Шлях Богомола. Імператор повені

[року вісімсот шістдесят першого за ромейським численням, у п’ятисотий рік від перемоги гуннів над аланами, у двісті шістдесят дев’яте літо від спалення аварами Хорсового капища на Хортиці, у двадцятий рік по смерті імператора Феофіла, батька Михаїла, у третій рік після походу Людовіка проти ободритів, наступного року після Довгої зими і Кривавого снігу, коли франки вибрали очі в князя Ростислава Моравського]

3.1

– Ми заблукали? – врешті-решт не витримала Риска. Утікачки вже півгодини як вийшли на західний схил гори, що формою нагадувала ведмеже вухо. Звідси мав би відкритись вид на закинуте гірське городище. Проте в долині та на протилежному схилі не проглядалося жодних його ознак. Лише борзий потік біг скелястим ложем та всотувала сонячні промені темно-зелена лісова ковдра, ледь помережана старими згарищами та вітровалами.

– У Спірки питай, – насупилась Доброслава, – це ж вона в нас найкраща розвідниця.

– Он де воно, – не зовсім впевнено кивнула на протилежну гору Спірка. – Минулого року я саме там бачила городище. Якщо не зволікати, то ще до темряви дійдемо.

– Ніхто й не зволікає. – Доброслава зісковзнула з плаского каменя. – Ніхто не хоче ще одну ніч провести на деревах, правда ж?

– Нехай Пековим прутнем поклянеться, що бачила там городище. – Руда недобре глянула на «найкращу розвідницю». – Учора вона казала, що городище на цій горі. Те саме казала: я бачила, я бачила.

– Поклянись, – звеліла Спірці Доброслава.

– А вам від того легше стане?

Онука Горана з недобрим здивуванням глянула на Спірославу. Це щось нове. Не поклали такого боги, щоби смердичка з Лугового кінця запитувала щось дурне у відповідь на вимогу дитини боярської. Нехай усі вони тут відступниці, проте поконів крові Сили не відміняли. І Тур Обойріг тому свідок.

Боярська вдача вимагала негайного покарання зухвалої родовички, але Доброслава стрималась. Не на часі. Спірка була найсильнішою і найспритнішою із трьох дівчат. Вона найкраще знала тутешні гори та військові звичаї верховинних жителів. Сварка з нею могла вилізти боком усьому їхньому загонові.

Тому онука Горана свиснула Навці й мовчки рушила униз, до потоку. Собака побігла за Доброславою, випередила її й першою застрибала кам’янистим, порослим червонуватими кущами, схилом. Спуск виявився крутим, крихким, дрібні камінці вилітали з-під ніг, дівчата збігали все швидше й швидше, дряпаючи колючками одяг і руки. Однієї миті Спірка опинилась якраз перед Доброславою. Можна було сильним ударом в спину відправити її на покорм вертким річковим мулявкам, проте Обойріг знов стримав гнів шляхетної діви. Натомість вона зігнала злість, вбивши палицею гадюку, котра грілась на скельному виступі. Риска, що бігла останньою, побачила блискавичний випад Доброслави й подумки послала її до Пека. Карпатські верховинці поклонялись зміям з блискавкою на спині, і вбивство в їхніх землях гадюки провіщало відплатне зло.

«Неблагий знак, – вирішила Риска. – Зміїна богиня захоче помститись».

Раніше Доброслава рудій подобалась. Але тепер, у поході, Горанова онучка все більш і більш її розчаровувала. Гонору в тій виявилось на цілу княжну, а вмінь і передбачливості – бодай на корову. От і тепер вона спасувала перед Спіркою. Замість того, щоби поставити зарозумілу розвідницю на місце, Доброслава промовчала. Натомість відігралась на мирній звірині, що на людей нападає рідко. Тепер Спірка почне верховодити. Якщо навіть не почне, то спробує. До розвідниці Риска ставилась упереджено. Спірці аж надто подобались нові звичаї Білого племені, згідно з якими сильних та спритних дів спрямовували до військової справи. Натомість рудій були ближчими дідівські покони, прясло, лікування та городництво. Хоча серед мисливців племені Риска була не останньою, вона потай заздрила слабшим та смирнішим дівам, котрим жерці і старійшини від їхнього восьмого літа визначали домашній чин. Колись гасати лісами їй було весело, але тепер вона все частіше приносила жертовне не на вівтарі воїнських богів, а до божниці Берегині. І молилася там не за успішні лови, а про вдале заміжжя. Відомо-бо, що рудим дівчатам, відміченим знаками хтивих літніх божеств, важко вийти за пристойного чоловіка. Матері сильних воїв і справних смердів, як і решта родовичів, бояться сили Ярилового волосся.

За невеселими думками руда почала відставати від своїх товаришок. Прудконога Спірка вже підбігала до потоку, коли над головою Риски свиснула стріла. Руда від несподіванки спіткнулась й на повній ході влетіла в густі колючки. Туди ж пірнули ще дві ясеневі стріли – довгі, сизопері, без металевих жал. Ще одна стріла впала вертикально, немов пущена з неба. Вона влучила просто у хребет Навці, а вийшла з її черева. Собака жалісно нявкнула, зірвалась зі скельного виступу і впала у воду.

– За правицею! – крикнула Риска з корчів, хутко перегруповуючись для оборони.

Доброслава і Спірка зрозуміли її з півслова. Вони сховались за брилами, також готуючи луки і стрижелі. Ясеневі стріли падали біля них десятками. Проте для успіху стрільцям не ставало чи то вправності, чи то зручної позиції.

Незручна позиція! Визначивши причину косоокості ворогів, Спірка швидко зорієнтувалась: стрільці верховинців засіли на гребні північного відрогу тієї гори, з якої вони щойно спустились. Відстань виявилась значно більшою за прицільну, вітряні воронки над холодним потоком заважали навіть добрим лучникам поцілити у непрошених гостей. Але й зволікати верховинці не мали змоги – за хвилину дівчата перейшли би потік й здобулись би до лісу. Там горянам довелось би переслідувати мисливиць, звиклих до збройних змагань у хащах.

«Вони йшли по нашому сліду, – зрозуміла розвідниця. – Проте знали, що в нас собака, не підходили ближче ніж на три перестріли і тримались з навітряного боку».

Вголос мовила:

– У них пристрільні стріли, – вона витягла з гальки ясеневий дріт, подивилась на грубо обтесаний кінчик, викинула. – Без наконечників. Коли пристріляються, пустять крицеві. Халепа.

– Рудій ще гірше, – відповіла Доброслава, намагаючись втиснути тіло у зручну щілину між брилами. Її безрукавка, зшита з білячих шкурок й прикрашена кістяним бісером, тріснула і розійшлась по швах. Вона подумала, що Спірка не зовсім права. Легкими стрілами вороги намагались ушкодити їм кінцівки, щоби потім легше було взяти в полон.

– Руду поранили? – поцікавилась Спірка.

– Не знаю… П-пекова сила! – крізь зуби просичала Горанова онука й нарешті втиснулась між двох майже кубічної форми каменюк.

– Треба бігти до лісу.

– У воді постріляють, – не погодилась Доброслава. Між брилами вона почувалася майже невразливою, хоча й розуміла: це облудне відчуття.

– Не постріляють. Над водою тепер вітерець. – Спірка принюхалась, наче вловлюючи носом рятівне зрушення повітря.

– Густо стріли кладуть.

– А тут вони нас впіймають.

Доброслава не відповіла. Спірка мала рацію. Ще трохи зволікань – і верховинці залишать гребінь і вийдуть на зручнішу позицію. Навіть на той майданчик, звідки втікачки щойно збігли в долину. З нього їм нічого не завадить першими ж пострілами пришпилити ноги втікачок до рині. А тим, з малими луками, на позбавленому укрить просторі відбитись ніяк не виходило. Ситуація вимагала негайного рішення.

– Гей, Риско, ти там жива? – крикнула Доброслава.

– Жива, – донеслося з корчів.

– Тікаймо до лісу!

Не чекаючи відповіді рудої, дівчата зірвались зі своїх схованок й побігли до води. Вони не озирались, відаючи шостим чуттям: руда біжить за ними. У три стрибки вони досягли річки.

Доброслава за звуком відразу визначила: тепер у них летять важкі стріли, з крицевими жалами. На їхній політ висхідні потоки повітря майже не впливали.

«Тур Обойріг, збережи плоть свою!» – згадала вона засновника роду і кинулась у воду. Затримала дихання, відчула, як стріла пройшла між ногами, ледь пошкрябавши шкіру. За мить Доброслава вже лізла довгим коренем до протилежного берега. Спірка знову випередила онуку Горана – біла хутряна оторочка її куртки мигтіла попереду, між ялинками.

«Й кого ж ви так щедро обдаровуєте, о боги!» – позаздрила її спритності Доброслава, заскочила за стовбур столітнього дерева і подивилась: де там руда.

Риска вже дісталась переплетеного коріння й ним дерлась на берег. Її намокле волосся набуло кольору старого мухомора. На мокрому стегні рудої розпливалась кривава пляма.

«Ще в корчах підстрелили», – зрозуміла Доброслава, побачивши уламок ясеневого дроту, що стирчав з тіла рудої.

Ворожа криця вжалила стовбур за два пальці від обличчя Горанової онуки, хижо завібрував довгий дріт. Вороги пристрілялись, певно зайняли зручнішу позицію. Махнувши рукою Рисці, Доброслава побігла догори схилом. За мить старий, оброслий темно-зеленим моховинням та трутовиками, ялинковий стан відокремив утікачок від ворожих стріл. Проте, розуміли вони, ніщо не перешкоджало верховинцям переплисти ріку й продовжити переслідування.

Якщо ж урахувати, що вороги йшли землею своїх богів і предків, шансів у втікачок лишалося небагато.

Тому вони бігли швидко. Навіть поранена Риска, тамуючи біль, не відставала від подруг. Досвідчені мисливиці, вони могли бігти годинами, не збиваючи дихання. Й цього разу мисливський вишкіл дався взнаки. Дівчата оббігли першу гору, піднялись крутосхилом на другу, вищу, й рушили далі. Щоби збити зі сліду ворога, втікачки обрали кружний шлях, попетляли на вітровалі, промчали звивистою яругою до розсипу білих скель, пролізли там між вапняковими брилами й відтак збігли схилом до кам’янистої, затіненої соснами лощовини.

Чорні, помережані грибними нароснями, стіни закинутого городища виросли перед ними, немов замок казкового чаклуна. Риска безсило притулилась до дерева, неблагодатно згадала Блудня з його лихою матір’ю, заплющила очі й сповзла на землю.

Подруги підхопили руду попід пахви і понесли до відкритої брами. Вони не відразу помітили, що там виникла чиясь постать.

3.2

Волх відчував наближення ворога. Все частіше у Пекичевих снах з’являлась зникла нагірна божниця, все виразнішим ставав зловісний шепіт, який він чув і серед ясного дня. Слів було не розібрати, лише чулося шамкотіння чи то старечого беззубого рота, чи то якоїсь нелюдської порожнини, спроможної до звукових вправ.

Відколи принесли звістку про смерть Нірада та його побратимів, Волх не виходив з капища. Він намагався проникнути у мінливі хитросплетіння Сил, передбачити дії зла і знайти якусь нову нитку, що з’єднала б родовий первень з богами і духами лісового краю. Але нитка не знаходилась. Усі зусилля Пекича зводились нанівець сірим туманом, в якому він блукав кожного разу, коли приймав у себе дух волхвинного гриба. Волх здогадався, що проти нього повстала Сила тих родів, що володіли лісовим краєм до Білого племені. Ця Сила чаїлась не під зорями Серединного світу, а в Нав’ї – у старих могильниках, зогнилих дідухах та у людській крові, пролитій в тутешню землю за незліченні століття.[23] Кров мстила, забуті кістки опирались чужорідному яснобаченню, глуха-сліпа, але злютована воля мертвих ставала сірою стіною на потойбічних шляхах. А могили предків Білого племені, з яких могла б прийти допомога, залишились на сході. Так далеко, що жодний відзвук з їхньої Нав’ї не досягав лісового краю. Плем’я зрадило предків, і тепер між ним, землею і підземеллям не складалось союзу.

Якби вони жили на своїй землі, то знайти тих зайд, що вбили Нірада і молодих куничів, було б нескладно. Звірі і птахи правили б Волхові за очі, трава і дерева підказували б йому, могутні підземні духи допомогли б оточити ворога жахами та лісовим блудом. Але нині він був безсилим, і сірий туман не давав третьому оку Пекича подивитись на загадкових чорних воїв.

Пек Блудень також закрився від двічі народженого. Той не дивувався. Вдача божка передбачала й не такі примхи. Зрештою, сім обіцяних мирних літ минули. Та й боги чорних плащоносців могли бути могутнішими за Пека. Могли змусити його мовчати.

Єдиний свідок жахливої бійні, що вижив, не зміг повідати про чорних нічого корисного. Досвідчені воїни племені, які обстежили нещасливий берег, також не додали старійшинам і Волхові розуміння. Всі зійшлись на тому, що творяться дивні діла. Нірад з облавою натрапили на ворога випадково. Плащоносці прийшли здалеку, на місцеві городища та засіки не нападали, бою не шукали, хитро уникали вартових і розвідників. Застави їх не зустріли, сліди загубились. Мета їхнього походу залишалась невідомою.

Старійшини довго радились і вирішили, що чорні лише пройшли через лісовий край, прямуючи кудись далі. Волх із цим не погодився, але змовчав, коли Дорош прийшов на капище і повідомив йому висновки ради.

Невтішний Нірадів батько довго сидів у божниці під суворими поглядами ідолів. Усе питав у Волха, чи щасливо злучився дух сина з тими преславними куничами, що відійшли на Хорсові угіддя. Пекич його заспокоював, хоча й не мав у тому певності. Після трьох ганебних спроб пройти сірий туман він уже ні в чому не мав певності.

– Чому всіх вбитих знайшли, й лише наш рід не годен вчинити належної тризни по Нірадові? – бив себе по колінах Дорош. – Чому так, Волоше?

– Твій Нірад уже залишив своє тіло, як метелик залишає пусту оболонку. Дух його вільний й не потребує опіки над мертвою плоттю. Праматір Куна потурбується про родовича.

– Чому ж лише його тіло зникло?

– Такою є воля богів.

– Воля богів… – Дорош хитав головою, немилосердно жужмив боярський ковпак, трусив випускними рукавами, гаптованими золотими сваргами. Не хотів він вертатись до своїх ближніх з такою бадильною відповіддю, не хотів. Що він скаже жінкам дому свого і молодшим синам? Що богам Нірадове тіло потрібніше?

– Незбагненна та воля й примхлива, – не піднімаючи очей на Дороша, тлумачив Пекич. – Те, що нам здається згіршенням, насправді може нас вивільняти від зайвих пут і присяг Серединного світу.

– Яких ще присяг? – не розумів старійшина.

– Тих, що прив’язують нас до минущого.

– Хіба мій Нірад на таке присягав?

– Усі ми присягаємо на таке, якщо хоч раз вклякаємо при вівтарях і требовищах. Якщо визнаємо вищість богів.

Дорош і далі не розумів. Дратувався, що не міг впіймати Волшого погляду, прочитати в очах невисловлене. Не знаходив місця рукам своїм, котрі нищили оксамит, лисячу оторочку й кунячий підбій ковпака.

– А все ж таки, – косував він на дубову Хорсову подобу, що стояла при вратах божниці, – правильно ми вчинили із тими дівками чи ні? Прийняв Заступник жертви?

– Хорс Охоронець радий, – запевнив його Волх, дивлячись на вечірнє сонце, що стояло над західним менгіром капища. Воно було червоно-зловісним, навпіл перекресленим тонкою хмаркою і фарбувало обрій у криваві відтінки.

– Щось ти не договорюєш, – зітхнув Дорош. – А я бачив сон. Нірад мій цієї ночі прийшов до мене з лицем почорнілим і плакав гірко.

– За незнайденою плоттю своєю плакав?

– Про те не згадував. Казав, що погано йому там, що куничі зла наробили і боги тепер не з нами.

– Я відмолю. Й богів умилостивлю.

– А може, офірувати богам Білку, що була Ніраду наложницею? Вона хоча й з чужинок, але молода і солодка тілом…

– Думай, про що кажеш, – нахмарився Пекич. – Людей за людей не жертвують.

– А якщо я принесу Хорсові сім білих кіз?

– Трьох достатньо.

– Трьох за челядника дають. За воєводича більше треба.

– Не треба.

– А якщо Охоронець образиться? Скаже, що відкуповую сина як безрідного драня?

– Хто тут Волх? Я чи ти? – Пекич повільно підвівся й твердо оперся на посох. Дорошеві здалось, що божниця раптово змаліла, що турячі черепи на її стінах оточили жерця тісним рогатим колом. Що у тих черепах замешкало темно-пурпурове світіння.

– Не гнівайся, Волше, – підвівся і невтішний батько. – Хочу, щоби все було за правдивим поконом. За заповітами предків.

– Усе так і буде, боярине. Приведеш перед сходом сонця трьох білих кіз до могитичів. Але мають бути істинно білими, без жодної плями, – жрець зробив паузу. – А ще скажи князеві, щоби відіслав до західної застави кмітливих воїв. У Темній діброві треба подвоїти варту.

– Про щось провідав?

– Неспокійно мені. Убачаю недобрі знамення.

– Скажу, – скупо кивнув Дорош, вийшов за поріг божниці, одягнув і розправив на лисині зібганого ковпака. Зблиснув на вечірньому промені вишитий стеклярусом знак Матері Куни.

– Сірий туман… – бурмотів на самоті Пекич, вглядаючись у криваві сутінки. – Знов отой сірий туман.

Уперше непроникна сірість зустрілась йому одинадцять зим тому, Грибного року. Тоді, разом із небаченим нашестям грибів, до лісового краю прийшло небачене Білим племенем зло. Нічне страхотворисько нападало на людей і кіз, випиваючи з них усю кров. Окрім тваринної сили, володіло воно Силою іншою, що в’язала жертвам м’язи й волю. Старійшини порішили, що звір не тутешній, а є приходьком. Забродою з Нижнього світу. Відповідно, вони віднесли його знешкодження до справ могитичів.

Молодий Пекич, що звався тоді Лобасом, сам визвався загнати звіра до темряви, що його породила. Знайшов у лісі слід потвори, з належними примовляннями вибрав його з ґрунту, відніс до капища і поклав на вівтар Велеса. Навколо сліду він встановив знаки чотирьох стихій: черешневу смолу (знак повітря), запалений каганець (вогонь), чашу з водою та сіль (знак землі). Збудувавши таким чином Храм,[24] могитич запалив світла й розпочав ритуал. Йому йшлося про встановлення зв’язку з духом звіра. Для цього він сів перед вівтарем, розпрямив спину й прискорив вихід за межі Серединного світу волхвинним грибом. Легко пройшов Бузиновий і Сіро-голубий пороги, уявив себе стрілою, спрямованою на слід звіра. Перетворення на гостре знаряддя нищення відбулось навдивовижу пластично. Могитич кожною клітиною відчув, як його ніс загострюється, як видовжується голова, забуваючи про колишню круглу форму, як заростає рот, витягуються вилиці, очі, вуха, як руки зливаються з дротяним тілом, а ступні розростаються у велетенські пір’їни. У цій стрімкій подобі він націлився на ледь означену присутність звіра. Одночасно навколо нього розквітли скупчення кольорових ліній. Вони блукали, петляли, сходились і розходились, прямуючи до цілі. Могитич пронісся вздовж ліній, летячи туди, де в перспективі молочного кольору виднілось пульсуюче блідо-червоне яйце – вмістилище духу звіра. Воно також відчуло мисливську магію й набрякло тривожним пурпуром.

Воно пульсувало вже поряд, злякане, м’яке і вразливе, коли перед стрілою виник дивний серпанок. Пасмо сірого туману. Ця сірість була особливою. Її колір відрізнявся від молочних, сріблястих та сіро-рожевих просторів іншого виміру. В ній не проглядалось жодного виразного відтінку, звичного для мешканця Серединного світу. Перед могитичем нагло розквітла первісна, досконала, абсолютна сірість, невловима примара сірої тіні, від’єднаної як від світла, так і від темряви. В ній тонуло й зникало все напружене, визначене і спрямоване. Всі лінії згасли, а скупчення світла зникли. Стріла, на яку перетворився Лобас, без жодного спротиву і здригання увійшла до сірого лона, в котрому раптом відкрилась неочікувана глибина. Минали хвилина за хвилиною, стріла долала безмежні відстані, проте сірий туман не закінчувався. Він тривав, тривав, тривав. Він був непроглядним і однорідним, як первісна мла, з якої найперші боги вивели буття трьох світів. У якомусь сенсі, зрозумів пізніше вже не завзятий Лобас, а сподоблений мудрості Волх, сірий туман і був тією первісною млою.

А тоді, уперше зустрівшись з туманом, він втратив упевненість. Відтак загубив напрямок, злякався й заледве зміг повернутись до Сіро-голубого порогу. Від переляку він почав втрачати магічну форму. Тіло знову, крізь біль і зніяковіння всіх членів, набувало людської круглястості. Одночасно воно втратило швидкість і всі спроможності руху, стало мульким, безпорадно зависло у сірій безмірності. Звідкись ззовні, а потім від кінчиків пальців на нього почало наповзати смертельне оніміння. Воно повільно і впевнено повзло до серця, намагаючись вичавити дух могитича з плоті. Вичавити до холодної сірості і розчинити у ній назавжди. Але не встигло. Дружні боги відкрили браму у Серединний світ просто в його серці. Ця рятівна брама пульсувала, злучаючи живе з живим. Перед тим як туман відпустив затерпле тіло Лобаса, могитич почув щось на кшталт тихого невдоволеного шипіння.