Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 1
– Щоб ти переконався, Санчо, скільки всякого добра має в собі мандроване рицарство і якої честі та шани серед людей ті заживають, котрі сій благородній справі так чи інакше служать, я хочу, щоб ти сів поряд мене в сім поштивім товаристві; ми будемо з тобою, ніби рівний з рівним: я, твій пан і прирожденний сеньйор, і ти, мій джура, будемо їсти з одної миски й пити з одного кубка, бо про мандроване рицарство можна сказати те саме, що про кохання – воно всіх рівняє.
– Дякую красненько, – одказав Санчо, – та ніде правди діти, як у мене є що їсти, то волію з’їсти навстоячки сам-один, ніж із цісарем за одним столом сидячи. Воно таки й справді краще в себе вдома хліб із цибулею без жадних церемоній та антимоній уминати, аніж гиндичку в гостях, що і помалу жуй, і потроху пий, і раз по раз утирайся, і не чхни, не кашляни, і ще чогось такого не зроби… Нема, як на своїй волі, сам із собою! Тим-то, пане мій любий, тії почесті, якими ви мене за слугування мандрованому лицарству, тобто за моє джурування, вшанувати хочете, оберніте з ласки вашої на що-небудь корисніше і вигідніше, а за такі почесті я дякую щиро, та од них одрікаюся однині й до віку, аж до кінця світу.
– А все-таки мусиш сісти, – сказав Дон Кіхот, – бо хто, мовляв, принизиться, той у Бога возвиситься.
Узяв Санча за руку та й посадовив його обік себе.
Козопаси, що тих розмов про джур та рицарів ні бе, ні ме не тямили, їли собі мовчки та, знай, на гостей позирали, що з великим апетитом запихалися шматками м’яса в кулак завбільшки. Як упорали м’ясиво, висипали на шкуру цілу гору ліскових горішків та поставили півкружка сиру, твердючого, мов тиньк. Не гуляв же й кубок роговий, усе ходив по кругу то повний, то порожній, мов той цебер водочерпальний, і спорожнив заіграшки один із двох бурдюків, що тут же навидноці стояли. Наївшися досхочу, Дон Кіхот узяв у жменю горіхів і, пильно на них дивлячись, такими зачав словами промовляти:
– Блаженний той час, щасливий той вік, що мудреці старожитні золотим прозвали – не тим, що золото, так високо в наш залізний вік ціноване, легко тоді здобувалось, а тим, що люди тогочасні не знали двох слів: моє й твоє. У ту священну добу все було гуртове; щоб собі поживку щоденного дістати, не треба було нікому особливо трудитися: простягни тільки руку до могутнього дуба, і він щедро пришанує тебе своїм стиглим, смаковитим овочем. Чисті криниці та ручаї бігучі давали всім досхочу погожої, прозорої води. В розколинах скель та в дуплах дерев закладали свої республіки мудрі й працьовиті бджоли, що всякій охочій руці постачали без жодної плати рясні здобутки солодких трудів своїх. Пишні коркові дуби люб’язно й безхитро скидали з себе широку й легеньку кору, аби люди могли вкривати хати свої, поставлені на нетесаних палях єдино для обезпеки від неласкавості неба. Всюди тоді панували мир, лагода і приязнь. Тяжкий леміш кривого плуга не важився ще краяти й вивертати благословенних надер праматері нашої: вона без жодної насили плідним своїм і безмежним лоном годувала, насищала і вдовольняла дітей, що в ту пору нею володіли. Невинні та вродливі пастушки ходили ще тоді горами-долами простоволосі, з заплетеними косами чи й так, а всієї одежі в них було, аби те прикрити, що веліла й велить прикривати честивість; не знали ще тоді тих окрас, що тепер, тих пурпурів, блаватів та витворних узорчатих єдвабів, хіба тільки лопушину зелену чи віночок плющевий, та в тих оздобах красували вони й лишали незгірше наших великих пань, що з цікавості пустої та безділля прибираються в не знать які витребеньки. Ніжні сердечні почуття висловлювались тоді так само просто й щиро, як і виникали, не шукаючи пишних фраз, щоб ціну собі підбити. Брехня, омана й хитрощі не домішувались тоді до щирої правди. Непохитно стояло правосуддя; безпечне од підкупництва й догодництва, що тепер так йому загрожують, так над ним довліють і тяжіють. Суддя не крутив іще законом по своїй уподобі, бо, власне, нікого було судити та й нізащо. Дівчата, як я вже казав, ходили з цнотою своєю де хотя, без догляду й дозору, не сподіваючись ніякого лиха од чиєїсь хтивості чи сласноти, як же й губила котора віночок, то лише самохіть і з доброї волі. Не так воно діється в наші осоружні часи, коли жодна з них не може бути безпечна, хоч сховай її й замкни в якомусь новому лабіринті на кшталт критського, бо пошесть любовна носиться в повітрі, промикається проклятими лестками крізь найменшу щілину й шпарину і зводить хоч яку неприступну. Щодалі світ усе більше злом і кривдою повнився, і для їх оборони заведене було мандроване рицарство, що має дівиць захищати, вдовиць опікати, всім сиротам і нужденним запомогу давати. До сього ж то ордену, братове козопаси, належу і я; спасибі вам, що ви мене й джуру мого так щиро привітали й пригостили. Хоч ведлуг права природнього всяк живущий повинен мандрованим рицарям добра зичити, однак ви вчинили теє, навіть закону сього не знаючи, прийняли мене й пришанували; за ту вашу великую ласку немалу складаю вам подяку.
Наш гідальго виголосив свою довжелезну, хоч і цілком зайву, промову тільки тому, що горіхи, якими його потрактували, навернули йому на пам’ять золотий вік, і йому захотілось розповісти про нього пастухам. Ті слухали його оторопіло й непорозуміло, не мовлячи ні слова. Санчо також мовчав собі, лузав горіхи та час від часу прикладався до другого бурдюка, якого пастухи почепили на дубі, щоб вино не грілось.
Вечеря давно вже скінчилась, а Дон Кіхот балакав не вгаваючи; нарешті, один козопас промовив:
– Аби ви, пане мандрований лицарю, могли з повним правом сказати, що ми прийняли вашу милость з доброю хіттю і щирою душею, дозвольте потішити й повеселити вас іще й співами. Зараз сюди прийде один хлопець, там такий розумний і дотепний, письменний, а до того ще й закоханий. І музика добрий, так на гуслі грає, що ну!
Ледве він скінчив, як іздалеку почулися звуки гуслів, а трохи згодом і музика надійшов: був то парубчина років так двадцяти двох, дуже хороший на вроду. Товариші спитали його, чи він уже вечеряв, і він сказав, що вже; тоді той козопас, що завів мову про співи, озвався до нього:
– Коли так, Антоніо, то потіш нас трохи, заспівай якоїсь, нехай шановний наш гість побачить, що в лісах і горах теж є люди, що музику тямлять. Ми вже казали йому про твою кебету, покажи ж її тепер, справди наше слово. Прошу тебе милим Богом, сядь отут-о та й заспівай нам романса про твої любощі, того, що дядько твій священик ісклав і що всім у селі до вподоби припав.
– Згода, – відповів парубок.
Не чекаючи дальших запросин, він сів на дубовий пеньок і, наладивши гуслі, заспівав приємним голосом:
АнтоніоЗнаю, знаю вже напевне,Що мене ти покохала,Хоч цього ти не сказалаНавіть поглядом, Олальє.Знаю я, що й ти це знаєш,І уже не сумніваюсь —Не буває нещасливимПочуття, яке узналось.Правда, часом ти, Олальє,Намагалась показати,Що душа у тебе – бронза,Білі груди – зимний мармур.Та з-за маски гордування,З-за покривала зневагиДесь-колись надія любаРукавом мені помає.І лечу я на принаду,Хоч не міг іще ні разуНі ридати, як незваний,Ні радіти, як обранець.Якщо пристрасть завжди ґречна,Твоя ґречність означає,Що надія не підманить,Що доб’юсь, чого жадаю.І якщо служіння вірнеБудить ласку в серці дами,То й мої, гадаю, вчинкиГідні теж якоїсь дяки.Мабуть, бачила не раз ти,Як мене ти помічала,Що ношу я і у будніТе, що в свято одягаю.Тож кохання і убранняНіби йдуть тим самим шляхом,Я б хотів перед тобоюБути повсякчас ошатним.Не кажу уже про танціТа про ніжні серенади,Що співав тобі надвечірІ над ранок із півнями.Скрізь і всюди воздавав яКрасоті твоїй пошануІ правдивою хвалоюВорогів нажив немало.Як хвалив тебе, сказалаТак Тереса з Беррокаля:«Є такі, що кажуть – ангел,Аж придивишся – то мавпа.Тільки вміє штучним блискомДодавать собі принадиІ фальшивою красоюХоч Амура отуманить!»Став я з нею сперечатись,А вона позвала брата,Брат мені тут кинув виклик, —Знаєш ти, що потім сталось.Я люблю не по-гультяйськи,Я тебе, моя кохана,Не зведу, не збаламучу, —Ні, я маю чесний намір.Церква нам готує узи,Петлі нам із шовку в’яже:Вдінь в одну свою ти шию,Я удіну в другу радо.А як ні, то присягаюсьНайсвятішими святцями,Що піду я з гір цих дикихУ обитель до монахів.На цьому пастух скінчив свою пісню. Дон Кіхот попросив його ще якої-небудь заспівати, та Санчо, якому вже спати хотілось, а не співів слухати, заперечив:
– Ви б, пане, краще вже десь до спочинку мостилися. Де видано, люди напрацювалися тяжко за цілий день, а ви хочете, щоб вони вам усю ніч співали.
– Я тебе розумію, Санчо, – сказав Дон Кіхот. – Ти все до бурдюка походеньки справляв, а після того дужче до сну тягне, аніж до музики.
– Та сон же, хвалити Бога, усім людям милий, – відповів Санчо.
– Ну, нехай і так, – сказав Дон Кіхот, – мостися собі, де хочеш, а моєму станові, як ти знаєш, більше личить чувати, аніж спати. Тільки перш перев’яжи мені вухо, Санчо, бо таки не в жарт розболілося.
Санчо кинувся виконувати панського наказа, та тут один пастух, побачивши рану, сказав йому, щоб він не клопотався, бо в нього є такі ліки, що швидко тую рану вигоять. Тоді зірвав кілька листочків розмарину (а його там багато росло), пожував, змішав із сіллю, приклав Дон Кіхотові до вуха і перев’язав гарненько, запевнивши, що інших ліків і не треба буде, – так воно потім і вийшло.
Розділ XII
Що розповів пастух тим, хто був із Дон Кіхотом
У цей час надійшов хлопець, що носив їм із села харчі, і сказав:
– Хлопці, а ви знаєте, що в селі діється?
– Ізвідки би мали знати? – озвався один козопас.
– Так от, щоб ви знали, – вів далі хлопець, – сьогодні вранці помер відомий усім пастух, – він же студент Хризостом, і подейкують, ніби то з кохання до тієї вражої Марсели, багатого Гільєрма дочки, що за пастушку перебрана по наших застумах блукається.
– До Марсели, кажеш? – перепитав інший.
– Та вже ж не до кого, – відповів хлопець. – І ще ось яке диво: написав у заповіті, щоб його поховали в чистім полі, наче мавра якого, наузкрай скелі, де ото дуб над криницею стоїть, бо кажуть люди (від нього б то самого чули), що на тому місці він уперше її побачив. І ще дечого такого понаписував, що, каже панотець, не можна робити й не годиться, бо то буде не по-християнськи, а по-поганськи. Так же студент Амбросіо, щирий друзяка небіжчика, що з ним разом у пастушому перевдязі ходив, править, що так притьмом усе й треба зробити, як заповідував Хризостом, – гуде в селі, як у вулику. Та, мабуть, так вийде, як Амбросіо хоче, і приятелі його пастухи – понесуть Хризостома рано-вранці з великою шанобою в чисте поле ховати. Отам, гадаю, буде на що дивитись. Я неодмінно піду, хоч би мені завтра знов у село припадало.
– Усі підемо, – заговорили козопаси, – кинемо жеребок, кому кіз за всіх пильнувати.
– Гаразд мовиш, Педро, – сказав один хлопець. – Але, певно, обійдеться без жеребкування: я залишуся за сторожа. Не тим, що такий добрий чи нецікавий, а тим, що ходити не можу – оце якось скабку в ногу загнав.
– Ну, вже хоч як, а велике тобі спасибі, – сказав Педро.
Дон Кіхот поспитав у Педра, що за один був небіжчик, і яка вона – та пастушка. Педро відповів, що, скільки він знає, небіжчик був багатий гідальго, родом із поблизького нагірного села, вчився чимало літ у Саламанці й повернувся звідти додому чоловіком, мовляли, мудрим і очитаним.
– Найкраще, кажуть, знався він на науці про звізди, як там на небі сонцеві й місяцю діється, – вів далі Педро, – і завше вгадував, коли будуть сонячні та місячні захмарення.
– Не захмарення, мій друже, а затьмарення, – поправив його Дон Кіхот, – так говориться, коли сі два світила померкають.
Та Педро не звернув жодної уваги на такі марниці й оповідав далі:
– І ще вгадував, коли який рік буде, доїдний чи недоїдний.
– Ти хочеш сказати: дорідний чи недорідний, – знов поправив Дон Кіхот.
– Дорідний чи доїдний – все на одно виходить, – заперечив Педро. – То завдяки його порадам батько його і приятелі, що йому вірили, в великі достатки вбилися. Скаже було: «Цього року пшениці не сійте, сійте ячмінь, а на те літо ячменю не треба, а вже горох». Або: «Се літо маслинової олії море буде, а потім три роки – ані капелини».
– Ся наука називається астрологія, – впав у річ Дон Кіхот.
– Не знаю, як вона там називається, – сказав Педро, – досить, що він знав усе те і ще багато всякої всячини. Ну, минув там який місяць чи два, як він із Саламанки повернувся, аж бачать люди, скинув він свою довгу школярську хламиду і за пастуха перебрався, кептарика вдягнув ще й ґирлигу в руку взяв; так само й Амбросіо, приятель його вірний і товариш по науці. Ага пак, я забув сказати, що небіжчик Хризостом був іще й знаменитий віршник: і колядку нову на Різдво, було, скомпонує, і дійство на Великдень напише, що наші сільські хлопці приставляли, – і всі хвалили, що, Боже, як гарно. Як же побачили селяни, що тії школярі так раптом на пастухів перевернулись, дивували великим дивом і не могли додуматися, що воно за знак, до чого ця чудна переміна. Тим часом у Хризостома помер батько, лишивши в спадок синові неабияке багатство: і всякі статки-маєтки, і худоби чимало, що великої, а що і дрібної, і грошей готових суму-суменну. Став Хризостом усьому тому добру господарем і паном, і треба сказати, що він на те цілком заслуговував: удачі був приязної, товариської, подільчивий такий, знався все з людьми статечними, а на вроду – не кажи ти херувим. Згодом довідались люди, що бідолашний Хризостом на те за пастуха перебрався, аби ходити по пустельних наших місцях слідком за тією пастушкою Марселою, що то хлопець допіру казав, бо закохався в неї напропале. А тепер треба вам знати, що то за дівчина, я вам розкажу зараз, бо ви, мабуть, зроду ще такого не чули та, певно, і не почуєте, хоч і до Іродових літ доживете.
– Не Іродових, а Яредових, – зауважив Дон Кіхот; прикро йому булу слухати, як той козопас слова перекручує.
– Іроди теж, буває, довго живуть, – відповів Педро. – Ви мені, пане, краще не перебаранчайте, бо як будете до кожного слова прискіпуватись, то й за рік кінця не дійдемо.
– Вибачай, друже, – сказав Дон Кіхот, – я тебе недурно перепинив, бо одне діло Ірод, а друге – Яред. Зрештою, ти цілком слушно зауважив, що інший Ірод і Яреда переживе. Кажи далі, я вже більше не перебиватиму.
– Так от, паночку мій ґречний, – вів далі козопас, – жив у нашому селі один хлібороб на ймення Гільєрмо, а там такий заможний, що куди тобі Хризостомовому батькові. І дав йому Господь, окрім багатства незчисленного, ще й дочку-одиничку, що вродила йому жінка його, молодиця на всю околицю, а вродивши, померла. Як зараз бачу її: красою мов сонце чи мов зоря сіяє, а що вже хазяйновита, що до вбогих прихильна, то не інакше, як душенька її в раю у Бога розкошує. Зажурився тяжко Гільєрмо, що йому така добра жінка померла, та й сам незабаром переставився, а дочка його мала, багата спадкоємиця Марсела перейшла під опіку дядька свого, нашого сільського панотця. І росла ж така гарна та хороша, що всім матір свою покійничку нагадувала: то була красуня велика, та донька, бачилось, і її вродою переважить. Як була вже по чотирнадцятій чи п’ятнадцятій весні, то хто було не гляне, всі Господа Святого хвалять, що такою красотою благословив її; не один же тоді в неї закохався, не один голову стратив. Дядько глядів її пильно, держав більше в зачині, одначе слава про її вроду пишну та про її багатства незліченні не тільки в нашому селі, а й за сто миль навкруги голосно лунала, і звідусіль до неї люди слалися, опікуна того ревне прохали-благали дівчину заміж дати. Та той поштивий чоловік, правдиво християнська душа, хоч і ладен був її одружити, як на порі стала, проте не хотів силувати, поки сама не зохотиться. І не тому він заміж її не пускав, що вигідно йому було сирітським добром заряджувати, боронь Боже! Не раз і не два за се в наших сільських бесідах славлено і хвалено доброго панотця. Бо щоб ви знали, пане подорожній, по наших невеличких селах геть про все говориться, геть про все судиться, і вже повірте мені, як парафіяни, а надто сільські, кажуть на священика, що добрий, то так воно і є.
– Правда, – озвався Дон Кіхот. – Кажи далі, бо історія таки дуже цікава, а оповідач із тебе, друже Педро, знаменитий. Кажи далі, зроби нам усім ласку.
– Аби мене Бог своєю ласкою не поминув, то головна річ. А далі, щоб ви знали, вже й сам дядько почав небогу вмовляти, щоб заміж ішла, зводив їй на очі гарні прикмети численних сватачів, що тільки вибирай собі до мислі, та дівчина затялася: ні, та й ні, ще їй не хочеться, рано ще голову собі зав’язувати. Дядько на ті її докази здався та й не дуже їй докучав: підбільшає, думав, то сама собі любу дружину до пари знайде. Вважав, бачите, – і слушно вважав, – що негоже ті батьки роблять, котрі дітей своїх до того силують. Ну, гаразд, час собі йде, аж гульк – одного дня прибралась наша гордопишна Марсела за пастушку, хоч дядько та інші люди з села й одраювали її, та й подалася з сільськими дівчатами в поле, сама свою череду пасти. Скоро вона так на люди показалась і вроду свою всім навіч появила, як юнацтво навколишнє, і з панів, і з хліборобів заможних, удягшися, взором Хризостома, хмара-хмарою почали за нею по полях та лугах уганяти – в тім числі був і сам наш небіжчик, що, казали, не просто любив її, а молився на неї. Не думайте, щоб, гуляючи отак по волі, без жадного нагляду й дозору, вмалила Марсела хоч на стільки честь свою дівоцьку, – навпаки, так цноти своєї пильнувала, що жоден із тих її зітхальників та зальотників не міг похвалитися (та й навряд чи коли зможе), що вона йому хоч маленьку надію подала, не то що волю його вволила. Правда, вона од пастухів не тікає, розмов із ними не уникає, поводиться з усіма ґречно та приязно, але як хто заведе, було, річ про женихання чи й про шлюб святий, законний, – зараз такого йому одкоша дасть, що летить неборак од неї, як камінь із катапульти. І така її поведінка багато в нашому краї лиха накоїла, сказав би, чумна пошесть по ньому пройшла, бо вродою своєю і вітливістю вона прихиляє до себе серця щирих закоханців, а гордістю і неприступністю до розпачу їх призводить, – не знають уже, горопашні, що їй і казати, тільки всі в один голос узивають її жорстокою і невблаганною та інші такі прізвища прикладають, що натуру її якнайкраще змальовують: щоб ви тут, пане, побули кілька днів, то почули б, як наші гори й долини стогоном стогнуть, жалями згордованих коханців озиваючись. Тут неподалік буки високі ростуть, буде їх зо два десятки, так на кожному на корі гладенькій вирізане-викарбуване ім’я Марсели, а на одному ще й корона вимережана – то ясував якийся залицяльник, що Марсела гідна вінця краси людської. Тут один пастушок зітхає, там другий жалі виливає, звідси чути пісні любовні, а звідти – сумовитії співи. Той цілу нічку просиджує десь під скелею чи під дубом, очей заплаканих і на хвильку не склепляючи, все про неї мріючи та душею мліючи, поки сонце святе не встане; інший лежить усю днину літню гарячу десь на піску палючому, раз у раз тяженько зітхаючи та скарги свої ненастанні милосердним небесам посилаючи, – і над тим, і над сим, і над п’ятим, і над десятим вільно й безжурно тріумфує вродлива Марсела. А ми всі, що її знаємо, дивимось і виглядаємо – коли вже скінчиться те її гордування, хто буде той щасливець, що зломить уперту її вдачу і втішиться красою її несказанною? Все, що я вам розповів допіру, то щирісінька правда, отож вірю я й тому, що сей хлопець сказав: не з якої іншої причини й наш Хризостом помер. Отож раджу вам, пане: сходіть завтра на його похорон, буде там на що подивитись, бо друзів у небіжчика багато, а те місце, де він себе поховати казав, звідси недалеко, може, з півмилі буде.
– Є в мене така думка, – відповів Дон Кіхот. – Спасибі ж тобі за розповідку цікаву, я слухав її з великою втіхою.
– Еге, – сказав козопас, – я й половини того не знаю, що було з Марселиними закоханцями. Та завтра, може, здибаємо по дорозі іншого якого пастуха, що все нам розкаже. А тепер вам уже, либонь, і спочити пора, та лягайте краще в курені, щоб надворі рани, буває, не застудити. Правда, ліків я до неї приклав добрих, боятись нема чого.
Санчо Панса, якому вже давно осточортіли козопасові балаки, і собі став прохати пана, щоб переночував у Педровому курені. Дон Кіхот так і зробив, але цілу ту ніч промріяв, згадуючи володарку свою Дульсінею за прикладом закоханих у Марселу пастухів. Санчо Панса розташувався між Росинантом і ослом та зразу й захріп: кому добре полатають боки, тому спиться краще, ніж згордованому коханцю.
Розділ XIII,
де завершується повість про Марселу й оповідається про інші події
Заледве світло денне почало струменіти крізь вікна сходу, як п’ятеро з шести козопасів уже встали і, розбудивши Дон Кіхота, спитали в нього, чи не роздумав він іти на пишний Хризостомів похорон; як ні, то вони ладні йому товаришити. Нашому рицареві того тільки й треба було; він одразу схопився і велів Санчові негайно осідлати коня та осла нав’ючити. Той хутко з цим ділом упорався, і всі бадьоро рушили в дорогу. Чи промандрували чверть милі, чи ні, як на перехреснім шляху зуспіли ще якихось пастухів, аж шестеро. Всі вони були в чорних кожухах, на головах мали вінки – хто кипарисовий, а хто олеандровий, а в руках грубі ясенові ціпки. З ними їхало і шляхтичів двоє верхи на конях, у доброму дорожному вбранні, а позаду троє слуг піших. Як ізблизився один гурт до другого, привітались чемненько навзаєм і розпитались, хто куди прямує; довідавшись, що всім в одне місце треба, на похорон, побрались туди разом.
Один вершник обізвався до свого товариша:
– Гадаю, сеньйоре Вівальдо, що ми з вами не пожалкуємо, як на похороні трохи загаємось, бо то, напевне, буде велична церемонія, судячи з тих незвичайних речей, що розповіли нам ці добрі люди про небіжчика та про ту пастушку-губительку.
– І я гадаю так само, – відповів Вівальдо. – Я не то на день, а й на чотири дні забарився б, щоб тільки таку дивовижу побачити.
Дон Кіхот спитав у них, що вони чули про Марселу й Хризостома. Подорожанин відповів, що оце вранці зустрів він із товаришем тих пастухів у жалобних шатах і поцікавився, чого то вони так урядились. Тоді один пастух оповів їм про вродливу та гордовиту чередничку Марселу, що в неї стільки юнацтва було закохано, і про смерть Хризостома, що до нього вони йшли на поховання. Швидше сказати, той шляхтич розповів Дон Кіхотові ту самісіньку історію, що й Педро.
Поговорили трохи про се, а потім на інше звернули. Той, кого звали Вівальдо, спитав у Дон Кіхота, чого се він так уворужився, їдучи по такій мирній країні. На те відповів Дон Кіхот:
– Мій стан і моє покликання не дозволяють і не попускають мені їздити інакшим чином: вигоди всякі, розкоші та гулянки створені для розпещених двораків, а труднощі, тривоги та подвиги ратні призначені й приділені тим, кого світ називає мандрованими рицарями, серед яких найменшим єсьм аз, недостойний.
Скоро вони тії речі почули, зараз усі догадались, що він божевільний; щоб той здогад підтвердити і з’ясувати, який блуд на нього напав, Вівальдо знов спитав у нього – що воно таке, оті мандровані рицарі?
– Хіба вашмості не читали англійських літописів та хронік, – одрік Дон Кіхот, – що повідають про славетні чини короля Артура, котрого ми на своїм людовім кастильськім діалекті називаємо звичайно Артусом? Про нього по всьому королівству великобританському ходять старовинні перекази, буцімто він не вмер, а силою чарів у ворона перекинувся, і, як надійде слушний час, ізнов буде королювати, берло й державу в своїх руках тримати; тим-то жоден англієць і по сей день не наважується ворона вбити. Отож за часів сього доброго короля й заснувався знакомитий орден рицарів Круглого cтолу, тоді ж завелися і голосні в історії любощі Ланцелота Озерного та королеви Джіневри, що мали собі за повірницю та посередницю поштиву двірську даму Кінтаньйону. Про те й романс є прокладений, його часто у нас у Гишпанії виспівують:
Ще за жодним паладиномТак ті дами не ходили,Як за славним Ланцелотом,Що з Британії приїхав…І далі ще так любо та мило співається про його кохання та подвиги войовницькі. З тих же то часів почало рицарство помалу-малу по різних землях і краях ширитися і розпросторюватися, і поміж того рицарства найбільше уславились і звеличились діяннями своїми хоробрий Амадіс Гальський з усіма своїми синами та внуками аж до п’ятого коліна, бравий Фелісмарт Гірканський, достохвальний Тирант Білий, а також доблесний і непереможний левень Дон Бельяніс Грецький, котрого ми, можна сказати, бачили, чули й зазнали в наші дні. Ось що таке, панове, мандроване рицарство, ось що таке сей орден, до якого, як я вже сказав, належу і я, грішний, обрікшися тим самим оброком, що й усі вишменовані рицарі. Тим і блуджу я сими пустками й пустощами в пошуках пригод, готовий повсякчас стати грудьми проти найстрашнішої небезпеки, що пошле мені доля, і лягти кістьми, захищаючи принижених і окривджених.
Тут же подорожани остаточно пересвідчились, що Дон Кіхот обезглуздів, навіч побачили, яке його опанувало божевілля, і чудувалися з того непомалу, як і всі, хто з ним уперше стикався. Вівальдо, чоловік дотепний і на вдачу жартовливий, надумав іще дужче нашого рицаря піддрочити, щоб веселіше їхалось, бо до гір, де мав відбутись похорон, було вже не так і далеко.