Шлях Богомола. Імператор повені

2.4

Якби не княжий наказ, Жаринка ніколи б не пішла до північних боліт. Дурна слава мочарного краю давно вже населила не одні лише мисливські історії Білого племені. Навіть найменші дітлахи знали, що на безкраїх гнилих болотах стоять чорні вежі на курячих ногах, а в тих вежах живуть гачконосі Ягині, котрі лише й мріють що про солодке людське м’ясо. Неслухняних дітей лякали тими болотами, а про все незрозуміле і страшне казали, що воно з півночі причвалало.

Торгові гості їздили північним трактом лише взимку, коли драговина вкривалася льодовою кірочкою, а мочарна нечисть засипала або відступала у глиб боліт, на порослі вербами і вічно вкриті туманом острови, де мисливці натрапляли й на зловісні вежі, й на вкриті потрощеними кістками лігва.

Але Чоломир наказав Жаринці йти саме на північ. Вона ані на мить не піддала сумніву доброго княжого наміру. Волостелин племені, розуміла Стоймислова донька, хотів урятувати від ордалій і Хорсового вівтаря свою кохану. Свою найніжнішу й скажену в любові синьооку косулю. Найвродливішу та найстрункішу дівчину племені.

Про те, що вона володіє чарами небуденної вроди, Жаринка знала від того часу, коли її мати повідомила батькові, що донька досягла дітородного віку. Мати сказала тоді:

– Всі говорять: серед рівних собі віком наша перша за вродою. Буде князівною.

– Не зуроч, жінко, – нахмарився на її слова воєвода Стоймисл. – Ми куничі. Всім відомо, що задля єдності племені за Томирада видадуть знатну турицю. Одну з Горанових онучок. До того ж, ми не знатні.

– Ти – воєвода. – Мати подивилась Стоймислові просто в очі. Мало яка із жінок Білого племені, одружених з воїнами, наважувалась схрещувати свій погляд з поглядом свого чоловіка.

– Мій батько був ратаєм, сином ратая, – відповів той на виклик. Сказав тихо, але виразно й твердо. Його дружина була вища за нього родом. Не значно, але все ж таки вища. Її предки ще на старій батьківщині приймали пожертви на капище Матері Куни.

– Тоді от що я тобі скажу, муже мій, – мовила мати після довгої мовчанки. – Томирад не один на цьому світі княжич.

– Думай, що при дітях кажеш, – промурмотів тоді Стоймисл, обриваючи бесіду. Проте в Жаринки залишилось враження, що останнє слово у тій розмові залишилось не за батьком.

З того дня вона знала, що ділитиме ложе лише з володарем. З князем, каганом або й імператором. Тому не відмовила Чоломирові. Тим більше що знала: таємні коханки волостелинів причетні до таємниць влади не гірше за дружин і наложниць. А таємниці влади, в свою чергу, здатні відчиняти найцікавіші та найпотрібніші брами і хвіртки світу сього.

«Наприклад, – міркувала Жаринка, – якби я не була княжою любкою, мене б віддали на поталу жрецтву. Мене першою. Бо ж начальні наші саме вроди злякались, не чогось іншого. Поставили б мене п’ятами на розпечене залізо (крий від лиха такого, Мати Куно!). Й хто зна, на яке б то воно вийшло…»

Вона знала, що батько не став би її захищати. Втікаючи з городища, вона прощалась лише з матір’ю. Старий воєвода за непослух жерцям міг і до порубу доньку кинути. Вона уявляла, як біситься Стоймисл тепер, коли на неї впало Хорсове прокляття.

Ну й нехай собі біситься. Син ратая. Пхе.

Її шлях вищий за його розуміння.

От лише ті кляті болота. Мутні місця, непевні. Й тамтешні люди пасують своєму глевкому краю.

«Але Чоломир таки має рацію, – втішала вона себе. – Північні князі та жупани, якими б вони не були, також цінують цвіт юності та вроду, а їхні могитичі не такі впливові і зарозумілі, як той відьмак Пекич».

Про північних князів Жаринка відала небагато. Чоломир, про всяк випадок, передав з нею своє усне послання до князя Молотші, що вже зо три седмиці літ правив болотяними землями. Письмового начерку князь зробити не наважився. Батько казав їй колись, що Молотша був данником варязьких воєвод Гайдріка і Хельга й тримав свої землі під важким тяглом. Мешканцям болотяних земель не було за що любити свого волостелина. У Молотші було аж п’ять дорослих синів, але слава про них йшла несвітла. Казали, що князенки вдалися миршавими й до військових справ непридатними. Старший з них багато років жив заручником у варягів, а решта, наче випханці, заступали жупанів на кордонах мочарного краю.

«Може, й добре, що не маю ані пергаменту, ані берести до того Молотші, – врешті-решт вирішила Жаринка. – Хто зна, як поведуть себе оті болотні виповзні, коли побачать начерк до силувальника, батька хирлявців і варязької підніжки».

З такими думками Стоймислова донька вийшла на край широкої галявини, порослої травою і чемеркою. Хоча Жаринка добре знала тутешні ліси, це місце видалось їй незнайомим. Неприємне відчуття насторожило дівчину.

«Тут могили», – розкодувала вона присутність гнітючої, в’яжучої думки і рухи сили. Та виходила з центру галявини, де буйно стромило сіро-зелене, всіяне колючками бадилля. Жаринка навіть не наважилась уявити, скільки народу мали зарити під тою паростю, щоби подих могильної сили був настільки гострим. Там могло знайти свій спочинок вигибле від мечів плем’я або ж впійманий у пастку великий військовий загін. Такі місця притягували нічних духів, а в час повного місяця могли завести до смертного блуду й задухи необережного мандрівника.

Відтак дівчина відчула, що з колючок хтось на неї дивиться. Відчувати погляд і визначати напрям, звідки його спрямовано, вона, як і решта родовичів, навчилась з дитинства. Майже на півгодини Жаринка завмерла, лежачі у траві, приготувавши стріли і дослухаючись до кожного звуку. Вітерець мирно шурхотів у могильному травостані, сороки несполохано стрибали гілками дубів і модрин, десь здалеку долинав дріб дятлової праці.

Годилося перевірити, чи не зачаївся у колючках невидимий ворог. Проте Стоймислова донька вирішила не робити цього. Дивитись могли не лише людські очі. Могильна нежить також володіла здатністю спрямовувати увагу на живе і тепле.

Дівчина приклала до губ оберег Матері Куни з чорного заліза й не відчула тривожної гіркоти. Берегиня роду не слала їй попередження про небезпеку.

Жаринка залишила своє укриття й обійшла галявину, ховаючись у затінку старих дубів. На деревах вона побачила свіжі зарубки. Хтось мітив свої володіння трьома горизонтальними рисками.

«Бортники!» – припустила дівчина.

Зустрічатись зі збирачами дикого меду їй зовсім не хотілось. Долю бортників-лісовиків зазвичай обирали злочинці, ізгої, випханці з родів. Життя в лісах було голодним і диким. Час від часу ізгої крали жінок під городищами, нападали на торгові валки. Особливо лютували лісовики наприкінці зими та в проліть, коли запаси закінчувались. У таке бадильне межичасся навіть за ровами і стінами городищ ратаї Білого племені не відчували себе у безпеці.

Проти минулої Паликопи[20] куничі впіймали самотнього бортника – здоровенного чолов’ягу, зарослого рудим волоссям, вкритого коростою й неймовірно смердючого. Він гасав деревами, наче велетенська білка, й мисливці ледь не півдня втратили, аж поки волохатий стрибун не опинився на землі, зв’язаний та скривавлений стрілами-зрізнями. Вполонений бортник гарчав, наче звірище, і щирив гнилі ікла. Розпечене залізо перетворило гарчання спочатку на крики, а відтак на слова. Й примусило лісовика вказати дорогу до свого лігва. Серед сміття і краденого мотлоху там знайшли дитячі кістки. Людожера вбили.

Якщо вона потрапила до мисливських угідь такого страховиська, думала Жаринка, то не буде зайвим поберегтись. Бортники ховались на деревах, вміли маскувати свої засідки і нападали зверху. Отримати довбнею по голові у володіннях лісових ізгоїв було легше легкого. Дівчина прискорила біг, раз у раз позираючи на високе гілляччя. Проте потрійні зарубки на деревах їй більше не траплялись.

Дівчина пробігла лісом ще кілька верст, коли відчула запахи диму і смаженини. Хтось зовсім поряд зібрався до лісової вечері. Жаринка обережно, намагаючись не видати себе ані найменшим шерехом, дійшла до місця, де сходились сухі яруги. Укрита їхніми берегами і сплетеними коренями дерев, у долішньому місці жевріла червоним грань. Двоє мисливців смажили на ній шматки дрібної звірини. За вишивкою на комірах Стоймислова донька впізнала туричів з малого Лівсунового городища. Біля них, під руками, лежали луки, оковані залізом палиці і ловчі петлі.

– Бач, Мріян, яка доля облудна, – почула вона голос одного з мисливців. – Ти все бідкався, що дочка в тебе страшна, немов коза обскубана. А тепер воно за щастя. А от ті з наших, в кого доньки-сестри вродливі, плачуть нині. Плачуть, брате, і скаженіють.

– Твоя правда, Серединний світ перевертається, – відізвався той, кого назвали Мріяном. Він палицею розворушив грань, і в пурпурових відблисках стало видно його немолоде, пошрамоване, заросле сивою щетиною лице. – Але куниці й тут собі долю виправили. Своїх дітей, кажуть, відіслали на дальні засіки. Ізнов за весь народ потерпатимуть наші, бо ж і князь тепер їхній, і правда їхня. Нашу правду Пек собі за пічку кинув.

– Отож-бо… Князь із Пекичем-бісичем усе це вигадали. Не хотів Чоломир одружити князенка на нашій Доброславі, тому й придумав відправити її на Хорсів суд.

– Хоче синові за жону куницю, – погодився Мріян. – Усі куниці – відьми. Їх і на засіках ховати не треба. От побачиш, що жодна куничка не обпечеться, а туричок наших засмажать, аж сюди запахне. «Хорсів суд» кажеш? То не Хорсів, Рогозвію, то Пеків суд. Хорса Пекич за обманну личину тримає, а Блудню правдиво служить і людське йому жертвує. Хай йому цур, ворогові.

– Горана шкода.

– А мені не шкода, – буркнув сивий турич. – Зовсім. Старий куницям послужив вірно, а от своїх ніколи не захищав. Тепер має за все це дяку.

– Око Боже все бачить.

– Якби ж то Боже, брате. Блудневе.

– Лад порушено, все на брехнях стоїть, – принюхуючись до смаженини, підсумував Рогозвій.

М’ясо якраз підсмажилось. Мисливці сотворили вдячні знаки богам й приступили до трапези.

«Мати Куно! Вони ж коромольники. Проти чинного волостелина мутять», – зрозуміла Жаринка. Дівчина ледь стрималась, щоби не витягти стріли із сагайдака. Вона завжди знала, що туричі ненавидять князя і Волха. Але чути зрадницькі обмови їй було нестерпно. Вона вирішила запам’ятати імена балакучих братів-туричів і принагідно розповісти про їхню коромолу Чоломирові.

Стоймислова донька позадкувала й несподівано сполохала зграйку сойок. Лісовий анклав наповнився пташиними криками і тріпотінням крил.

Туричі схопились на ноги. Менш ніж за мить вони натягнули тятиви, хоча простір зусібіч заступали дерева і стрілецька позиція виглядала незавидно. Якби на місці Жаринки опинився досвідчений і добре споряджений воїн, Мріянові з Рогозвієм залишилось би кілька секунд для прощання із Серединним світом.

Але досвіду дівчині бракувало. Замість того, щоби негайно атакувати, вона побігла. Довгі міцні ноги неодноразово виручали Жаринку. Але не цього разу. Вистрибнувши з хащі, вона потрапила на порослий кривими ялинками старий вітровал, де нагромадження зогнилих колод звело нанівець перевагу у швидкості. Рідкий ялинник тягнувся навсібіч, скільки сягало око. Жаринка аж завила від безвиході, коли, перескочивши через чергову колоду, провалилась до закиданої лапатим гілляччям ями. Гострий сучок розідрав їй коліно. За кілька хвилин коромольники наздогнали дівчину, повалили на прілу хвою, зірвали з ременів ніж, сагайдак і сокиру. Лук вона загубила ще в хащі.

– Куниця! – прогарчав Мріян, стягуючи з дівчини одяг.

– Забери руки, смерде, я дочка воєводи! – Жаринка вкусила Рогозвія, що притиснув її до землі, й миттєво дістала по голові палицею.

Свідомість повернулась до дівчини неприємної миті. Мріян якраз заходився її ґвалтувати. Жаринка аж захлинулась ненавистю, напружила м’язи, відчайдушно рвонулась. Проте її міцно тримали. Сильний удар в живіт став відповіддю на нову спробу вкусити ґвалтівника. В голові запаморочилось, дихання перехопило, нутрощі охопило болісне полум’я. Сильні пальці охопили її шию і притиснули до чогось твердого і шерехатого. Обличчя дівчини вперлось в замоховілий бік впалого дерева, скручені мотуззям руки втратили чутливість. Жаринка спробувала крикнути, але замість сильного звуку з рота вискочило щось заячо-пискляве. Хтось – їй здалось, що це був сивий коромольник Мріян – бридко засміявся. Гаряча й тверда чужа плоть, яку Стоймислова донька відчувала у собі, запрацювала швидше. Живіт відізвався на це новими хвилями болю, які добігали аж до голови. Хвиля за хвилею. Довго-довго. А потім щось змінилось. Мріян перестав рухатись в її тілі, навалився їй на спину, завмер, дивно – немов ображене дитисько – схлипнув. Відтак повільно й важко сповз кудись убік. Рука, що тримала її за шию, також послабила захват.

Жаринка зачекала кілька хвилин. Опісля різко сіпнулась, скинула з шиї охлялу руку, перевернулась на спину. Мертвий Мріян лежав горілиць і дивився в небо скляними очима. Рогозвій стояв на колінах поряд, оперши голову на корінь товстезного вивертня. М’яке розчесане волосся турича звисало, закриваючи обличчя. Можна було б подумати, що він задрімав від непереборного нападу втоми, якби не оперена дрохвиним пір’ям стріла, що стирчала з його передпліччя.

Жаринка завважила, що це була не важка бойова стріла, а стрижель – знаряддя малого лука, призначеного для пташиного полювання, жіночих рук і дитячих вправ. Така стрілка не входила глибоко в тіло й не могла миттєво вбити людину.

«Стрижелі змастили павучою отрутою», – зрозуміла дівчина. Вона також згадала, що пір’ям дрохви споряджали свої стріли печеніги й угри. Кілька хвилин вона не рухалась, очікуючи або нових стрижелів, або ж появи самого стрільця. Відтак оперлась на колоду, обережно підвелась, оглянула вітровал. Нікого не побачила. Лише комашня наповнювала дзижчанням прогрітий сонцем ялинник та десь далеко-далеко на півночі ячала дрімлюга.

2.5

Арату вчили, що сутність воїна виникає з відчаю тих богів, що програли у небесних битвах і перегонах. Воїн, казали їй, народжується у просторах поразок, де предвічна енергія слабне і перетворюється на тьмяну липку матерію, зніяковілу від власної безпорадності. Там, де згасає духовне світло, а космічні потоки волі міліють і обертаються калюжами духу. Ці калюжі люди називають бажаннями. Воїн, вчили Арату, вибудовує себе через протистояння тим бажанням, через пошуки потоків волі на їх шакалячих берегах. Він – спроба вирватися до кришталевої вологи космосу, повернути собі повноту існування, подолати відвічне сирітство двоногих істот. Як силова форма посеред безформності, як розжарена до білого криця серед глинистої розгубленості ратаїв, воїн прагне до дії і перемоги. Його тіло гартується для проривів крізь буденність, як гартується зброя – вогнем, водою і вітром. Усе в цьому гарті, казали Араті, має бути прорахованим. Усе має своє призначення і виправдане місце.

Як справжній воїн, Арата не вирушала в похід, не впіймавши вітру Сили. Цього разу, перед тим як вирушити на захід, їй випало кілька діб молитись в очікуванні. Вітер Сили вперто оминав її напружене на похід єство. Лише в третю ніч, коли молодий місяць набув кольору соку чистотілу, дружина Богомола відчула, як її хребтом піднімається холодний потік священного вітру. Саме цієї ночі Арата зрозуміла, чому давні жриці Сходу називали цей потік змією. Він був байдужим до її тіла, не відзивався на її вітання, ігнорував дрож її плоті. Він тік з порожнечі у порожнечу, з вічності у вічність, з крижаного неба у крижане пекло. Він був істинним відзвуком того темного відчаю, що охопив Великого Богомола сто еонів тому, коли він ще не обрав для мешкання подобу хижої комахи. Тоді він був серед переможених, і Мати його стікала срібною кров’ю на проклятому полі Куратш.

Холодне відлуння того незмірно давнього і безмежного відчаю пройшло крізь усі хребці Арати. Відтак вітер Сили розділився на два крижані потоки, загасив марнотні думки і вийшов крізь її очі. В цю мить вона побачила майбутнє. Побачила безкрайні ліси і старі гори, порослі замоховілими ялинками і буками. Побачила древні могили, кам’яні вівтарі і капища. Побачила врослу в землю кумирню злого божка і світловолосу дівчину у мисливському одязі, яка бігла, розсікаючи тілом море високої трави. Ця дівчина виникла у видінні не випадково. У те видіння, що його приносив вітер Сили, не могло потрапити щось випадкове. Арата знала, що зустріне цю дівчину з незвично світлим волоссям і що вона приведе її до мети. Так має статись, тому що у відчаї немає брехні. Зі всіх відчуттів, вчили її, відчай був самим правдивим.

Тому, коли на Могильній поляні невістка Триликої побачила Жаринку і впізнала в ній дівчину зі свого видіння, вона не здивувалась. Так і мало статись. Відлуння відчаю її божественного чоловіка не могло збрехати. Воно привело Арату на отруєну невідомщеною смертю галявину, воно підказало зробити засідку. Воно наповнило її терпінням у багатоденному очікуванні під палючим сонцем і рясними зливами. Обіцяна зустріч відбулась. Тепер залишалось тільки йти за білявкою, не виявляти своєї присутності і – до часу – оберігати її від шляхових небезпек. Дружину Богомола не цікавило, чому заможно одягнена і споряджена дівчина з місцевого племені раптом опинилась сама у лісі. Так зробили вищі Сили, для яких усі люди – лише знаряддя. Арата бачила, що дівчина не готова до самостійних мандрів лісами. Вона рухалась, як дурна коза, крутила навсібіч головою, як дурна коза, залишала сліди, як дурна коза. Її було чути на відстані перестрілу, вона не вміла маскуватись. Але вершиною її незграбності стала пригода з двома хтивими йолопами, котрих Арата могла б убити навіть без зброї, голими руками. Довелося виказати свою присутність і використати дві цінні стріли. Тепер білявка буде настороженою. Ну й нехай. Все одно вона не зможе завадити Араті йти за нею.

«Шукатиме мене, – передбачила войовниця. – Якщо вперта, то шукатиме довго. Треба знайти сховок й дати їй відірватись на половину денного переходу. Все одно нікуди не втече. Лише б не втрапила у нову пригоду, коза…»

…Отрута, якою насотували стріли жінки-войовниці, діяла швидко. Коли молодший з туричів припинив смикатись, Арата безшумно залишила ялинник й до схилу сонця сховалась у ямі, звідки ще не вивітрився ведмежий сморід. Тут, у хащах, за непролазними заростями жаливи і папороті, можна було відпочити, благодатно забутись серед віщих видив. Дружина Богомола захистила вхід до барлогу оберегами, замаскувала його гілками і молила богиню послати їй видіння. Вона зручніше влаштувалась у звіриному лігві, оперлась спиною на гладке коріння, підгребла під себе оберемки старого листя, поклала довгий ніж під праву руку, а метальний – під ліву. Потім заплющила очі. Шматок волхвинного грибу звично ліг у заглибину під язиком, гіркота огорнула горло.

Милостива свекруха їй не відмовила.

Проти ночі тут завжди змінюється напрям вітру. З гірських ущелин древнього Антавра вистрибують вологі протяги, добігають степами до морського берегу й там згасають. Після опівночі вони сміливішають, стають пружними і впертими, зливаються у холодний й сильний потік повітря. Серпневого вечора цар Фарнак, син Мітридата Великого[21], заледве дочекався цього нічного потоку. Весь день він страждав від спеки й пилу. Пил тут смердів. Три тисячі років незлічені кіммерійські стада приходили на ці береги й наситили пил запахом коров’ячого лайна. Вдихати його було бридко, відкашлювати – довго. Змочені в оцтовому розчині вісонові хустки, якими цар закривав обличчя, не допомагали.

Тепер вітер з ущелин відігнав пил до моря. Прохолода впала на розпечені плити фортеці, на портові споруди, на мармур амфітеатру та квартали ремісників. Цар залишив шовкове шатро й вийшов на кам’яну платформу, підняту над північними укріпленнями порту. Вірний Спімен накинув на плечі володаря темний плащ. Навіть вночі скіфські лучники могли вцілити у відблиски золотого ланцюга, у сяйво діамантів і смарагдів на царському поясі.

Син славетного завойовника довго насолоджувався свіжим вітром, а потім обернувся до вогнів ворожого стану. Над степом нависало небо кольору в’яленої яловичини, важке м’ясне небо Меотії. Зірки на цьому небі були північними – тьмяними. Вони світили негострим світлом, немов очі дурних небесних биків. Скіфські вогнища вкрили степ так, щоби військо здавалося втричі більшим. Цар посміхнувся цій витівці. Молоді ватажки кочовиків Самг і Артап діяли так, як навчили радники, сивовусі стольники їхнього батька. А радники завжди радять завіти минулого. Минулих скіфів понтійці завжди перемагали, а завтра переможуть теперішніх.

Тим вірнішою буде їхня поразка, чим скоріше на допомогу Фарнакові підійде могутня мідійська кіннота. Скіфи все ще не знають про неї і сподіваються на успішність облоги. Син Мітридата уявив, як заковані в залізо мідійські вершники на панцирних конях вириваються із засідки, немов дика зграя Німрода, зминають фланги скіфського війська, стоптують вершників, толочать шкіряні кібітки з писклявим поріддям, намотують на підкови і списи кишки розчавлених степовиків.

Він так захопився своїми мріями, що не почув Спіменового шепотіння. Вірний раб прихилився до царевого вуха, дихання розривало слова, і Фарнак наказав:

– Говори голосніше!

– Воїни Перісада зловили двох амазонок, володарю, – повідомив раб, відступивши. – Вони страшні і мовчать.

– Звідки тут амазонки?

– Перісад каже, що з кібітками Самга прийшли комонні амазонки з далеких степів, з племен Чорної Матері.

– Багато?

– Кілька сотень. Але в бою вони такі небезпечні, як македонські арґіроспіди.

Арґіроспіди. Ані Фарнак, ані його батько, ані дід не зустрічали арґіроспідів – «срібнощитних» гвардійців давніх македонських царів. Але кожній дитині були відомі легенди та перекази про лютих і непереможних ветеранів Олександра, які перед боєм пили священний напій, скаженіли, наливалися нелюдською силою й здобували перемоги там, де інші не сподівалися навіть на гідний відступ.

– Вони теж п’ють отой… напій? – спитав цар.

– Так казали мені колись старші люди з Фанаґорії. А ще амазонки дають напій коням, і ті стають ласими до людського м’яса.

Фарнак вирішив, що все треба перевірити самому. Батько вчив його не довіряти словам старших людей, схильних до казок та слабких на пам’ять. Він ще не встиг виголосити розпоряджень, коли тямущий раб повідомив, що полонених амазонок закрито у портовому льосі, а кати чекають напоготові. Цар звелів принести смолоскипи і викликати товмачів. Спімен побіг до шатра і приніс йому легкого панцира.

– Навіщо?

– Мій володарю, – вклонився раб, – ці войовничі жінки гнучкі та сильні. Вони володіють небезпечними бойовими таємницями. Навіть зв’язана, одна з них спромоглася прокусити Полемонові шию. Лікар не впевнений, чи він виживе».

Фарнак згадав Полемона – дужого ветерана нескінченних Мітридатових війн, сотника охоронців з голеною головою і руками, схожими на переплетене коріння дубу. Воїна, здатного кілька діб смертоносно махати важезним мечем. Цар похитав головою і дозволив Спіменові одягти на нього броні.

– Полемон допитував амазонку? – спитав Фарнак, коли сталеве, підбите шкірою, кольє огорнуло його шию, і відразу пошкодував, що спитав. Раб міг зрозуміти це запитання як ознаку остраху.

– Полемон після допитів хотів насолодитися її тілом.

Цар засміявся. Але в його реготі Спімен не почув зухвалості. У супроводі царських охоронців вони залишили платформу, проминули казарми, стійла, майданчики з похідними шатрами і вийшли на нижню терасу портового молу.

– Вона брудна, мов тварина, – зауважив раб, намагаючись не відставати від широких кроків царя, – але ж наш Полемон не гребував навіть козами… Кати після допитів продавали йому і його братові красивих полонених. За гроші або за вино… Потім брати самі ламали їм шиї.

У кам’яному мурі охорона відкрила рясно оковані двері. Вузькі сходи вели вниз, у темряву. Звідти тхнуло водоростями, прокислим вином і пліснявою.

– Я чув, – сказав на порозі льоху Фарнак, – що давній боспорський цар Аргонакт одружився з царицею амазонок. Невже вона теж була хижою і брудною тварюкою?