Книга Оленіада - читать онлайн бесплатно, автор Ірен Роздобудько. Cтраница 2
bannerbanner
Вы не авторизовались
Войти
Зарегистрироваться
Оленіада
Оленіада
Добавить В библиотекуАвторизуйтесь, чтобы добавить
Оценить:

Рейтинг: 0

Добавить отзывДобавить цитату

Оленіада

– Він роздягнутий? – пошепки запитав він Зою.

– Звичайно! В костюм не вбраний!

– Це добре… Робимо так: ти зненацька відчиняєш двері – і, поки він не оговтався, я його фотографую!

– Та як він може оговтатись? – здивувалася Зоя. – Лежить собі…

– П’яний? – ще більше зрадів Василенко, уявивши цей сенсаційний для пані Ройтберг кадр.

– Ти здурів? Як він може бути п’яним? Це ж нежива істота…

У Василенка волосся стало дибки, навіть запітніло вічко всюдисущого фотоапарата…

– Ти його ліквідувала? – захриплим голосом прошепотів він.

– Я? Це не я. Я хіба на таке здатна?!

Василенко нервово заходив по кімнаті. «Так, так, – гарячково розмірковував він, – звичайно ж був хтось третій! Картина зрозуміла: він прийшов так само, як і я. Побачив суперника… І в нього вистачило мужності і сил зробити те, про що я тільки мрію… Що тепер? – І знову підстрижене волосся Василенка дало про себе знати. – А тепер… все звалять на… мене. Де той третій? А раптом Зоя все продумала і під дверима вже чекає судовий інспектор із „понятими”?»

– Хто? Кажи, хто це зробив?! – закричав він.

– Бодя… – перелякано прошепотіла Зоя.

«Шекспір… „Гамлет”… Акт третій…» – промайнуло в розпашілій Василенковій голові. І він безсило опустився на диван.

– Господи… Що ж це робиться… Син убиває батька… Який жах…

* * *

Непритомний Василенко лежав на білих Зоїних подушках. Бідна жінка вже двічі почергово підносила йому до носа то пляшчинку з нашатирним спиртом, то його ж власні шкарпетки. Журналіст не реагував. Зоя вже уявляла моторошні заголовки в газетах: «Убивство знаного журналіста в квартирі невідомої перукарки». Думки її пішли в іншому напрямку. Питання про те, що робити з рогом, віддалилося на задній план, тепер треба було подумати про одне: що робити з тілом. Зоя десь вже читала подібне запитання. Здається, там була й відповідь. Але що то було? Зоя оглянула свою куцу книжкову полицю. Там стояло пару книжечок Данієли Стіл, жовто-чорний зашмульганий стосик «покет-буків» улюбленої Донцової, брошурка з жіночої психології «Сто засобів вдало вийти заміж». Ага, ось воно! Вітчизняний детективчик із красномовною назвою «Мерці». Пригадується, Зою зацікавило те, що авторка була головним редактором її улюбленого ілюстрованого журналу. Взагалі-то, Зоя вітчизняних книжок не купувала.

Зоя розгорнула книжку на першій сторінці й одразу ж натрапила на зловісну пораду: «тіло треба розчленувати…» – писала жінка, котра на фотографії, що була розміщена на обкладинці, зворушливо притискала до грудей оберемок ромашок. «Мати Божа! – перелякалася Зоя. – Членувати ріг – то одне, а ось це…» Вона оглянула бездиханне тіло коханця. Зоя відкинула книжку і вирішила використати останній шанс: залізла рукою під шафу, до сховку, і викотила звідти пляшку горілки. Горілку Зоя завжди завбачливо ховала «на чорний день». Відкрутила корок, піднесла до носа небіжчика.

Василенко замукав, на його обличчі смикнулися брови. Він був живий.

Зоя влила кілька життєдайних крапель йому до рота, – і Семен заплямкав губами, як немовля.

– Шляк би тебе трафив! – вилаялась усе ще перелякана Зоя Павлівна. – Що за мужик такий пішов нервовий!

Василенко замукав гучніше. Певно, виходячи з непритомного стану, він уявляв рідного Пантелеймона.

– Цоб-цабе, любчику… – лагідно промовила Зоя. – Пора прокидатися!

Поплямкавши губами і помукавши, Василенько нарешті відкрив очі. Над ним стояла Зоя з пляшкою… Василенько схопився як підстрелений.

«Понятих» не було, міліції також.

– За що Бодя вбив батька? – прямо запитав Василенко.

– Ти що, здурів, – здивувалася Зоя, – чи тобі наснилося? Чи пороблено?

– А хто ж тоді лежить у тебе в ванній? – наполягав Василенко.

– Ріг.

І Зоя розповіла коханцю все від початку до кінця. Кінець був оптимістичний:

– П’ять відсотків – тобі. За допомогу. Я сама не впораюсь.

– Реалізувати стратегічний продукт не так просто, – замислився Василенко. – П’ять відсотків на стайню не вистачить… Двадцять.

– А безкоштовні стрижки ти врахував? – обурилася Зоя Павлівна. – І все інше, – вона кивнула головою на ліжко. – А рибні котлети? А компот?

– А унітаз? А заміна кранів? – парирував Василенко. – А небезпека? Двадцять – і крапка!

Довелося кивнути головою.

– Отже, спочатку оглянемо пацієнта, – сказав Семен. – До речі, якщо будемо говорити, не дай боже говорити прямо – тільки «пацієнт».

– Добре, пішли оглянемо… пацієнта.

Зої було трохи прикро ділитися, але нічого не вдієш. І вона, тяжко зітхнувши, повела коханця до «святая святих».

– М-да-с… – промимрив той, оглядаючи ріг. – Великий, падла… (останнє слово швидше стосувалося суперника). Будемо пиляти. На чотири частини. Не менше. Схожу за інструментами.

– А далі що? – поставила логічне запитання Зоя.

– Далі? – замислився Василенко. – Далі треба пробиватися «догори»… Не будемо ж його продавати пересічним громадянам: закладуть одразу. Треба шукати мафіозі.

– Яким чином?

– Спершу підеш на громадські збори до мерії. Ти ж бачила по телевізору програму «Запитай у мера». Отже, підеш туди, придивишся до публіки: там бувають різні…

– А може, «самому» запропонувати?

– Головне – не квапитись. Придивишся спочатку. Заведеш знайомства. Можна й «самому»: гроші в нього є.

– Звісно, – погодилася Зоя, кинувши погляд на листівку, причеплену до люстра: на ній симпатичний мер посміхався, тримаючи в руках пакетик з ягелем. Унизу – його рукою – підпис: «Ягель – у кожну родину!». Той пакетик отримала і Зоя, і всі мешканці спального району, незважаючи на те, чи мали вони тварин, чи ні. Особливо раділи такому пакункові підлітки з незаможних родин, котрі примудрилися використовувати це зілля для паління.

Василенко пішов додому за пилкою.

Зоя зняла бігуді.

З цього моменту в неї починалося нове життя. Зустрічати його в бігуді Зоя не хотіла.

* * *

Криза! Криза… Гостре слово, схоже на ніж або передні зуби пацюка, що точать стіну. Криза набувала загрозливих розмірів, пацюк вишкірявся і ширше роззявляв пащеку. Зуби виблискували з-під настовбурчених вусів.

Суспільство різко поділилося на «верхи» та «низи». А якщо це так, то, за визначенням застарілого, але актуального в цій ситуації вчення, – назріла революційна ситуація.

Ройтберг нервово гортав газети, напружено думаючи, яким чином врятувати своє видання, до кого примкнути. «Верхи» висунули програму негайної тотальної кастрації усього поголів’я оленів. Це було зрозуміло: вищий та середній клас мав у своїх стайнях не по одній, а по дві й більше упряжок. І старанно приховував цей факт від податкової інспекції. «Низи» з великими труднощами вигодовували не більше двох вихованців і нізащо не згоджувалися на їхню стерилізацію. «Верхи» бажали нагріти руки на імпортуванні оленів, «низи» мріяли мати приплід.

Лікарі, об’єднавшись у громаду «Цигапам», не могли визначитись, що краще: зробити з препарату дефіцит (підтримати політику кастрації) чи усе ж таки дотримуватися клятви Гіппократа. Але Гіппократ – то далеке минуле, а «цигапам» по триста доларів за упаковку – речі приємні й реальні.

Вагалися і власники таксо-оленів: такса підвищується, але кількість транспорту зменшиться, що означає безробіття і перехід водіїв-цоцобешників до категорії «низів».

Громадські жіночі організації – «Жінки-матері за свободу розмноження», «Оленева мати», «Природне запліднення» – виступали категорично проти знущання над тваринами.

Феміністичні організації – «Незалежна членкиня», «Стать і потяг!» та «Роги вгору!» – діяли радикально, закликаючи приєднати до тотальної кастрації і деякі верстви населення. Список до програми докладався. У ньому, крім політиків на наркоторговців, чомусь фігурували слюсарі, гінекологи та зубні техніки.

Генетики беззастережно підтримували можновладців, хитро і підступно посміхаючись у марлеві маски.

Молодь намертво стояла в опозиції.

Ройтберг витер піт із чола. Вимив руки після гортання преси і втупився в свою глянсову верстку. Вона явно вже не відповідала вимогам останніх подій. Пробіг очима заголовки: «Приплід рахують восени», «Олениха шоу-зірки Патрісії Поваляй народила оленятко. Фоторепортаж із місця події», «Олень, олень, де ти був?» – і все в такому ж ліричному дусі.

Поки що дебати не виходили поза межі друкованих органів, але Ройтберг шкірою відчував, що конфлікт назріває. До того ж він ніяк не міг забути халепу з любим Семом. Він був уже кастрованим на один розкішний ріг, і голова улюбленця весь час хилилася вбік. Сьогодні Ройтберг залишив його в стайні, а ввечері збирався виправити ситуацію відпилюванням другого рогу, адже бідаха Сем міг задихнутися під тягарем одного величезного рогу. До речі, треба позичити інструменти в рукастого Василенка. І поки він про це не забув, швидко набрав номер мобілки підлеглого.

– Слухай-но, – гукнув у слухавку без усякого привітання, – увечері закинеш мені пилку. Зможеш? Годині о дев’ятій! О’кей?

На тому кінці бездротового зв’язку запанувала тиша.

– Гей, ти там? – гукнув Ройтберг.

– Пилку? Тобі? Навіщо?

– Буду ліквідувати ріг у свого красеня, бо задихнеться, перетисне горлянку під вагою власної голови. Якась наволоч спаскудила тварину. Знав би хто – вбив би на місці. А ти чого перелякався? – після паузи підозріло промовив Ройтберг.

– Я? Ні! Я – нічого… Принесу.

– О’кей! – кинув слухавку Ройтберг. І знову схилився над версткою. Що робити? Кого підтримати? Про що писати?

Треба ретельно відстежити всі новини, а вихід чергового номера пригальмувати хоча б на тиждень…

Після прийняття цього мудрого рішення Ройтберг, не посвячуючи співробітників у свої міркування та плани, оголосив «короткий день» і вийшов на вулицю. Полоззя саней самі помчали його до будинку коханки. Час був, а настрій… Настрій підніметься…

* * *

Але він не піднявся! Більше того, дурна баба, ледь прочинивши двері, засмикнуті на ланцюжок, ні сіло ні впало вихлюпнула на його нову дублянку полумисок з чимось гарячим. Розгублений і мокрий, він сів у санчата і попрямував додому.

– Де ти був? – суворо запитала дружина.

– Їздив! – невизначено буркнув Валентин Самсонович.

– А чого ти весь мокрий і смердиш? – підозріло обнюхала дублянку дружина.

Справді, дублянка Ройтберга смерділа вчорашнім курячим бульйоном. «От клята баба!» – подумки вилаявся Ройтберг, маючи на увазі обох.

– В їдальні облився, – сказав він і одразу ж увімкнув два джерела інформації: радіо і телевізор. – Щось таке робиться в світі… Нічого не розумію… Катастрофа якась.

По радіо, як завжди в цей час на каналі «Культура», тривав «прямий ефір» Ніни Ворон. Журналістка ледь встигала промовити дві-три фрази, як на неї сипався шквал дзвінків. Тема була актуальна: «Олені у трипільській культурі». Гість студії, дослідник прадавніх вірувань, наполягав на тому, що ці горді тварини вперше зародилися саме тут, а вже потім тисячоліттями мігрували на Північ. Він наводив приклади наскельних зображень та малюнків на прадавньому кухонному начинні – кам’яних ножах, кухлях та карафах. На них олені зображувалися як свійські тварини, котрі не тільки охороняли помешкання язичників, але й використовувалися для верхової їзди, як поводирі для сліпих, як вихователі дітей і навіть запліднювачі жінок. Як доказ він наводив давні фрески, на яких було зображено любовні сцени між людьми й тваринами.

– На деяких давніх малюнках можна побачити людинооленя і зробити висновок, що міфічні істоти, яких у Греції називали кентаврами, – насправді виникли саме тут… – говорив гість студії.

– Вибачте – у нас новий дзвінок! – час від часу перебивала його Ніна Ворон, – і тоді студія наповнювалася істеричними криками збитих з пантелику пенсіонерів, котрі в цей час завжди слухали радіо:

– Шановна ведуча, – говорив приємний баритон, – я є величезним прихильником вашої передачі! У вас чудовий голос, чи не могли б ми зустрітися завтра о сьомій в…

– Дорога радіопередача! Я телефоную з Яготина; і у мене питання до гостя студії: як він ставиться до того, що яйця в магазині подорожчали на 22 копійки, а цукор – на цілу гривню?

– Митро Митрович, – відповідав на попередній дзвінок лагідний жіночий голос, – я як членкиня гурту «Східні дримбарі» хочу категорично заперечити: в нашому магазині ціна на яйця стабільна.

– О, це ви, Марто Петрівно! – радів дозвонювач. – Марто Петрівно, як ваша нога? Не болить? Допомогла уринотерапія?…

– Шановні радіослухачі, – укотре намагалася вгамувати активність громадян Ніна Ворон, – наша сьогоднішня розмова присвячена актуальній проблемі, яку я б окреслила так: чи варто каструвати наші історичні надбання?! Сподіваюсь, наступний дзвінок…

Наступний дзвінок удерся в ефір обуреним ревом:

– Шановний пане президенте, що ж ми за народ такий…

– Цей дзвінок, певно, не до нас, – перебила радіоведуча. – Нагадую: сьогодні в студії дослідник трипільскої культури, почесний член Академії наук… О! У нас ще один дзвінок… Прошу, ви в ефірі!

– Каструвати треба всіх… – заскрипів на всю країну незадоволений голос чергового слухача. – Каструвати, пекти на пательнях, зодягати в іспанський чобіток, заганяти голки під нігті, періщити в хвіст і в…

– Любі слухачі, – увірвала перелік тортур Ніна, намагаючись зберігати привітну інтонацію, – я прошу вас бути толерантними! А моє питання до шановного гостя таке…

Але раптом зачувся досить гучний кашель Академіка, і Ніна Ворон, як справжній професіонал, одразу виправили ситуацію:

– Поки наш гість готується приймати запитання, послухаємо музику!

В ефірі залунала пісня Степана Алаверди:

Над Сибіром сонце сходитьІ заходить рано…Проводжав на бій кривавийОлень отамана.«О, отамане, мій любий,Таж візьми з собою!Повезу тебе, голубе,До самого бою!»«Ой, мій вірний рогоносець,Я ж не маю права:Раптом куля тебе скосить,На тобі ж – держава!Хто ж тоді її засіє,Ягель хто відриє?Хто ж серденько оленячеКитайкою вкриє?…»

Пісня була задовга, та й передача добігала кінця. Ройтберг непомітно для дружини перехилив дві чарки коньяку, ховаючись за оксамитовою портьєрою, де в кутку на підвіконні давно зберігалася закуска у вигляді добряче обкусаного шматка сиру-брі, і перейшов до зали, де на повну гучність працювало інше джерело найправдивішої інформації. Поклацав пультом.

Ага… «Парламентські новини»… Камера показувала сесійну залу без жодного коментарю. До неї урочисто входила група жінок-депутатів, тримаючи за краї величезне вовняне полотно. Пройшовши повз інші стільці, вони зупинилися поруч із трикутною трибуною, котру нещодавно покинула фракція «Захист довкілля», і… змахнули покривалом. З нього полетіла вовна. Депутати позатуляли носи. По залі залунали гучні «апчхі». Жінки під команду Меланії Вітерміняйло «Раз-два… Разом!» накрили порожні місця цією ковдрою. На екрані виникла фігура парламентського журналіста.

Біля нього стояла притрушена вовною, але задоволена пані Вітерміняйло.

Журналіст, безсоромно позираючи за виріз її декольте, попросив прокоментувати те, що відбулося.

– Ми, свідомі люди України, категорично закликаємо інших бути такими ж свідомими патріотами рідної батьківщини! Ніколи! Я повторюю: ніколи не гризти лапландській тварюці українську калину!!! Тому сьогодні всю ніч патріоти антикорупційної фракції та їхні вірні посестри плели цю символічну ковдру з вовни власних оленів, аби вкрити ганьбою порожні місця тих, хто продовжує хибну політику з насаджування цього неприродного засобу пересування на теренах нашої рідної багатостраждальної батьківщини!!! Кас-тру-ва-ти! Кас-тру-ва-ти!!! – почала скандувати вона прямо в мікрофон, і оператор поспішив вимкнути камеру.

Наступне ввімкнення. Біля камери стояв президент, мікрофон в руках телеведучого явно тремтів.

– Пане президенте… – не встиг вимовити він, як постать гаранта конституції вмить обросла мікрофонами конкуруючих телеканалів і питання потонуло в тисячі інших питань.

– Шановні друзі, – почав говорити він. – Любі мої. Мої маленькі вірні друзі. Славний народе України… Дорогі співвітчизники! Брати і сестри… Колеги… Рідні! Безцінні…

Не встиг він висловити свою думку, як на екран, затуляючи приємне обличчя, знову випливла червона від гніву пані Вітерміняйло: «Каст-ру-ва-ти! Каст-ру-ва-ти!!!» – і з почуттям виконаного обов’язку попливла далі, розсікаючи натовп своїм потужним килем.

Ройтберг напружено вдивлявся в екран.

– Люльок, – гукнув він до дружини, – а каструвати – це дуже боляче?

Дружина працювала у ветеринарці і зналася на цих делікатних питаннях.

– Скоро дізнаєшся… – пробурмотіла вона з передпокою, все ще роздивляючись плями на чоловічій дублянці. – Це, до речі, бульйон… Прокислий бульйон. Відколи це ти почав харчуватися в дешевих забігайлівках?…

Але Валентин Самсонович не відповідав. Він знову стояв за оксамитовою портьєрою і сумно дивився на свою велику стайню. У ній мучився однорогий Сем. Невже доведеться вчинити над ним ще одну наругу?! Випивши ще чарку, Ройтберг розчулився і підійшов до дружини з тилу – вона якраз починала мити підлогу:

– Льолю, – сказав він, – коли щось – каструєш сама… Свої руки – не чужі…

Дружина була жінкою аполітичною, дивилася лише серіали, увесь час поралася на кухні, і тому її несподівано жорстока відповідь змусила Ройтберга пустити ще одну довгу сльозу.

– Не переживай: відкручу власними руками – без наркозу!

* * *

Пізно ввечері, не дочекавшись дзвінка підлеглого, Ройтберг вийшов у двір. Вдома не сиділося. Муки сердешного Сема ятрили душу. Він зазирнув до стайні. Сем стояв біля стіни, впираючись своїм єдиним рогом у стіну, аби зберегти рівновагу.

– Потерпи ще трохи… – прошепотів Ройтберг і нервово оглянув двір: – «Ну якщо ця падлюка не прийде, звільню завтра ж!»

Аж ось в арці замаячила знайома постать – Василенко. Під пахвою він ніс щось загорнуте в цупкий папір. Вигляд у нього був зацькований, на щоках і на носі набрякли червоні судини. «П’яний!» – промайнула думка. Але Василенко наблизився, і гострий нюх Ройтберга вловив лише запах розпашілого чоловічого тіла. «Якщо він з таким амбре ходить на інтерв’ю, – подумав Ройтберг, – зрозуміло, чого в нього нічого путнього не виходить!»

– Приніс? – запитав він.

– Авжеж! – І Василенко розгорнув папір.

– Ого! – обпікся Ройтберг ще гарячим лезом. – Ти що, дрова пиляв?…

Василенко автоматично сховав руки до кишень:

– Та той… Як його… Діти просили ялинку…

– Так літо ж надворі!

– Та… Ну, так… Літо… А що?…

Ройтберг тільки рукою махнув і знову подумав: «І що в ньому знаходить клята бабьонка?»

– Пішли, – наказав він, – допоможеш рога спиляти. А то зовсім змучилася тварина…

Василенко якось дивно відводив очі. Ройтберг підозріло зиркнув на нього. А раптом це він? Він скоїв цей злочин?! Наступна думка була ще жорстокішою: а раптом він, цей недоносок, і є «оленевий маніяк»? Треба перевірити: Сем одразу впізнає свого кривдника.

– Пішли до стайні! – знову наполегливо наказав Ройтберг. – Я триматиму. А ти пиляй! Самому не впоратись…

Він вимкнув сигналізацію, задзеленчав ключима, обережно скрутив колючій дріт і відсунув загорожу. В стайні було тихо і тепло. Ройтберг підштовхнув колегу до оленя і уважно стежив за реакцією останнього. Але Сем довірливо потягнувся до гостя. Від того приємно пахло оленем.

– Я його потримаю, а ти давай… – І Ройтберг охопив міцну шию тварини.

Якби він знав, яку важку роботу проробив Василенко годину тому! Цей ріг був точнісінько такий, як і той, що тепер лежав у ванній Зої Павлівни Пікач у вигляді трьох неоковирних обрубків. Семен поплював на свої мозолі і взявся до роботи.

– Знав би, яка падла це зробила – примовляв Ройтберг, погладжуючи тремтячі боки Сема, – закопав би в землю живцем! Кишки б повипускав!

Нарешті ріг відвалився, і переляканий, але звільнений олень застрибав стайнею.

Чоловіки з полегшенням зітхнули, вийшли зі стайні. Ройтбер увімкнув сигналізацію. Трохи постояли біля паркану, запалили. Морозна ніч спускала на землю прозорі зірки, вони висіли над світом, немов золоті павучки на тонкій павутинці. Світ був сповнений гармонії.

– А пам’ятаєш, брате… – почав Ройтберг, на якого природа завжди діяла як пурген, – як ото ми з тобою…

Він хотів зануритись у сентиментальні спогади, пригадавши, як у зовсім юні роки, ще на першому курсі, вони вчилися цілуватися «по-справжньому» на помідорах… Але, поглянувши на похмуру постать колишнього друга, кинув цигарку в сніг і продовжив так:

– Назріває така криза, мало не покажеццца… Буду скорочувати штат.

Він узяв величезний ріг під пахву і попрямував до свого під’їзду. Самотня штатна одиниця тоскно дивилася йому вслід. Зірки мерехтіли.

Зі стайні долинали солодкоспокусливі звуки: звільнений від тягаря Сем узявся до діла.

«Нічо, нічо… – подумав Василенко. – Погуляй наостанку!»

Він остаточно визначився: «низи» вже категорично не могли жити по-старому!

* * *

Зранку Зоя засіла за телефон. Розгорнула папірець, що дав їй Василенко, з номером автовідповідача приймальні мера й текстом, котрий треба сказати в слухавку, і почала накручувати диск.

– Алло, алло?! Приймальня? Я б хотіла записатися на громадський телевізійний прийом до пана мера.

На автовідповідач вона надиктувала своє ім’я, прізвище, сімейний стан, професію, адресу та контактний телефон. Після довгого гудка почула живий і навіть, як їй здалося, сексуальний баритон:

– Перукарка – це добре. Ви проста перукарка?

– Тобто? – не зрозуміла Зоя.

– Ну, мається на увазі, ви ж не чиясь особиста перукарка – якого-небудь відомого політика чи шоу-зірки? Ви ж не маєте міжнародного диплому чи власного салону в центрі міста? Нам потрібні тільки пересічні громадяни… Не викладаєте в інституті імені Потопельского перукарське мистецтво?

– А це можливо? – з надією пискнула Зоя.

– Це – ваше запитання до мера?! – розсердилася слухавка і вже збиралася залунати короткими гудками.

– Ні! Ні! Хай Бог милує, – швидко сказала Зоя і зазирнула в папірець, написаний Василенком. – Я проста перукарка зі спальної околиці. Одиначка…

– Мати-одиначка? – задоволено наголосив баритон.

– Хай Бог милує, – знову повторила Зоя. – Просто самотня беззахисна жінка. Вже другий рік живу без гарячої води. У всіх вода є, а в мене – нема-а-а-а.

– М-угу… Хороша проблема, – сказав баритон. – Якраз наступного четверга тема зустрічі пана мера присвячена сантехніці. Можете приходити. Я вас записав. На вході вам дадуть перепустку, ім’я вже буде занесено до комп’ютера. Зауваження для учасників шоу… тобто, вибачте, зустрічі таке: в приміщення мерії забороняється проносити гострі предмети, великі валізи, вогнепальну зброю, отруту. Забороняється приходити в коротких спідницях, перуках, із нігтями, довшими за два міліметри, із декольте нижче п’ятьох сантиметрів від рівня ключиць. Білий верх – чорний низ. Усе зрозуміло, жіночко? І – ніяких провокацій. З’явитися треба за півгодини до початку трансляції, щоб провести репетицію.

Зоя подякувала і поклала слухавку. Її взяли сумніви щодо проникнення в мафіозні структури в такий спосіб. Щось у плані Василенка було не так.

Як вона перед камерою буде пропонувати ріг? Кому? Таким самим, як вона?

Але нічого вже не поробиш, треба робити хоч якісь кроки.

Зоя навалила на розпиляні роги різного ганчір’я і почала збиратися на роботу. Навіть телевізор, як це робила завжди, не увімкнула…

* * *

…І це була помилка. Адже події стрімко розгорталися. Це було видно по червоних очах Яна Євського, Грети Безпулик, Елочки Лазар та інших працівників різних інформаційних програм. Тільки встигай клацати пультом!

Що й робив розгублений Валентин Самсонович Ройтберг та інші свідомі громадяни, стурбовані кастраційною кризою в парламенті.

– Партія «Кошлатий друг» у повному складі сьогодні прийшла до місця праці ПІШКИ! – повідомляв Ян Євський; і на екрані виник сюжет: голова партії – високий молодик з довгим волоссям, стягнутим на потилиці, – гордо, наче Мойсей, вів крізь снігові замети купу людей у дублянках та валянках. За ним дріботів репортер.

– Ми категорично проти знущання над тваринами! – важко дихаючи говорив голова партії «Кошлатих», долаючи нерозчищені гори снігу. – На знак протесту віднині ми ходитимемо пішки! Якщо наша позиція буде зігнорована, кожен з нас – головним чином, здорові чоловіки і дівчата віком до 35 років – зобов’язалися носити молодого оленя вагою до 65 кілограмів на власних плечах! Ми за екологію і рівні права між людьми і тваринами! Закликаємо всіх свідомих громадян приєднатися до безпрецедентної акції «Любиш кататись – люби і оленя носить!».

На іншому каналі лагідним голосом викладала свої новини Елочка Лазар:

– На тлі розколу суспільства, котрий набуває все більших масштабів, нарешті виокремилися партії-лідери, котрі очолили два непримиренних рухи. Це партія «Наше – Краще!», котра вже сьогодні вночі склала антикастраційну програму, яка підтримує розвиток вітчизняного оленярства та вступ до міжнародної співдружності «Європейський Олень – Суспільство Без Загроз» – ЄОСБЗ, та партію «Гегемонів» – запеклу супротивницю об’єднання із західними супердержавами. Ситуація в країні набуває загрозливих та небезпечних форм протистояння. Слідкуйте за випуском новин на нашому каналі!