Ги-ги-и
Громове «ура!» з вуст усіх пацієнтів перелякало ворон на деревах, і ті шугнули в небо.
– Я буду боротися за те, щоб вар’ятам надали рівні права з рештою населення. Вар’яти теж повинні посідати відповідні пости і вчитись керувати країною. Окремі одиниці вже прорвалися у верхні ешелони влади. Але їх вкрай мало. А найгірше те, що вони змушені вдавати з себе людей при здоровому глузді.
Цвібака змінив бурґомістр.
– Панове! Мені здається, що ми у своїй ейфорії задалеко зайшли. Одним подавай Крим, іншим Донбас, а вам Кульпарків! Навіщо вам відокремлюватися? Адже бути вар’ятом – це почесно. Це так само, як бути відомим артистом. Ідеш вулицею, і всі на тебе звертають увагу, всі озираються, бо ти вар’ят. Пан Цвібак обіцяв боротися за проникнення вар’ятів в урядові структури. Це похвально. Але головне тут не переборщити. Бо в окремих міністерствах і партіях божевільні явно переважають. Це видно й по телебаченню. Чимало у кого вже на обличчі написано, що він працює не на Україну, а на Кульпарків. А в економіці – там уже одна тільки ваша агентура. І тому жалітися на утискування прав нема чого. Деколи мені самому робиться прикро, і я запитую: мамо, чому я не вар’ят? Тоді б я не протирав штани у Ратуші, а керував би промисловістю. А тепер я хочу надати слово представникові Спілки українських вар’ятів Америки.
Представник мав напрасовані штани і напуцовані мешти. І це виразно виділяло його з-поміж наших.
– Шановні пані й панове! Ми – українські вар’яти Америки – чуємося пригнобленими муринами. Ми не маємо таких прав, як ви, бо нас не пускають до влади. Ми не можемо пробиватися до парламенту. А тому ми рішили вертатися в Україну. Ми принесемо із собою наш американський досвід. Перше, що ми зробимо, – складемо списки всіх вар’ятів України, аби нарід знав своїх героїв. Тоді вони побачать, яка ми сила! На закінчення скажу, жи ми вам привезли гуманітарну допомогу. Сто пачок зі заштриками. А ще велику паку гамівних сорочок, які розшили хрестиком наші вар’ятки в Америці. Носіть і штрикайтеся на здоров’я!
Після американця зійшов на сцену Штунда.
– Панове! Зараз відбудеться урочисте відкриття пам’ятника славному синові Кульпаркова, борцю за незалежність і різнобарвні піжами, панові Цвібаку! Гурра!
Під гучний бій барабанів з пам’ятника здерли полотно, але зробили це так поспішно, що разом з полотном потягли й те простирадло, в яке був замотаний пан Шопта. А відтак перед глядачами явився голий волохатий хлоп з переляканими очима. Як йому вдалося при цьому не зробити жодного руху, важко сказати.
Головний лікар пояснив делегації, що пам’ятник вирішили поставити в античному стилі. Без одягу.
– Оригінально, – погодився бурґомістр. – Але я б собі не бажав подібного пам’ятника. Чи не стануть ваші пацієнти від споглядання на цей пам’ятник відчувати збудження?
– А ми після свята знову його полотном накриємо.
Тим часом Штунда оголосив танець маленьких лебедів, і на сцену вискочило шість розмальованих дистрофіків. Коли вони підстрибували, здавалося, ось-ось їх підхопить вітер і понесе, мов пір’їнки.
Скінчився танець, і Ганулька оголосила «Вотелло». На сцену вийшов Штунда, щедро вимащений сажею, з великими червоними губами. На носі мав кільце, як у бика. Дездемону грала груба Гафійка з кухні. Вона робила вигляд, ніби розчісує ті два п’юрка, що були в неї на голові.
– Диздимоно! – гаркнув лютий Вотелло. – Скажи мені, чи ти з тим Яськом щось мала?
– Мала. Але тілько раз!
– Де то було?
– На сіні.
– Ах ти, стерво! Жи ти мене так зганьбила! Розкажи, як то було!
– Йой, та шо там вповідати! Чи ти не знаєш?
– Я хочу знати всьо! Кажи, бо ті вдушу!
– Шо буду дурно говорила, як ти мене й так вдусиш.
– І то правда, – тяжко зітхнув Штунда і вхопив Гафійку за горло.
Коли вона закотила очі й почала голосно хрипіти, я перелякався, що то вже не забава. Обличчя у неї посиніло, і тілом побігли корчі.
Я побачив жах на очах лікарів. Мабуть, вони теж здогадалися, що сталося. Гафійка повалилася на поміст, як мішок бульби. Штунда ще не вийшов з ролі й весь тремтів, розглядаючи свої скарлючені пальці.
На сцену вибігли вар’яти і винесли Гафійку та вивели Штунду. Глядачі плескали в долоні. Концерт продовжувався.
Я пішов подивитися за лаштунки. Сумнівів уже не було. Штунда її таки задушив.
– Чому ви її задушили? – спитав я.
– Я згадав свою жінку. Не міг себе стримати. Ех, файна була баба Гафійка, царство їй небесне.
– Зачекайте, може я спробую врятувати ситуацію.
Я хутенько відшукав Бездрика, привів його і показав на труп.
– Ну, тепер маєш можливість проявити свої талант.
Бездрик став на коліна і почав маніпулювати руками. Я шепнув Штунді:
– Ідіть звідси, бо коли вона оживе, то сама захоче вас задушити.
За пару хвилин обличчя мертвої проясніло, повіки відкрилися, і перше, що вона сказала, було:
– Де та зволоч? Зараз я йому покажу Вотелло!
Вона зірвалася на ноги і почала люто озиратися. Я зрозумів, що пора нам накивати п’ятами.
Концерт закінчився, і весь тлум посунув усередину. На виборчій дільниці уже працював буфет. Гори канапок і зелені виглядали на диво пристойно. Побіля пляшок із «шампанським» лежали банани. Я штурхнув Штунду:
– Признайтеся, з чого ті банани?
– З качанів капусти.
За мить я сам у цьому переконався, коли почув гучний хрускіт. Це один із вар’ятів ласував бананом. Кожен, хто проголосував, квапився до буфету.
Бурґомістр був дуже задоволений виглядом виборчої дільниці. Та ось його увагу привернув портрет депутата Цвібака.
– Що це в нього?
Аж тепер я помітив, що на портреті намальовано іскри, які сипалися з Цвібакових очей. Що поробиш: близнюки-дауни зрозуміли «дати вогню в очах» по-своєму.
Головний лікар спробував тлумачити:
– Бачите, це така авангардова течія в мистецтві, внутрішній стан людини зображено на портреті іскрами. Депутат Цвібак горить і рветься в бій.
– Кабіни у вас оригінальні, – сказав бурґомістр. – Буфет багатий. Це дуже добре, що ми закінчимо наш візит фуршетом.
Лікарі отерпли, а Штунда враз пополотнів.
– Взагалі ми… е-е… – мимрив щось головний, – приготували для вас дещо… але не тут… а…
– Нічого. Нам тут подобається. До того ж, ми відчутно зголодніли.
І гості обступили буфет.
– О, канапки з ікрою! – захоплювався бурґомістр.
Ясно, що всі в першу чергу розібрали саме канапки. Лікарі проковтнули язики і чекали скандалу. Штунда закотив очі на стелю і щось мимрив: чи то молитву, чи то монолог Вотелло.
Та коли канапки почали щезати в ротах, а не пролунало жодного вигуку здивування, я подумав, що сталося диво і Господь перетворив фарбовану манку на ікру. Я не стримався і теж узяв канапку. Чуда не було. Це таки манка.
Головний зиркнув на мене з надією. Я шепнув:
– Манка.
І в нього на чолі виступив піт.
– Які смачні канапки! – хвалили гості й наминали все підряд.
Коли ж вони почали хрумтіти «бананами», я подумав, що ось-ось станеться врешті скандал. Хтось обуриться. Хтось гаркне: та це ж качани!
Ніхто не гаркнув.
Штунда вже почав розкорковувати «шампанське», і воно стріляло за всіма законами фізики. Санітарки принесли келихи. Лікарі, не вірячи своїм очам, наповнили й собі. Вони дивились на чай з карбідом, який газував і пінився, та й думали: хто ж тут вар’ят?
Бурґомістр виголосив:
– За здоров’я української психіатрії!
Я й сам пригубив те пійло – ріденький чайок з газом. Цього разу Господь не перетворив води на вино.
Банани і канапки зникли, «шампанського» було багато, і гості виразно хмеліли. Лікарі вдавали, що й вони щось відчувають.
І тут я вловив якийсь запах. Не якийсь. Це був знайомий запах міського туалету. Я глянув на кабіни і з жахом побачив, як з них виходять двоє гостей, защіпаючи штани. За ними подалися й інші. Запах посилювався.
– Курчий син! – скрикнув Штунда, маючи на увазі того, хто лежав під сподом зі шприцом і мав штрикати кожного, хто забажає у кабіні справляти потребу. – Чи він заснув?
– Ну, то підіть розбудіть, – сказав я.
За хвилю почувся крик, і з кабіни, підтягаючи штани, вистрибнув один із гостей.
Штунда з’явився сяючий, потираючи руки.
– Все в порядку. Я ж наказав йому штрикати хворих. А не гостей. От він і спасував.
– Що нам з ними робити? – забідкався головний лікар. – Вони ж зовсім п’яні.
– Карбід робить свою справу, – тішився Штунда.
– Це вже не жарти, – сказав доктор Філюсь. – Коли вони почнуть буянити, ми змушені будемо втрутитись.
Гостей уже добре розвезло, й вони почали співати і чіплятися до санітарок, вигукуючи:
– А подати сюди хористок!
Кількоро добивались до кабін, в яких зачинився наш чоловік і не пускав.
– Це неподобство, – сказав бурґомістр, – ви не пускаєте людей до кльозету!
Лікарі пробували пояснити, як відшукати туалети, але все було марно. Гості бушували, кричали, перевертали крісла. Доктор Гольцман скомандував принести гамівні сорочки. Санітари кинулися на гостей і запеленали їх.
Депутат Цвібак, який досі все холодно спостерігав, урешті вигукнув:
– Панове! Кульпарківська революція звершилась! Вся влада вар’ятам! Гурра!
Під вікнами в саду галасував натовп хворих, там уже палав вогонь, в якому горіли історії хвороб.
П’яних гостей почали розносити по палатах. Мене схопив за руку Бездрик і сказав:
– Це добрий шанс! Тікаймо!
– В піжамах?
– Чому в піжамах? Ходи за мною.
Ми забігли в палату, де лежало кілька непритомних гостей. Ми їх розпеленали, роздягнули і запеленали назад. В темних костюмах і при краватках ми виглядали дуже пристойно.
Коли ми вийшли з палати, я побачив Ганульку. Вона мала на собі сукню.
– Я здогадалася, що ви затіяли, і готова вас супроводжувати.
– Свобода! – вигукнув я, і ми утрьох побігли назустріч невідомому.
Там, за мурами Кульпаркова, чекав нас божевільний, звар’йований і хворий на голову світ.
1992
Святе сімейство
– Ви поводите себе по-хамськи, – сказав я Сталінові.
– Що?
Він вибалушив отетерілі очі, нічого подібного, певно, не сподівався, але хутко зметикував, що коли не прореагує так, як належиться вождеві народів, то опиниться у ще дурнішій ситуації. Тоді він розмахнувся, щоб дати мені ляпаса, але я в останню мить відхилився, і його долоня заїхала по пиці Берії.
Щока в Берії відразу спалахнула багрянцем, але він тільки люто подивився на мене. Якби не присутність Сталіна, убив би мене. А так – тільки підійшов до дзеркала, примірився і ляснув себе по правій щоці. Коли ляснув удруге, щока набрала такого ж червоного відтінку, що й ліва. Берія задоволено мрукнув щось під ніс і знову підійшов до нас.
Сталін стояв розгублений, то ховав руки в кишені, то виймав і роздратовано сопів. Кидатися на мене ще раз якось не випадало в присутності стількох високопоставлених осіб. Нарешті видушив із себе:
– Цей петлюрівський шпигун… Цей петлюрівський шпигун… Так! Петлюрівський шпигун!
Його виразно заткало, він бризкав слиною і відчував себе невимовно пригніченим через свій зріст, бо сягав мені лише до грудей. Зрештою, так само, як і той пуголовок Берія. Нарешті рвучко вийшов з кремлівської зали, лишаючи мене віч-на-віч з божевільним Лаврентієм.
Всі інші вожді революції, що сиділи за столом разом зі своєю товстелезною Матушкою, пасивно спостерігали за сваркою, навіть на мить не переставши жувати.
– Я тебе уб’ю, – прохрипів Берія якимсь дуже теплим, мало не батьківським тоном так, наче збирався вручити мені орден.
Я ґречно вклонився.
Берія вийшов. Можливо, щоби розпорядитися щодо моєї страти.
До Кремля мене привезли з в’язниці, де мене й так чекав розстріл, а тому на всі ці вибрики я не звертав особливої уваги. Привезли мене з особливою метою. Я мав намалювати величезний портрет Матері Революції, яка тримає на руках усіх своїх пуцьверіньків, що стали вождями і повели нас, грішних, до нових висот. Народивши таку зграю вождів, Мама, як любовно називали її у Кремлі, неймовірно розтовстіла і, маючи понад два метри зросту, скидалася тепер на вражаючу гору м’яса. Але йшов уже 1950 рік і з кількох десятків її синочків живими зосталися тільки п’ятеро братів – Сталін, Берія, Молотов, Каганович, Ворошилов, та шостий дурень – Малєнков. Отже, усіх їх я повинен був розмістити на портреті так, щоб усьому радянському і не радянському народові видно було, яке це щасливе сімейство і як вони всі себе палко люблять. Але сталося так, що Сталін вперся рогом, що не буде він сидіти в Мами Революції ані на лівому, ані на правому коліні, а тільки посередині, себто задницею на самому її революційному лоні. Мамі Революції якось те все було по цимбалах – хто вже тільки не товкся по її животу! Але всі решта запротестували, бо тоді, мовляв, симетрія пропаде, а симетрія для успішного обйобування трудящих мас має просто вирішальне значення. Вийде так, що на одному коліні сидітиме аж три вожді, а на другому тільки два.
Сталін почіхав потилицю, попихкав люлькою і сказав, що в такому випадку він взагалі відмовляється позувати для групового портрета і почав натякати мені, що воліє бути зображеним окремо. Оскільки я вдавав, що не розумію його натяків, він почав хамити. Цим поки що й скінчився конфлікт.
Я спокійно наносив на полотно рисунок вуглем.
– Щоб я здохла, коли його не розстріляють! – ляснула себе по животу Мать Революція.
– Але спочатку нехай намалює портрет, – сказав Каганович. – Історія мусить балдіти від своїх героїв.
– Історія балдіє лише тоді, коли її ґвалтують, – крутнув вуса Ворошилов.
– Особливо, коли це групове зґвалтування, – докинув Молотов, а Малєнков заллявся істеричним сміхом.
– Цікаво… – задумався Каганович. – Коли розстрілюють – це боляче?
– А чому ти не спитав у троцькістів? – поцікавився Ворошилов. – Взагалі, я вам скажу, перегаратавши таку масу народу, можна було подумати і про те, щоб наука якусь користь дістала. Гітлер був не дурак…
– О-о-й, Адольф! – простогнала Мать Революція. – Це моя найбільша рана! Я його так любила! Після Йосі це був найулюбленіший мій синок.
– Ну, це ви, Мамашо, загнули, – обурився Каганович. – Всю цю кашу заварив я, а не Адольф. Згадайте, яка була ситуація! З внутрішніми ворогами – жодної проблеми. Ешелонами їх, гадів, давили. А от із зовнішніми – повний абзац. І тоді я придумав, що хтось із нас мусить зіграти образ зовнішнього врага. Адольф був шизіком від народження і вибір упав на нього.
– Да, – перебив його Ворошилов, – Гітлер був не дурак. Він на врагах проробляв різні екскременти…
– Климусь! – устряв Каганович. – Екскременти – це гавно, поняв? А Гітлер проробляв експерименти.
– Ну, всьо равно… значить ці… екс… во… Одним словом, проробляв. І наука від цього просто цвіла. А ми шо? Стільки цінного научного продукту прахом пустили.
– Ну ти зрівняв! – похитав головою Молотов. – Якби Адольфу треба було зничтожити п’ятдесят мільйонів так, як оце нам, то я хотів би побачити, чи возився б він тоді з експериментами. У нас часу було обмаль.
Мать Революція, здавалося, на цю суперечку уваги не звертала, бо, відкинувши свої тілеса у глибоке крісло, гортала якийсь часопис.
– Чудово! Я в захопленні! – нарешті проказала вона. – Передайте Будьонному, що я в захопленні. В мої часи таких журналів не було.
– Можна? – потягнувся до журналу Малєнков, але Мама ляснула його часописом по руці: – Ні-ні, в жодному випадку! Тобі ще рано. Ти ще шмаркач. І воше, дурак. Тут повно голих баб… як добре, що я саме Будьонному доручила редагувати наш перший порнографічний журнал!
– Еге ж, Матусю, – усміхнувся до неї Каганович. – Тільки Будьонний міг додуматися в кожну піську втикати червоний прапор.
– Червона порнуха колись завоює світ, – сказав Молотов.
– А-ах, – потяглася Мать Революція, – коли нам подадуть солодке?
– За десять хвилин, – повідомив Ворошилов.
Каганович голосно висякався і буркнув:
– Все тут вирахувано до секунди. Все тут виміряно. Якщо я й досі не збожеволів, то лише завдяки моїм стрибкам.
– Цікаво-цікаво, – заплескала в долоні Мама, – я нічого не чула. Я завше про все дізнаюся в останню чергу. Про те, що скінчилася гражданська війна, я дізналася вже тоді, коли почалася Отєчественна. Просто ужас… Отже, ти не задоволений. Це раз, але про це потім. А друге – про які стрибки ти говориш і чому вони тебе рятують від божевілля? Принаймні, чому ти думаєш, що вони тебе рятують?
Каганович піднявся з-за столу, зробив серйозну міну і почав:
– Я стрибаю у висоту, коли дуже глупію, а коли менше – то в довжину. Цим я приводжу до рівноваги свій організм. Тільки-но в мене починає закручуватися не в той бік мозок, я його стрибками розкручую назад, тоїсть в ісходноє положеніє. Звідси виходить, що я не просто думаю, що вони мене рятують, а таки глибоко в цьому впевнений.
– Хто «вони»? – затрясла головою Мать. – Говори ясніше. Я хочу все знати.
– Та ж стрибки! Стрибки не дають мені з’їхати з глузду.
– А для чого ти виїжджав?
– Куди?
– Та на той глузд! Хіба ти не знав, що вони тобі потім не дадуть з’їхати?
Каганович уважно подивився на Мать Революцію, тоді обвів поглядом усіх своїх братів, відкашлявся і знову зайняв своє місце за столом.
– Ну? – не вгавала Матуся.
– Я там опинився відразу, як з’явився на цей світ.
– Не бреши. Ти ще не вмів ходити. Ти ще навіть не повзав. А тепер поясни, чим ти не задоволений.
– Я прагну духовної їжі. А її так мало у цьому засраному Кремлі!
– Духи надто дорогі, щоб їх споживати, – відказала суворо вона. – Вистачить з тебе й одеколону.
– Ах! Я не про те! Не про те! – загарячкував Лазар. – Я зовсім про інше! Моя душа прагне простору! Я вже втомився бути вождем. Я хочу бути звичайною радянською людиною зі всіма її клопотами, проблемами і стражданнями.
– Да це, браток, просто антісовєцька пропаганда! – гаркнув Ворошилов. – Які страждання в нашої людини? Які проблеми? Та ти на шо натякаєш? Ось прийде Лаврентій, так він тобі вправить мозги!
– Здається, дорогий Лазарю, – озвалася Мати, – тобі б тепер не зашкодили стрибки у висоту… Ага, до речі… Скаржилася мені твоя дружина, що ти з нею перестав спати. І доручив це святе діло Климентію.
Ворошилов відразу почервонів і, сховавши голову під стіл, став наминати торт, який там красувався на золотій таці.
– Климентій, звичайно, кавалерист і таке інше, – продовжувала Мать, – але в нього є своя сім’я, і обслуговувати двох жінок…
– Трьох! – вихопився несподівано Молотов і ляснув Ворошилова по спині.
– Трьох?! – підняла голову Мать.
– Еге ж, трьох, – засміявся Молотов.
– Чия ж третя?
– Оно, – кивнув на Малєнкова. – Пупсика.
– Пуп-си-ка?! – вирячила очі Революція. – Пупсик! Це правда?
Пупсик Малєнков потупив очі і тихо заскиглив, пускаючи бульки слини.
– Так ти шо, Клим! – гримнула Революція. – Ти шо, скоро всіх жінок Політбюро пердолити будеш? Га?
– Пардон, Маман, – підняв вказівного пальця Молотов. – Мою жінку Йося відправив на Колиму, і до неї Клим не добереться.
Мать вдарила кулаком по столу:
– Що за чорт! Коли подадуть солодке?!
– За десять хвилин, – відказав Ворошилов, вистромивши нарешті голову.
– Так шо, Лазар? – знову провадила своє Мать. – Доки твоя жінка буде клянчити любов?
– До наступної п’ятирічки. А там я обіцяю, що знову буду її файдолити. Зараз я не маю сил. Всі сили я віддаю розгорнутому будівництву соціалізму…
– Лазік! – урвав його Ворошилов. – Ти шо, врізав понад міру? Шо ти плетеш? Соціалізм ми вже побудували і розгорнули. І даже відрапортували перед народом.
– А шо ж ми тепер робимо? – здивувався Каганович.
– Тепер ми будуємо комунізм. Поняв?
– Поняв. А з чого ми його будуємо?
– З обломків соціалізму! – зареготав Молотов.
– Ну, братва! – обурився Ворошилов. – Мало ми вас, опортуністів, стріляли! Ти шо собі дозволяєш в присутствії першої дами Революції? Ти про які обломки? Да ти сам обломок!
– Шо-о? – визвірився Молотов. – Я – обломок?!
– Ану припиніть негайно! – накричала Мать. – Мало того, що я на це все дивлюся, так ше он – прєдставітєль народа… – і вказала на мене.
– А-а, – махнув рукою Ворошилов. – Хай дивиться, все одно в расход пустим.
По тих словах він знову пірнув під стіл і захопився тортом.
– Всьо, – сказала Мать, – моє терпіння лусноло. Де солодке?
– За десять хвилин! – гукнув з повним ротом Ворошилов.
– Я вже це десятий раз чую!
– І почуєте ще двадцятий, доки Малєнков не прокукає восьму вечора.
– Шо у вас за порядки дурні? – дивувалася Мать. – Поки я по роддомах кантуюся, народжуючи свіжих вождів революції, у вас кожен раз якісь нові порядки.
– Родінє нужни герої, но рождаєт піська дураков! – заспівав Каганович.
– Це ти про себе? – спитав його невинним голосом Молотов.
– Гандон штопаний, – відбрикнув Лазар.
– Нормальні порядки, – сказав Молотов. – Ми рішили, що коли в нашій країні все йде по плану, то чому це не повинно стосуватися й часу? От і призначили одного члена Політбюро, а іменно товариша Пупсика Малєнкова на пост Генеральної Кукушки. Стоїть йому тільки кукнути – і відразу озиваються куранти, щоб возвістити на весь світ наше радянське врем’я, которе іде всігда впірод. Но діло в тому, що коли Пупсик береться кукати, його розбирає істеричний сміх і замість кукати, він, падла, починає пукати. Тоїсть по-простому пердіти. Через те ми не дуже зараз наполягали, щоб він прокукав, тоїсть пропукав восьму годину. Ми вирішили, що у вашій присутності це виглядатиме непристойно.
– Єрунда, – відмахнулася Революція. – Я в своєму житті вже стільки бачила гадості, що якась там нещасна пердячка подіє на мене як мушине бздикання. Давай, Пупсик, заступай на свій Генеральний Пост.
Малєнков слухняно підійшов до вікна, відчинив його і, вилізши на підвіконня, зайняв позицію. Та щойно зробив губи дудочкою, як відразу ж пирхнув сміхом і, обхопивши живота руками, почав випускати революційне повітря. Усі за столом і собі покотилися від реготу, а Ненька Революція аж затряслася, б’ючи себе по боках та мало не гигикаючи.
Увесь цей час я безперестанку рисував і стирав, рисував і стирав, намагаючись зобразити Соціалістичну Революцію таки в образі матері, а виходила якась потвора з кровожерним поглядом і вишкіреним писком. Чому воно так було, не знаю, адже я так старанно змальовував її з натури. Врешті я облишив її голову і зайнявся малюванням тулуба.
Пукнувши двадцять разів, Малєнков вернувся до столу, і відразу ж почали бити куранти.
– Браво! Браво! – похвалила Мать. – Які в мене талановиті діти!
– А ось і солодке! – оголосив радісно Ворошилов, подаючи на стіл торт, з якого вже встигли згребти всю кремову верхівку.
– Це – торт?! – обурилася Мать. – А де різні там розочки, пташечки, листочки?
– А де напис «Смерть космополітам»? – трахнув кулаком Молотов.
Ворошилов нервово облизався, але запізно.
– Ось! Ось де наш крем! – закричав Лазар, показуючи на кавалерські вуса.
Зчинився рейвах, всі одночасно почали обвинувачувати Ворошилова в антирадянській діяльності.
– Всьо! – сказала Мать Революція. – Моє терпіння пукнуло! Подайте мені Климентія!
– О-о-о-й! Мамо! Не треба! – верещав Климентій, але його все-таки скрутили, притягли до Мами і, здерши галіфе, наставили задницю.
Мать Революція узяла ремінь, якого подав їй Малєнков з таким масним виглядом, наче мав отримати якусь неземну насолоду, і тричі від душі ляснула Ворошилова по задниці. В цей час Малєнков намагався ще й ущипнути Климентія, і, коли це йому вдалося, він застрибав від щастя довкола столу.
– Брись! – форкнула Мать, скидаючи Ворошилова собі з колін. – І що в мене за діти? Кожен тільки й думає, як обмахерити іншого.
– И-и-и-и! – розмазував сльози Ворошилов. – Торта мені пожаліли!
– Нічого ти, дурак, не поняв, – похитав головою Молотов. – Не торта ми пожаліли, а твоєї революційної свідомості шкода нам стало.
Саме в цей момент з’явився Берія і, розмахуючи в повітрі якимсь папером, покрокував просто до мене.
– Во! Приказ про твій розстріл! – Він тішився неймовірно.
– А Йосип Віссаріонович підписали? – поцікавився я.
– Конешно підписали. Так шо я тебе вб’ю.
– Коли вам буде завгодно. Хоча, думаю, це неможливо зробити.
– Справді? – витріщив баньки Лаврентій. – Чому?
Голос його усе сильніше скидався на голос євнуха.
– Тому, що такого ще не було, аби звичайні персонажі могли убити свого автора.
– Які персонажі? Який автор?
– А такий, – мені дуже подобалося його дратувати. – Ви всі – плід моєї фантазії. Вас уже давно не існує так само, як і того дикого світу, який ви сотворили на свою гидку подобу. Це я вас викликав із непам’яті і змусив знову ожити. Але все це тільки в моїй уяві.