, який справді діє в інтересах спільноти, має дотримуватися системи цінностей, що є об’єктивно й абсолютно істинними, а відтак, потрібно опановувати саме таку форму пізнання, яка властива лише філософам. Теорія про ідеї, про яку говоритимемо згодом, отже, стає таким собі посередником між метафізикою та Платоновою політичною думкою.
Безперечно, справедливе місто є ідеальним зразком, «небесна парадигма», як про нього пише Платон (Держава, книга IX, 592), який неможливо відтворити досконало в умовах дійсності. Утім, цілком можливо, хоч і вкрай важко, відтворити політичні форми, які наближені до цього ідеалу, принаймні наскільки це дозволяє середовище, що існує в цьому часі та просторі. Певна річ, модель справедливого міста втілює єдину політичну мету, яку повинні ставити морально й інтелектуально цілісні особистості, котрі не втягуватимуться у політичну боротьбу за владу в містах, що вже існують.
У останній праці, «Законах», Платон пропонує модель, що її, як йому здається, легше втілити в життя, бо вона ближча до «поточної людської природи», в в ній знову відновлено право на шлюби та приватну власність. Бо в цій моделі суспільну однорідність забезпечують вшанування законів усіх загалом, адже до них ставляться як до продовження божественного порядку, що існує в космічному світі, серед людей, а найвищі обов’язки тепер належать не élite, сформованій з філософів, а когорті теологів-астрономів (Нічна рада), яка править в ім’я Бога (теократія)
1.5. Теорія ідей
Філософ Горгій переконував, що жодної об’єктивної дійсності не існує, а якби й існувала, то наше мислення не здатне було б її осягнути; а якби й осягнуло, то її неможливо було б висловити словами через різний характер слова і речі. Протагор зі свого боку обґрунтував гіпотезу, що суб’єкт (індивідуальний чи колективний) є єдиним «критерієм» характеристики та оцінки стану і якості речей (щось «солодке» чи «правильне» тією мірою, якою воно таким видається людині й поки воно їй таким видається). На думку Платона, аргументи Горгія та Протагора були би беззаперечними, якби єдиною дійсністю, що є, була б утілена в чуттєвому досвіді.
Насправді, якщо не можна впевнено сказати, що емпіричного світу не існує, однак його особливий спосіб існування – це різноманітність, нестабільність. Предмети в цьому світі ніколи не є тотожними самі собі, адже з плином часу змінюються, а їхні властивості неодмінно є відносними; отже, знання, які можна здобути, є так само непостійними, тьмяними, зумовлені суб’єктивним сприйняттям та оцінками. Зараз ми можемо назвати дівчину гарною, але за рік вона може втратити свою вроду або навіть зараз видатися незугарною порівняно з богинею. Можемо сказати, що правильно повертати те, що вам дали на зберігання, але така поведінка стає цілком неприйнятною, якщо певний друг, віддавши нам на зберігання меч, здурів і просить повернути його, аби вчинити різанину (цей приклад наведено у І книзі «Держави»).
Лишень якби можна було відокремити площину дійсності, що не є емпіричною, можна було б спростувати гіпотези Горгія та Протагора, знову відновлюючи перехід між розмовою, думкою та істиною, звільнивши свій опис і свою оцінку світу від кайданів суб’єктивного релятивізму, правил переконання засобами риторики, які їх обмежують. На думку Платона, шлях до цього геть іншого рівня реальності є внутрішньою складовою нашого мовлення й, поза тим, на нього явно вказує відповідна епістемічна модель, запропонована математичними науками, передусім геометрією. (Варто нагадати, що роздуми Платона стосуються періоду, коли саме складали в одне ціле той великий комплекс теоретичних знань, який набуде згодом остаточного вигляду в «Началах» Евкліда.)
Геометричні теореми створюють універсальні даності (тобто такі, що не залежать від суб’єктивних переконань) і даності, потрібні (тобто неоскаржувані) незалежно від обставин, у яких їх доводять, та незважаючи на те, на прикладі яких матеріальних предметів здійснюють доведення. Теорема Піфагора годиться не лише для трикутника, накресленого математиком (який може бути великим чи малим, чорним або червоним) та, власне, не годиться для будь-якого накресленого трикутника (адже в кожному кресленні неодмінно існують недоліки, що спростовують теорему), окрім як лишень для досконалого трикутника загалом. Досконалий трикутник завжди однаковий і не змінюється ні в часі, ні в просторі, а даності, які його стосуються, не залежать від суб’єктивних поглядів того, хто їх формулює, і тому їх цілком можна об’єктивно оцінювати як правильні чи хибні.
На думку Платона, геометричну модель можна застосовувати, аби створити структуру, яка керує формами мовлення. Ми стосовно будь-яких предметів чи дій повсякчас формулюємо визначення чи оцінки, які є даностями, на взірець: Сократ має рацію; віддавати борги – правильно; дотримуватися законів – правильно. Зазвичай у таких твердженнях ми не ототожнюємо з кількома суб’єктами одну й ту саму властивість: (x) є В, (y) є В, (n) є В. Отже, жоден із цих суб’єктів не є тотожним властивості, яку йому приписано (Сократ не є «правосуддям»), кожен здатний мати таку властивість чи не мати її (часом повертати борги чи дотримуватись законів – неправильно), а натомість мати геть інші якості (Сократ може бути молодим, старим, живим чи мертвим тощо). І навпаки, у цих даностях предикат, тобто властивість, якою позначають суб’єкт, має незмінне й стандартне значення. Отже, звідси випливає, що універсальні предикати, як-от «гарний» чи «правильний», наділені незмінним та однозначним значенням, можна застосовувати щодо мінливих суб’єктів та обставин.
А ось якби зміст предикатів змінювався залежно від суб’єктивних переконань, на думку Платона, досі б так і не позбулись загрози, яку приховує в собі релятивізм софістів. Отже, до цих предикатів слід ставитись як до головної відправної точки, що об’єктивно, у повному обсязі й постійно, наділена властивістю, яку позначає. Кожна В (тобто властивість), отже, є істиною передовсім для предмета, який позначає: посилання на те, що «правильно» – це об’єкт, який Платон називав «правильним сам по собі», «самою справедливістю», ідеєю (чи формою) справедливості, яка має разом з усім тим, що можна позначити такою властивістю, як справедливість, такий самий зв’язок, як і ідеальні математичні трикутники зі звичайними трикутниками, що їх зазвичай креслять. Ідею справедливості можна уявити як світловий конус, освітлений з однієї вершини, крізь який можуть проходити безліч осіб – котрі, освітлені цими променями, набувають здатності бути справедливими і втрачають цю здатність, вийшовши з-під цих променів. Лише цей об’єкт В уповні й винятково наділений властивістю, яку описує предикат в (лише ідея про справедливість є цілком правильною, і єдиною її властивістю є її правильність), а отже, є взаємозамінним із цією властивістю (якщо «справедливість» означає за визначенням, яке Платон запропонував у IV книзі «Держави», «чинити так, як кожному належить», то «ідея справедливості» вичерпно й без варіантів, описується цим визначенням, так само як «ідея трикутника» є цілком взаємозамінною з визначенням «геометрична фігура з трьома сторонами, сума кутів якої дорівнює 180 градусів»).
Для Платона існування ідеальних сутностей як головних характеристик предикатів, що використовуються в мовленні під час опису та оцінювання – це необхідна умова для того, аби надати сталості змісту цього мовлення, який позбавлений релятивізму, а відтак, і, власне, пізнанню світу, котрого стосується. У цьому втілюється одна з провідних ідей платонізму: сталість дискурсу та пізнання залежать від предмета, про який ідеться. Платон заперечує, на відміну від сучасних поглядів, що ідеї, які позначаються предикатами, як-от «гарний», «великий» тощо, можна вважати концептами чи категоріями, невід’ємними від «думки» (noémata): кожне переконання, якщо воно справді є таким, а не сном чи маренням, завжди є думкою про дещо і має об’єктивний відповідник у зовнішньому світі. Отже, такі предикати, як «гарний» чи «великий» тощо, мають передовсім стосуватись ідеального сущого, яке об’єктивно існує і є реальнішим, ніж окремі суб’єкти («Сократ», «дерево»), що вони позначають у описових та оціночних твердженнях. Саме в цьому Арістотель убачатиме те, що назве головною помилкою Платона: котрий вважав більш «реальним» предикат, а не предмет, властивість, а не субстанцію. Арістотель натомість переконаний, що такі властивості, як «гарний» чи «великий», можуть існувати лише як означення реальності того, що описують, яка відіграє провідну роль (тобто «Сократ» чи «ось це дерево»).
Отже, для Платона ідеї мають бути ідеальним сущим, незалежним об’єктом, навіть якщо предикати, які виражають їхній зміст, насправді втілюють стандарти, норми чи критерії означення чи оцінки світу, які ми застосовуємо, говорячи: «це дерево – велике», «Сократ – добрий», «так чинити – справедливо».
Певна річ, ідеї існують геть по-іншому, ніж речі (іншими словами, про такі собі «суперречі» не йдеться). Ідея про трикутник не є ідеальним трикутником, а ідея про яблуко – це не вічне яблуко: ідеться про сукупність головних рис, завдяки яким їх визначають такими, відмінними від інакших речей, кожен трикутник і кожне яблуко.
Платон вважає, що кожен даний предикат є істинним, коли описує реальний зв’язок між предметами. Слова про те, що «Сократ – добрий», «ця фігура – трикутник» будуть правдою, лише коли існує зв’язок між сутностями (емпіричними) «Сократ», «ця фігура» і сутностями (ідеальними) «добрий», «трикутник», а неправдою – коли такого зв’язку не існує. Але що означає такий зв’язок між одним та іншим сущим, які належать до різних онтологічних рівнів? Аби розв’язати це завдання, Платон створює одну зі своїх найбільш суперечливих теорем про «взаємозв’язок» (méthexis) між речами та ідеями.
Аби обґрунтувати зв’язок «участі» та роль ідей як причини в цьому середовищі – ідея про справедливість має якимось чином бути причиною того факту, що «Сократ – добрий», бо лише за умови співучасті вона стає такою: Платон впроваджує поняття зв’язку між «прообразом», чи то пак «парадигмою» і «копією».
Отже, ідеї слід сприймати як прообрази, окремі емпіричні приклади яких (чи то втілення) є відтворенням чи саме «копіями», що неодмінно будуть недосконалими та нестійкими. Наприклад, у геометрії, коли креслимо трикутник, видимою є лише уявна модель ідеального трикутника, створюючи його копію. Або, скажімо, коли складаємо дерев’яне ліжко, теслю надихає ідеальний прообраз ліжка, якому він надає матеріальної форми. Крім того, скажімо, добрий політик, пишучи конституцію міста, має на меті свою ідею про справедливість, що її намагається втілити в життя за історичних обставин, у яких працює.
Утім, який би сенс був у тому, щоб сказати, приміром, що пес Плуто є копією ідеї про собаку чи ідея про пса є «причиною» створення Плуто? Поширення зв’язку ідеї-речі у світ натуральних об’єктів стало важкою проблемою в теорії ідей Платона, що сформувалась, як бачимо, у середовищі, з одного боку, моральної оцінки, а з іншого – математичного пізнання.
Однак у межах саме теорії ідей – у якій «взаємний» зв’язок між прообразом та копією залишається певною мірою дієвим, бо пояснює «присутність» ідей у окремих речах чи діях, ідей, які таким чином дають змогу описати чи оцінити ці речі чи ці дії – виникають певні проблеми, що більш безпосередньо стосуються питання, про яке йдеться. Головне – якими є ці ідеї? По-друге, як можна ці ідеї пізнати?
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
Примечания
1
Тут і далі курсив автора. – Прим. перекл.
2
Апейрон, або нескінченне матеріальне першоджерело. – Прим. перекл.
3
Або Ереб, що у міфології уособлює царство мертвих. – Прим. перекл.
4
Тобто непорочне зачаття, народження без запліднення. – Прим. перекл.
5
Персонажі давньогрецької міфології, велетні, що мали п’ятдесят голів та сто рук. – Прим. перекл.
6
У літературі поширене також інше її ім’я – Тетія. – Прим. перекл.
7
Мойри, або богині долі у давньогрецькій міфології; у римській міфології їм відповідали Парки. – Прим. перекл.
8
Або Поллукса, у латинській версії; у вітчизняній традиції цей сюжет відомий як міф про Діоскурів. – Прим. перекл.
9
Казка, байка (лат.) – Прим. перекл.
10
Екстаз, що виникає через натхнення вищими силами, персоніфікованими богами. – Прим. перекл.
11
Порядок права, гарний порядок. – Прим. перекл.
12
Зарозумілість, пихатість, надмірна гордість або самовпевненість. – Прим. перекл.
13
Психе, душа або дух. – Прим. перекл.
14
Даймон, божественне, у античній філософії – здатність окремих людей (які були порадниками) відшукувати раціональні та взаємовигідні рішення. – Прим. перекл.
15
Екскурс, короткий епізод або анекдот, що уточнює певну позицію літературного тексту або може взагалі його не стосуватися. – Прим. перекл.
16
Софії, знання. – Прим. перекл.
17
Стан розуму або тіла, викликаний певним (зовнішнім) впливом (лат.). – Прим. перекл.
18
Авторів перших творів давньогрецької історичної прози. – Прим. перекл.
19
Красивий тілом і душею. – Прим. перекл.
20
Доксографія – виклад думок і поглядів стародавніх філософів і вчених у працях пізніших авторів. Термін запроваджено німецьким класичним філологом Германом Дільсом. – Прим. ред.
21
Силени – у Стародавній Греції божества річок і джерелю. – Прим. перекл.
22
Інші назви – «Ойкономія» або «Домострой». – Прим. перекл.
23
У вітчизняній традиції прийнята версія цієї цитати «Я знаю тільки те, що нічого не знаю». – Прим. перекл.
24
Асебія – святотатство, безбожжя, у Стародавній Греції – неналежне ставлення до богів, предків, рідної землі та мертвих. – Прим. перекл.
25
Фрагменти, скорочений виклад літературного або наукового тексту. – Прим. перекл.
26
Гіперураніон – за Платоном світ ідей. – Прим. перекл.
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
Полная версия книги