Замогильні записки

8

Рік 1789. ‹…› Взяття Бастилії

‹Початок революції в Парижі›

14 липня, день взяття Бастилії. Цей наступ на фортецю, що її обороняли декілька інвалідів та перестрашений комендант, відбувався на моїх очах: якби ворота не відчинили, народ ніколи не увірвався б до неї. Пролунали всього два чи три гарматні залпи, причому стріляли не інваліди, а гвардійці, що встигли підійнятися на вежі. Натовп виволік з укриття коменданта Делоне і, досхочу познущавшись над ним, добив його на східцях ратуші; купецькому старшині Флесселю розтрощили голову пострілом з пістолета: ось видовище, що так захоплювало жорстокосердих дурнів. Убивства ці супроводжувались оргіями, як під час заворушень у Римі за Отона і Вітеллія. Завойовники Бастилії, щасливіп’яниці, шинкові герої, роз’їжджали у фіакрах; повії і санкюлоти, що доскочили влади, входили до їхнього почту. Перехожі з боязливою пошаною здіймали капелюха перед цими тріумфаторами, дехто з них падали з ніг від утоми, не в змозі нести шану, що впала на них. Пихаті нікчеми в усіх куточках землі отримували ключі від Бастилії, яких було виготовлено сила-силенна. Скільки разів пропускав я своє щастя! Коли б я записався, читачу, до лав переможців, мені тепер платили б пенсіон.

На розтин трупа Бастилії збіглися знавці. Під наметами відкрилися тимчасові кафе; у їхніх власників не було відгону од відвідувачів, як на Сен-Жерменському ярмарку чи Лоншанському гулянні; безліч карет роз’їжджали туди й сюди або зупинялися біля підніжжя веж, звідки вже скидали униз каміння, аж курява стояла стовпом. Пишно вбрані дами, молоді чепуруни, стоячи на різних поверхах, змішувалися з напівголими робітниками, котрі руйнували стіни під захоплені вигуки натовпу. Тут можна було зустріти найвідоміших ораторів, найзнаменитіших літераторів, найвидатніших художників, найславніших акторів та актрис, наймодніших танцівниць, найвідоміших чужоземців, придворну знать і європейських послів: тут закінчувала свої дні стара Франція і починала своє життя нова.

Про всяку подію, хоч яка вона жалюгідна й огидна сама по собі, не годиться висловлюватися спрожогу, якщо вона спричиняє за собою серйозні наслідки і визначає епоху: у взятті Бастилії належало побачити (хоча в той час ніхто цього не побачив) не порив народу до звільнення, але саме звільнення, результат цього пориву.

Всі захоплювалися діянням, яке слід було засудити; нещасним випадком, і ніхто не зрозумів, що взяття Бастилії, це криваве свято, відкриває нову епоху, в якій цілому народу судилося змінити звичаї, ідеї, політичну владу і навіть людську природу. Тваринна лють обертала все в руїни, але під нею таївся дух, що закладав серед руїн підвалини нової будівлі.

Втім, народ, який неправильно оцінив велич події, що відбулася в світі матеріальному, правильно оцінив подію, що відбулася в світі моральному; Бастилія була в його очах трофеєм, що знаменував перемогу над рабством: народу здавалося, що вона височіє біля входу до Парижа, навпроти шістнадцяти стовпів Монфокона, як шибениця для його свобод [16]. Зрівнюючи із землею твердиню держави, народ сподівався скинути військове ярмо і взяв таємне зобов’язання замінити армію, яку він розпустив: усім відомо, які чудеса сотворив народ, що став солдатом.

‹Подальший розвиток Революції влітку-восени 1789 року›

12

Мірабо

Залучений завдяки безладному способу життя і мінливостям долі в найзначніші події і змушений зіткнутися на своєму шляху із запеклими злочинцями, грабіжниками та авантюристами, Мірабо, трибун аристократії, депутат демократії, сполучав у собі риси Ґракха і Дон Жуана, Катіліни і Ґусмана де Альфараче, кардинала де Рішельє і кардинала де Реца, розпусника епохи регентства і дикуна епохи Революції; крім того, в ньому було щось і від Мірабо, вигнаного флорентійського роду, який не забував ті палаци-фортеці і тих великих бунтівників, що їх прославив у своїй поемі Данте; рід цей звив собі гніздо у Франції, і республіканський дух середньовічної Італії, об’єднавшись із феодальним духом нашого середньовіччя, породив плеяду людей неординарних.

Потворність Мірабо, що наклалася на властиву його родові красу, уподібнила його могутньому героєві «Страшного суду» Мікеланджело, співвітчизника Арріґетті. Глибокі віспини на обличчі оратора нагадували сліди опіків. Здавалося, природа виліпила його голову для трону або для шибениці, виточила його руки, щоб душити народи або викрадати жінок. Коли він струшував гривою, дивлячись на юрбу, він зупиняв її; коли він піднімав лапу й показував кігті, розлючений простолюд кидався врозтіч. Я бачив його на трибуні під час одного із засідань, серед страхітливого розброду: похмурий, потворний, нерухомий, він був схожий на безпристрасний, що безформно клубочиться, хаос Мільтона.

Мірабо вдався у батька і дядька, які, як Сен-Сімон, мимохідь накидали безсмертні сторінки. Йому поставляли тексти для промов: він брав з них тільки те, що міг засвоїти його розум. Йому не вдавалося з блиском виголосити промову, що належала зовсім не йому; він прикрашав її своїми, навмання вибраними словами, і тим виказував себе. Він черпав енергію зі своїх пороків; пороки ці походили не від бездушності, вони розкривали глибокі, палкі, бурхливі пристрасті. Цинізм звичаїв знищує моральне почуття і повертає суспільство до свого роду варварства; варвари від цивілізації, такі ж руйнівники, як і готи, відрізняються від них тим, що зовсім не здатні до творення: готи були велетнями, дітьми дикої природи; сучасні варвари – жахливі виродки, створіння природи розбещеної.

Я двічі зустрічав Мірабо на званих обідах, першого разу у племінниці Вольтера маркізи де Віллет, другого разу в Пале-Руаялі, коли там приймали депутатів опозиції, з якими познайомив мене Шапельє: Шапельє пішов на ешафот в одному візку з моїм братом і паном де Мальзербом.

Мірабо був охочий до балачок; особливо багато говорив він про себе. Цей син левів, сам лев з головою химери, ця людина, що довіряла тільки фактам, був у своїх словах і фантазіях і сам як роман, сама поезія, саме натхнення; у ньому був помітний коханець Софі, піднесений у почуттях і здатний до самопожертви. «Я знайшов її, цю чудову жінку, – говорив він, – я пізнав її душу, цю душу, яку природа створила в мить натхнення».

Мірабо зачарував мене розповідями про кохання, прагненням до самотності, про яку він раз у раз говорив, марно сперечаючись. Він пробуджував у мені співчуття ще однією рисою: у нього, як і в мене, був суворий батько, який, як і мій, свято вірив у необмеженість батьківської влади.

Високий гість надто докладно говорив про зовнішню політику і майже нічого не сказав про внутрішню, хоча цікавила його саме вона; але він кинув кілька сповнених глибокого презирства слів про людей, що вважають себе вищими за інших через байдужість, яку вони виявляють до нещасть і злочинів. Мірабо народився великодушним, він любив друзів, легко прощав кривди. Незважаючи на свою аморальність, він не зміг піти проти совісті; він був розпусний лише у приватному житті, його прямий і міцний розум не проголошував убивство вершиною духовності; він нітрохи не захоплювався різаниною та побоїщами.

Але занадто скромним Мірабо не був; він був пихатий понад усяку міру: хоча він і записався в торговці сукном, аби стати депутатом від третього стану (бо поважне дворянство у своїй безрозсудності знехтувало його), він був зачарований своїм походженням; батько називав його «диким птахом, що звив гніздо між чотирьох вежок». Він не міг забути, що бував при дворі, роз’їжджав у каретах і полював з королем. Він вимагав, щоб його величали графом; дорожив своїм гербом і вдягнув лакеїв у лівреї якраз тоді, коли всі перестали це робити. Із будь-якого приводу і без приводу він цитував свого родича адмірала де Коліньї. Коли «Монітер» назвав його Ріке, він розлютився. «Чи відомо вам, – сказав він журналістам, – що ви з вашим Ріке на три дні збили з пантелику всю Європу?» Він любив повторювати всім відомий нахабний жарт: «В іншій родині мій братик віконт вважався б людиною дотепною і шалапутом, у нашій родині він має славу дурня і людини поважної». Біографи приписують ці слова самому віконтові, який смиренно усвідомлював своє місце серед інших членів родини.

У глибині душі Мірабо завжди залишався монархістом; йому належать прекрасні слова: «Я хотів вилікувати французів од монархічних забобонів і навчити їх монархічної релігії». В одному з листів, який мав потрапити на очі Людовікові XVI, він писав: «Я не хотів би побачити, що трудився ради самого лише руйнування». Одначе саме це й сталося: щоб покарати нас за те, що ми не знайшли гідного застосування нашим талантам, небо змушує нас розкаюватися в наших перемогах.

Мірабо збуджував громадську думку за допомогою двох важелів: з одного боку, він спирався на маси, захисником яких зробився, зневажаючи їх; з другого боку, хоча він і зрадив свій стан, він зберігав його прихильність через належність до дворянської касти із спільність інтересів з нею. Таке ніколи не трапилося б з плебеєм, якби він став поборником привілейованих класів; він утратив би підтримку своєї партії, не придбавши союзників серед аристократії, за природою своєю невдячної і неприступної для всіх, хто не належить до неї за походженням. Утім, аристократія не може зробити людину дворянином, бо шляхетне походження – плід багатовікової історії.

Мірабо залишив чимало послідовників. Вони вважали, що, позбувшись моральних зобов’язань, одразу стануть державними мужами. Наслідувачі ці стали просто дрібними негідниками: під маскою лиходія і крадія ховається нікчемний шахрай, грішник насправді виявляється гріховодником, злочинець – бешкетником.

Надто рано для себе, надто пізно для двору, Мірабо продався двору, і той купив його. Заради пенсіону й посольства він поставив на карту свою репутацію. У житті Кромвеля був момент, коли він був готовий проміняти своє майбуття на титул і орден Підв’язки. Незважаючи на свою пиху, Мірабо цінував себе не так високо. Тепер, коли величезна кількість дзвінкої монети і місць підняла ціну на уми, не знайдеться фігляра, який не мав би в своєму розпорядженні сотень тисяч франків і не обіймав би вищих посад у державі. Могила звільнила Мірабо від клятв і сховала від небезпек, яких він навряд чи зміг би уникнути: життя показало б, що він не здатен на добрі справи, смерть прийшла, коли він робив лихі справи.

Коли по обіді в Пале-Руаялі ми розходилися по домівках, мова зайшла про ворогів Мірабо; я йшов поруч нього, не кажучи ні слова. Він подивився мені просто у вічі, в його очах світилися гординя, порок і геній, поклав руку мені на плече і мовив: «Вони ніколи не подарують мені моєї вищості!» Я дотепер відчуваю вагу цієї руки, немов Сатана відзначив мене своїм вогняним кігтем.

Коли Мірабо дивився на юного мовчуна, чи передбачав він мою будучність? чи думав, що стане одного разу героєм моїх спогадів? З примхи долі я став істориком великих людей: вони пройшли переді мною, але я не чіплявся за їхні мантії, щоб разом з ними втертися в пам’ять нащадків.

З Мірабо вже відбулося перетворення, що відбувається з усіма, кому призначено уникнути забуття: скинутий з Пантеону в стічну канаву і знов піднесений із стічної канави в Пантеон, він звівся на повний зріст зусиллями епохи, яка править йому сьогодні за п’єдестал. Сьогодні в головах живе не реальний Мірабо, але Мірабо ідеалізований, такий, яким змальовують його художники, бажаючи зробити символом або міфом минулої епохи: так він стає театральнішим, але правдоподібнішим. Серед стількох репутацій, стількох акторів, стількох подій, стількох руїн уціліють тільки троє людей, що втілюють три великі революційні епохи: Мірабо був представником аристократії, Робесп’єр – демократії, Бонапарт – деспотизму; на долю монархії нікого не залишилося: Франція дорого заплатила за три славні особи, які годі поєднати з доброчесністю.

‹Засідання Установчих зборів›

14

Суспільство. – Погляд на Париж

Коли до Революції я читав у книгах про смуту в історії різних народів, я не розумів, як можна було жити в ті часи; я дивувався, що Монтень так бадьоро писав у замку, навколо якого не міг прогулятися, не ризикуючи потрапити в полон до прибічників Ліги чи протестантів.

Революція показала мені можливість такого існування. У критичні хвилини люди відчувають приплив життєвих сил. У суспільстві, яке розпадається і складається наново, боротьба двох геніїв, зіткнення минулого з майбутнім, змішання колишніх і нових звичаїв створюють хистку картину, яка не дає нудьгувати ні хвилини. На волі пристрастей і характери виявляються з такою силою, якої не знає місто з упорядкованим життям. Порушення законів, забуття обов’язків, звичаїв і правил пристойності, навіть небезпеки роблять це сум’яття ще більш захоплюючим. Рід людський розгулює вулицями, влаштувавши собі канікули і позбувшись педагогів; на мить він повертається до природного стану і знову починає відчувати потребу суспільних шор, лише потрапивши під гніт нових тиранів, народжених вольністю.

Суспільство 1789 і 1790 років найбільше схоже на архітектуру часів Людовіка XII і Франциска I, де грецькі ордери змішувалися з готичним стилем, а коли бути ще точнішим – на купу уламків усіх століть, які після Терору громадились абияк у монастирі Малих августинців: різниця лише в тому, що осколки, про які я веду мову, були живими і невпинно змінювали свою зовнішність. У всіх куточках Парижа відбувалися літературні зборища, створювались політичні товариства, ставилися вистави; майбутні світила тинялися в натовпі нікому не відомі, як душі, які ще не побачили світла, на березі Лети. Я бачив маршала Гувьона Сен-Сіра на кону театру Маре у «Злочинній матері» Бомарше. Люди поспішали з клубу фельянів до клубу якобінців, з балу і з картярні до Пале-Руаяль, з трибуни Національних зборів на трибуну просто неба. На вулицях не було просвітку від народних депутацій, кавалерійських пікетів та піхотних патрулів. Поряд з людиною у французькому фраку, в напудреній перуці, зі шпагою при боці і капелюхом під пахвою, у вузьких черевиках і шовкових панчохах, йшла людина з коротко обстриженим волоссям без пудри, в англійському фраку й американській краватці. У театрах актори оголошували зі сцени новини; партер співав патріотичні куплети. Животрепетні п’єси привертали юрби народу: на сцену виходив абат, із зали йому гукали: «Довгополий! Довгополий!» Абат відповідав: «Панове, хай живе нація!» Послухавши, як простолюд горланить: «На ліхтар аристократів!» – французи бігли до Опери Буф слухати Мандіні та його дружину, Віґаноні і Роведіно; повитріщавшись на страту Фавраса, йшли милуватися грою пані Дюґазон, пані Сент-Обен, Карліни, крихітки Обів’є, мадемуазель Конта, Моле, Флері і Тальма, який робив перші кроки.

Бульвар Тампль, Італійський бульвар, що його звичайно називали Кобленцем, алеї саду Тюїльрі були запруджені розкішно вбраними жінками: там красувалися три дочки Ґретрі, біло-рожеві, як і їхнє вбрання: незабаром усі три померли. «Вона заснула назавжди, – мовив Ґретрі про старшу дочку, – сидячи у мене на колінах, така ж гарна, як і за життя». Безліч карет борознили перехрестя, де джеркотали санкюлоти, а біля дверей якого-небудь клубу красуня пані де Бюффон чекала у фаетоні герцога Орлеанського.

Вишуканість і смак аристократичного суспільства ще зберігалися в особняку Ларошфуко, на вечірках у пані де Пуа, пані д’Енен, пані де Симіан, пані де Водрей, у вітальнях деяких великих чиновників судового відомства, що залишилися відчиненими. Салони пана Неккера, пана графа де Монморена та деяких інших міністрів, де порядкували пані де Сталь, герцогиня д’Еґійон, пані де Бомон і пані де Серійї, являли собою повне зібрання славних осіб нової Франції та цілковиту свободу нових звичаїв. Черевичник у мундирі офіцера національної гвардії на колінах знімав мірку з вашої ноги; чернець, який щоп’ятниці одягається в чорну або білу рясу, в неділю надягав круглого капелюха й сюртук; голений капуцин читав у шинку газету; у колі навіжених жінок з’являлася сувора черниця – тітонька або сестра, вигнана з монастиря. Юрби відвідували ці відкриті світові монастирі, як мандрівці проходять у Ґранаді спорожнілими залами Альгамбри або зупиняються в Тибурі під колонами храму Сивіли.

Поза цим – багато поєдинків і любовних пригод, тюремних романів і політичної дружби, таємних побачень серед руїн, під ясним небом, у поетичному спокої природи; далекі прогулянки, безмовні, на самоті, що переплітаються з вічними клятвами й нескінченними ласками, тим часом як вдалині гуркотить мінливий світ, глухо гомонить поруйноване суспільство, загрожуючи потривожити своїм падінням тих, хто втішається блаженством під покровом історії. Гублячи одне одного з очей на добу, люди не були певні, що зустрінуться знов. Одні простували революційним шляхом, другі готувалися до громадянської війни, треті від’їжджали на береги Огайо, озброївшись планами замків, які вони збудують у краю дикунів; четверті вступали до армії принців – усе це з легким серцем, часто без копійки в кишені; роялісти стверджували, що все закінчиться цими днями ухвалою парламенту, патріоти, такі ж легковажні у своїх сподіваннях, проголошували, що разом з царством свободи настане царство миру і щастя. На вулицях виспівували:

Ось якої думки були французи про Робесп’єра і Мірабо! «Будь-якій земній владі, – говорив Л’Етуаль, – легше зарити сонце в землю або посадити його до ями, ніж заткнути рота французькому народові».

Над цими руйнівними святкуваннями височів палац Тюїльрі – гігантська в’язниця, повна засуджених. Засуджені до смертної кари також розважалися іграми, чекаючи на візок, стрижку, червону сорочку, яку кат повісив сушитися, а за вікнами виблискували сліпучими вогнями парадні покої королеви.

Тисячі брошур і газет плодилися не щодня, а щогодини; сатири й поеми, пісеньки з «Діянь апостолів» відповідали «Другові народу» або «Поміркованому» – газеті монархічного клубу, яку видавав Фонтан; Малле дю Пан, що відповідав за політичний розділ у «Меркюр», розходився в поглядах з Лагарпом і Шамфором, що завідували літературною частиною тієї ж газети. Шансенец, маркіз де Бонне, Рівароль, Мірабо молодший (Гольбейн шпаги, котрий очолив на Рейні ескадрон гусарів Смерті), Оноре Мірабо старший, обідаючи разом, задля втіхи малювали карикатури і складали «Маленький альманах великих людей», після чого Оноре йшов у Національні збори закликати до запровадження військового стану або арешту майна духівництва. Заявивши, що покине Національні збори тільки під натиском багнетів, він їхав до пані Же і проводив у неї ніч. Егаліте викликав диявола в кар’єрах Монружа і повертався до саду Монсо очолити оргії, де розпорядником виступав Лакло. Майбутній царевбивця ні в чому не поступався своїм предкам: наскрізь продажний, втомившись від розгулу, він робив ставку на вгамовування честолюбства. Постарілий Лозен вечеряв у своєму маленькому будиночку біля застави дю Мен з танцівницями з Опери, яких один поперед одного пестили добродії де Ноай, де Діллон, де Шуазель, де Нарбонн, де Талейран та ще кілька тодішніх джиґунів – мумії двох чи трьох з них дожили до нашого часу.

Більшість придворних, наприкінці правління Людовіка XV і за часів Людовіка XVI відомих своєю аморальністю, стали під триколірні прапори: майже всі вони билися в Америці і заплямували свої орденські стрічки республіканськими кольорами. Революція шанувала їх, поки не набрала силу; вони навіть зробилися першими генералами її армій. Герцог де Лозен, романтичний коханець княгині Чарторизької, дамський догідник з великої дороги, ловелас, який, висловлючись шляхетною і цнотливою мовою двору, мав одну, потім мав іншу, – герцог де Лозен став герцогом де Біроном, командувачем військ Конвенту у Вандеї: яка ницість! Барон де Безанваль, брехливий і цинічний викривач розбещеного світу, остання спиця в колісниці здитинілої старої монархії, цей огрядний барон, що зганьбив себе в день взяття Бастилії, врятований паном Неккером і Мірабо лише за його швейцарське походження: яке убозтво! Що за люди – і в яку епоху! Коли Революція вбилася в силу, вона з презирством відкинула легковажних зрадників трону; раніше їй потрібні були їхні пороки, тепер були потрібні їхні голови: вона не гребувала ніякою кров’ю, навіть кров’ю пані Дюбаррі.

15

Що я робив у цей галасливий час. – Мої самотні дні. – Мадемуазель Моне. – Ми з паном де Мальзербом виробляємо план моєї подорожі до Америки. – Бонапарт і я, невідомі молодші лейтенанти. – Маркіз де Ла Руері. – Я відпливаю із Сен-Мало. – Останні думки, навіяні розлукою з батьківщиною

‹Політичні події 1790 року›

У моєму полку, що стояв у Руані, дисципліна зберігалася досить довго. Він придушив народні заворушення, що почалися через страту актора Бордьє, останньої жертви королівського суду; якби Бордьє прожив ще добу, він із злочинця перетворився б на героя. Врешті-решт серед солдатів наваррського полку спалахнуло повстання. Маркіз де Мортемар емігрував; офіцери наслідували його приклад. Я не приймав і не відкидав нових думок; не схильний ні засуджувати їх, ані служити їм, я не захотів ні емігрувати, ні залишатися на військовій службі: я подав у відставку.

Вільний від усіх зобов’язань, я вів досить запеклі суперечки, з одного боку – з братом і з президентом де Розамбо, з другого – з Женґене, Лагарпом і Шамфором. З часів моєї юності всі нарікали на те, що я не приєднуюсь ні до якої партії. До того ж з піднятих тоді питань для мене важливі були тільки загальні ідеї про свободу і гідність людини; мені було нудно переходити в політиці на особистості; справжнє моє життя розгорталося у вищих сферах.

Вулиці Парижа, день і ніч запруджені людьми, не схиляли до прогулянок. Щоб повернутися в пустку, я став шукати прихистку в театрі: затиснувшись у кутку ложі, я під акомпанемент віршів Расіна, музики Саккіні або танців оперних красунь линув думками десь далеко. Не менше двадцяти разів поспіль я терпляче слухав у Італійській опері «Синю бороду» і «Загублений черевичок», терплячи нудьгу заради того, щоб її позбутись, немов сич у стінній ніші; монархія падала, але я не чув ані тріскоту вікових склепінь, ані водевільного нявкання, ані громового голосу Мірабо на трибуні, ані голосу Колена, що співав на театрі своїй Бабетті:

Начальник копалень пан Моне та його юна донька, посланці пані Женґене, кілька разів порушували мою дикунську самотність: мадемуазель Моне сідала в першому ряду ложі; я, напівзадоволений-напіврозсерджений, влаштовувався позаду неї. Не знаю, чи подобалася вона мені, чи кохав я її, але я страшенно її боявся. Коли вона йшла, я засмучувався і водночас радів, що більше не побачу її. Все ж таки іноді я робив над собою зусилля і заходив до неї, щоб супроводжувати її на прогулянці: вона спиралася на мою руку, і я, мабуть, легенько стискав її лікоть.

Мене посіла думка вирушити до Сполучених Штатів: мені треба було придумати корисну мету для моєї подорожі; я зголосився відкрити (як я вже говорив у цих «Записках» та деяких інших своїх творах) північно-західний прохід. План цей мав на собі ознаку моєї поетичної натури. Усім було до мене байдуже; як і Бонапарт, я був тоді бідним, нікому не відомим молодшим лейтенантом; обидва ми починали в один час і в однаковій невідомості: я завойовував свою славу в самоті, він бився за свою серед людей. Оскільки я так і не покохав жодної земної жінки, сильфіда моя все ще посідала в ті дні мою уяву. Я розкошував, здійснюючи разом з нею фантастичні подорожі просторами Нового Світу. Минуло трохи часу, і на лоні чужої природи, під покровом флоридських лісів квітка мого кохання, безіменний привид армориканських лісів дістав ім’я Атала.

Пан де Мальзерб запаморочив мені голову розмовами про цю подорож. Вранці я приходив до нього: уткнувшись носом у географічні карти, ми порівнювали різні зображення арктичного небозводу, прикидали відстань від Берінґової протоки до Гудзонової затоки, читали оповіді англійських, голландських, французьких, російських, шведських, данських мореплавців і мандрівців; довідувалися про сухопутні дороги, що ведуть до берега полярного моря, обговорювали майбутні труднощі, необхідні застережні заходи проти суворого клімату, нападу хижаків та браку харчів. Ця чудова людина говорила: «Коли б я був трохи молодший, я поїхав би з вами, щоб не бачити злочинів, підлості і божевілля, яке тут коїться. Але в мої літа треба помирати вдома. Неодмінно пишіть мені з кожним кораблем, повідомляйте про ваші успіхи та відкриття: я доповідатиму про них міністрам. Який жаль, що ви не знаєте ботаніки!» Під впливом цих розмов я починав перегортати Турнефора, Дюамеля, Бернара де Жюссьє, Грю, Жакена, словник Руссо, довідники з ботаніки; я поспішав до Королівського саду і вже уявляв себе новим Ліннеєм.